От редакции LB.ua. Журналистка Наталья Приходько - известный автор мистификаций, имевших широкий резонанс в читательской среде ("Интервью со многими неизвестными", "Три мушкетёра" и др.) предлагает очередной материал подобного рода. Вам решать, воспринимать его всерьёз или как интеллектуальную провокацию. Но сам предложенный текст вызвал у редакции неподдельный интерес, так как содержит немало интересных моментов, связанных с недавней историей Украины.
Коли мій приятель, відставний офіцер Служби безпеки України, розповів мені про те, що легендарний терорист, вбивця Степана Бандери Богдан Сташинський живий, при цьому мешкає не десь за кордоном, а у Києві, я спершу не повірила. Більше того: одразу ж виникло питання, чому після стількох років мовчанки Сташинський вирішив дати інтерв'ю? Причому – саме мені? Мій приятель відповів просто: «Сташинському цього річ виповнюється вісімдесят. Боїться померти і забрати з собою в могилу деякі таємниці. А чому тобі? Бо за тебе поручився я».
Ми зустрілися у квартирі на Печерську, неподалік від Вічного вогню. Звичайна трикімнатна квартира зі старими, радянськими меблями та плазмовим телевізором – як ознакою часу. Плюс комп'ютер на столі – ознака того, що господар квартири намагається стежити за технічним прогресом.
Злегка сутулий, з залисинами і сивиною чоловік, який на вигляд має значно менше свого віку, зовсім не схожий на того Богдана Сташинського, якого я бачила на фотографіях. Щоправда, мене попереджали, що у 60-х роках Сташинському довелося змінити і зовнішність, і ім'я, і прізвище. Сьогодні він за паспортом, звісно, не Сташинський. Зрештою, мені не повідомили нові паспортні дані мого співбесідника – а сам він з посмішкою зізнався, що давно відвик від свого справжнього імені. Він п'є багато кави, говорить, що взагалі не вживає алкоголь, але палить – під час нашої розмови він палив дуже багато. Не вірить, що сигарети і кава скорочують життя і покликається на приклад Черчілля. Портрет цього англійського політика висить у його кабінеті – над комп'ютером. А на поличці – бюст Сталіна.
- Цей бюст у мене з'явився порівняно недавно – років п'ять тому. Придбав на Андріївському. Раніше моє ставлення до цієї постаті визначалося настроями хрущовських часів. В молодості я переживав розчарування Сталіним. Це був крах ілюзії, крах ідеалів. Останнім часом переглянув свої погляди. Видатна історична постать. Але я до нього ставлюся без культу, - говорить Богдан Сташинський. Одна з умов інтерв'ю – я можу записувати все від руки. Користуватися диктофоном суворо заборонено. Шкода, бо по пам'яті доводиться відтворювати деякі нюанси мови.
- Пане Богдане, як сталося, що Ви, виходець із західноукраїнської сільської родини, вирішили співпрацювати із КДБ?
- Біографічні дані щодо мене, які можна зустріти в літературі про Бандеру, базуються в основному на моїх відповідях на слідстві і в суді в Німеччині. Звісно, там багато неточностей – зі зрозумілих причин. Я говорив те, що повинен був говорити. Те, що мене нібито затримали за безбілетний проїзд, як «зайця», і змусили співпрацювати з радянською владою – дурниця. Будь-хто, хто жив у Львові у 40-50-х роках, пам'ятає: практично всі студенти їздили «зайцями», чіпляючись за підніжку трамвая. Міліція знімала таких студентів десятками, штрафувала, якщо в когось не було грошей, то мусів платити деканат – туди скеровувалися протоколи, а потім вже деканат розбирався зі студентами. Вербувати безбілетних студентів – це те саме, що просто йти на ринок і починати вербувати всіх підряд спекулянтів. До речі, в мої студентські часи розповідали історію… я думаю, що анекдот… про такого собі безбілетного студента. Напевне, ви знаєте його?
- Ні, не знаю.
- Ну міліціонер знімає з підніжки студента львівської політехніки і грізно запитує: «Прізвище?» Той виявився з гумором і відповідає: «Пеніс!». Грошей при ньому не було. Міліціонер заповнює протокол і вирушає в деканат. Приходить – і одразу ж до секретарки: «Гражданка, а у вас пенис имеется?». Та перелякано дивиться на міліціонера: «Ні, немає». Міліціонер так грізно: «Должен быть!». Секретарка – ні жива, ні мертва. Людина в формі, та ще й вимагає, щоби в неї був чоловічий орган. Вона так тихенько: «А може, вам з деканом варто поговорити?» - «Давайте, вот он-то мне и нужен!». Виходить такий солідний професор, ще польської закваски інтелігент. Міліціонер його питає: «Гражданин професор, у вас есть пенис?». Професор густо червоніє і з таким викликом говорить: «Є!». «Вот! Платите за него штраф!». – «З якої нагоди?» - «А почему он за трамваи цепляется?». Тобто, ви розумієте, що цей анекдот спростовує версію про мій арешт і вербовку за безбілетний проїзд? Це – версія, в яку радо повірили законослухняні німці.
- А що було насправді?
- Насправді було вбивство Ярослава Галана. Ми – студенти першого курсу – жваво обговорювали цю подію. Одні підтримували Стахура, інші не могли зрозуміти особливого звірства, з яким вбили письменника. На той час Галан був дуже популярний.
Його дійсно читали, він користувався повагою – настільки гострими були його статті. Я одного разу бачив його зблизька – він приходив до нас на запрошення ректорату, виступав. Я був вихований на ідеях вільної України, незалежності, а Галан, виступаючи перед нами, говорив просто: більшість із вас могли за поляків отримати освіту? Ні! Скільки було безробітних? У села провели струм? Що поганого принесла Радянська влада? Я задумався. В моїй сім'ї були ті, кого репресували – але я згадував, що ці мої родичі дуже негативно висловлювалися проти нової влади і я розумів, що диму без вогню не буває. Так от: після вбивства Галана я сказав, що такі, як Стахур, не патріоти України, а ганьба України. У нас почалася дискусія з друзями. Через день мене викликали до Філіпова – це був офіцер держбезпеки, що курував наш факультет. Він мав зі мною тривалу розмову, запропонував співпрацю…
- Ви мали «стукати» на однокурсників?
- Ні, я думаю, з цим у них проблем не було – якщо про мої висловлювання хтось доповів Філіпову. Мені запропонували пройти тести і розпочати підготовку до серйозної роботи.
- Це було запропоновано одразу?
- Звісно, що ні. Ми з Філіповим зустрічалися декілька разів – напевне, зо п'ять. Він не ставив жодних умов, просто намагався показати, що я йому імпоную, він хоче бути просто старшим другом. Філіпов був дуже інтелігентним чоловіком, начитаним, знав латину. Взагалі – я був підкорений його знаннями. А наприкінці 1949 року ми обговорювали політику НАТО. Я – молодий, наївний, 18-річний – запитав: «А невже у нашої країни немає двох десятків героїв, які могли би пробратися в тил до ворога і знищити керівників цих держав?». Філіпов засміявся і сказав, що думка цікава. А потім запропонував мені готуватися до серйозних випробувань.
- Вас відправили до школи КДБ?
- Так, у Київ. При цьому повідомили, що мені доведеться працювати проти представників націоналістичного підпілля – в основному бити ворога на його території. З УПА було практично покінчено, тому мене готували до роботи проти тих націоналістів, які перебували за кордоном. Я вчив німецьку мову – посилено, за спеціальною методикою. Ми тренували мозок і пам'ять. Це було не просто. Наприклад, нам видавали підручник з радіотехніки або детектив німецькою мовою – і за добу ми повинні були переказати сторінок сто близько до тексту німецькою мовою. Ми повинні були здати іспит на знання Мюнхена чи Кельна. Звісно – багато уваги приділялося фізичній підготовці, боротьбі та стрільбі, володінню технічними засобами. З нами займалися тренери, стилісти, викладачі.
Зі мною навчалися люди з інших країн – наприклад, серб Благо Йовович, який у 1957 році у Аргентині стріляв у хорватського фашистського лідера Анте Павеліча. Ми з Благо були ровесниками, він був колишнім четником, коли Тіто почав репресії проти четників, перебрався в Союз і почав навчання в нашій спецшколі. Благо вважав, що його готують до замаху на Тіто, якого ненавидів. Але потім його послали в Аргентину і наказали вбити Павеліча. Правда, акція зірвалася – Павеліч помітив Благо, почав тікати, Благо кілька разів вистрелив, влучив у Павеліча, але той помер лише через два роки. Згодом Благо мені багато у чому допоміг. До речі, я боюся помилитися, але мені казали, що американська зірка Міла Йовович – його племінниця…
- А Лі Харві Освальд з Вами не вчився?
- Ні, він значно молодший за нас і, скоріш за все, вчився в інших школах. Але про нього я не хочу. Я можу говорити про мертвих.
- Тобто, ви хочете сказати, що Освальд живий?
- Я сказав – я не хочу говорити на цю тему. Вона мало стосується моєї біографії. Отже, у нашій школі з нами працювали досвідчені інструктори. Наприклад, моїм наставником був сам Мирон Матвієйко – четверта людина в бандерівській ієрархії, колишній керівник служби безпеки Бандери. Його на початку 50-х взяли при перетині кордону і він почав співпрацювати з КДБ. Тим більше, мені переповідали легенду, що у Матвієйка були особисті образи на Бандеру. Бандера мав роман з його дружиною. Взагалі – Бандера дуже любив жінок, у нього були щодо жінок якісь комплекси. Матвієйко дав виходи на оточення Бандери і на Ребета.
- Вас одразу відправили на вбивство Лева Ребета?
- Ну що ви! Це було би дуже непрофесійно. Я спершу був скерований у Німеччину, перед цим дуже довго і ретельно входив у легенду, зживався з образом Йозефа Лемана, робітника, а згодом водія. Мені потрібно було детально вивчити всі дрібниці з життя Лемана – дитинство, друзів дитинства, місця пікніків, перші закоханості, місця проживання і навчання. Нарешті мене викликали в Карлсхорст і дали завдання – знищити Степана Бандеру.
- Тобто, Вам сказали прямим текстом – знищити Бандеру?
- Ніхто не говорив конкретно. Дали пакет з фотографією та усіма нюансами, які могли би характеризувати Бандеру – з ким зустрічається, де буває, прикмети, звички. Все це потрібно було вивчити і за кілька годин знищити.
- Операція зірвалася?
- Я не знаю всіх нюансів. У 1956 році я був готовий до вбивства Бандери. Я двічі мав можливість це зробити. Але раптом мене відкликали в Берлін, змінили легенду і дали інше агентурне ім'я. Чому так сталося – я не знаю. Думаю, було вирішено змінити зброю і спосіб знищення об'єкта. У червні 1957 року я знову полетів у Мюнхен. Проте тепер мав завдання – ліквідувати Лева Ребета. Я також не знаю, чому саме цього об'єкта мені замовили. Він ніби був абсолютно безпечним, таким собі товстеньким лисим професором в окулярах. Але я не мав права запитувати. Я мав право тільки діяти. Я довго вивчав маршрут Ребета. Одного разу нас у автобусі притисли один до одного так близько, що я дві години стояв з ним обличчям до обличчя – ми з ним були майже одного росту.
- І що Ви відчували при цьому?
- Нічого. Цікавість. Я просто вивчав його обличчя. Жодних емоцій. Правда, я боявся, щоби Ребет нічого не запідозрив. У жовтні 57-го мені передали спеціальну зброю, яка вистрілювала отруту у обличчя. Мені повідомили, що цей шприц викликає миттєвий спазм, який патологоанатоми діагностують як прояв інфаркту чи інсульту. Жодних слідів у організмі отрута не залишає. Головне було – не вдихнути цю отруту самому.
- Я читала, Ви проводили випробування на собаках?
- Ні, це дурниці. За своє життя я не вбив жодної тварини.
- Тобто, вбивство Ребета було першим випробуванням подібної зброї?
- Ні, вперше її було випробувано в дії на початку 1957 року у Лондоні. Мій однокашник і колега по школі КГБ – назвемо його Ванею, бо про долю його я нічого не знаю – вбив подібним методом сина гетьмана Скоропадського.
Мені вже було простіше. Я вичекав момент і вистрелив отрутою в обличчя Ребета. Він помер за півтори-дві хвилини. Навіть піднявся на дві сходинки і подзвонив у двері. І одразу ж помер. Звісно, ніхто нічого не запідозрив. Я одразу ж поїздом виїхав з Мюнхена у Франкфурт, а звідти – у Берлін.
- Дивно. Ребет був представником середовища «двійкарів», якби його вбили зі звичайної зброї, це підлило би масла у вогонь і «двійкарі» могли звинуватити бандерівців у знищенні їхнього лідера. Чому ж Ребета знищували таємно?
- Повторюю: я не знаю. Мені було дано наказ – і я його виконав.
- Вам давав наказ Олександр Шелєпін?
- Ні, наказ я отримував у представництві радянського командування в Карлхорсті. До Шелєпіна мене викликали на початку 1958-го. Перед цим за ліквідацію Ребета мені подарували фотоапарат «Контакс» - від керівництва КДБ. А от у 1958 році мене викликали в Москву, де я мав розмову з самим Шелепіним. Він вразив мене своєю ерудицією, простотою і почуттям гумору. Розповів анекдот про Хрущова – це було на той час неабияким вільнодумством. І дав завдання знищити Бандеру. В травні 1958 року він мав прибути в Роттердам – на двадцяту річницю з дня загибелі Євгена Коновальця.
- До речі. Коновальця вбив Павло Судоплатов. Ви були знайомі з Судоплатовим?
- Ні, не був. На той час, коли я прийшов на активну роботу, Судоплатов був відсторонений від справ і був арештований. Але його спогади я перечитав. Знаєте, дуже багато неточностей, надуманостей. Він дуже хотів возвеличити себе і приписати собі ті заслуги, яких не мав. Я, правду кажучи, сумніваюся, що Судоплатов вбив Коновальця.
- Але ж це майже аксіома!
- Я дружив з покійним Святогоровим, який добре знав Судоплатова. Так от: він теж прочитав книгу спогадів і довго обурювався. Вбивця Коновальця добре володів українською, а Судоплатов – тільки суржиком. У вбивці Коновальця були дуже густі брови, що зрослися на переніссі, майже як у Брежнєва, він був невисокого зросту і круглолиций. А ще Коновальця згубила власна жадібність і неперебірливість. Він знав, що має контакти з агентами НКВС, отримував від них постійно гроші, тютюн і шоколад для сина. СРСР довго використовував українських націоналістів для підривної діяльності у Польщі. А у 1938 році ситуація змінилася, ОУН стала не потрібною. Коновальця знищили.
Так от, а я мав у 20-річницю його смерті вбити Бандеру. Правда, була нагода вбити також і Мельника – взагалі знищити всю націоналістичну верхівку. Я приїхав у Роттердам, прийшов на цвинтар і навіть підійшов до могили Коновальця. Я стояв у двох метрах від Бандери і Мельника. Але було дуже багато охорони і я не зміг виконати наказ. Мене знову відкликали, знову змінили легенду і документи і у жовтні 1959 року відправили у Мюнхен.
- Ви виконали вбивство за тим же сценарієм, що й Ребета?
- Практично. Тільки пристрій для операції був вдосконалений, двоствольний. Я підстеріг Бандеру у під'їзді його будинку і вистрелив у обличчя. Далі побіг, не озираючись. Я знав, що він точно не виживе. Хоча потім дізнався, що Бандера зміг піднятися на третій поверх і аж там втратив свідомість.
- Що Ви відчували, вбиваючи Бандеру? Адже для багатьох Ваших земляків це була жива легенда?
- Я відчув, що виконав свій обов'язок. Для мене Бандера не був символом чи легендою. Я мав багато тієї інформації, якої не мали мої односельці чи прихильники цього діяча. Для мене він був об'єктом, який потрібно ліквідувати.
- Кажуть, ви чотири рази їздили у Мюнхен, перш ніж вистежили Бандеру?
- Ні, це звичайна легенда, яку потрібно було підтримувати під час слідства. Інакше виникло би багато питань – хто допомагав, хто скеровував, хто здійснював стеження. Тобто, це могло би привести до ліквідації цілої агентурної мережі – а мої агенти були навіть в найближчому оточенні Бандери, згодом займали високі пости в ОУН. Легенда про те, що я чотири рази приїздив у Мюнхен, аби вистежити Бандеру, була більш-менш правдоподібною – враховуючи, що Бандеру, який жив під іншим прізвищем, треба було дійсно вистежити і розробити план вбивства.
- Потім Ви виїхали в СРСР?
- Так. По звичному маршруту. Мюнхен – Франкфурт-на-Майні – Берлін – Москва. Мене нагородили орденом Червоного Прапора. До речі, ось він. Правда, це дублікат. Реальний було втрачено.
- А романтична історія з Інге Поль? Що в ній правда, а що – вигадка?
- З Інге ми познайомилися в Берліні. Вона працювала у перукарні. У нас зав'язалися стосунки…
- Вона також працювала на КДБ?
- Вона почала працювати згодом. Я був причетний до її вербовки. Тобто, вербували інші, але я її морально до цього підготував. У 1960 році нам дозволили одружитися. Хоча реально це була спланована акція. Шелєпін викликав мене на довірливу розмову, яка відбувалася за Москвою, на природі, і розповів мені про свій план: я маю ще різ поїхати у Західну Німеччину і здатися властям, а потім на слідстві і на суді розповісти про свою участь у вбивстві Бандери.
- Дивно. Навіщо це було Шелєпіну?
- Ви знаєте, що його називали «залізним Шуриком»? Його не сприймали всерйоз – ні в СРСР, ні за кордоном. Давалося взнаки комсомольське минуле. А він хотів стати грізним шефом грізної спецслужби. Щоби всі боялися його караючого меча. Мовляв, руки у нас довгі і ми всіх дістанемо. Було вирішено пожертвувати мною – було розраховано, що я по максимуму можу отримати десять років. Але потрібно було розробити детальну і бронебійну легенду.
- Доводилося читати, що Віктор Суворов, він же Володимир Різун, за кордон перебрався також з метою розповісти про ГРУ, що він і зробив у книзі «Акваріум». Бо керівництво ГРУ дуже непокоїлося, що всі їх заслуги приписуються КДБ.
- Не буду говорити. Не знаю. Я у ці тонкощі не вникав, але Суворов пише дійсно цікаво, хоча не можу з ним погодитися у багатьох моментах. Так от. Я мав одружитися з Інгою, хоча, чесно скажу, наші стосунки на цей час все менше ставали схожими на романтичні. Ми уклали шлюб. І у нас народився син. За легендою – КДБ було проти цієї дитини, нас змушували зробити аборт, а потім мені пригрозили відставкою з органів. Проте дитина народилася, і коли їй було кілька місяців, вона померла під час годування – нещасний випадок. Ми отримали дозвіл поховати дитину у Німеччині.
- Ваш син дійсно помер?
- Мій син мав дуже важке дитинство. Я не хочу про це говорити, але йому довелося довгий час перебувати під опікою інших людей, рости у іншій сім'ї, а до мене як до батька почав звикати у десятирічному віці. Зараз він – кандидат наук, доцент, працює в університеті. Звісно, він не носить прізвище Сташинський і не має по-батькові Богданович. Минулого року у нього з'явилася внучка – я став прадідом. Ми часто спілкуємося. Замість нього було відправлено немовля, яке померло у одній із клінік. Все відбувалося дуже швидко. Ми мали нібито приїхати на похорон і перейти кордон – у Західний Берлін, де здалися б місцевій поліції і я зробив би заяву. 11 серпня 1961 року ми прибули у Берлін (у цей день було прийнято рішення про спорудження Берлінської стіни, але це було таємне рішення), 12-го увечері ми перебралися на західну сторону Берліну, і в ніч з 12 на 13 серпня було споруджено Берлінську стіну. Тобто, ми мали встигнути до спорудження стіни. Все пройшло блискуче. Допоміг брат Інги.
- А далі був суд?
- Так, далі був суд. Мене засудили до восьми років позбавлення волі. Я перебував у звичайній німецькій в'язниці неподалік від Кельну. Це ще не була пора, коли німецькі в'язниці надавали надзвичайно комфортні умови для в'язнів. У 1966 році мене звільнили – достроково. Я заявив, що готовий співпрацювати з американцями і навіть пішов на контакт із ними. Цей варіант попередньо проговорювався з Шелєпіним. Тим більше, що ще до моєї втечі на Захід мене планували перевести в англомовні країни. Уряд Кізінгера пішов назустріч американцям. Мене звільнили достроково і перевезли у Вашингтон. Там запідозрили у подвійній грі і вирішили відправити на деякий час у Латинську Америку, в Панаму – під нагляд і нібито для отримання нових навичок. Я це розумів. Був більш ніж обережним – знав, що будь-якої миті можуть ліквідувати мене.
У жовтні 1968 року в Панамі відбувся переворот. Між 1 і 11 жовтня в країні був хаос, американська місія була атакована. В цій ситуації мене просто викрали і перевезли у Парагвай. Операцію було розроблено КДБ і керував нею мій приятель, покійний нині Благо Йовович. Потім мене перекинули в Африку, де зробили пластичну операцію і лише у 1970 році я повернувся в СРСР. Спершу жив у Москві, а потім, вийшовши у відставку, повернувся у Київ.
- А Інге?
- Ми з нею бачилися лише один раз. У неї – своє життя. Зрештою, вона постраждала від Мільке, бо відмовилася працювати у Штазі, а Мільке дуже ревниво ставився до КДБ. Останні двадцять років я не маю від неї звісток. Та й не прагну. Наші почуття – це вже історія.
- Ходили чутки, що Ваші родичі отримали якось листа від Вас – із Південної Америки.
- Я не підтримую стосунки з родичами. Тим більше, усвідомлюю, що практично всі вони померли. І навряд чи зрозуміли мотиви моїх вчинків. У нас – різний світогляд, різне уявлення про історію. Я розумів свій обов'язок не так, як вони. І я знав, на що йду, коли погодився на роботу в КДБ. У моєму випадку потрібно було наважитися на те, щоби переконати самого себе у відсутності у мене родини і родичів.
- Як складалися Ваші стосунки з керівництвом СБУ після незалежності?
- Ніяк. Останній керівник КДБ УРСР, з яким я спілкувався, це Голушко. Я за його часів переїхав у Київ. З того часу я – пенсіонер. Слідкую за ситуацією в Україні, але не втручаюся в процеси. Довший час підтримував стосунки з Олександром Пантелеймоновичем Святогоровим, відомим як «полковник Зорич». Але три роки тому він помер. З того часу читаю Інтернет, дивлюся телевізор, гуляю по Києву. Хочу відвідати Німеччину. Мені цього року вісімдесят років. Четвертого листопада. Життя прожив…
- А політикою цікавитеся? На вибори ходите?
- Ну я ж громадянин України. На президентських виборах був. Голосував за Яценюка.
- А як оцінюєте кампанію, яку розгорнули кілька років тому стосовно героїзації Степана Бандери?
- В Україні є дуже багато справжніх героїв і той, хто опускається до надання звання Героя Бандері, просто погано знає власну історію. Я не можу цього зрозуміти. Свою думку стосовно Бандери я висловив у 59-му. З того часу свою позицію не міняв.
Наталья Приходько