bilas1994-p334-372.html

Repressive-Punative System in Ukraine 1917-1953 | 1994 | Ivan Bilas
/tp/holodomor/bilas1994-p334-372.html

[Volume 1 (425 pages) of the book referred to below is about 90% Ukrainian, but includes Russian-language excerpts of documents. Volume 2 consists of about 800 pages of declassified KGB documents -- almost 100% in the Russian language -- upon which the contents of Volume 1 are based. The 39-page excerpt below was produced by scanning each page individually, applying OCR technology to produce a digitized version in Microsoft Word format and finally converted into html format. (We suspect that there are still many spelling errors associated with both the OCR process and the html conversion.) It is our intention to eventually provide a rough translation of the contents in English and append it below.

Although the world is increasingly recognizing the genocidal nature of the Holodomor of 1932-33, few people realize that a similar famine in 1946-47 was specifically engineered to destroy any aspirations towards an independent Ukrainian state. Table 7 records the mortality rate during the spring of 1947 and Table 8 records instances of cannibalism. W.Z. - 2010.12.28]

Famine of 1946-1947 and the Activity of the Punative Apparatus
excerpt from

Represyvno-karal'na systema v Ukraïni 1917-1953 : suspil'no-politychnyĭ ta istoryko-pravovyĭ analiz : u dvokh knyhakh
(Kyïv : "Lybid' : "Viĭs'ko Ukraïny", 1994) by Ivan Bilas
Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: у двох книгах
(Київ: Либідь: Військо України, 1994), автор: Іван Білас

Голод 1946-1947 років та діяльність карального апарату

У вересні 1993 вся Україна разом з українцями всього світу і відзначала скорботну дату — 60-ліття голодомору 1932-1933 років, який жахливим смерчем пройшовся українською землею, забравши мільйони життів. Правда про нього довго замовчувалася, і лише нині з'являються ґрунтовні публікації на цю тему.

Проте голодомор 1932-1933 років -- не поодинокий подібний факту трагічній історії нашого народу. Вшановуючи пам'ять жертв тридцятих років, ми не повинні забувати й про людей, котрі десятками тисяч гинули під час післявоєнного голоду 1946-1947 років у східних і південних областях України; тут пішли в небуття ті, хто пережив воєнне лихоліття. Увесь трагізм цього голоду полягає в тому, що він найбільше відбився на беззахисних сім'ях наших співвітчизників, чиї годувальники не повернулися з фронтів другої світової війни.

Хто винен у цьому? В чому причини трагедії? Що було зроблено з боку держави, щоб запобігти голодові і врятувати від лабет смерті сотні тисяч її громадян, котрі нещодавно

334

віддавали «все для фронту, все для перемоги»? Чому саме цього трагічного для України періоду згідно з рішенням ЦК КЛРС на посаду першого секретаря ЦК КП(б) України був призначений її давній «спаситель» — Л. Каганович, котрий лише один рік обіймав цю посаду підчас голоду? Невже східні й південні терени України, які спіткало голодне лихо, були наглухо відокремлені від «нерушимого Союзу», де в цей час голоду не було? Як же тоді бути з «єдиним народногосподарським комплексом СРСР» або з «чуттям єдиної родини», якими ще донедавна ми так пишалися?

На жаль, ще й донині про це мовчать офіційна пропаганда і вітчизняна історіографія. У багаточисельних наукових виданнях як з історії Української РСР узагалі, так і з історії держави та права УРСР зокрема можна було лише фрагментарне дізнатися про труднощі, пов'язані з посухою і неврожаєм 1946 — 1947 років, але...без жодних трагічних наслідків¹⁶⁴. Насправді ж, як зазначав Іван Драч, «колесо історії забуксувало в крові мільйонів трупів саме тут, на одній шостій планети; саме тому що нова імперіалістична реакція, замаскувавшись під соціалізмом, воскресила все найчорніше, найниціше і найдикіше, аж до прямого канібалізму, що так тяжко долалося людством упродовж своєї страдницької історії...»¹⁶⁵.

Зарубіжна ж історіографія, яку ми довго звинувачували в існуючих і неіснуючих гріхах, більш об'єктивно відображала суспільні й державно-правові процеси, хоча подеколи й тенденційно, але за браком джерельної бази вона не в змозі була повністю висвітлити цю трагічну сторінку історії України, котра в часі ближча до нашого сьогодення, ніж голодомор 1933 року.

До недавнього часу були унеприступлені архівні джерела, які могли б пролити світло на трагічні події 1946 — 1947 років. Щодо спогадів про післявоєнний голод в Україні, то їх немає навіть у тих публікаціях, котрі претендують на повний перелік сталінських злочинів проти нашого народу¹⁶⁶.

Але, вочевидь, Сталін не даремно відхилив пропозицію Центрального статистичного управління про проведення 1949 року Всесоюзного перепису населення. Відтак завіса таємничості остаточно покрила статистичну і демографічну картину.

Але безпристрасні джерела інформації — архівні документи — все ж існували, і авторові за безкорисливої допомоги

335

працівників науково-дослідного центру МВС України пощас¬тило 'їх віднайти й опрацювати.

Перший повоєнний 1946 рік. Знекровлена країна з вели¬ким зусиллям переводить рейки воєнної економіки на мирний шлях. Знову, як і раніше, визнається вірним тільки планове ведення господарства; 18 березня 1946 року прийнято Закон «Про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946 — 1950 рр>, а в серпні цього ж року — аналогічний план по Україні¹⁶⁷.

Налагодження мирного життя, розвиток сільського госпо¬дарства значною мірою ускладнилися небаченою за останні п'ятдесят літ посухою, яка охопила велику територію на сході й півдні України, призвівши до неврожаю і голоду.

Першого післявоєнного року врожайність у колгоспах зни¬зилась до 3,8 центнера, а в радгоспах — до 4,5 центнера з гектара. Валовий збір усіх зернових у республіці становив 1946 року 531 млн пудів, що було у 3,5 рази менше, ніж 1940 року. Із 26 397 колгоспів, які діяли влітку 1946 року в Україні, 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку засіяли. Нестача кормів призвела до масової загибелі поголів'я великої рогатої худоби, свиней і коней. У цілому по країні загальмувався випуск товарів народного споживання, припинилося скасування карткової системи постачання. Значно скоротилися розміри пайок, зокрема муки й хліба, які видавали тільки працюючим громадянам і дітям, що були в них на утриманні. Водночас підвищили ціни на продукти харчування¹⁶⁸.

Особливо загострилася економічна ситуація в Україні, де різко знизився матеріальний рівень життя, що викликало не¬вдоволення людей, породжувало невіру у готовність і здатність держави забезпечити життєвий мінімум для своїх громадян.

Про становище, яке склалося восени 1946 року в республіці, красномовно свідчать висловлювання представників різних верств населення, які вибірково фіксувалися компетентними службами. Зокрема, 4 жовтня 1946 року Міністерством державної безпеки УРСР, точніше генерал-лейтенантом Савчен-ком, було направлено на ім'я міністра внутрішніх справ України Строкача відповідне повідомлення з результатами перевірки реагування населення. Так, артист Полтавської обласної філармонії Лопа сформулював своє ставлення до реалій часу таким чином: «Я в минулому був у партії і йшов за нею. Але

336

тепер остаточно переконався в несправедливості Радянської країни. По радіо кричать одне, а на ділі — інше. Кричать про покращення життя трудящих, а в дійсності життя з кожним днем погіршується». Агроном Одеського обласного відділу технічних культур Рибін, "розмірковуючи про події в республіці, зазначав, що можна було з боку держави чекати всього, але зменшення норм видачі хліба — це вкрай негарний захід уряду, бо неодмінно почнеться голод¹⁶⁹.

Деякі міркування відзначалися категоричністю й максималізмом. Зокрема, старший інженер Міністерства місцевої промисловості УРСР Ковальова у розмові з товари-шами по роботі зазначала: «Чому утриманцям-старикам не дають хліба? Невже вони повинні помирати з голоду? Німці і ті краще діяли. Вони просто знищували стариків, а наші примушують їх помирати голодною смертю»¹⁷⁰. Робітник комбінату «Сталінвугілля» з міста Сталіне (нині Донецьк) Котов зробив висновок, що держава наближається до заги¬белі, якщо навіть після збирання врожаю примушує харчува¬тися такою мізерною нормою, а надалі треба чекати ще більшого погіршення; для всіх стає очевидним, що держава у вирішенні питання з продовольчим постачанням зайшла у безвихідь¹⁷¹. Працівниця Кіровоградського цегельного заводу Гузенко була переконана, що цю ситуацію створено штучно: підвищили ціни на продукти, а за деякий час знизили норми постачання на них з метою викачування грошей з населення. «Я не знаю, що діється, — поділився з товаришами по роботі працівник рівненської обласної газети «Червоний прапор» Мочульський, — адже у війну ми жили набагато краще, ніж тепер. Нині в країні тільки й чуєш, що всі говорять про одне — настає голод». А працівниця чернівецької контори «Заготзерно» стверджувала, що цього року, тобто 1946-го, очевидно, буде голод, і необхідно запасатися продуктами харчування, поскільки уряд не буде про людей турбуватися¹⁷². Доведений до розпачу бухгалтер медичного інституту міста Сталіно заявив своїм близь¬ким: «Дружині хліба не дають, для дітей норму хліба зрізали. Що вони повинні робити, як вони можуть існувати? Такого неподобства у жодній державі немає»¹⁷³.

Люди губилися в здогадках. «Не може бути, щоб у нашої держави не було хліба, — ділилась думками студентка Київського медичного інституту Смирнова. — Нехай в Україні

337

була посуха, але ж в інших союзних республіках урожай зібрали. Хліб у держави є, але норми видачі його зрізали задля того, щоб робити відповідні запаси для відправлення його за кордон, підтримуючи інші держави»¹⁷⁴.

І якщо для студентки Смирнової це була лише здогадка, то для СРСР — об'єктивні реалії, закріплені рядом нормативно-правових актів і міжнародних угод про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу з Румунією, Угорщиною, Болгарією, Албанією, Чехословаччиною, Польщею та Югославією, куди в посушливі 1946 — 1947 роки відправили значну кількість сировини, матеріалів, пшениці та продуктів харчування. А в Україні цього періоду голодомор косив сотні тисяч співвітчизників, доля яких геть не хвилювала першого секретаря і члена Політбюро ЦК КП(б) України Кагановича¹⁷⁵, котрий щомісяця отримував від керівництва МВС України таємні оперативні донесення, які безпристрасно відображали народну трагедію. Доля цих жертв також мало ворушила «розум, честь і совість нашої епохи», які на той час уособлював Сталін. Предметом його уваги були країни Європи, також знекровлені під час другої світової бойні, які, проте, пробуджували апетит до створення світової системи соціалізму. Системи, котра нашої доби розсипалася, мов картковий будиночок, на очах міжнародної громадськості.

За такого розкладу суспільно-політичних відносин періоду 1946 — 1947 років постає трагічна картина України, яка чи¬мось нагадувала знамениту картину П. Пікассо «Герніка»: українці східних і південних теренів огорнуті мороком голодо¬мору, українці ж західних теренів розчавлені масовими репресіями, примусовими виселеннями-переселеннями, мас¬штаби яких чимдалі зростають — не без втручання компетент¬них органів.

Дуже влучно дійсну причину голоду виразив житель села Сорокинці Воронівського району на Вінниччині інвалід війни Ремлюга, слова якого були зафіксовані у спецповідомленні МДБ: «Якщо б нам дали землю, то було б краще. Я обробляв би землю так, що врожаю було б достатньо і для мене, і для держави. Працювати ж у колгоспі немає ніякої рації тому, що там доводиться трудитись на куркулів і п'яниць»¹⁷⁶.

Неважко здогадатись, яка участь спіткала «вільнодумців» типу Ремлюги, Смирнової, Гузенко, Котова, Лопи, Мочульсь-

338

кого і десятків тисяч інших доведених до відчаю громадян. Статистика ГУЛАГу невтішна' станом на 1 липня 1946 року у таборах МВС СРСР перебувало 1 млн 703 тис. 095 засуджених. З них тільки за так звані контрреволюційні злочини й бандитизм — 1 млн 371 тис. 986 чоловік. При цьому покараних згідно статті 58-10 Кримінального кодексу, яка передбачала відповідальність за антирадянську агітацію, — 142 048 чоловік, 85 652 з яких утримувались у таборах, а 56 356 — у колоніях. А були ж іще сумнозвісні статті 58-7 (шкідництво), 58-14 (контрреволюційний саботаж), 58-2,3,4,5,11 (участь в антира-дянському заколоті), згідно з якими система ГУЛАГу поповнювалась багатьма тисячами в'язнів¹⁷⁷.

Отож, Ремлюга і означені з ним являли собою суспільну небезпеку, аж ніяк не вписуючись у парадний фасад держави, де «щедрими врожаями заколосились ниви»¹⁷⁸, а «радянський народ під керівництвом партії досягнув таких перемог соціалізму в усіх галузях економічного і суспільно-політичного життя, які надають можливість практично здійснити завдання по створенню матеріально-технічної бази комуністичного суспільства»¹⁷⁹.

Зовсім протилежними були реалії життя від другої половини 1946 року в Україні: поступово почало набирати чітких рис жахливе обличчя голоду. Згідно з рішенням керівництва МВС УРСР, збір інформації про голод і пов'язані з ним факти злочинів доручили Управлінню по боротьбі з бандитизмом, працівники якого з 20 грудня 1946 року розпочали роботу, пов'язану з аналізом, узагальненням і надсиланням інформації у вищі органи державної влади і управління¹⁸⁰.

Проаналізувавши стан справ, що склався в південних і східних областях України, Управління по боротьбі з бандитизмом констатувало, що матеріальні труднощі, зумовлені об'єктивними причинами неврожаю 1946 року внаслідок посухи, особливо тяжко позначилися на сім'ях загиблих на фронтах офіцерів і солдатів Радянської армії. Діти страшенно схудли, припинили відвідування шкіл, у них почали з'являтись ознаки опухання. Зокрема, в Дніпропетровській області мати-героїня Е. М. Спаська, в якої на утриманні було шестеро дітей, протягом року заробила в колгоспі 320 трудоднів, за що одержала 63 кг зерна. Із присадибної ділянки не було зібрано нічого внаслідок неврожаю. Від виснаження діти не могли

339

ходити до школи¹⁸¹. Вибірковою перевіркою лише в одному селі Катеринівка Покровського району на Дніпропетровщині було виявлено 20 сімей, які перебували в подібному із Спась-кою становищі¹⁸².

Одночасно в Управління по боротьбі з бандитизмом стікалася інформація з уражених голодом регіонів, яку направляли сюди начальники управлінь міліції. Зокрема, начальник Управління МВС УРСР по Київській області полковник Руденко наприкінці грудня 1946 року повідомив, що областю поширилося захворювання дітей дистрофією. З 1 по 25 грудня 1946 року тільки у Васильківському районі до лікарні надійшло 56 дітей віком від 5 до 13 років, батьки яких загинули на війні¹⁸³. За півтора місяця наприкінці цього року працівники дитячих приймальників-розподільників підібрали на вулицях 158 дітей, яких залишили батьки, що були не в змозі їх нагодувати. Із названої кількості по двоє дітей полишили 22 матері, по троє — дві, і одна мати залишила четверо дітей. Переважна більшість дітей залишена на вулиці з причи¬ни виключно тяжкого матеріального становища, з надією, що хтось їх підбере і нагодує.

Деякі матері привозили своїх дітей, аби влаштувати їх у дитячі будинки Києва. У грудні 1946 року жителька села Обухів Київської області У. А. Магдалова, чоловік якої загинув на фронті, привезла до столиці чотирьох дітей. Не добившись свого, вона залишила на вулиці п'ятирічну доньку і трьох синів від шести до восьми років, а сама поїхала додому¹⁸⁴. Цього ж місяця жителька того самого села О. І. Федорова кинула в Києві напризволяще трьох синів віком чотири, сім і десять років, яких підібрали працівники міліції. Перевіркою за місцем її мешкання встановлено, що живе вона у виключно тяжких умовах, чоловік загинув на фронті; як пояснила сама, дітей покинула в Києві з метою, щоб їх підібрали і влаштували в дитячий будинок, адже в неї немає чим їх годувати¹⁸⁵. Г. М. Сигантенко, що мешкала на ст. Попельня Житомирської області, не маючи чим годувати дітей, залишила своїх дочок шести і семи років у сусідки, сама ж подалася в західноукраїнські області, аби купити хліба. Коли через деякий час дітям не стало чого їсти, сусідка відвезла їх на залізничний вокзал у Києві, де й залишила напризволяще. Батько дітей загинув на фронті¹⁸⁶.

340

Ці та десятки інших документально зафіксованих трагічних випадків віддзеркалюють атмосферу початку голодомору, який, звісно, не знайшов свого відображення у десятитомній історії Української РСР, писаній у 80-х роках. Зате у викривленні фактів доходило до блюзнірства. Зокрема, у дев'ятому томі, висвітлюючи перший повоєнний рік, зазначалося, що «турбо¬тою були оточені сім'ї загиблих воїнів»¹⁸⁷. Воістину «чутливе піклування» про дітей, яких навіть не бажали брати в доші ільні установи, штовхаючи матерів-удів на антилюдські вчинки, передрікаючи дітей-сиріт на голодну смерть на бруківці.

Тим часом масштаби голодомору розширювались як територіально, так і морально, вириваючи із життя знесиле¬них людей, гіпертрофуючи свідомість тих, хто перебував на грані голодної смерті, доводячи їх до божевілля.

6 лютого 1947 року за підписом тодішнього міністра внутрішніх справ України Строкача на ім'я Голови Верховної Ради УРСР М. С. Гречухи було відправлено повідомлення «Про випадки захворювання окремих колгоспників Одеської, Дніпропетровської, Полтавської, Київської і Ізмаїльської областей у зв'язку з продовольчими труднощами»¹⁸⁸. У ньому зазначалося, що багато колгоспних сімей у цих областях пере¬бувають у дуже важкому матеріальному становищі, тому трапляються непоодинокі факти опухання, захворювання і вжи-вання в їжу трупів людей і тварин. Зокрема, жителька села Хорошеве Синельниківського району на Дніпропетровщині А. Ф. Поверіна 10 січня 1947 року вживала в їжу разом з трьома дітьми і душевно хворою сестрою труп своєї матері, померлої того ж дня. У Покровському районі встановлено 38 сімей, переважно багатодітних, вкрай виснажених, опухлих, котрі втратили здатність до праці. У колгоспі «Нове життя» Великомихайлівського району Одеської області від систематичного недоїдання опухло 59 колгоспників, в тому числі 22 дитини, а у селі Гребіневе опух 31 житель і від недоїдання померло троє. У селі Василівка Белградського району Ізмаїльської області сестри Кіневи, Люба і Федора, протягом трьох днів з'їли труп своєї матері, а колгоспник М. Карапетов і його дружина Марія за декілька днів з'їли трупи своїх дітей: Дмитра, 1941 року народження, і Андрія, 1946 року народження, які померли від голоду 14 січня 1947 року¹⁸⁹.

Про трагічне становище, пов'язане з нестачею продуктів

341

харчування, численні випадки захворювання громадян від голоду і скоєння на цьому грунті жахливих злочинів начальники обласних управлінь міліції своєчасно інформували секретарів обласних комітетів КП(б) України, сподіваючись, що з їхнього боку будуть вжиті негайні заходи по наданню матеріальної допомоги голодуючим. На жаль, цього не сталося.

Багато людей, доведених до відчаю, вдавалися до самогубства, втративши будь-які сподівання на допомогу. Наприклад, 9 січня 1947 року в селі Романове Дніпродзержинського району у власному домі виявили мертвими цілу сім'ю: Т. І. Ланько, 1905 року народження, його матір і троє дітей. У руці господаря була записка, адресована дружині, яка перебувала за межами району в пошуках продуктів харчування, її зміст вра¬жає: «Дорога моя горюваниця, не питай нікого. Я сам забрав діток і маму. Несправедливо і боляче мучитись і голодувати, прощавайте. Сусіди, не звинувачуйте — голод змусив нас самих прийняти цю смерть»¹⁹⁰. 31 січня 1947 року в місті Ворошшювград у парку культури ім. Горького на дереві вияви¬ли повішеним водія автотранспортної контори обласного ав-тотресту В. Резанова, в кишені якого знайшли записку: «В моїй смерті винен цар-голод. Сім'я гола, боса і голодна. Утримувати її немає ніякої можливості, і дальшого виходу немає, окрім смерті. Прощавайте, дружина, діти, прощавайте назавжди»¹⁹¹.

Голодомор призвів до зростання злочинності в окремих регіонах республіки, зокрема в Ізмаїльській області. Тодішній начальник Управління внутрішніх справ області полковник Завгородній, наприклад, сповіщав міністерство про те, що за грудень 1946 — січень 1947 років на території області зросла кількість проявів бандитизму, крадіжок великої рогатої худо¬би, продуктів харчування. 90 відсотків тих злочинів скоюва¬лися населенням, яке раніше ніякого відношення до злочин¬ної діяльності не мало. Громадяни, які не мали продуктів харчування, об'єднувались у невеликі групи, незаконно здобу¬вали зброю і вдавались до збройних нападів на осіб, що мали продукти¹⁹².

Інші громадяни, користуючись ситуацією, наживалися на людській біді. У січні 1947 року у Чернівцях була заарештова¬на і притягнута до кримінальної відповідальності Г. К. Попідоха, 1905 року народження, затримана на базарі в момент продажу

342

собачого м'яса і дев'яноста котлет, виготовлених із цього ж м'яса. Жителька міста Ізмаїл П. Лупой під виглядом холодцю із птиці продавала холодець, виготовлений із собачого м'яса¹⁹³.

Водночас в інших областях України голод доводив грома¬дян до нелюдських вчинків, які неможливо усвідомити. Зок¬рема, 9 лютого 1947 року в селі Андріївка Балакліївського району Харківської області в сінях власного будинку виявили труп громадянки Жирко із розсіченою грудною кліткою. Як встановило розслідування, вбивство скоїв її син М. Жирко, який наніс їй декілька ударів сокирою по голові, після чого розсік грудну клітку матері, витягнув серце, печінку, легені, відрізав частину грудей убитої. Усе це він варив і вживав у їжу¹⁹⁴.

26 січня 1947 року в Козельщанський райвідділ внутрішніх справ надійшла інформація про те, що в селі Брежівка цього ж району у сім'ї В. Хейло щезло двоє дітей. Сам Хейло розповів, що живе один, має на утриманні п'ятеро дітей, двох із яких — сина Олександра, 1932 року народження, й доньку Надію, 1934 року народження, — тимчасово віддав на утримання родичам. Перевіркою це не підтвердилося, і Хейла заарешту¬вали. У ході слідства встановили, що в червні 1946 року вночі він задушив сплячого сина і зарив труп у саду. У жовтні цього ж року вночі він виніс із квартири сплячу доньку, яку живцем закопав у завчасно приготовану яму біля сараю. Скоєні злочи¬ни мотивував тим, що дітей нічим було годувати¹⁹⁵.

9 лютого 1947 року на околиці міста Гайсин Вінницької області виявили труп жінки з перерізаним горлом і численни¬ми ножовими ранами на обличчі та на пальцях рук. Розслідуванням було встановлено, що в Гайсині проживає В. Петрова, вдова, матір двох дітей, чоловік якої загинув на фронті. У неї знайшли закривавлену наволочку, шаль і ніж. Вона розповіла, що вночі вбила свою мати А. Єфремову, яка перебувала в неї на утриманні, аби позбавитись її, бо нічого було їсти¹⁹⁶. У ніч на 12 лютого 1947 року в місті Саврань Одеської області громадянка К. Березовська, перебуваючи в стані крайнього виснаження, вбила свою дитину і кинула її в ополонку¹⁹⁷.

Рятуючись від голодної смерті, сотні тисяч мешканців Півдня і Сходу України потягнулися в західні регіони, сподіваючись розжитися шматком хліба, обмінюючи на нього

343

останнє. Слід зазначити, що на той час у західних областях України, де ще не завершилася повна колективізація і колгос¬пне будівництво тільки розпочалося, голоду таких масштабів не було. Але далеко не всім судилося досягнути цього «ельдо¬радо» — вкрай виснажений організм не витримував мандрів. Повсякденно з поїздів на станціях і полустанках знімали де¬сятки трупів людей, на яких чекали їхні батьки й діти, сподіваючись на рятівні харчі.

Начальник лікарняно-санітарного відділу Південно-Західної залізниці директор-полковник Скитович 5 березня 1947 року повідомив міністрові внутрішніх справ України про те, що на Одеській залізниці накопичилось дуже багато трупів, які чекають судово-медичного розтину. При цьому на всій залізниці є лише один судмедексперт, який не може справитися з великим обсягом роботи. У зв'язку з потеплінням створюється надзвичайно небезпечне епідеміологічне стано¬вище на всіх станціях¹⁹⁸.

Через кожних п'ять днів начальник Управління внутрішніх справ Львівської області доповідав у міністерство про кількість виявлених на залізничних станціях Львова і області випадків смерті від виснаження. Ці відомості зростали в геометричній прогресії. Переважна більшість померлих залишались невідомими, адже при них не було ніяких документів. Серед них були і дорослі, і діти різного віку.

Тим часом голодомор шаленів і ширився. 27 лютого 1947 року Строкач запискою за N 348/СМ доповідав заступнику міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику Сєрову про те, що у східних областях України налічується 189 457 хворих на дистрофію, серед них 63 954 — в тяжкій стадії захворювання; зафіксовано також 16 випадків людоїдства і 13 убивств на грунті дистрофії¹⁹⁹.

У цілому ж в Україні на початку 1947 року налічувалось 448 тис. хворих на дистрофію, у тому числі 150 тис. громадян перебували в крайній стадії дистрофії і вимагали негайної госпіталізації. Із названої кількості лише 300 тис. осіб припа¬дали на Ізмаїльську, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку і Дніпропетровську області. Згідно з цими даними, в Харківській області налічувалось 41 тис. хворих, у Сталінській — 29 тис., у Ворошиловградській — 13 500, у Сумській та Київській — 10 тис. Необхідно зазначити, що уряд УРСР

344

вживав деякі заходи по наданню допомоги голодуючим, але вони переважно мали разовий характер. Зокрема, у південні райони було відправлено 300 тис. продовольчих пайок для одноразового харчування; у сільські райони перевели продаж комерційного хліба, відкривали їдальні²⁰⁰.

Водночас у східних і північних областях України ситуація ускладнювалася, про що свідчить донесення начальника Управління внутрішніх справ Полтавської області підполковника Приходченка в республіканське міністерство. В ньому зазначалося, що у Ковальському районі відповідно до числа громадян, які гостро потребують допомоги в харчуванні, необхідно відкрити їдальні у тринадцяти сільських радах. Але їхнє відкриття всіляко гальмується облспоживспілкою, яка не дає на це дозволу²⁰¹. Незважаючи на те, що в Котлевському районі налічувалося 252 жителя, які гостро потребували допомоги, з боку районних радянських і партійних органів не було зроблено нічого, крім ухвалення всіляких рішень. На території області не було овочів для їдалень, що відкривалися у колгос¬пах і райспоживспілках, а вся робота їдалень зводилась до видачі комерційного хліба. У селі Хилівщина Чорнухівського району відкрили їдальню, яка проіснувала два дні і була закрита через відсутність продуктів, їдальні в селах Вороньки, Піски, Ільці, Богодухівка, Білоусівка, Макіївка й Лугівка приготовля¬ли обіди з одної рідкої страви та видавали сто грамів хліба на добу.

Зазначалися і такі факти. Завідуючий їдальнею у селі Білоусівка особисто для себе взяв п'ять порцій хліба і десять — супів. Завідуюча їдальнею в селі Богодарівка витрачала хліб для представників району, які приїздили у відрядження на село. У Бойківському сільпо Чутівського району отриманий для голодуючих за січень і лютий 1947 року хліб у кількості 293 кг вкрали працівники цього ж сільпо²⁰².

А ось зовсім моторошні цифри. У Кременчуцькому районі із загальної кількості хворих на дистрофію громадян 1141 чоловік, в тому числі 849 дітей, лише троє були госпіталізовані²⁰³.

Все це викликало закономірні протести людей. Ось деякі міркування очевидців трагедії, які в офіційних зведеннях зазначалися як «нездорові настрої і реагування». Жителька Полтави М. І. Андрусенко у розмові з товаришами по роботі свою

345

думку сформулювала категорично: мовляв, просто вирішили виморити людей голодом; держава має достатню кількість хліба, але зовсім не піклується про людей. «Слобода, Котельва голодні, колгоспи забирають присадибні ділянки, а самі до розуму їх не доводять, — сказав житель села П. І. Коростаєв у розмові з колгоспниками. — Люди голодні, а місцеві органи влади не йдуть їм назустріч, навпаки, намагаються загнати в могилу»²⁰⁴.

Поступово збільшувалася кількість випадків канібалізму. Із січня по червень 1947 року по республіці було офіційно зареєстровано 130 фактів людоїдства, при цьому з'їли 189 трупів, за що 132 особи були притягнуті до кримінальної відповідальності, 15 осіб — направлені на лікування, оскільки після вживання людського м'яса у них виявили суттєві психічні відхилення²⁰⁵.

Підчас голодомору тисячі людей залишали свої домівки й мандрували у пошуках харчів, аби врятувати себе, своїх рідних та дітей. Але не всі вони поверталися додому. Одних, як ми вже зазначали, голодна смерть косила в дорозі, інші, як це не дико, ставали жертвами не менш голодних співвітчизників, які втрачали людську подобу.

Наприклад, 19 лютого 1947 року між станцією Васильків-1 і селом Кожухівка Васильківського району Київської області під мостом виявили мішок із залишками людського тіла: голо¬вою підлітка 16-17 років, відрубаною сокирою навкіс, і ступнями ніг, від яких відділено м'ясо. У процесі розслідування було встановлено, що 17 лютого в селі Кожухівка з'явився підліток, який жебрав продукти харчування. Місцевим жите¬лям про себе він розповідав, що проживає з матір'ю у Києві, вона перебуває у дуже тяжкому стані, бо виснажена голодом. При пред'явленні виявлених частин тіла колгоспники вказа¬ли, що вони належать тому самому хлопцеві²⁰⁶.

25 лютого 1947 року громадянка Р. І. Чорна, 1928 року народження, прибула в село Андріївка Щорського району Дніпропетровської області, де випрошувала продукти харчу¬вання у жителів села. На ночівлю попросилась до І. О. Бельченко, яка перебувала в дуже тяжкому стані від недоїдання, її троє дітей віком від шести до тринадцяти років були бездоглядними. 3 березня на світанку старша дочка Бельченко Євдокія, 13-ти років, вирішила вбити Чорну. Переконавшись,

346

що вона ще спить, нанесла їй по голові декілька ударів кочергою, після чого ножем перерізала горло. Після вбивства повідрубувала кінцівки трупа, розрізала живіт, витягнула нут¬рощі й перенесла труп у сусідню кімнату. Цього ж дня окремі частини тіла Євдокія засмажила і разом з іншими дітьми вжила в їжу. Так вони харчувалися чотири доби. 6 березня колгоспниця М. Шаповал, що мешкала по сусідству з Бель-ченко, знаючи, що її діти голодні, принесла їм суп і почала розливати по тарілках. Відкривши одну з мисок, побачила обпалену жіночу голову. Запитала Євдокію: «Ви що, зарізали Раїсу?» На це остання відповіла ствердно. Коли представники прокуратури й міліції прибули в село, Бельченко перебувала у стані безпам'ятства і 8 березня померла. Тринадцятирічна Євдокія розповіла, що вбила Раїсу з тієї причини, що дуже хотіла їсти, а вдома ніяких продуктів не було.

Необхідно зазначити, що мати Євдокії до вересня 1946 року працювала на кінному заводі й проживала одночасно з доньками на його території, бо її чоловік загинув 1941 року під час евакуації. У вересні 1946 року, згідно з розпорядженням директора заводу підполковника Ревякіна, її безпідставно звільнили з роботи і разом з дітьми вигнали на вулицю без надання будь-якої допомоги²⁰⁷.

У лютому 1947 року в селі Нова Цариханка, Козацького району, Ізмаїльської області два брати — Тихон і Кирило Миси вбили свого батька і восьмирічного сина Кирила, а їхнє м'ясо з'їли²⁰⁸.

Під час голодомору траплялись окремі типи людей, які ставали на шлях канібалізму зовсім не з причини нестачі продуктів харчування. Зокрема, на початку листопада 1946 року в місті Єнакієве столяр «Орджонікідзевугілля» Ф. І. Неживих, 1909 року народження, сокирою зарубав дружину М. Г. Золотарьову, 1910 року народження, і тримісячного сина. З нею він 1944 року познайомився в Німеччині, перебуваючи там на примусових роботах. Після вбивства зрізав із кісток м'ясо, яке засолив, кістки трупів спалив. Після цього варвар¬ства виписав покійників із домової книги, заявивши, що вони 5 листопада 1946 року виїхали на батьківщину. Протягом листопада він харчувався м'ясом близьких. Але на цьому не скінчилася кривава епопея канібала. З грудня 1946 року він познайомився з Г. Кожевниковою, яка через деякий час пе-

347

рейшла до нього жити. Доля Кожевникової була такою самою, як її попередниці: 17 січня 1947 року Неживих її вбив, користуючись відпрацьованим прийомом, а м'ясо засолив і вживав його в їжу до 20 січня 1947 року, доки не був заарештований.

До речі, цей недолюдок отримував платню в сумі 874 крб., 800 г хліба, 2,2 кг м'яса, 500 г жирів, 1,8 кг крупи, 500 г цукру. До вбивства і після нього одержував на дружину 400 г хліба і 300 г на дитину²⁰⁹.

Проте більшість випадків канібалізму скоювалися доведе¬ними до відчаю людьми з причини недоїдання. Наприклад, 11 січня 1947 року в селі Лощанівка Белградського району Ізмаїльської області у сім'ї Михайла й Марії Карапетрових від голоду помер їхній шестирічний син Андрій, а другого дня — однорічний Дмитро. Батьки змушені були зарити трупи дітей у сніг на своєму дворі, бо стояли сильні морози. Але 14 січня 1947 року вони домовились між собою, аби не розділити участі своїх дітей, харчуватися їхнім м'ясом. Задля цього відрили їх із снігу, розрубали, кістки викинули, а м'ясо їли протягом двох днів²¹⁰.

Усього за період з 11 січня по 1 лютого 1947 року на території України було зафіксовано 19 випадків вживання в їжу м'яса людей. Найхарактернішими по областях УРСР були такі: вбивство своїх рідних і дітей, вживання їхнього м'яса як продукту харчування — 5 випадків у Сталінській та Ізмаїльській областях; вбивство сім'ї шляхом отруєння з вини голоду — 1 випадок у Дніпропетровській області; самогубство з причини голоду шляхом повішання — 2 випадки у Дніпропетровській і Ворошиловградській областях; вживання в їжу м'яса собак — 1 випадок у Харківській області; виготовлення і продажа кот¬лет і холодцю із м'яса собак — 2 випадки у Ізмаїльській і Чернівецькій областях. У ряді випадків голодуючим людям за місцем роботи не видавали картки на хліб, не надавали мінімальної допомоги, що врешті-решт призвело до трагічних наслідків²¹¹.

У лютому 1947 року працівник залізничної станції Черво¬ний Лиман А. І. Сапельников звільнився з роботи разом з дружиною через те, що їм не видавали продовольчих карток. Декілька разів вони зверталися по матеріальну допомогу, але кожного разу адміністрація їм відмовляла. 11 лютого 1947

348

року Сапельников, доведений голодом до запоморочення, за¬рубав дружину, розчленив її труп і тривалий час харчувався м'ясом. При обшуку в нього на квартирі виявили баняк і казан із вареним людським м'ясом, а в коридорі в ящику — труп дружини, порізаний на шматки²¹².

11 лютого 1947 року у жительки села Вознесенське Мелітопольського району Запорізької області Л. А. Воробй-ової-Кайзер від грипу помер її десятилітній син, труп якого вона порізала на шматки і м'ясо вживала в їжу разом з двома доньками. Коли 13 лютого померла шістнадцятирічна донька, вона також порізала її труп і вживала у їжу²¹³.

Найчастіше жертвами канібалізму ставали діти. 27 січня 1947 року голові сільської ради села Крива Балка Саратського району Ізмаїльської області стало відомо про те, що жителька цього ж села Є. Попу вживає у їжу м'ясо померлих дітей та з цією метою вбиває їх. Він перевірив помешкання Попу і виявив у неї під ліжком дитячу голову, а в казані — варену ступню дитячої ноги. Він вилучив залишки дитини, затримав людоїдку, а також Т. Бокреу і М. Гогу, які разом з нею вбивали і поїдали дітей. Перебуваючи у приміщенні сільської ради, названі громадяни вночі з'їли вилучену у Попу ступню дитячої ноги. Проведеним розслідуванням встановлено, що всі вони протягом січня 1947 року вживали в їжу м'ясо трьох чоловік: померлого напередодні сина Бокреу, двадцяти років, а також двох хлопчиків восьми і десяти років, яких Попу взяла на виховання після голодної смерті їхнього батька. Всі затри-манміеребували в стані сильного виснаження і були направлені на лікування²¹⁴.

В Ізмаїльській області зафіксовані також часті випадки відриття на кладовищі покійників із наступним вживанням їхнього м'яса в їжу. Зокрема, 13 лютого 1947 року жителі села Червоноармійське Белградського району А. І. Дерменжі, Д. М. Шоп, А. Г. Сакали викопали на цвинтарі трупи і з'їли м'ясо з них. При обшуку в їхніх помешканнях виявили останки людсь¬кого тіла і одяг, знятий ними з чотирьох трупів. Д. М. Шоп заявив під час розслідування, що напередодні задушив свого чотиримісячного сина і з'їв м'ясо дитини²¹⁵. 11 лютого 1947 року після смерті у селі Дмитрівка М. Іванової залишились без будь-яких засобів до існування троє її дітей у віці від 10 до 14 років. Через деякий час чотирнадцятилітній Микола задушив

349

молодшого брата Георгія, десяти років і його м'ясо разом із братом Іваном вживав у їжу. За два дні Микола помер, а його брат, у тяжкому стані був направлений на лікування²¹⁶.

17 лютого 1947 року начальник Управління внутрішніх справ Ізмаїльської області полковник Завгородній направив інформацію в МВС УРСР про труднощі з продовольством і людоїдство на території області станом на 15 лютого 1947 року, де, зокрема, було вказано, що «смертність населення значною мірою перевершила приріст народжуваних. За січень 1947 року померло 4 тис. 533 чол., із них з причини дистрофії — 1 тис. 568; народилося — 1 тис. 258 чол. За десять днів лютого померло 2 тис. 625 чол., із них через дистрофію — 978 чол.; народилося — 549 чол.»²¹⁷. Аналогічні зведення надходили на ім'я міністра внутрішніх справ України Строкача і від інших начальників управлінь як південних, так і східних областей.

Сподіваючись, що уряд республіки належно відреагує на жахливий стан справ, Строкач 13 березня 1947 року надіслав за номером 48 на ім'я секретаря ЦК КП(б)України Кагановича повідомлення-аналіз про голодомор із наведенням жахливих випадків канібалізму²¹⁸. Необхідно зазначити, що вказана інформація була далеко не поодинокою. Але Каганович продовжував зберігати спокій, удаючи, ніби в Україні нічого не сталося, і не вживаючи жодних заходів. Та й чи могла взагалі відбутися широкомасштабна державна акція з урятування сотень тисяч українців (і не тільки їх, адже голод і смерть не вибирають націй) від голодної смерті? Напевне, ні: голодомор 1947 року був «офіційно невідомим» урядові. Тим більше, для Сталіна, який, за словами М. Хрущова, давно мріяв переселити кудись подалі отих «неслухняних» українців, якби їх було не так багато, настав вельми сприятливий момент: природний фактор — неврожай — автоматично потягнув за собою голодо¬мор, у багато разів посилений невтручанням влади. Проте у повідомленнях у вищі державні інстанції ніде не вказувалось, що це був голод, просто зазначалось — «временньїе продо-вольственнме затруднения», скоєння на їхньому грунті кримінальних злочинів тощо.

До речі, у повідомленні Строкача навмисне занизили офіційні дані про випадки людоїдства, зокрема на території Ізмаїльської області. Наприклад, було зазначено, що «за першу

350

декаду березня 1947 року отримані такі дані про кримінальні прояви, пов'язані з продовольчими труднощами: людоїдство
— 15 випадків...» Насправді ж на території Ізмаїльської області було зафіксовано 31 випадок канібалізму, а всього по Україні - 47²¹⁹.

Отож, у центрі знали про характер трагедії, яка відбувалася на території України 1947 року — хоча б тому, що республіканське МВС регулярно інформувало союзне відомство. Зокрема, в повідомленні на ім'я міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковника Круглова від 22 березня 1947 року зазначалося, що «в ряді областей України через відсутність продовольства поширені випадки людоїдства. Станом на 20 березня 1947 року органами МВС УРСР зафіксовано 54 випадки людоїдства».

24 березня 1947 року начальник Управління внутрішніх справ Полтавської області підполковник Приходченко звернувся в МВС УРСР із проханням роз'яснити порядок розгляду справ стосовно осіб, звинувачених у людоїдстві. Ухвалили рішення «про направлення справ людоїдів на особливу нараду МВС СРСР»²²⁰. За даними Міністерства охорони здоров'я УРСР, смертність серед населення у грудні 1946 року переви¬щувала середній показник перших місяців року втричі. Таке становище, зокрема, підтверджується даними по в'язницях Ізмаїльської та Одеської областей, про що Строкач 14 лютого 1947 року сповіщав заступника міністра внутрішніх справ СРСР Рясного. Якщо за весь 1946 рік у в'язницях Ізмаїльської області трапилося шість випадків смерті серед арештантів, то з 1 по 20 січня 1947 року їх було десять. Ці в'язні перебували в тюрмі від одного до семи днів і померли від дистрофії. За цей же період в Одеській області зафіксовано 11 випадків смерті серед в'язнів. Значно знизилася кількість передач харчів у тюрми, хоча це і стимулювалося керівництвом. Так, в Одеській області цей показник зменшився на 19 відсотків, у Херсонській — на 55, Дніпропетровській — на 37 відсотків²²¹.

У Ворошиловградській і Сталінській областях тюрми через безперервне надходження в'язнів перебували у потрійному переліміті, що відбивалося на умовах їхнього утримання і харчування. На початку 1947 року в цих областях налічувалось 23 тис. в'язнів. Керівництво МВС УРСР ухвалило рішення, згідно з яким 25 відсотків із них, або приблизно 4000 осіб,

351

перевести до 10 серпня 1947 року на лікарняне харчування, оскільки в'язні перебували у вкрай виснаженому стані. Задля цього необхідно було додатково виділити 27 т крупи, 23 т м'яса, 20 т жирів, 8 т цукру і 36 т хліба. В'язням пощастило в тому, що постачання продуктів харчування у тюрми в Україні здійснювалось у централізованому порядку²²². А що залишалося робити сотням, тисячам українців на волі, у яких була гостра форма захворювання на дистрофію?

Як свідчать очевидці голодної трагедії в Україні, цим людям залишалося рятуватись рибою, яку виловлювали ліжковими сітками у річках, що не встигли звільнитися від зимової криги, а пізніше — весняними пагінцями і листям. Але ж не всі дочекалися довгожданої весни 1947 року, довічним харчем для них залишилась тільки земля. Та й у землю після голодної смерті попадали не всі, адже багатьох із'їли сородичі.

Трагедія голодомору ускладнювалася криміногенною обстановкою того часу, про що, зокрема, свідчить доповідна записка, надіслана МВС України за N 1972 від 15 листопада 1947 року «Про розкрадання соціалістичної власності, хабарництво, зловживання в міністерствах, господарських і кооперативних органах УРСР» міністру внутрішніх справ СРСР Круглову²²³.

Особливо несприятлива обстановка склалася у споживчій кооперації, де 1946 року було допущено розтрат і крадіжок на суму 42 млн крб. а 1947 року ця цифра зросла ще більше. Першого півріччя 1947 року було нанесено збитків на 40 млн 552 тис. крб. При цьому не всі факти скоєння злочинів передавались у слідчі органи²²⁴. Керівництво Укркоопспілки не вживало заходів по боротьбі з розкраданням, план проведення раптових ревізій у 1947 році був виконаний тільки на 40 відсотків. Не поліпшило справу і прийняття Президією Верховної Ради СРСР 4 червня 1947 року горезвісного указу про посилення боротьби з розкраданням державного і громадського майна У системі державної торгівлі за 7 місяців 1947 року розкрали матеріальних цінностей на суму 11 млн 327 тис. крб. При цьому відшкодування становили тільки 9 відсотків завданих збитків²²⁵. У системі Укрпромради за перше півріччя 1947 року розтрати і крадіжки завдали збитків на суму 6 млн 184 тис. крб. У Києві працівники міліції виявили і знешкодили в системі Харчопромспілки злочинну групу на чолі з головою

352

цієї спілки Гальперіним, яка протягом довгого часу розкрадала матеріальні цінності.

По Міністерству харчової промисловості 1946 року виявлено розтрат і крадіжок на суму 6 млн крб.²²⁶ За 1947 рік ні у МВС УРСР, ні в зазначеному міністерстві таких даних немає. Водночас тільки по тресту «Укрголоввино», що входив до структури міністерства, внаслідок зловживань протягом квітня — травня 1947 року державі завдано збитків на суму близько 7 млн крб.²²⁷ По Міністерству харчової промисловості 1946 року сума збитків унаслідок злочинних дій становила 3 млн 632 тис. крб.; за 1947 рік дані також відсутні. Та й не дивно, що такі дані керівництво міністерства приховувало, адже протягом попередніх 1945 — 1946 років у крадіжках матеріальних цінностей у цьому міністерстві брали активну участь керівники главків²²⁸.

У житлових органах Міністерства комунального господарства широкого масштабу набуло тоді хабарництво, пов'язане з наданням і обміном житла. Це явище було характерним і для готельних трестів.

Працівники Управління внутрішніх справ Запорізької області у квітні 1947 року заарештували групу із семи чоловік, які розкрадали продовольчі картки у домоуправліннях N 22 і 23 Сталінського району міста Запоріжжя. До складу злочинної групи входили: завідуючий домоуправлінням N 23 член ВКП(б) П. А. Рудой; завідуючий домоуправлінням N 22 член ВКП(б) Н. Ф. Підлипний; інспектор карткового бюро міста Запоріжжя член ВКП(б) М. Н. Павлутський; контролер карткового бюро член ВКП(б) М. І. Козлов. Вони протягом кількох місяців включали до списків на отримання продовольчих карток вигадані прізвища, а також померлих громадян і на їхнє ім'я отримували в Сталінському районі міста продовольчі картки, які продавали або залишали собі одержані по фальшивих картках продукти харчування. Ці ж люди систематично затримували на 3—5 днів видачу карток населенню. За цей час вони отоварювались по затриманих для видачі картках хлібом і реалізували його. За три місяці 1947 року ними було вкрадено 5 центнерів продуктів харчування. У них виявили й вилучили продовольчих карток на 430 кг продуктів²²⁹.

Усього по Україні за квітень 1947 року вилучено продовольчих карток і талонів на 7839 кг хлібопродуктів, притягнуто

353

до кримінальної відповідальності 180 чоловік, які наживалися на народному горі²³⁰.

Таке становище аж ніяк не сприяло постачанню населення України продовольством, ще більше поглиблювало голодомор.

Таблиця 7
Кількість громадян південних і східних теренів України, що померли внаслідок дистрофії (тис.чол.)²³¹

Категорія	Хворі (у тяжкій формі)	Госпіталізовано	Померло
Станом на 10 березня 1947 року
Дорослі	424402	26000	15595
Діти	183383	11109	4373
Всього:	607785	37109	19968
Станом на 20 березня 1947 року
Дорослі	422241	28203	16325
Діти	19666	11498	445
Всього:	441907	39701	16770
Станом на 31 березня 1947 року
Дорослі	387572	36562	16750
Діти	248272	13457	205
Всього:	635844	50019	18809
Станом на 5 квітня 1947 року
Дорослі	393865	44938	18695
Діти	287673	14553	2528
Всього:	681538	59491	21223
Травень 1947 року (за один місяць)
Загальна кількість (поділу не було):	66155	15350	699
Станом на 1 червня 1947 року
Всього:	769916	96848	24168
Загальна кількість хворих, госпіталізованих і померлих під час голодомору
Хворих	Госпіталізовано		Померло
3203145	298518		101637

Чи можна було запобігти цій трагедії в історії українського народу, суттєво обмежити її масштаби, пом'якшити наслідки?

354

Цілком переконливо ствердимо, що масштаби голодомору 1946 — 1947 років могли бути значно меншими, а наслідки — значно легшими, якби органи державної влади і управління доклали максимум зусиль по наданню допомоги населенню південних і східних областей України, скоординувавши дії з організації продовольчих поставок із союзних республік для голодуючого населення.

Задля цього насамперед необхідно було визнати на рівні держави, а може, й міжнародної громадськості, що голод в Україні — це віддзеркалення реальної картини тодішнього життя суспільства. Однак це аж ніяк не вписувалося в загальну картину удаваного благополуччя, яке панувало в усій імперії соціалізму. Тим більше що таке визнання, якби воно сталося, суперечило б сталінським амбіціям, та й народ український був для цього правителя занадто зухвалим. Для «вождя всіх народів» проблем не існувало: не виходить із суцільним пере-селенням-виселенням, то треба хоча б скористатися нагодою голодомору, поглиблюючи його штучно, шляхом невтручання з боку держави. Таким чином і виникла парадоксальна ситуація: голодною смертю гинули тисячі людей, а голод для держави залишався «невідомим». Невідомий він і донині для більшості наших сучасників, при сотнях тисяч живих його безпосередніх страдників, які пережили ціною неймовірних зусиль повоєнне лихоліття. Цього не повинно повторитися ніколи.

Таблиця 8

Кількість випадків канібалізму на території України у 1947 році²³²

Станом на	Зафіксовано випадків	Кількість з їдених трупів	Протягнуто до відповідальності
10 березня	29	47	23
15 березня	49	68	30
20 березня	54	немає даних	немає даних
25 березня	58	81	32
30 березня	66	97	41
5 квітня	75	107	53
15 квітня	89	125	69
30 квітня	99	138	84
30 травня	115	164	18
30 червня	130	189	132

355

Завершуючи розповідь про цю трагічну сторінку історії багатостраждальної України, необхідно зазначити, що подібні масові винищення народу згідно з нормами міжнародного права кваліфікуються не інакше, як геноцид. І це ми повинні сьогодні визнати, поіменно назвавши і засудивши всіх вико¬навців злочину — як безпосередніх, так і тих, хто сприяв їм.

Тоталітарний режим утверджувався в Україні повоєнних років не тільки шляхом голодового терору щодо сотень тисяч людей. Репресивно-каральний апарат, як підґрунтя цього режиму, розпочав активну діяльність із створення різноманітних підступних інсинуацій з метою морального придушення українського населення, його цілковитого підкорення владі.

Провокативні заходи репресивних органів та залучення населення до співпраці

Колись англійський філософ Баріштон Мур слушно зауважив про те, що коли люди захочуть розірвати ланцюги теперішнього часу, вони повинні будуть зрозуміти сутність тієї сили, що їх виковала. Саме такою силою, без якої тоталітарний режим просто не міг би існувати, були репресивно-каральні органи — держава в державі, яка підступними методами постійно змушувала людей вірити в те, у що вони не вірили²³³. Саме цим «караючим мечем партії» протягом довгих років велася боротьба з українським визвольним рухом.

А. Авторханов, аналізуючи у книзі «Імперія Кремля» національний склад жертв «великого терору» 30-х років, зазначає: «Саме серед української... інтелігенції жертв терору було в декілька разів більше, ніж у центральних областях Росії»²³⁴. Навіть Л. Троцький, котрий свого часу не приховував свого негативного ставлення до українського народу, визнавав, що «ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності»²³⁵.

Політичний терор в Україні у 20—50-ті роки був відкритою протинародною війною. Разом із тим вона велася й підступними методами провокацій та інсинуацій, а також шляхом насиль-

356

ницького залучення населення до співпраці з репресивно-каральними органами. Мілован Джилас справедливо зазначив, що «на початку таємна поліція, реагуючи, як правило, на «підказування» партфункціонерів, «виявляє», що хтось є противником існуючих порядків, більмом на оці місцевої влади, роздратованої позицією, яку людина захищає, або її розмовами в колі близьких друзів. Коли етап «виявлення» успішно подоланий, робиться наступний крок — готується правова дискредитація супротивника В хід пускають провокатора, що підмовляє жертву на «підривні висловлювання», зв'язок із нелегалами і таке інше, або те ж саме досягається за допомогою кого-небудь із заляканих поліцією і готових із легкодухості підписати будь-який наклеп, що накажуть. Більшість нелегальних організацій за комуністичних режимів утворюється саме таємною поліцією з метою втягнути туди невдоволених і розправитися з ними. Комуністична влада не відвертає, а навпаки, підштовхує «неблагонадійних» громадян до скоєння різного роду злочинів»²³⁶.

Саме за такою схемою у 40-х роках таємна політична поліція комуністичного режиму активізувала провокаційну роботу проти українського визвольного руху, інспірувавши утворення так званої «підпільної мережі ОУН» у центральній та східній частинах України. Для цього була використана агентура, залучена до співпраці ще з часів Державного політичного управління.

Як свідчать архівні документи, зловісна роль у цій «підпільній мережі» була відведена уродженцю міста Сквіри Київської області Захаржевському Михайлові Гордійовичу, 1889 року народження, котрий із 1924 року виконував завдання ДПУ по виявленню «контрреволюційних елементів» в Україні. Він мав прізвисько «Свій» і перебував на зв'язку у працівника Київського управління ДПУ Томилова²³⁷. В ОУН вступив у 1942 році, отримавши організаційні псевдоніми «Донець» та «Микола» — у Сталіне і «Таран» — на Білоцерківщині.

У 1929 році Захаржевський отримав завдання активно включитись в організаційну діяльність інспірованої органами ДПУ так званої «Спілки визволення України», щоб вербувати до неї людей на підставі знайомств і спільної роботи в національному русі 1917—1918 років, коли він був заступни-

357

ком голови земської управи Таращанського повіту. Виконую¬чи це завдання, Захаржевський на Таращанщині втягує в діяльність Спілки колишніх активістів доби Центральної Ради Борща Петра, Корчака Миколу, Сліпанського Якова; у Києві — Волинського Никифора, заступника голови молокоспілки і Дурдуковського, директора трудової школи на території Пок-ровського монастиря, яких невдовзі заарештовують.

У 1930 році по лінії ДПУ Захаржевського переводять до економічного відділу для «боротьби із економічною контрреволюцією», водночас залишаючи на зв'язку у відділі політичної контрреволюції. Офіційно ж для цього органи ДПУ влаштовують його на роботу економістом-плановиком у Київську спілку промислової кооперації, а через рік переводять на посаду начальника планового відділу. Восени 1940 року, за погодженням з керівництвом Київського НКДБ Захаржевського направляють для подальшої роботи начальником планового відділу у Чернівці і передають у розпорядження працівника місцевого управління НКДБ Оргова, від якого він отримує завдання «виявляти контрреволюційні елементи серед працівників Чернівецького краєзнавчого музею»²³⁸.

На початку війни Оргов дав Захаржевському розпорядження виїхати на батьківщину дружини у Кривий Ріг і там зв'язатися з органами НКДБ. У Кривому Розі йому було наказано у випадку окупації залишитися в місті і проводити роботу під керівництвом Пронченка, співробітника місцевої газети «Горняк», тобто ввійти до середовища нової влади і заслужити її довір'я; якщо при владі опиняться українські націоналісти, то тісно пов'язатися з ОУН та проводити серед них розкладницьку роботу.

Після зайняття Кривого Рога нацистами Захаржевський отримує від Пронченка завдання влаштуватися на роботу за фахом і де тільки можливо маніфестувати відданість українській справі, критикувати радянську владу, видаючи себе за націоналіста. Невдовзі Захаржевський влаштовується інструктором-організатором сільськогосподарської кооперації у сільську управу Кривого Рога. Для популяризації кооперативів у місцевій газеті «Дзвін» він друкує статті, якими привертає увагу українського підпілля, а з часом набуває репутації відданого націоналіста. Це дозволяє йому налагодити зв'язки з підпіллям ОУН, яке очолював Горбач, і з квітня

358

1942 року зав'язати співпрацю з розповсюдження підпільної літератури, організації конспіративних квартир тощо. Про всі ці дії він повідомляв Пронченкові, а після його загибелі — нелегальному працівнику НКДБ Олійникові.

Загальні настанови для агентури НКДБ на окупованій нацистами території України були такими: «використовувати націоналістичні лозунги ОУН серед населення, як такі, що найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими оку¬пантами, оскільки цього неможливо зробити на платформі радянської влади, деякої населення ставиться вороже, і панує думка, що радянська влада вже ніколи не повернеться на територію України. Із цього випливає, що необхідно не тільки не чинити перешкоди організації, а сприяти їй, розширюючи її мережу. А щоб у майбутньому організація не стала небезпечною для радянського режиму, необхідно наповнити її керівні пости своїми людьми — агентами. Розширення "Організації, крім цього, надасть можливість виявити велику кількість людей націоналістичної орієнтації і у відповідний час їх знешкодити»²³⁹.

Коли у липні 1943 року член ОУН «Олесь» повідомив Захаржевського про те, що Служба безпеки національного підпілля довідалася про наміри нацистів арештувати членів ОУН у Криворіжжі, останній в кінці липня з відома Олійника переїхав до Дніпропетровська у розпорядження обласного проводу ОУН. Відтіля його направляють у Сталіне. З цього часу Захаржевський зв'язується з «Василем» — Кривошапкою Михайлом Васильовичем, якого Олійник йому рекомендував як «свою людину», і «Василь» стає його агентурним начальником.

Із наступом Червоної армії Захаржевський повертається до Дніпропетровська, а потім переїжджає на станцію Фундукліївка у розпорядження провідника ОУН «Арсена», який направляє його до Києва у підпорядкування провідника «Кальби». За наказом останнього Захаржевський переїхав до Білої Церкви, де працював разом із членом українського підпілля Шевченком («Оскілком»). При цьому до приходу на ці території Червоної армії Захаржевський не мав агентурного зв'язку з працівниками НКДБ.

Тільки 19 січня 1944 року Захаржевський приїжджає до Києва і виходить на зв'язок із полковником НКДБ Даниловим.

359

Під час зустрічі, що відбулася в наркоматі НКДБ по вулиці Короленка.33, Захаржевський відзвітувався про агентурну роботу в ОУН і отримав нове завдання. Данилов, визначаючи подальшу поведінку агента, констатував, що «націоналістичний рух набуває великого розвою і стає загрозливим явищем для Радянської влади. Воно вкорінилося в західних областях України, є спроби центрального проводу ОУН поширити цей рух і закріпити його на сході України. Для того, щоб локалізувати його в Західній Україні, бо це полегшить боротьбу з ним, необхідно в першу чергу закрити кордони між сходом і заходом України, не допустити вільного переміщення населення із заходу на схід та навпаки. НКДБ усвідомлює, що із цим рухом необхідно буде вести наполегливу боротьбу, особливо на західноукраїнських землях. Там необхідно добре вивчити реальну дійсність і відповідним чином пристосуватись до обставин, застосовуючи ряд еластичних засобів для придушення цього руху. Безумовно, що, крім цієї тонкої еластичної боротьби, доведеться застосовувати силу зброї та інші каральні методи, арешти та виселення людей. Відносно ж Східної України кращим засобом боротьби з націоналізмом є відновлення старої організаційної мережі. Це дасть можливість, з одного боку, виявити старих членів і співчуваючих, які мали зв'язки з ОУН і залишились не викритими органами Радянської влади та їхньою агентурою; з іншого боку, можна буде виявляти націоналістичний елемент, втягуючи його в організацію, і пізніше позбавлятись від нього шляхом знищення»²⁴⁰.

Для реалізації цієї стратегічної концепції НКДБ передбачало:
1. Створити фіктивний організаційний центр ОУН на сході України, який повинен міцно зв'язатися з периферійними організаційними ланками структури ОУН.
2. Одночасно будь-якою ціною цьому центрові вийти на зв'язок із Центральним проводом ОУН, просунути туди своїх агентів, інформувати про стан справ у ньому і проводити там розкладницьку роботу.

Для виконання першого пункту завдання Данилов назвав Захаржевському імена «націоналістів» — насправді ж досвідчених агентів НКДБ: Сараженського, Поклада, Дніпровця, Сойченка, Нечипоренка, з якими він повинен

360

вийти на зв'язок і розпочати роботу. До цієї псевдоорганізації було залучено й інших «перевірених» людей: Катерину Міньківську («Наталку»), яка з 1920 року активно діяла як агент НК—ДПУ, а також Петра Титаренка. Керівництво матеріально-технічною базою «центру» доручили директорові Українського Державного народного хору Захару Міньківському, до його обов'язків входило також забезпечення членів «організації» відповідними документами. Конспіративна квартира була влаштована у Міньківської по вулиці Дмитрівській, 19/45²⁴¹. Подальшим завданням було створення агентурних ланок на пфиферії — у першу чфгу там, де під час нацистської окупації діяло підпілля ОУН.

Згідно з планом НКДБ у сферу діяльності новоствореної «організації» мали входити Білоцерківська, Конотопська, Криворізька, Дніпропетровська та Миколаївська округи. Провід кожної округи складався із трьох осіб, зв'язаних із центральними й територіальними органами НКДБ. Центральними фігурами в округах були: на Білоцерківщині — Яковенко Семен (псевдонім «Ластівка»), на Конотопщині — Григоренко Петро («Лісовий»), у Криворіжжі — Коваленко Микола («Каменяр»), на Дніпропетровщині — Громницький Олександр («Робітник»), на Миколаївщині — Миколенко Марія («Степ»).

Районні «центри» також складалися із трьох агентів, зв'язаних із місцевими відділами НКДБ і з «окружним проводом». У свою чергу район розділявся на кущі, а кущі на станиці, які очолювались агентурою НКДБ. Псевдопровід знав всю свою агентуру, зате про членів «проводу» як агентів НКДБ знав тільки «окружний провідник», тобто Захаржевський.

Невдовзі після інспірації органами НКДБ націоналістичного псевдопідпілля була проведена організаційна робота по округах, зокрема:
1) у Білоцерківській окрузі створено 30 агентурних центрів із районними «проводами», якими охоплено Рокитнянський, Велико-Половецький, Ставищанський, П'ятигорський, Тетіївський, Узинський та Білоцерківський райони. В «організацію» втягнуто більше сотні осіб — учителі, агрономи, лікарі, службовці, колгоспники;
2) у Конотопській окрузі — 20 агентурних центрів із районами: Конотопським, Бахмацьким, Сосновським, Ніжинським, Борзнянським; в «організацію» втягнуто 35 осіб;

361

3) у Криворізькій окрузі — 18 агентурних центрів у п'яти районах: Криворізькому, Лозоватському, Широківському, Доличанському та Апостолівському; втягнуто 40 осіб;
4) у Дніпропетровській окрузі — 13 агентурних центрів у трьох районах: Дніпропетровському, Дзержинському і Синельниківському; залучено 22 особи;
5) у Миколаївській окрузі Миколайчук Марія приступила до організації роботи у чотирьох районах.

Захаржевський як керівник «організації» направляв на місця загальні розпорядження. Його заступник Міньківська виконувала функції зв'язківця між округами. Титаренко створював агентурні центри під виглядом оунівського підпілля в установах Києва. Зокрема, влітку 1944 року вони були створені у Всеукраїнській кооперативній спілці, Цукортресті, Наркомземі, Наркомосі та філармонії.

Одна з головних цілей «організаційної мережі ОУН», інспірованої на східноукраїнських землях, полягала у виявленні якомога більшої кількості національне свідомих людей, про кожного з яких одразу повідомлялося в органи НКДБ. Таким чином, звітували керівники цього відомства, «ця організація за своєю суттю не створює ніякої загрози для безпеки держави і може існувати так довго, як потрібно НКДБ. Якщо ж траплятимуться надто активні її члени, які можуть завдати певної шкоди державі, то їх можна у відповідний момент нейтралізувати, оскільки всі перебувають під агентурним наглядом»²⁴².

Іншою головною метою псевдоорганізації була ліквідація керівного активу підпілля ОУН, проникнення в її Центральний провід і знищення його членів.

Один із прикладів знешкодження органами НКДБ активних підпільників ОУН пов'язаний із колишнім провідником Білоцерківщини «Оскілком» і членом фастівської організації «Тимошем». «Оскілко» користувався великим авторитетом серед населення Білоцерківщини, де мав свою підпільну мережу. Звичайно, все це мало подобалося НКДБ, яке вирішило якось перемістити «Оскілка» з цієї території, а його мережу наповнити своєї агентурою. Отож, відомий нам Захаржевський зненацька повідомляє «Оскілка», що тому загрожує арешт, і пропонує йому переїхати до Києва. «Оскілко» погоджується і передає свою підпільну мережу Міньківській, котра їздила на

362

зв'язок із ним разом з Людмилою Фоєю. Все літо 1944 року «Оскілко» провів у Києві, перебуваючи на квартирі Міньківської. Із Захаржевським вони були у принциповій незгоді, позаяк «Оскілко» вимагав негайного створення боївки і знищення агентів НКДБ, із чим Захаржевський, звісно, не погоджувався.

У серпні «Оскілко» дає завдання Людмилі Фої привести з Фастова зброю, яка переховувалася у «Тимоша» з часів нацистської окупації. Це завдання вона виконує, доставивши чотири пістолети і дві гранати. Оскільки Фоя з квітня 1944 року була агентом НКДБ із призвиськом «Апрельська», то зброя була перевірена працівниками держбезпеки і знешкоджена. В кінці вересня «Оскілко» з «Тимошем» виїхали до Білої Церкви з метою ліквідації агента, що видав члена ОУН Бичка. Про мету їхньої поїздки був повідомлений агент Яко-венко. На станції Пост-Волинський вони були затримані працівниками НКДБ. Одночасно розпочались арешти членів оунівського підпілля на Білоцерківщині.

Аналогічні тенденції створення боївок стихійно виникали майже по всіх округах псевдоорганізації, головним чином на Білоцерківщині, у Криворіжжі й на Конотопщині, де були сконцентровані національне свідомі сили і збереглися традиції збройної боротьби проти більшовиків.

Великі зусилля НКДБ УРСР та інспірованої ним організації були спрямовані на налагодження тісних контактів із Центральним проводом ОУН, аби його члени визнали і затвердили цю організацію. Крім цього, це викликалося потребою розшуків «Василя», з яким НКДБ утратив зв'язок і не мав відомостей про його місцеперебування.

Активні заходи по здійсненню цих завдань почалися з листопада 1944 року. До Луцька відряджається Фоя, щоб зустрітися там із Калуженко Ніною («Іриною», «Зеленою») — новоспеченим агентом НКДБ, яка мала безпосередній зв'язок із тамтешнім національним рухом опору. За її допомогою Фоя мала налагодити свої давні контакти з тими, кого вона знала під час свого перебування в оунівському підпіллі в роки нацистської окупації, увійти до них у повне довір'я і підготувати грунт для виконання поставленого НКДБ завдання. Але з не залежних від неї причин Фоя повертається до Києва ні з чим. Однак у Луцьку Калуженко продовжує пошук організаційних

363

зв'язків, які б могли уладнати справу, про що повинна сповістити Людмилу листом.

У лютому 1945 року Калуженко приїжджає до Києва, і Міньківська за сприяння НКДБ влаштовує її на навчання в університет, аби після налагодження зв'язку з Центральним проводом ОУН вона могла проводити в університеті агентурну роботу з виявлення «елементів самостійницької національної орієнтації». Але невдовзі Калуженко захворіла і півтора місяця пролежала на квартирі Міньківської. Тільки в середині квітня Захаржевський зорієнтував її на виконання завдання, проінформувавши про те, що вона має справу з агентурною організацією НКДБ.

Завданням Калуженко було вийти на зв'язок із Центральним проводом ОУН на підставі переданих Захаржевським матеріалів — листа до проводу від «організації СУЗ» (східноукраїнських земель) та «відкритого листа до Максима Рильського», зміст якого був схвалений полковником НКДБ Даниловим. Саме цей ганебний лист, в якому всіляко паплюжили Рильського, оголосивши йому смертний вирок, повинен був стати доказом того, що «тимчасовий провід» СУЗ активно проводить свою роботу. Репресивно-каральна система не гребувала нічим, запланувавши політичне вбивство Рильського руками своєї агентури під виглядом підпілля ОУН.

30 квітня Фоя і Калуженко через Міньківську отримали від «Тарана» (Захаржевського) згадані матеріали і документи для проїзду до Луцька. Прибувши туди 6 травня, Фоя і Калуженко, не здогадуючись, потрапили у зону пильного контролю Служби безпеки (СБ) крайового проводу ОУН. Завдяки її майстерній контррозвідувальній діяльності плани НКДБ були зведені нанівець, до того ж врятовано життя Максимові Рильському, доля якого фактично була вирішена репресивними органами.

З червня під час перевірки працівником СБ «Михасем» Калуженко детально розповіла про свої зв'язки з органами НКДБ та про своє завдання, висловивши припущення, що Фоя, Захаржевський та Міньківська також є агентами НКДБ²⁴³. Використовуючи її свідчення, працівники СБ вирішили затримати Фою, котра перебувала на квартирі сестри Калуженко. З цією метою від імені Калуженко до Фої вирушила

364

зв'язкова із запрошенням завітати до села Голешів на відому Фої квартиру. Прибувши по вказаній адресі, Фоя побачила там не кого іншого, як «Михася». 16 червня вона також розкрилася, сказавши при тому, що «я весь час була впевнена, що подруга Ніна чесно виконує завдання таким же чином, що і «Таран», а ганебну роль зрадника виконую я»²⁴⁴.

Таким чином, Служба безпеки крайового проводу ОУН розпочала блискучу контррозвідувальну комбінацію, яка перехитрила вишколених супротивників із наркомату держбезпеки УРСР. Зокрема, у червні СБ перевербувала Фою і відрядила її в Київ до Захаржевського з метою схилити його до поїздки в Луцьк, маючи намір тут його затримати. З цією метою на ім'я Захаржевського було підготовлено листа, в якому зазначалося, що Калуженко направлена на зв'язок із Центральним проводом ОУН, а Фоя повертається до Києва для того, щоб 5 серпня 1945 року разом із Захаржевським прибути до Луцька «для обговорення всіх питань розгортання організаційної роботи на СУЗ і налагодження зв'язку з Центральним проводом». Для більшої впевненості, що місія, покладена НКДБ на Калуженко і Фою, успішно виконується, працівники СБ спорядили Калуженко різною підпільною літературою останніх видань, яку вказали в листі Захаржевському.

Прибувши 22 червня до Києва, Фоя мала декілька зустрічей із працівниками НКДБ, зокрема із заступником наркома генерал-лейтенантом Дроздецьким, а також Тенельзоном, Йовенком та Гановичем. Доповівши про результати поїздки, Фоя відразу отримала завдання негайно зв'язатись із Захаржевським та вручити йому листа й літературу. Після зустрічі з Фоею Захаржевський доповів про це полковникові Данилову, який сказав, що «наближується час реалізації поставленого надзвичайно важливого завдання, тому необхідно все добре продумати, щоб довести справу до бажаного завершення». Обміркували різні варіанти, що можуть виникнути під час виконання цього завдання:
1. Якщо справа піде добре і Захаржевський не буде «розшифрований», тоді довго не затримуватись, щоб не викликати підозріння. Налагодити письмовий контакт і зв'язок на подальший час.
2. Якщо його затримають для роботи у проводі, тоді зали-

365

шити умовне місце і пароль для зв'язку з Міньківською через Фою.
3. У випадку «розшифровки» загинути, але не дати будь-яких матеріалів.

Беручи до уваги можливу роботу Захаржевського у Центральному проводі ОУН, було визначено, що «вона полягає в остаточній ліквідації організації українських націоналістів як іззовні, так і зсередини і дискредитації діяльності ОУН перед українським народом»²⁴⁵.

Після вручення Фоєю листа Захаржевському НКДБ вирішив, що є всі передумови для впровадження агентури в Центральний провід ОУН. Було дано завдання Захаржевському і Фої виїхати до Луцька в обумовлений час, тобто 5 серпня. При цьому Захаржевський мав документи на прізвище Думенка, за якими проживав у Києві. Але вже 28 серпня Захаржевського допитували працівники СБ. Він зізнався в тому, що з 1924 року «перебуває на зв'язку органів ОДПУ—НКВС— НКДБ», розповів про «легендований НКДБ УРСР провід ОУН на сході України» та його завдання. Зрештою Захаржевський також був перевербований, і в цій новій якості надіслав Міньківській листа, в якому писав: «З радістю повідомляю про щасливе завершення моєї подорожі. 20 серпня мав дружні зустрічі з керівництвом ОУН, обговорили всі нагальні питання організаційної і пропагандистської роботи... Визнано, що моя безпосередня участь у цій справі необхідна, а тому залишаюсь тут на тривалий час»²⁴⁶.

Так, зокрема, було виявлено та знешкоджено декількох морально скалічених людей, за допомогою яких репресивно-каральний апарат здійснював широкомасштабні політичні інсинуації проти українського визвольного руху. Та продовжували залишатися десятки сотень їм подібних, котрі завдавали підступні удари в спину своїм співвітчизникам, запродавши душі більшовицьким інквізиторам. Але основна маса українського народу ніколи не корилася завойовникам, свідомо покладаючи голови у боротьбі. Так, 5 березня 1944 року нарком держбезпеки УРСР Савченко сповіщав у Москву, що на території України «виявлено і ліквідовано 196 організацій і груп ОУН, в яких 2456 учасників підпілля. З цієї кількості заарештовано 870 осіб, розробляється агентурою 483, встановлюються і розшукуються 1093 особи»²⁴⁷ (див. табл. 9).

366

Таблиця 9
Осередки ОУН, виявлені на території УРСР на 5.03.1944 р.

Області та Ін.	Вишли» осередгії ОУН	Вмилено учасник!» ОУН	Заарештовано	РофобштсІ	Рахцукусться
Управління НКДБ УРСР	2	35	5	6	24
Рівненська	15	395	206	105	84
Дніпропетровська	46	615	140	19	456
Київська	32	464	154	104	206
Запорізька	30	187	53	24	110
Полтавська	19	131	60	47	24
Житомирська	15	160	70	65	25
Сталінська	9	111	29	48	34
Чернігівська	6	45	15	22	8
Сумська	4	25	18	5	2
Вінницька	4	45	31	4	10
Харківська	3	87	6	11	70
Волинська	3	65	37	10	18
Кіровоградська	3	30	15	5	10
Миколаївська	3	26	15	8	3
Кам'янець-Подільська	2	35	16	10	9

У післявоєнний час репресивно-каральні органи, як і раніше, шляхом залякування, шантажу та погроз залучали до співпраці місцеве населення. Особливого поширення це явище набуло в західних областях України, де режим свідомо прагнув зіткнути різні верстви населення, викликаючи братовбивчу війну. Одна частина населення перебувала у лавах українського визвольного руху, підпіллі ОУН, Українській повстанській армії, дружинах українських націоналістів, відділах самооборони. Другу ж частину, що легальне мешкала в населених пунктах, всіляко залучали до співпраці в якості повідомлювачів, агентів, бійців винищувальних батальйонів, груп охорони громадського порядку тощо.

Так, відповідно до рішення ЦК КП(б)У від 1 червня 1948 року з метою «охорони державної та кооперативно-колгосп¬ної власності й сільського активу» органами МВС були утворені озброєні групи для охорони громадського порядку (ГОГП). Винищувальні батальйони, що належали органам МДБ,

367

ліквідувалися, а їхній особовий склад після перевірки разом з озброєнням передавався у ГОГП²⁴⁸.

На 1 січня 1949 року в УРСР налічувалося 6437 груп охорони загальною чисельністю 86 527 осіб. Для озброєння використовували трофеї. Крім цього, у жовтні 1948 року ГОГП одержали зі складів МВС СРСР 15 тис. гвинтівок і понад 2 млн патронів. Усього на 1 січня 1949 року на озброєнні ГОГП було 50 226 одиниць зброї, у тому числі 330 ручних кулеметів, 2846 автоматів, 46 030 гвинтівок і 1020 пістолетів²⁴⁹.

Тоталітарний режим, що дедалі міцнішав, вимагав суворої централізації репресивно-каральної системи, поєднання зусиль усіх її складових і подальшої мілітаризації радянського суспільства. Провідну роль у цьому процесі виконує Міністерство державної безпеки, тотальний контроль якого проникає в усі сфери суспільного життя. У жовтні 1949 року рішенням союзного уряду навіть міліція передається у підпорядкування МДБ СРСР, перетворюючись на один з елементів репресивної системи.

17 жовтня 1950 року в усі підрозділи міліції західних областей України було направлено «Програму бойової підготовки бійців груп охорони громадського порядку», ро-зраховану на 74 години, що включала спеціальну, тактичну, вогневу та стройову підготовку. Особлива увага приділялася вивченню «методів боротьби з оунівським підпіллям та його збройними формуваннями»²⁵⁰.

На грудневому (1949 р.) Пленумі ЦК КП(б)У М. Хрущов був увільнений від обов'язків першого секретаря ЦК у зв'язку з обранням його секретарем Московського обкому партії. Партійну організацію УРСР очолив Л. Мельников. Протягом першої половини січня 1950 року в супроводі Д. Мануїльського, І. Сеніна та І. Назаренка він об'їздив усі обкоми західних областей України, здійснивши подекуди чистку партапарату. В доповідях на пленумах обкомів він гостро критикував «поганий стан ідеологічної роботи» серед інтелігенції та у вищих навчальних закладах, вимагав зміцнити колгоспи.

Подібне «зміцнення» завжди пов'язувалося із випробуваними репресивними методами. Тож не дивно, що невдовзі Л. Мельников і Д. Коротченко надсилають до Москви листа, в якому, зокрема, є таке: «з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для соціалістичної перебудови сільського гос-

368

подарства і зміцнення колгоспів Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР просимо Вас, товариш Сталін:
а) дозволити здійснити виселення частини куркулів із західних, Чернівецької та Закарпатської, областей у кількості 1200 господарств за межі Української РСР з конфіскацією майна, яке їм належить;
б) конфісковане майно куркульських господарств передати колгоспам безплатно із зарахуванням у неподільні фонди;
в) продовольче зерно, зернофураж та олійні культури передати державі;
г) дати вказівки міністрові державної безпеки СРСР про практичне здійснення виселення вказаних куркульських господарств у вересні 1950 року і працевлаштувати їх у ліспромгоспах Міністерства лісової і паперової промисловості СРСР у районах Східного Сибіру...»²⁵¹

Одночасно з запропонованими «заходами по зміцненню колгоспів» репресивно-каральні органи продовжували боротьбу з національно-визвольним рухом, який не вщухав, набравши нових форм в умовах глибокого підпілля. З цієї причини керівники центральних відомств МДБ мали чимало підстав для невдоволення роботою своїх підлеглих. 12 липня 1952 року міністр держбезпеки СРСР С. Ігнатьєв надіслав на ім'я Л. Мельникова проект листа ЦК ВКП(б)У, в якому зазначалось, що «внаслідок незадовільної роботи МДБ УРСР вказівка ЦК ВКП(б) про ліквідацію націоналістичного підпілля та озброєних банд в західних областях України виконується погано. МДБ СРСР неодноразово звертало увагу керівництва МДБ УРСР на необхідність чіткого й організованого проведення операцій з ліквідації банд, які б виключали людські втрати з нашого боку, а також на пильне ставлення до захоплених бандитів та використання їх у заходах з ліквідації банд.

Керівництво МДБ УРСР до цього часу не досягло такого стану справ. За період з 1 серпня 1951 р. до 1 липня 1952 р. провалено велику кількість операцій, унаслідок чого упущені понад 250 бандитів; за цей час у сутичках з бандитами органи МДБ втратили вбитими 36 і поранено 76 осіб. Через втрату пильності з боку працівників МДБ УРСР й місцевих органів, безвідповідального і довірливого ставлення до захоплених

369

оунівців за останній час мали місце втечі важливих державних злочинців.

Наприкінці 1951 р. зрадив і перейшов у підпілля значний провідник ОУН Бей Василь, залучений до співробітництва з органами МДБ, розшифрувавши перед підпіллям важливі відомості про роботу МДБ і спеціальні засоби оперативної техніки. Здійсненими заходами Бей у травні 1951 р. вбитий.

У квітні 1952 р. в Управлінні МДБ у Станіславській області перейшла на нелегальне становище група бандитських ватажків чисельністю шість осіб.

У червні 1952 р. у Львові з конспіративної квартири МДБ від посиленої охорони зміг утекти член закордонного проводу і керівник служби безпеки ОУН, викинутий англійською розвідкою на території Тернопільської області, Матвієнко, який використовувався у конспіративно-розвідувальних заходах...

Міністр держбезпеки УРСР тов. Ковальчук, його заступники тг. Поперека, Шевченко та інші відповідальні працівники МДБ УРСР не здійснили необхідних заходів із наведення більшовицького порядку в органах МДБ УРСР й не виконали вказівки ЦК ВКП(б) про поліпшення роботи з агентурою»²⁵².

У листі пропонувалось увільнити з їхніх посад М. Ковальчука, М. Попереку, В. Шевченка, а міністром держбезпеки УРСР призначити тодішнього прокурора УРСР Р. Руденка.

У липні 1952 року політбюро ЦК КП(б)У прийняло закриту постанову «Про факт втечі значного державного злочинця, заарештованого органами МДБ Української РСР». Цей документ з'явився як реакція на факт втечі Матвієнка, хоч його прізвище в постанові не згадувалося. За «злочинно-халатне ставлення до виконання свого службового обов'язку» були зняті з роботи, виключені з партії й притягнуті до кримінальної відповідальності начальник 1-го відділу управління 2-Н В. Демиденко, майори М. Корсун та І. Калиниченко. Були покарані й інші працівники. Міністрові держбезпеки УРСР М. Ковальчуку оголошувалась догана, його заступники М. Поперека і В. Шевченко також отримали догану і були звільнені зі своїх посад²⁵³. Міністром держбезпеки УРСР невдовзі був призначений П. Івашутін.

370

У складеній навесні 1952 року довідці «Про стан і заходи посилення боротьби з рештками банд оунівського підпілля у західних областях УРСР» констатувалося, що «суттєвого покращення стану слідчої роботи в МДБ західних областей УРСР поки не відбулося»²⁵⁴.

У січні 1953 року політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову «Про факти порушень соціалістичної законності деякими працівниками органів МДБ Дрогобицької та Львівської областей», в якій зазначалося, що ці факти свідчать про незадовільне виконання вимог закритого листа ЦК ВКП(б) від 13 липня 1951 р., постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства», про низький рівень оперативно-слідчої роботи і серйозні непорядки у прокурорському нагляді»²⁵⁵. І це були далеко не поодинокі факти у діяльності репресивного апарату.

10 липня 1953 року «Правда» вмістила інформаційне повідомлення про пленум ЦК КПРС, який відбувся 2—7 липня, про його рішення вивести Л. Берія зі складу ЦК та виключити його з партії. Текст постанови розсилався у вигляді «закритого листа» ЦК партійним організаціям. У цьому ж номері «Правда» надрукувала інформацію Президії Верховної Ради СРСР про звільнення Л. Берії з посади першого заступника голови Ради Міністрів СРСР і міністра внутрішніх справ СРСР, а також про передання його справи на розгляд Верховного Суду СРСР. Наприкінці 1953 року у пресі з'явилося повідомлення, в якому, зокрема, зазначалося, що «у закритому судовому засіданні в порядку, встановленому Законом від 1 грудня 1934 року», було розглянуто «кримінальну справу з обвинувачення Берія Л. П. та інших»²⁵⁶. Згідно з повідомленням, вирок виконали 23 грудня.

Тоді ж, із 1953 року розпочався поступовий процес «десталінізації» радянського суспільства. 27 березня Президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію ув'язнених до п'яти років. Звільненню підлягали близько мільйона засуджених, проте далеко не за «політичні злочини». У квітні були прийняті рішення, за якими звільнили осіб, засуджених у «справі лікарів» та у справі «мінгрельської націоналістичної організації», яка нібито існувала в Грузії. У вересні вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР, у відповідності з яким

371

Верховному Судові надавалося право переглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ, «трійок» НКВС та «особливої наради» при НКВС—МДБ— МВС СРСР. Тоді ж було скасовано військові трибунали військ МВС, «особливу нараду» МВС, а також постанову ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів».

У наступні десятиліття цю роботу було продовжено, але, на жаль, вона ще й досі не завершена. В Україні, яка стала на шлях розбудови незалежної демократичної держави, ще залишається чимало наслідків тоталітарного суспільства Зокрема, тисячі колишніх учасників національно-визвольної боротьби, котрі пройшли через катівні більшовицької репресивно-каральної системи, все ще чекають на офіційне визнання. Коли замислюєшся над їхньою долею, на пам'ять спадають рядки призабутого українського поета Якова Жарка:
Сумно пшениця гойдається в полі,
Шепче колосся, — ми наче на волі,
Волю здобули, — а волі немає...
Давить бур'ян, кругом налягає...

372

141. Там же. Арк.61.
142. Там же. Арк.63.
143. Діяння Собору Греко-Католицької Церкви 8—10 бе¬резня 1946 року у Львові. Львів, 1946. С.18 (далі — Діяння Собору...).
144. Там же.
145. Там же. С.10,13.
146. Там же. С.18.
147. Там же. С. 19.
148. Там же. С.23.
149. Там же. С.20.
150. Комсомольская правда. 1990. 5 января.
151. ДАРФ. Колекція документів, арк.58.
152. Тамже.Арк.50.
153. Тамже.Арк.57.
154. Діяння Собору... С.31.
155. Там же. С.ЗО.
156. ДА РФ. Колекція документів, арк.136.
157. Там же. Арк. 137.
158. Там же. Арк. 139.
159. Там же. Арк. 13 8.
160. Діяння Собору... С.61.
161. ДАРФ. Колекція документів, арк.140,141.
162. За вільну Україну. Спеціальний випуск. 1991. Травень.
163. Там же.
164. Історія Української РСР : В 11 т. К., 1975-1984; Історія держави та права Української РСР: В 2 т. К., 1985.
165. За вільну Україну. 1990. 28 жовтня.
166. Трагическая статистика // Аргументи й фактьі. 1989. N5.
167. Історія Української РСР. К., 1980. Т.9. С.238.
168. Юрчук В.И., Кожукало И.П. Коммунистическая партия во главе всенародной борьбьі за восстановление й развитие народного хозяйства Советской Украйни (1946—1950). К.,1986. С.31.
169. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.54.
170. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.55.
171. Там же. Арк.56.
172. Тамже.Арк.57.

421

173. Тамже.Арк.58.
174. Там же. Арк.59.
175. Енциклопедичний словник. М., 1954.4.2. С.7.
176. АГІБ МВС України. Колекція документів. Арк.59—60.
177. Див.: Дугін О. Сталінізм: легенди і факти // Слово., 1990. N7. С.23,25.
178. Щербицький В.В. Радянська Україна. К., 1977. С.ЗО.
179. Див.: КПСС в резолюцих й решениях сьездов, конфе-ренций й пленумов ЦК. М., 1971. Т.7. С.387.
180. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.8.
181. Тамже. Арк.1.
182. Там же. Арк.2.
183. Тамже. Арк.11.
184. Тамже. Арк. 12.
185. Там же. Арк.13.
186. Там же. Арк. 14.
187. Див.: Історія Української РСР. К., 1980. Т.9. С.158.
188. АГІБ МВС України. Колекція документів, арк.46—48.
189. Тамже. Арк.48.
190. Там же. Арк.49-50.
191. Там же. Арк.60.
192. Там же. Арк.66-68.
193. Там же. Арк.55-56.
194. Там же. Арк. 87.
195. Тамже.Арк.83-84.
196. Тамже.Арк.88-89.
197. Там же. Арк.92.
198. Тамже. Арк. 135.
199.Тамже.Арк.114-115.
200. Тамже. Арк. 116.
201. Там же. Арк. 185.
202. Тамже. Арк. 186.
203. Там же. Арк. 187.
204. Там же. Арк. 186.
205. Тамже. Арк. 133,142,164.
206. Там же. Арк.44-45.
207. Там же. Арк.81-83.
208. Там же. Арк.7.
209. Там же. Арк.70-71.

422

210. Там же. Арк.13.
211.Тамже.Арк.18.
212.Тамже.Арк.22.
213.Тамже.Арк.25.
214. Там же. Арк.26.
215. Там же. Арк.28-29.
216. Там же. Арк.31.
217.Тамже.Арк.39-42.
218. Там же. Арк.50-53, 76-79.
219. Там же. Арк.51.
220. Там же. Арк.90-91, 97.
221. Там же. Арк.193.
222. Там же. Арк. 194.
223. Там же. Арк.127-134.
224. Тамже.Арк.128.
225. Там же. Арк. 129.
226. Там же. Арк. 130.
227. Там же. Арк.131.
228. Там же. Арк. 132.
229. Там же. Арк.52.
230. Там же. Арк.50-51.
231. Там же. Арк.124,156-157,191-192,243-244,273-274, 278.
232. Там же. Арк.17,31,103,133,142,164.
233. Бакатин В. Избавление от КГБ. М., 1992. С.25.
234. Авторханов А. Империя Кремля // Дружба народов. 1991. N2.0.199.
235. Конквест Р. Жатва скорби. Советская колективиза-ция й террор голодом. Лондон, 1988. С.485.
236. Джилас М. Лицо тоталитаризма. Перевод с сербо-хорватского. М., 1992. С.247-248.
237. ДАРФ- Ф.9478, оп.1, спр.643, арк.281-306.
338. Там же. Арк.293.
339. Там же. Арк.295.
240. Там же. Арк.297.
241. Там же. Арк.298.
242. Там же. Арк. 300.
243. Тамже.Арк.307.
244. Там же. Арк. 308.

423

245. Там же. Арк.303.
246. Там же. Арк. 309.
247. Там же. Спр.132, арк.461-464.
248. АГІБ МВС України. Ф.54, оп.1, спр.16, арк.1-6.
249. Там же. Арк. 18.
250. Там же. Спр.22, арк.38-46.
251. ЦЦАГОУ. Ф.1, оп.24, спр.73, арк.53-54.
252. Тамже.Оп.190,спр.72, арк.150-151.
253. Там же. Арк.152-153.
254. Там же. Арк.93.
255. Там же. Спр.73, арк.З.
256. В Верховном Суде СССР / Известая. 1953.24 декабря.

424