Ukraina Moloda |  30Jul2003 | Tetyana Kharchenko
http://www.partyzan.kiev.ua/History/vas_symch.htm
[Go to English translation below]

Сотенний УПА Мирослав Симчич
"Між повстанцями і червоними партизанами немає ніякого антагонізму"

Повстанець Кривоніс – про тюремні будні, співпрацю з шістдесятниками і дружбу
з радянськими партизанами


Батьки нарекли сина Мирославом. Проте односельці з Нижнього Березова, що на Івано-Франківщині, за старою звичкою кличуть його на псевдо Кривоніс. Колись 20-річного хлопця прозвали так за різку вдачу. А сьогодні на честь діда Симчича березівці назвали вулицю.

У минулому пан Мирослав — сотенний УПА, політв'язень, який більше 32 років (або 11 тисяч 775 діб) провів у тюрмах і концтаборах. Його мордували і катували, проте не втихомирили ані жорстокість таборових наглядачів, ані безжальність оточення на волі. За гратами Симчич познайомився і затоваришував із найвідомішими українськими шістдесятниками: письменником Євгеном Сверстюком, поетами Іваном Світличним та Ігорем Калинцем, журналістом Валерієм Марченком. Разом вони поставили на вуха Радянський Союз, переславши з уральського табору за кордон лист-протест, який надрукував відомий німецький журнал Шпігель. Увесь світ тоді дізнався про жахи, що коїлися за ґратами у великому й нерушимому.

Тепер колишній повстанець живе скромно і тихо. Його найбільша втіха — онуки, яких аж четверо. У вільний час екс-вояка вирощує картоплю і кукурудзу, тримає курей і порося: виживати якось треба, а мізерної пенсії не вистачає. Зараз йому 81 рік, проте на вигляд припишеш від сили сьомий десяток. Він до дрібниць пам'ятає події півстолітньої давнини, проте розповідає про ті роки нечасто, каже, спогади надто болючі... Словом — читайте.

На вишколі нас привчали ночувати просто неба в снігу

- Пане Мирославе, уявлення про повстанців у багатьох українців сформувалося з чуток. Про побут і життя упівців мало хто знає. Якими тоді вони були?

- До УПА не приймали слабких — звичайна людина не витримала б такого навантаження. Умови були вкрай складними. Наприклад, нам часто доводилося переходити узимку річку вбрід, через це хворіли на екзему. Косив нас і тиф. Доводилось, рятуючись від переслідувань, блукати лісами в холод. Часто взимку ми спали на голій землі. Було, прогребеш собі пару метрів від снігу, як є щось, то підстелиш, а то й так ляжеш. На ранок прокидаєшся — а тебе повністю засипало снігом. Але вишкіл у нас був добрий, ми все витримували і мали славу невловимих.

- То як же вас викрили? Як заарештували?

- Зовсім просто. Взимку 1948 року я перевіряв, чи все гаразд у зимовій криївці УПА. Такі перевірки, як правило, робилися за сприятливої погоди, коли сипав сніг чи дощ. У той день ми з охоронцем ходили від однієї групи до іншої, коли нараз сніг перестав падати й вітер не заносив сліди. Йти далі було самогубством, бо нас могли викрити. Вирішили перечекати у селі, заквартирували у перевіреній хаті.

Та по обіді того ж дня нас оточили більшовики. Вони хотіли, аби я здався живцем. Знали, якщо Кривоніс там, то знає, де решта. Сподівались, що я викажу інших вояків, а я чекав на підмогу. Поміч не прийшла, друга смертельно поранили, а хату більшовики запалили. Тоді, пам'ятаю, вирішив: Краще згоріти — і зомлів. Коли прийшов до тями, був уже, як клубок, обмотаний шнурками. Мене везли у франківську тюрму.

- Вас намагалися перетягти на свій бік енкаведисти?

- Аякже! Чого вони мені тільки не пропонували. Поводились зі мною як джентльмени. Слухай, ми тебе вже давно знаємо, ти здібна людина, добрий вояка. Даємо тобі полк, вибери звідти роту найкращих. Очолюй їх, — казав мені слідчий. А що то буде?—цікавився я. Обласна оперативна група зі знищення бандерівського підпілля, — відповідав той. Їм було відомо, що я знайомий з усіма місцевими вояками, маю зв'язки. За таку допомогу кадебісти обіцяли відправити мене на навчання до Московської військової академії, пророкували успішну кар'єру. Проте, зрозуміло, я відмовився від цих привілеїв.

- Дивно, що вони залишили вас живим. Це також сталося випадково?

- Мене потім катували майже до смерті. Дали 25 років ісправітєльно трудових лагєрєй та ще 5 пораженія права, себто, як відбув би я термін ув'язнення, то ще півдесятка років не мав взагалі ніяких прав. Чому дали тільки 25 літ, а не розстріляли? Я би цього ніяк не оминув, але саме тоді в Радянському Союзі відмінили смертну кару, замість неї давали 25 років. Тож мене відправили на Далекий Схід — у Хабаровський край, звідти у Магадан, а тоді - ще за 800 кілометрів на північ, у тундру.

Бандитів у таборах ми змушували шанувати повстанців

- Досі живуть оповіді про жахи, що діялися в таборах. Політичні в'язні страждали від кримінальних злочинців?

- Ми намагалися якось протистояти тому. У тайзі, де я був у 1953 році, в таборі панувало повне свавілля, тож я зорганізував хлопців, і ми побили всіх донощиків, сволоту, яка допомагала таборовій адміністрації нас додушувати. За це мене судили вдруге за статею таборовий бандитизм. Отримав ще 10 років до тих 25-ти, що вже мав.

Потім мене перевели у спецзону — табір найжорстокішого режиму. Там був єдиний на всю Колиму завод, де добували вапно. Це пекельна робота. Людям, які там працювали, силікоз (закупорювання легенів) був гарантований, тому з цивільного населення туди ніхто не йшов. Усю роботу виконували найнебезпечніші в'язні. Тому ми з друзями по нещастю відмовилися від такої роботи.

- І вам протести спустили з рук?

- Нам дали по п'ять років штрафного тюремного режиму й перевели у Єлець Московської області. На диво, такий поворот подій був навіть на краще. За вісім років, що я був на Колимі, жодного разу навіть запаху капусти чи інших овочів не чув - там вони не ростуть. На Колимі навіть хліб був кислий - такий чорний, ячмінний. Через нього я заробив дві виразки шлунка. Тут, у Єльці, я вперше нормально наївся.

Згодом вийшов указ Верховної Ради СРСР, за яким переглядали всі політичні справи. Мені скоротили строкдо 10 років. На волю вийшов аж через 7 років із припискою Западно-украінская область, Гроднєнская область і Прібалтіка — в'єзд воспрєщон. За нарушеніє — под суд. Проте й на такій волі я пробув недовго...

Шістдесятників вояки УПА зустрічали як своїх послідовників

- Під час наступного арешту ви здружилися з Валєрієм Марченком. Яким ви його запам'ятали?

- З Валєрієм я познайомився і подружився аж на Уралі, в селищі Всесвятському Пермської області, в таборі № 35. Туди він потрапив за справою Івана Дзюби за те, що допомагав збирати матеріали до книжки Інтернаціоналізм чи русифікація.

Мені дали довгий термін, а він свій перший термін досиджував, скоро вийшов на свободу. Потім ми листувалися - до останнього дня його життя не втрачали зв'язок. Майже не було такого тижня, щоб він мені не написав. Бережу його листи й досі. І знаєте, з усіх політв'язнів, яких я знав і зараз знаю, він, на мою думку, - найщиріша, найкраща людина. Може, як особистість чи як письменник хтось був вищим від нього, та кращого чоловіка, більш сердечного, людянішого я не зустрічав за все своє некоротке життя.

- Хто ще з шістдесятників сидів там разом із вами?

- Зі мною сиділо стільки, що я вам всіх і не пригадаю. З письменником Євгеном Сверстюком спали разом на одних нарах. Були з нами і Євген Пронюк - голова Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, видатний правозахисник, поет і критик Іван Світличний, нинішній народний депутат Левко Лук'яненко, поет Ігор Калинець...

- Сьогодні кажуть, що вояки УПА ставилися до покоління шістдесятників як до радянських людей, які лише декларували свої національні ідеї, але неправильно боролися за них...

- Де ви таке почули, я не знаю. Шістдесятників, сімдесятників ми сприйняли як наших послідовників. Ми їх цінували й будемо цінувати вище самих себе. Чому? Бо ми потрапили у вир боротьби під час війни, коли всі народи боролися, а вони пішли за ідею, коли у Радянському Союзі налагодилося більш-менш нормальне життя. Вони тоді вже мали вищу освіту, тепле місце на роботі. Вони могли й досі спокійно жити й не перейматися проблемами свого народу. Натомість організовували протести й висвітлювали їх на весь світ. Чого ми, упівці, не могли робити.

Ми тисячами, а то й сотнями тисяч пропадали з голоду-холоду у в'язницях, гинули на допитах у таборових адміністраціях, і ніхто про це не знав, бо нікому було донести цю інформацію світові. Шістдесятники мали знайомства і в посольствах, і за кордоном. Вони нам принесли зв'язок зі світом. Тому ми, старе покоління, дивимося на цих людей як на святая святих. Це люди, перед якими я, старий, схиляю голову.

- Валерій Марченко допоміг вам прорватись із заявою до світової спільноти. Ваш лист-звернення друкували у „Шпігелі”, знаєте, як вдалося передати його через сталеві кордони перевірок у таборах?

- Були зв'язки. Розумієте, я вам їх і досі не викажу, бо політв'язні у нас є й зараз. Як ми зуміли разом таке зробити, я знаю, але дороги не можу сказати. Хоч відріжте голову, не скажу.

- Ви розказували, що жодного разу на засланні не послуговувалися російською мовою. Так було можна, за це не карали?

- Офіційно - ні. Але практично карали - як хочеш собаку вдарити, то палицю знайдеш. Приходиш до начальника табору, попросиш у нього щось українською, а він тобі нічого не допоможе, хоч і зобов'язаний. А згодом ще й дошкулятиме.

Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив наш провід

- Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було золотою мрією більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним?

- Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато ковпаківців. Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця.

Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час.

- Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена?

- Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер.

- Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін?

- Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків.

Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати.

- Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА?

- Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі.

- Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе?

- Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії й і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.

Фото з родинного архіву Симчичів.

Розмовляла Тетяна ХАРЧЕНКО.
Газета „Україна молода”, середа 30 липня 2003 року.


******************************************************************************
Ukraina Moloda |  30Jul2003 | Tetyana Kharchenko
http://www.partyzan.kiev.ua/History/vas_symch.htm
[Return to Ukrainian original]

Centurion of UPA Myroslav Symchych
"Between rebels and red partisans there is no antagonism"

Insurgent Kryvonis - the prison routine,  cooperation with the Sixties dissidents and friendship with the Soviet partisans


The parents disowned their son, Myroslav. But neighbors from Nyzhni Bereziv in the Ivano-Frankivsk oblast from old habits call him by his pseudonym Kryvonis. As a 20-year old boy, he was nicknamed so because of a sharp temper. And today Bereziv residents have named a street in honor of grandfather Symchych.

In the past, Mr. Myroslav was an  UPA Centurian and political prisoner, who spent more than 32 years (or 11,000,775 days) in prisons and concentration camps. He was tortured and beaten, but not pacified by the brutality of camp guards or unsympathetic environment at large. Behind bars Symchych became friends and met with the leading Ukrainian Sixtiers: writer Evhen Sverstyuk, poets Ivan Svitlychny and Ihor Kalynets, journalist Valeriy Marchenko. Together, they put the Soviet Union on its ear by sending abroad a letter of protest from the Urals camp, which was published in the German magazine "Spiegel". The world then learned about the horrors that lay behind bars in "the great and indestructible" USSR.

Now the former rebel lives modestly and quietly. His greatest joy -- grandchildren, which number four. In his spare time, the ex-soldier cultivates potatoes and corn, keeps chickens and a pig: one must somehow survive, since the little pension is not enough. He is now 81, but in appearance he looks sixty. He remembers in detail the events of half-century ago, but seldom talks about those days, saying the memories are too painful ...   In short -- read.

"In training, we were taught to sleep outdoors in the snow"

- Mr. Miroslav, in many Ukrainians an understanding of the insurgents has been formed by hearsay. Few people know about existence and the life of "UPA-ivtsiv" . What were they then?

- The weak were not accepted by the UPA -- an ordinary person could not endure such a burden. The conditions were extremely difficult. For example, we often had to wade through rivers in winter, such that we suffered from eczema. And typhoid fever mowed us down. We had to escape from persecution, to wander in the cold forests. Often in winter we slept on the bare ground. Sometimes, you clear a few meters of snow, make a bed if there is something, otherwise just lie down. In the morning you wake up -- and you are completely covered by snow. But our training was good, we endured everything and attained glory by remaining free.

- So how were you exposed? How were you arrested?

- Very straightforward. In winter 1948 I checked if everything is all right in a winter UPA hideout. Such inspections, as a rule, were made under "friendly weather", when snow or rain was falling. On that day, we went with a guard from one group to another, when suddenly the snow stopped falling and the wind did not cover our tracks. Moving on was suicide, because we could be exposed. We decided to wait in the village, stayed in a trusted house.

But in the afternoon of the same day, we were surrounded by the Bolsheviks. They wanted me to surrender alive. They knew that if Kryvonis is there, he knows where everyone else is. They hoped that I would betray the other soldiers, but I waited for help. Help did not come, my friend was mortally wounded and the house set on fire by the Bolsheviks. I remember that I decided: "Better to burn" -- and fainted. When I returned to consciousness, I was already like a ball -- coiled  with cords.They took me to Frankivsk Prison.

- The NKVD tried to get you to come to their side?

- Of couse! What didn't they offer me. They treated me like gentlemen. "Listen, we have known about you for a long time, you are a capable man, a good soldier. We will give you a Regiment, select from them the best soldiers. Lead them", the investigator told me. "What is it to be?", I asked interested. "A regional operational group to destroy the Bandera underground", he answered. They were aware that I was familiar with all the local soldiers, that I had connections. For such "assistance", the KGB promised to send me to study at the Moscow military academy, they predicted a successful career. Clearly, however, I refused these "privileges."

- It is strange that they left you alive. That also happened by chance?

- I was then tortured nearly to death. They gave me 25 years in a "correction labor camp" and then 5 "without rights", that is, if I completed the sentence, then for another five years, I had no rights at all. Why give only 25 years, and not shot? I would not have evaded that, but it was then the Soviet Union abolished the death penalty, instead they gave 25 years. So I was sent to the Far East - to Khabarovsk, from there to Magadan,  and then - still 800 kilometers further north, into the tundra.


"Bandits in the camps, we were forced to honor the UPA rebels"

- There are still many stories about the horrors that occurred in the camps. Political prisoners suffered from criminals?

- We tried to somehow resist. In the taiga, where I was in 1953, complete arbitrariness prevailed in the camp, so I organized the guys and we beat all stool pigeons, scum, that helped the camp administration to strangle us. For this, I was tried a second time under Article "camp banditism". I received 10 years to the 25 that I already had.

Then I was put in a spets-zone --the cruelest camp regime. There was only one plant for the whole Kolyma, where lime was extracted. This was infernal work. For people who work there, silicosis (lung blockage) was guaranteed, therefore none of the civilian population worked there. All the work was done by the most "dangerous" inmates. So my unfortunate friends and I refused such work.

- And they quashed your protests?

- We were given five years jail in a penalty regime and transferred us to the Yelets Moscow region. Surprisingly, this turn of events was even an improvement. During the eight years that I was in the Kolyma, I never even smelled cabbage or saw other vegetables -- they do not grow there. In Kolyma even bread was sour -- that black barley. Because of that, I developed two stomach ulcers. Here, in Yeltsi, I ate normally.

Then came the decree of the Supreme Soviet of the USSR, to review all political cases. I cut my sentence to 10 years. I walked out to freedom after 7 more years with the restriction "Western-Ukrainian oblast, Hrodnyenska oblast and the Baltics -- entrance is forbidden. For breaking this decree  -- go to jail. " However, even this "freedom" was shortlived ...

"UPA fighters greeted the Sixtiers as heirs"

- The next time you were arrested, you became friends with Valeriy Marchenko. How do you remember him?

- I met and befriended Valeriy in the Urals, in the settlement of Vsesviatsky Perm oblast in camp No. 35. He was sent there because of the case of Ivan Dziuba, for helping gather material for the book "Internationalism or Russification".

They gave me a long term, and he was sitting out his first term, soon returned to freedom. We then corresponded -- to the last day of his life we did not lose contact. He wrote to me nearly every week. I keep his letters even now. And you know, of all the political prisoners, whom I knew and  know now, he was, in my opinion, the sincerest and  nicest man. Maybe as an individual or as a writer there was someone higher than him or a better man,  but a nicer, more heartfelt, humane person, I have not met in my entire long life.

- Who else of the Sixtiers was sitting there with you?

- There were so many that sat with me that I cannot remember them all. The writer Evhen Sverstyuk and I slept together on one bunk. Also with us were Evhen Pronyuk - chairman of the Ukrainian Society of Political Prisoners and Repressed; prominent human rights activist, poet and critic Ivan Svitlychny; the current Member of Parliament, Lev Lukyanenko, poet Ihor Kalynets ...

- Today it is said that the UPA soldiers treated  the Sixtiers generation as Soviet people, who only declared their national ideas, but did not fight for them correctly ...

- Where you heard this, I do not know. We accepted the Sixtiers, the Seventiers as our followers. We appreciated them and will appreciate them even above ourselves. Why? Because we got in the whirlpool of fighting during the war, when all nations were fighting, but they went for the idea, when the Soviet Union had adjusted to a more or less "normal" life. They then had a higher education, a "warm place" at work. They could still have lived quietly and not tackled the problems of their people. Instead, they organized protests and advertised them all over the world. That which we UPA-ivtsi could not do.

Thousands or even hundreds of thousands of us disappeared from hunger-cold in prison, died in interrogations by the camp administration, and no one knew about this, because there was no one to bring this information to the world. The Sixtiers had contacts in embassies and abroad. They brought us in touch with the world. Therefore we, the older generation, look at these people as the holy of holies. These are people to whom I, as an old man, bow my head.

- Valery Marchenko helped you break through with a statement to the world community. Your letter of appeal was printed in the "Spiegel"; do you know how it managed to pass through the "steel" border checks in the camps?

- There were ties. You must understand, I will not reveal them to you even now,because we still have  political prisoners. How we managed to do this together, I know, but cannot reveal the path. Even if you cut off my head, I will not tell.

- You told us that never in exile did you use the  Russian language. Was that possible, were you not punished for it?

- Officially -- no. But in practice -- yes - if you want to beat a dog, you will find a stick. You go to the head of the camp, ask him something in Ukrainian, but he will not help you, although obliged to do so. And later he will sting you.


"General Vatutin was condemned to capital punishment by our leadership"

- Let us go back to the work of the UPA. Against the rebels, there was not only the NKVD. To wipe out Bandera was the "golden dream" of the Bolshevik partisans. The leader of the most powerful Russian partisans, Kovpak, had such plans. Did you ever have the pleasure to meet him?

- In those days, I was in Volhynia, therefore did not meet up with Kovpak. But after the Germans destroyed him, many "kovpakivtsi" wandered in our villages. They asked for, and at times took, food  from our people. Subsequently, many of them moved into the ranks of the UPA and fought to the end.

These guys told us that they joined Kovpak, because they had no choice -- did not know where to go: to go to Germany under British and American bombs, they did not want to serve the Germans -- even more so. At that time, Kovpak was just recruiting people, so they joined him. Not for an idea -- in order to just somehow survive these difficult times.

- One of the greatest enemies of the rebels was Soviet General Mykola Vatutin, whom the UPA-ivtsi allegedly killed. But according to another version, the death of General was more prosaic. They say, he was done in by gangrene?

- Lies. Vatutin was as healthy as an elephant and he was killed, because he relentlessly drove his  Left-bank army: he did not cloth, arm or train  his Ukrainian men, and when he reached the Dnipro River, he drove the whole crowd into the water -- swim as you want. He drowned a lot of innocent people. We did not touch generals who only battled against the Germans, but the UPA condemned Vatutin to capital punishment as a war criminal. For a long time he did not fall into our hands. But then he suddenly jumped into our ambush, was mortally wounded and died in hospital.

- You saw Vatutin die with your own eyes?

- No, fate brought me into contact with one shooter, who was in that ambush. He comes from Volhynia, was sentenced to twenty years hard labor. That boy received the highest measure of punishment, because when he fell into the hands of the enemy, he had Vatutin's overcoat. He related  the events to me as follows: intelligence learned that Vatutin would be riding with a group into Zhitomir (I do not remember exactly where he was coming from, it seems, from Kyiv). Three hundred UPA soldiers laid out an ambush from three sides on the General's path.

When the vehicles drove up -- the shooters opened fire. A bullet does not choose, whether it is Vatutin or not Vatutin. And the allegation that he had gangrene -- is a lie. He went along with the existing army and was healthy, there was nothing wrong with him, they just wounded him such that doctors could not save him.

- Mr. Myroslav, we are now passing through the most controversy whether to equate the rights of Soviet soldiers and the UPA rebels or not. Can you see the possibility of reconciliation between the Red Army soldiers and the UPA?

- There is currently no antagonism between those who fought in the Red Army and us. We have  antagonism towards the so-called heroes who, in Soviet days, were the KGB and punitive structures that murdered us. Towards them, the antagonism will remain, while we are still alive.

- Well, is an official reconciliation between the soldiers of the Red Army and UPA possible?

- We, the veterans of the UPA, along with war veterans hold meetings, meet together, celebrate together, etc. ... They are also Ukrainian, who went to fight the Red Army, because that is how the military situation developed. Our enemies are the KGB agents. Simple Red Army soldiers and we are absolutely identical. They respect us, and we honor them.


Photos from the Symchych family archives.

Interview by Tetyana Kharchenko.
Newspaper "Ukraina Moloda", Wednesday 30 July 2003.