Return

Closing arguments of defense attorney Dr. Ulrich Busch in 2009 Munich trial of John Demjanjuk


W.Z. 2014.08.27 -- The Munich trial of John Demjanjuk commenced on (Monday) 30Nov2009. One and a half years later, from 03 to 11May2011, defense attorney Ulrich Busch delivered closing arguments in the Demjanjuk case. On 12May2011, the Munich court issued a guilty verdict and sentenced Mr. Demjanjuk to five years in prison. The verdict was appealed, but Mr. Demjanjuk died on 17Mar2012 before the appeal could be heard.

Dr. Busch published his closing statements before the Munich court in a book titled "Demjanjuk der Sündenbock" (in German and available at Amazon.com). Subsequently, the book was translated and published in Ukrainian, a hard copy of which I received on 19Jul2013. On 28Jul2014, Vera Busch sent me an electronic copy in four Microsoft Word files, which I have converted into html format as reproduced below. I also did minor reshuffling; placed the footnotes at the end; and made them and chapter headings "clickable".

At the end of each chapter, I have provided very brief excerpts or summaries. I have also added my personal comments and provided links to other relevant material on my website http://www.willzuzak.ca  and to that of Dr. Lubomyr Prytulak at http://www.xoxol.org/dem/dem.html .
This file is archived at  
http://www.willzuzak.ca/fc/2011/busch2011DemjanjukSundenbock.html .


Demjanjuk -- sacrificial lamb
Дем’янюк -- жертовне ягня

Ulrich Busch
Ульріх Буш


Ульріх Буш, „Demjanjuk der Sündenbock“
© 2011 цього видання

Зміст

i.  Адвокат доктор Ульріх Буш ...........................................................................................................................
0. Передмова .........................................................................................................................................................
1. Обвинувачений як жертва юстиції ............................................................................................................
2. Значення процесу проти Івана Дем’янюка або виправдання як єдиного винуватця ............................
3. Обвинувачений як жертва Сталіна ............................................................................................................
4. Обвинувачений як жертва війни Німеччини ............................................................................................
5. Чи був Іван Дем’янюк у «Собіборі»? ............................................................................................................
6. Службове посвідчення, трансферні списки та документи ......................................................................
7. Заперечення обвинуваченого з приводу Холма, Ґраца та Хойберґа .....................................................
8. Фіктивний Іван Дем’янюк у «Травниках» .................................................................................................... 
9. Фіктивний Іван Дем’янюк у «Собіборі» ....................................................................................................... 
10. Фіктивна участь звинуваченого у знищенні євреїв з «Вестерборка» ......................................................
11. Екскурс .......................................................................................................................................................
12. Компетентність земельного суду Мюнхена та можливість застосування німецького права ............
13. Польське Рішення Інституту національної пам’яті від 19 грудня 2007 р. ..........................................
14. «Травники» та принцип законності .............................................................................................................
15. Вільний вибір .............................................................................................................................................
16. Ключовий свідок Данильченко ................................................................................................................
17. Василь Литвиненко ...................................................................................................................................
18. Три ознаки вбивств ...................................................................................................................................
19. Зарахування ув’язнення з метою видачі та попереднього ув’язнення в США та Ізраїлі ..................
20. Протиправний наказ як основа крайньої необхідності / уявний стан крайньої необхідності ..........
21. Заключні клопотання та заключне слово .....................................................................................................

i. Адвокат доктор Ульріх Буш є захисником Івана Дем’янюка. У засобах масової інформації вже чимало писали про його стратегію захисту та його появу в земельному суді Мюнхена – як схвального, так і критичного. Його критики закидали йому затягування процесу, риторичні перебільшення та задерикуватість. Але вони недооцінюють того факту, що захист у такому процесі, як проти Івана  Дем’янюка, виявляється припертим до стінки, бо упередженість і громадська думка випереджають результат кримінального процесу.

Своє завдання як захисника у кримінальному процесі Буш вбачає в тому, щоби звинуваченому, якого охочі до сенсацій ЗМІ вже визнали винним, забезпечити справедливий судовий розгляд за основними принципами правової держави – усупереч усім спробам морального тиску.

Близько 30 років тому в процесі проти двох членів лівоекстремістського руху „2 червня” він разом з пізнішим гессенським міністром юстиції Рупертом фон Плотніцом захищав обвинуваченого Норберта Крьохера у вищому земельному суді Дюссельдорфа.

Через 10 років він був захисником Ральфа Ерміша, чиї свідчення щодо „авіаційної афери” [1] в землі Північний Рейн-Вестфалія призвели до відставки тодішнього міністра фінансів Шлойссера. Звинувачення колишнього пілота авіакомпанії LTU у його нібито брехливих свідченнях під присягою в ландтагу землі ПРВ при розгляді цієї „авіаційної афери” розсипались самі по собі. Він був виправданий.

Буш був також захисником темношкірого африканця Оурі Яллоха [2], якому німецька поліція проти його волі дала блювотний засіб, щоб одержати як доказ проковтнутий ним пакуночок з наркотиком. Такий спосіб добування доказів Буш – усупереч одностайній думці в судочинстві та юридичній літературі – вважає принизливим поводженням в розумінні ст. 3 Європейської конвенції з прав людини. Незважаючи на низку поразок у національних судах, включно з Конституційним судом, Буш звернувся зрештою до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, який поділив його думку і заборонив примусове „згодовування” блювотних засобів по всій Європі.

Виклопотане ним рішення Конституційного суду ФРН щодо непоновлення постанови про взяття під варту в разі позбавлення юридичної сили вироку привело до гарячкових змін закону в області дії § 43 Кримінально-процесуального кодексу.

Буш домігся рішення Великого Сенату Верховного федерального суду, яким до законодавця звертались з настійливим проханням законодавчого врегулювання „взаємної згоди” у кримінальному процесі, після того як протягом десятиріч у судах Німеччини поширювалась і призвела до значних порушень порядку так звана  „угода слабаків” (Mauschel-Deal).

У всіх цих випадках поставало питання про межі вимоги покарання з боку держави. Можемо чи мусимо ми домагатися виконання вироку ймовірному злочинцеві за будь-яку ціну? Чи мораль – як  категоричний імператив – вимагає „інтуїтивно відчутої” справедливості, без підтримки і прикриття з боку закону?

Підопічні Буша вже були засуджені, перш ніж потрапити до судової зали. Буш переконаний в тому, що максима засудження за будь-яку ціну з моральних причин має в програші одне: правову державу. Саме це і є проблематикою процесу проти Івана Дем’янюка в земельному суді Мюнхена ІІ.

0. Передмова

Головна новина телебачення, радіо та друкованих засобів інформації: сенсаційний виправдувальний вирок для Дем’янюка! Сталося те, що ніхто не вважав за можливе: Німеччина встановила, що відсутні будь-які підозри щодо вчинення обвинуваченим  злочину.

Чи ця новина не з області наукової фантастики 2011 року? Дуже ймовірно. Але ж ця звістка – і це її хороший бік – є правдою 2003 року, документально підтвердженою юридичними документами (арк. 56, 57 і 58) центральних земельних управлінь юстиції (AZ: III/97-1) для правової держави Федеративна Республіка Німеччина. Їхній зміст звучить так:

Відмітка про відрядження з метою оцінки документів міністерства юстиції США, Управління зі спеціальних розслідувань (OSI) від 28.07.2003 – 08.08.2003 (верховний прокурор Шрімм і верховний комісар кримінальної поліції Хааґ):

«При прибутті до Вашинґтона Управління спеціальних розслідувань (OSI) надало для ознайомлення 20 документів (див. список на стор. 38). При цьому мова йде про осіб, згаданих у листі від 11 червня 2003 р. (див. стор. 20) як живих (без недієздатного Березовського), а також про додатково названих у цьому листі осіб (без тяжкохворого Василя Пекаря). Ще до цього, за кілька днів до початку відрядження, пані д-р Елізабет Вайт переслала нам відібраний матеріал щодо декількох осіб (див. стор. 36). Підготовлені у Вашинґтоні Управлінням спеціальних розслідувань документи було розподілено на групи пріоритетності І та ІІ (див. стор. 38).  У нашому розпорядженні був також ноутбук, на якому для кожного з обвинувачених – якщо тільки на нього були якісь матеріали – були змодельовані п’ять категорій:

    Complaint (позов)
    Expert Report / Summary Judgement Affidavit (експертний висновок експерта / свідчення під присягою)
    Judgement / Settlement (вирок / рішення суду)
    List of Pros Mem Exhibits (перелік доказових засобів)
    List of Trial Exhibits (перелік судових свідчень)

Дуже швидко виявилося, що змодельованих на комп’ютері даних нам було достатньо, щоби відмовитися від письмових документів.

Усі документи, що цікавили нас, вдалося зберегти; пошуки в Управлінні спеціальних розслідувань було завершено. За нашим бажанням виготовлялись копії, частину з них ми взяли з собою, частину нам згодом надіслали поштою.

Якщо тільки на підставі здобутих відомостей було порушено кримінальні справи, то це відбувалось окремо для кожного обвинуваченого. Якщо ж доказові засоби виявлялися недостатніми для порушення справи – про це пізніше було зроблено відмітку для кожної окремої особи з коротким описом причин.
(підписав Шрімм)

12. ДЕМ’ЯНЮК, Джон, нар. 04.03.1920 р. [1920.04.03] в Дубових Макаринцях, був охоронцем у «Травниках», «Окшуві», «Майданеку», «Собіборі» та «Флоссенбурґу» 1942–1945 рр.

В американських документах описується, що відбувалось в окремих таборах і що Дем’янюк мусив брати участь у цьому. 

Звинувачення в злочині: Індивідуальне звинувачення у злочині з наданих документів не є очевидним. 

ДЕМ’ЯНЮК з’являється у різноманітних „табірних списках” та списках переміщення з одного табору до іншого».


Установа, яка протягом 20 років, починаючи з 1983 р., провадила слідство проти Дем’янюка в Німеччині, яка значною мірою брала участь у процесі проти  обвинуваченого в Ізраїлі і яка являє собою спеціальний орган для викриття націонал-соціалістичних злочинів у ФРН, після 20 років інтенсивних та ретельних розслідувань проти Дем’янюка припиняє процес проти нього одним реченням:

«Індивідуальне звинувачення в злочині на підставі наданих документів не є очевидним».

Тим самим ця установа 2003 року практично виправдала обвинуваченого. Аж до 2011 року в доказовій базі нічого не змінилось. Документи залишились тими, що й були, нічого до них не додалось. Центральне відомство у своєму виправдувальному вироку в матеріальному сенсі спиралось на доказові засоби, які були представлені земельному судові – ні більш, ні менш.  Професор Нестлер, представник сторони співпозивача, формулює це так у своєму заключному слові:

«Починаючи з 1993 р. все було ясно, починаючи з 1993 р. Людвіґсбурґ повністю знав про це».

Рішення Центрального відомства видається правильним і відповідним для правової держави. Воно відповідало правовим положенням 2003 року, воно відповідало законам 2003 року, воно відповідало принципам правової держави 2003 року. Всі ці принципи продовжують бути чинними 2011 року, однаковим чином і з однаковим значенням.

2008 року, раптово і без жодного видимого приводу, було заявлено про зміну стану речей та правового статусу за однакових передумов та тієї ж доказової бази, і виправдувальний вирок Центрального відомства в Людвіґсбурґу скасували, оголосивши недійсним, стверджуючи при цьому (на підставі тих же документів, з яких понад 25 років не випливало жодного індивідуального звинувачення у злочині), що буцімто відтепер висувається індивідуальне звинувачення у злочині, та навіть ще й з такою невідкладно терміновою підозрою у здійсненні злочину, що Дем’янюка у його 90 років має бути взято під варту з метою попереднього ув’язнення. Не надійшло жодного обґрунтування. Навпаки, історична правда, виправдувальний вирок Людвіґсбурґа в 2003 році замовчується, спочатку навіть не згадується. Процес «оживає» не завдяки здобуттю нових відомостей, розкопуванню нових фактів, які могли би свідчити проти обвинувачуваного – а завдяки замовчуванню істини 2003 року, яка стверджує:

«Індивідуальне звинувачення в злочині з наданих документів не є очевидним».

Кожен спостерігач у процесі мав би поставити суддям земельного суду Мюнхена, прокуророві, що сформулював звинувачення, такі запитання:

- Чому правда 2003 року, що індивідуальне звинувачення у здійсненні злочину не є очевидним на підставі наданих документів, не стала предметом цього процесу? Чому судді земельного суду Мюнхена не залучили до справи документ ІІІ/97-1? Чому судді земельного суду Мюнхена не допитали старшого прокурора Шрімма і головного комісара кримінальної поліції Хааґа, які оголосили матеріальний виправдувальний вирок Дем’янюкові 2003 року? Чому судді, які контактували зі старшим прокурором Шріммом з метою узгодження конкретного терміну допиту, полишили ці зусилля? Чому судді відхилили клопотання про надання доказів, спрямовані на допит старшого прокурора Шрімма, і донині не залучили до справи відповідних документів?

- Чи продовжує звинувачення існувати за рахунок замовчування історичної правди, замовчування змісту виправдувальних документів, незалучення до справи таких виправдувальних документів, як 1627 або 15457 з Москви, Києва та Польщі, з Ізраїлю? Із замовчування того, що індивідуальне звинувачення в злочині з наданих документів не є очевидним, як це вже встановило Центральне відомство 2003 року?

- Чи не пов’язане з цим зникнення документа 208 AR 1011/01? Про це ж бо йдеться в листі Центрального відомства до головного судді земельного суду Мюнхен ІІ від 30.04.2010 р.:

«Запитаний Вами також документ 208 AR 1011/01 не вдалося знайти. Наші додаткові пошуки тривають, вони, правда, утруднюються через те, що, як Ви знаєте, суддя окружного суду у відставці Вальтер вже не є посадовцем Центрального відомства, а суддя земельного суду пані Ґьотце на даний час хворіє і 3.5.2010 від’їжджає у двотижневе відрядження».

Чи не існує паралелі між тим фактом, що старший прокурор Шрімм не був допитаний по темі матеріального виправдання обвинуваченого земельним судом, та тією обставиною, що професор Нестлер замовчує точку зору старшого прокурора Шрімма від 6.11.2003 р., згідно з якою на підставі наданих документів не можна вбачати індивідуального звинувачення у злочині, а, навпаки, стверджує, що Людвіґсбурґ нібито заплющив на це очі, починаючи з 2001 чи 2002 р.?

Пане професоре! Те, що ви стверджуєте, не відповідає істині. Людвіґсбурґ не заплющив очі! Людвіґсбурґ ухвалив рішення! Проти позову! Проти додаткового позову!

Чи не руйнує себе правова держава цим процесом? Чи не розписується вона таким чином у власній  недієздатності,  якщо  йти  і  далі  своїм  шляхом  від виправдувального вироку масовому вбивці

Штрайбелю до засудження найдрібнішого з дрібних імовірних „травників” [3], якщо йти і далі шляхом від „непереслідування” біля 420 німецьких есесівців (з загальної кількості 434), які брали участь в „Акції „Райнхардт””, до засудження останнього і найдрібнішого з „травників”, якщо йти і далі шляхом від виправдувального вироку 420 німецьким есесівцям, які віддавали накази „травникам”, аж до засудження найменшого з їх виконавців, що не мав права віддавати накази?

Захист, який критикує спробу суду ступити на такий шлях і вказує на історичну правду та матеріальне виправдання обвинуваченого у 2003 році, не можна, власне, виставляти як юридичного скандаліста або саботажника процесу. Захист не можна обзивати „заїждженою платівкою” за те, що він раз по раз повторює історичну правду 2003 року, як того, хто використовує організовану „розхлябаність”. Захист, який критикує цей шлях, не можна піддавати критиці за подані ним заяви про упередженість суду. Якщо  захист, як це дозволено федеральним конституційним судом, може гостро та безжально формулювати, може боротися гострою зброєю, то він, власне, і не міг необхідну стриману обережність судді зодягнути в емоційну реакцію або в словесну дуель головуючого або в позбавлення слова захисту.

Якщо – як і тут – обвинувачений був виправданий компетентною спеціальною установою з Людвіґсбурґа після 20 років інтенсивних розслідувань, тоді захист має право, тоді він мусить мати право аргументувати цим результатом, якщо тільки не сталось вирішальних або вагомих змін стосовно фактів або нових доказових засобів.

І саме цього не сталось. Матеріальний виправдувальний вирок Центрального управління з Людвіґсбурґа був виразом та здійсненням законодавчого та правового статусу у Федеративній Республіці Німеччина, який є незмінно чинним і в 2011 році. Процес проти Дем’янюка, проти тяжкохворого старого на його дев’яностому-дев’яносто першому році життя може спиратися лише на відхід від права та закону 2003 р., які залишаються незмінно чинними і в 2011 р., на вимозі створення та прийняття нового, неприпустимого суддівського права.

У такому разі захист має свій, покладений на нього правовою державою обов’язок: боротися з цим. Це не може відбуватися шляхом мовчання „беззбройного” захисника, тим паче шляхом мовчання двох захисників.

І в цілому можна додати: сенсація з виправданням Івана Дем’янюка була не лише 2003 р., вона була ще 1993 року, коли Верховний суд Ізраїлю встановив, що наявна доказова база щодо «Собібора» не дозволяє засудити Дем’янюка за «Собібор». Верховний суд Ізраїлю висловлюється точно так, як і Центральне управління в Людвіґсбурґу:

Ми не знаємо, що, коли і в який відтинок часу робив Іван Дем’янюк у «Собіборі». Ми знаємо лише, що він був  „травником” і якийсь час був у «Собіборі». Але ми не знаємо, що він там робив».

У протоколі від 8.6.1992 р., ст. 440 матеріалів процесу у Верховному суді Ізраїлю стоїть:  

«Суддя Барак: Але чим же він займався в «Собіборі»? Ми нічого про це не знаємо. Кожний наглядач за щось відповідав. Для того щоб визнати його винуватим, недостатнього того, що ми маємо. Можливо, він лише їздив з конвоями до Варшави і Любліна та Кракова. Ми не знаємо, що він там робив. Якого покарання можемо ми вимагати для нього? Яким чином ми взагалі можемо знати, чим він тут займався?»

На ст. 444 цього ж протоколу суддя Барак заявляє:

«Чи можете ви сказати, що з точки зору правової справедливості, справедливості до самого себе ми можемо зараз змінити всю картину і сказати, що він убивав євреїв у «Собіборі»? Що він робив у «Собіборі»? Хто його бачив? Кому він зустрічався? Кого він бачив? Ми не знаємо нічогісінько. Це – моє враження і те, що я бажав би сказати  по суті справи».

Якщо вже хтось готовий проаналізувати виникнення цього процесу, то той факт, що прокуратура назвала протокол процесу в Ізраїлі № 147/88 таким, що «не має жодного значення і не знімає провини з обвинуваченого» , те що ці твердження прокуратури Земельним судом були прийняті як вірні і правильні , без жодної перевірки, може виявитися  не лише ремаркою до історії цього процесу.

Незалучення протоколів ізраїльського процесу – мати (мама) усіх порушень закону, які в цьому процесі допустив суд.

Професор Нестлер посилається на відому британську журналістку Ґітту Серені у своєму помилковому твердженні, що буцімто Верховний суд Ізраїлю сказав, нібито в обвинуваченого завжди були проблеми з захистом у процесі. Але він цілком безсоромно замовчує, що ж вона сказала насправді:

«Звільняючи його, судді сказали, що для Дем’янюка було б надто складно захищатись самостійно, навіть якщо правда полягає в тому, що відсутність живих свідків зробила б неможливим відкриття такої справи».

Але для Івана Дем’янюка був ще й наступний рік сенсацій, а саме 2007 рік. Цього року польським Інститутом національної пам’яті Іван Дем’янюк був виправданий після звинувачення в участі в масових нацистських убивствах у «Собіборі». Вирішальні документи наводимо у скороченому вигляді (документ S 14/04/Zn від 6.9.2006 р.):

«Зазначене вище слідство у тій частині, що стосується Івана Дем’янюка, мало на меті знайти звинувачувальні докази того, що Дем’янюк був відряджений командуванням „травників” до концентраційних таборів «Треблінка», «Майданек» та «Собібор» і що він під час своєї служби в названих місцях чинив убивства».

Документ від 19.12.2007 S 14/04/Zn:

Ці юридичні висновки були відправною точкою для наступних пошуків доказового матеріалу про злочинну діяльність Івана Дем’янюка через Владислава Шило (Zylo), як у таборі в «Треблінці», так і в багатьох інших місцях його відкомандирування. Слідство встановило, що мова при цьому йшла також про табори «Майданек» і «Собібор». На жаль, цілий ряд процесуальних кроків, зроблених для одержання доказів вчинення вбивства цивільних осіб особами, які були під підозрою в ході цього слідства, під час їхньої служби в СС на території Польщі (серед них і Іван Дем’янюк) виявився безуспішним, тобто йдеться про намагання одержати докази, які могли б довести  ймовірні вбивства польських громадян. […]

Оскільки в ході цього слідства не вдалося встановити, чи є однією й тією ж особою Іван Дем’янюк, що проживає в Сполучених Штатах Америки, та злочинець, якого більшість свідків називала „Іван Грозний”, то було вирішено, що зібраний доказовий матеріал, який стосувався злочинів, вчинених „Іваном Грозним” у таборі знищення «Треблінка», […] слід вилучити з цього слідства і передати до окружної комісії з кримінального переслідування злочинів проти польського народу у Варшаві. […]

Однак в ході даного слідства не вдалося добути жодних доказів, які вказували б на участь Івана Дем’янюка в убивствах поляків та осіб інших національностей у різних місцях під час його служби в німецьких допоміжних СС-підрозділах „української охорони”.

З наведених вище причин було вирішено припинити даний процес за браком достатніх підстав, які могли б достатньою мірою обґрунтувати підозру у вчиненні кримінального злочину Іваном Дем’янюком. 

Якщо ж виявляться нові суттєві факти або спливуть невідомі до теперішнього процесу докази, то даний процес може бути відновлено в будь-який час.

Позов проти Дем’янюка до земельного суду Мюнхена існує, оскільки і ці обидва виправдувальні вироки за «Собібор» в Ізраїлі та Польщі замовчувались – історична правда мусила поступитися місцем історичній неправді. Було висунуто твердження, буцімто «Собібор» не був предметом ізраїльського процесу, хоча прокуратура Ізраїлю просила смертної кари за «Собібор». Було висунуто твердження, буцімто польський виправдувальний вирок узагалі не стосувався «Собібора», хоча зміст постанови про припинення процесу доводить цілком протилежне.

Матеріальні виправдувальні вироки з Людвіґсбурґа, Ізраїлю та Польщі волею позивача та палати суду присяжних земельного суду ІІ не мають жодного значення в цьому процесі. Прокуратура не представила виправдувальні вироки, тільки захист, названий „заїждженою платівкою”, не втомлювався постійно вказувати на ці виправдувальні вироки і постійно подавати клопотання про залучення відповідних документів. Натомість вирок цього процесу панує з першого і до останнього дня, а саме вирок Матіа в процесі денатуралізації ІІ (документ № 1:99CV1193) у справі „Сполучені Штати проти Джона Дем’янюка”.

Йдеться не про кримінальний процес, а про судове рішення в цивільній справі, яким суддя Пол Р. Матіа з окружного суду Огайо у 2002 р. позбавив обвинуваченого громадянства Сполучених Штатів і яке створює підстави для примусової депортації обвинуваченого до Німеччини, для постанови суду про взяття під варту та мусить стати підставою для ухвалення обвинувального вироку. Хоч ідеться і про судове рішення в цивільній справі, про що було ухвалено рішення згідно з цивільного-правовими правилами надання доказів та визначення їх тяжкості, що – з точки зору судової процедури – не мало найменшим чином впливати на кримінальний процес, усі рішення земельного суду про арешт, про відхилення заяв та клопотань щодо надання доказів дихають „духом Матіа”.

Якщо й бути за щось «вдячним» професорові Нестлеру – то саме за цей пасаж із його заключної промови перед судом:

«У кінці стоять так званий „звіт Сіднора”* і наступний – після нього – вирок Матіа від 2002 року. Вони є результатом цілковито нового і, насамперед, цілком системного доступу до доказової бази. Лише один приклад: в ізраїльському процесі наявними були чотири службові посвідчення, і фальшива теза захисту, якою би безглуздою вона не була, могла, імовірно, знайти підтримку, але у 2002 р. було вже понад 40 службових посвідчень, багато особових справ і сотні протоколів допитів, які підтверджували цей стан документів – виникла набагато ширша, ніж в ізраїльському процесі, доказова база, яка саме й стала основою цього процесу і дала нам змогу зіставити понад 100 томів та банк даних з близько 70 000 документів».

До цього часу це було „відкритою таємницею”, лише захист невпинно скаржився на те, що вирок Матіа та експертний висновок Сіднора є „біблією” цього процесу, який має стати новим виданням вироку обвинуваченому в земельному суді Мюнхена. Те, що професор Нестлер у своїй заключній промові відкрито зізнається в цьому, також заслуговує слова „сенсаційно”.

Нібито, це був випадковий збіг. Випадково знайдений „неупередженим” (чи не краще було б сказати „обструкціоністом”?) Томасом Вальтером* вирок стає „Magna Charta“, з якої можна вичитати, чому все, про що клопотався захист у цьому процесі, відкидалось як набридливе, надокучливе, незначне, тортурливе і таке, що веде до зволікання процесу. 

Але, власне, сенсація полягає в наступному: обвинуваченню і земельному судові недопустимо, спиратись на судове рішення судді Матіа в цивільній справі. „Spiritus rector“ [4] вироку Матіа є експерт Сіднор, на якого суддя Матіа посилається практично у всіх юридичних визнаннях, спрямованих проти обвинуваченого. Цей експерт у своїй промові 2.5.1989 р. у Центрі єврейських общин сказав таке:

«Убивця більшого числа людей, ніж тут живуть (Дем’янюк), буде висіти, це результат міжнародних зусиль п’яти країн на трьох континентах протягом десяти років. Краще послужити справедливості не можна».

А в іншому місці це звучить так:

«Така ж доля (як і Ейхмана) чекає і на цього монстра (Дем’янюка). Це - він, в цьому немає жодного сумніву. Він був і є „Іваном Грозним” – «Іваном Жахливим» з «Треблінки». […]

Бо ж убивця більшого числа людей, ніж зараз живуть у цьому столичному районі, мусить бути повішеним, як результат міжнародних зусиль п’яти країн на трьох континентах протягом десяти років. Безумовно, це – найкраща з усіх можливих послуга справі справедливості».

Англійською це звучить так:

«The same fate awaits this monster. It is him; there is not mistake. He was and is Ivan Grosny – Ivan Terrible of Treblinka. […]
But the murderer of more human beings that now live in this entire metropolitan area will be hanged, as the result of an International effort in common decency, involving five countries, on three continents, over a period of ten years. Surely the cause of justice will never have been better served».

Ці висловлювання, зроблені 2.5.1989 р., дискваліфікують д-ра Сіднора як експерта. На нього і його роботу в Німеччині не мусили б спиратись результати ні цивільного, ані кримінального процесу. Тим не менш, американський суддя дозволив Сіднору бути експертом, він у повному обсязі прийняв його експертний висновок. Сіднор був тим, хто здійснив вибір джерел в архівах Москви та деінде. Сіднор був тим, хто разом з Ларрі Стюартом [5]  здійснював свої пошуки в Москві та інших архівах східноєвропейських столиць. Сіднор був тим, хто здійснив і вирішальним чином визначив вибір джерел. Те, що Управління спеціальних розслідувань (OSI) передало прокуророві д-ру Лутцу, і те, що стало предметом правових дій у Федеративній Республіці, все це – Сіднор. Ларрі Стюарт – це Сіднор такою ж мірою, якою Сіднором є експерт Меннінг. Д-р Поль – це Сіднор. Він підтверджує, що для свого експертного висновку про „травників” сам він не здійснював жодних власних пошуків в архівах, він спирався лише на висновки Сіднора, які йому надала прокуратура.

Кримінальний процес, який орієнтується на результати висновків упередженого експерта, не має нічого спільного з законом. Те, що в Мюнхені проводиться такий процес, заслуговує слова „сенсація”. Відхилення клопотань про надання доказів захистом ґрунтується на експертному висновку Сіднора. Те, що експерт Сіднор хотів побачити в Москві та в інших місцях своїх пошуків, стоїть в його експертному висновку. Чого він не волів бачити – це, відповідно, все те, чого він і не побачив, оскільки воно знімає провину з обвинуваченого. Отже, зрозуміло, що документів №1627 та №15457 в його висновку немає.

Чи це і є причиною, чому ці документи не були залучені? Вони можуть, вони виведуть на чисту воду систему Сіднора, вони виявлять, яким чином багато документів існують поруч із приховуваною протягом 25 років експертизою ФБР, документів, що доводять невинуватість обвинуваченого. Якщо упередженість, нечесність та однобічний вибір джерел, які панують у цьому процесі, мають ім’я, то це – Чарльз Сіднор.

Якби цим процесом довелося займатись літописцеві, то він мусив би не забути запитати себе, чому судді земельного суду ухилилися від ухвалення рішення щодо клопотання захисту про визнання експерта Чарльза Сіднора упередженим.

[W.Z.0. Preface]

1. Обвинувачений як жертва юстиції
    Accused as sacrifice of Justice

Це була примарна сцена. Ізраїльський суд саме оголосив смертний вирок Джонові Дем’янюку – в «театральній залі», де йшла «вистава», «глядачі» обнімались. Радісні танці, безмірна радість та бурхливі оплески стали вибуховою реакцією на смертний вирок – весь Ізраїль був у екстазі щастя від смертного вироку, але не лише Ізраїль, а й, насамперед, уся Америка, а крім того, і весь світ.

Рідко який смертний вирок світова преса святкує так бурхливо, як цей. Слідом за „кабінетним злочинцем” Ейхманом, тепер ще й «кат-м’ясник Голокосту», який лише з чистої кровожерності нищив людей як скотину, знайде свою справедливу кару, гойдатиметься на мотузці, доки не помре. Захисник Шефтель сидів, мов скам’янілий. Чи були справедливими всі звинувачення проти нього? Чи справді він з самого початку гальмував процес, щоби за всяку ціну протистояти «поступові справедливості та правди» для жертв Голокосту? Чи справді він своїм захистом знущався з жертв Голокосту та „огидним чином” втирався в довіру своїми посиланнями на ізраїльських „капо” [6] та їхню провину в Голокості? Чи був він і справді зрадником Батьківщини, який заслужив лише того, щоби гойдатися на шибениці разом зі своїм підопічним, чи не була даремною смерть другого захисника, який нез’ясованим чином випав з дев’ятого поверху висотного будинку? Чи не було марним те, що захисник Шефтель, незважаючи на тяжкий напад (соляна кислота в очі), продовжував і далі захищати звинуваченого Дем’янюка?

Тільки звинувачений ще захищався і вигукнув: „ Не винний, я не винен, я не винен, не винен”. Поки його виводили до символічної шибениці, він все вигукував: „Я не винен, не вільней!”

Смертний вирок був насправді „Supergau“ [7] для принципу правової держави в показовому політичному процесі, результат котрого був визначений з самого початку, а саме смерть на шибениці. Можливо, вирок став таким завдяки смертельно небезпечному для справедливості та істини невиліковному альянсові корумпованих та безсовісних прокурорів у США, Ізраїлі, Росії та Польщі. Але тоді вже й Німеччина брала в цьому участь, оскільки не передала Ізраїлю і не ввела до процесу вбивчий висновок експерта д-ра Вернера з федерального кримінального управління, який назвав службове посвідчення № 1393 „недолугою фальшивкою з першого погляду”.

Безсовісність, корупція та прямий умисел прокурорів-учасників процесу, які дозволити  через вирок апарату юстиції Ізраїлю вбити обвинуваченого, підтверджуються фактами та документами. Про два з них слід – pars pro toto [8] – нагадати ще раз:

1. Відставка прокурора Паркера з посади провідного прокурора в процесі денатуралізації І у Сполучених Штатах.

2. Службова записка Вілчура від 21.4.1987 р.

Обидва документи не було зачитано в цьому процесі під час відкритого судового розгляду. Земельний суд відмовився це зробити. Обидва документи мають першорядне значення для результату цього процесу.

Їх слід було обов’язково зачитати під час відкритого судового розгляду, вони мали стати відомі громадськості та ЗМІ.

У своєму меморандумі Паркер описує болючі сумніви, які охопили його з приводу правдивості, достовірності та правильності висловлювань так званих «свідків з Треблінки». Він описує свої сумніви у справжності службового посвідчення та решти доказових засобів. Він – як провідний прокурор – радить  своєму начальству і прокуророві Московітцу: „Припиніть цей процес. Ми вчинимо з Дем’янюком несправедливо, якщо висунемо проти нього звинувачення”.

Доля меморандуму та доля Паркера відома. Оскільки він не зміг нічого зробити, Паркер пішов у відставку зі своєї посади і вийшов зі складу Управління спеціальних розслідувань. Захист запитує кожного суддю з Мюнхена: чому земельний суд відмовився зачитати меморандум Паркера, чому земельний суд відмовився запросити прокурора Паркера як свідка, але замість цього заслухав його супротивника, прокурора Московітца, який – з історичного погляду – доклав чимало зусиль для замаху на вбивство обвинуваченого в Ізраїлі.

У „Службовій записці Вільчура” той описує в подробицях, як Ян Кобус правдоподібно запевнив його і заявив, що обвинувачений Іван Дем’янюк гарантовано, на 100 процентів, не „Іван Грозний” і що він звався не Іван Марченко, бо Іван Марченко, який обслуговував газові мотори, відомий йому особисто і він зовсім інша особа, ніж Джон Дем’янюк. Вільчур детально описує, що Іван Дем’янюк, який сидів на лаві підсудних в Ізраїлі, згідно з його пошуками та висловлюваннями інших свідків, не був у «Собіборі», а був кухарем у «Треблінці» і перебував у «Треблінці» як кухар, у той час як він начебто мав бути в «Собіборі». Прокурор Горовіц настійливо просить польського історика Вільчура не дати громадськості нічого дізнатись про це, тримати при собі його знання правди про Івана Марченка як «Івана Грозного» та Івана Дем’янюка як кухаря з «Треблінки» та ні при кому не згадувати про це, нічого не записувати і не документувати. Історик Вільчур обіцяє це прокуророві Горовіцу з Ізраїлю і, таким чином, об’єктивно робить певний внесок у замах цього безсовісного прокурора на вбивство Джона Дем’янюка.

Документи доводять, що не може йти жодної мови про юридичну помилку, юридичний промах, про випадок неправильної ідентифікації. Навіть якщо очевидці злочину в Ізраїлі суб’єктивно вірили, що в Іванові Дем’янюку бачать перед собою „Івана Грозного”, Горовіц знав це краще. Знання прокурора про об’єктивну неправильність висловлювань свідків злочину в Ізраїлі спричинило смертний вирок.
Наслідком замаху на вбивство обвинуваченого було те, що він п’ять років провів в Ізраїлі, у камері смертників, причому він щодня бачив зі своєї камери шибеницю, яка була призначена для нього і на якій він мав «повиснути і здохнути». Те, що обвинувачений зрештою вберіг себе від шибениці, було не результатом та наслідком процесу самоочищення ізраїльської юстиції та, відповідно, ізраїльської прокуратури, які в касаційному процесі у Верховному суді Ізраїлю ще досить категорично вимагали підтвердження смертного вироку апеляційним судом.

Те, що обвинувачений пережив цей замах на вбивство, було продуктом щасливих обставин, а саме того, що обвинувачений зі своїм сином, Джоном Дем’янюком-молодшим, та зятем Едом Нижником мав біля себе двох людей, які своєю активною участтю вплинули на „чудо виправдувального вироку”.

Це була їхня нечувана підтримка, що врятувала життя батькові та тестю, життя, що висіло на волосинці. Виправдувальний вирок у жодному разі не був заслугою Верховного суду Ізраїлю, який у заключних абзацах вироку висловив свій жаль, що він не може підтвердити смертний вирок. Дуже схоже на те, як один із суддів Конституційного суду Ізраїлю висловився, що жалкує про те, що згідно з ізраїльським законодавством, правило, яке забороняє притягати до кримінальної відповідальності двічі на одній і тій же підставі, діяло і щодо «Собібора».

Захист цю змову проти обвинуваченого з метою його вбивства зробив своєю темою у процесі в земельному суді, всупереч шаленому опорові решти учасників процесу. Це було зроблено з двох причин:

1. Життя, біографія та особисті обставини обвинуваченого.

2. Необхідність зарахування часу ув’язнення в Ізраїлі в обвинувальному вироку земельного суду Мюнхена.

Якби обвинуваченого було оголошено винним, то земельний суд мусив би оцінити на його користь не лише 40-річне полювання на нього судових органів багатьох країн, одіссею звинуваченого через судові системи трьох континентів, а й тривалість його ув’язнення під час депортації та слідства. Зокрема, мусив бути зарахований час ув’язнення у слідчому ізоляторі, в камері смертників, на підставі звинувачень, які висувають проти обвинуваченого тепер, а саме – нібито він був охоронцем у Собіборі. При цьому як юридичний факт мусили би враховувати не лише сам по собі час ув’язнення в камері смертників слідчого ізолятора, а й історію виникнення цього ув’язнення в камері смертників слідчого ізолятора, а саме замах на вбивство – як це описано вище.

Замах на вбивство Джона Дем’янюка в Ізраїлі – це історичний факт. Виправдувальний вирок обвинуваченому у Верховному суді свідчить про те, що обвинувачений – це жертва юстиції.

Яке значення має юридичне визнання, що Дем’янюк став жертвою юстиції в Ізраїлі? Відповідь однозначна:

П’ять років у камері смертників, зі щоденним поглядом на приготовану для нього шибеницю, з усвідомленням того, що він на ній опиниться, якщо не станеться чуда. Це – катування в розумінні ст. 3 ЄКПЛ [9], це – принизливе поводження в розумінні ст. 3 ЄКПЛ. Жертва юстиції Дем’янюк через смертний вирок протягом п’яти років був підданий в Ізраїлі нелюдським катуванням та принизливому, протиправному поводженню, через що він у панічному смертельному страхові мусив дивитися на призначену для нього шибеницю.

Але не лише п’ять років попереднього ув’язнення в  камері смертників є катуванням в розумінні ст. 3 ЄКПЛ, але й решта три з половиною роки є щонайменше принизливим протиправним поводженням з обвинуваченим.

Державний апарат, який знає, що він засудив до смертної кари чи позбавив волі невинного, був зобов’язаний негайно покінчити з цим станом. Спричинення та збереження такого стану є умисним катуванням та умисним порушенням прав людини.

Знання невинності обвинуваченого в його імовірних діях буцімто „Івана Грозного” з Треблінки робить попереднє ув’язнення та арешт з метою наступної видачі з огляду на наступний смертний вирок забороненим заходом в розумінні ст. 3 ЄКПЛ. Попереднє ув’язнення під егідою держави, виклопотане прокурорами, які знали про невинність переслідуваного, являє собою зловживання владою, зловживання правом та робить постраждалого об’єктом вимоги його покарання державою. Таким чином, тут ми маємо не легальну тривалість попереднього ув’язнення, не позбавлення волі в розумінні законів, які мають бути тут враховані, а лише попереднє ув’язнення, яке водночас було позбавленням волі і водночас містило в собі замах на вбивство.

Це знання наклало суттєвий відбиток на процес, у якому ми тепер перебуваємо. Воно мало справити вплив на авторів обвинувального висновку, на центральну установу в Людвіґсбурзі, на земельний суд Мюнхена.

Настійливим завданням авторів обвинувального висновку та земельного суду було встановити, що обвинувачений в рамках юридичного переслідування, що тривало майже 40 років, зазнав позбавлення волі загальною тривалістю вісім з половиною років, з них п’ять як тривалість катувань в рамках замаху на вбивство, з них три з половиною роки попереднього ув’язнення в рамках позбавлення волі. Обвинувачений, на думку захисту, має невід’ємне право на юридичне визнання цього періоду катувань в розумінні ст. 3 ЄКПЛ. Земельний суд відмовляється задовольнити цю вимогу обвинуваченого, яка випливає з ст. 1 і ст. 2 Конституції. В пункті 27 рішення суду від 17.3.2011 р. це звучить так:

«Доказовий факт у заяві №200, коли якась особа дещо про щось знала, не має значення з фактичних причин. Висновок про таке значення для даного процесу судова палата не могла з зробити ні з подібних до формулювань жовтої преси про „змову з метою здійснення вбивства”, ані з опису нібито поінформованості ізраїльської прокуратури. Наполягання на доказовості в клопотаннях 318, 319 і 337 (перша частина) не має значення з фактичних причин, оскільки викриття можливої неадекватної поведінки американських слідчих американським судом жодним чином не впливає на предметну оцінку цих доказових засобів. І в цьому різі також дійсні наведені вище міркування».

Що означає це рішення? Змусити невинного сидіти в камері смертників через судову помилку – це, мабуть, найгірше з того, що можна собі вигадати як «побічну шкоду» від дій апарату юстиції. Той, хто п’ять років невинним просидів у камері смертників, напевно вже розплатився за всі гріхи, що він до цього вчинив у своєму житті. Але ще гіршим є те, що апарат юстиції стає вбивцею, навіть знаючи про невинність людини.

Можна було запитати в себе: що ж тоді робити Німеччині, як же чинити земельному судові Мюнхен ІІ із замахом на вбивство ізраїльської прокуратури?

Відповідь проста: злочинцем у «Травниках», «Собіборі» і «Треблінці» була Німеччина, яка в цих  таборах вплутала у масові вбивства євреїв тисячі невинних людей таким чином, що ці люди в безвихідному конфлікті між наказами та покірності були примушені німецькими нацистами служити їм підручними катів.

Німеччина є винуватцем, і тому Німеччина мусить взяти на себе провину за те, що відбувається внаслідок спорудження потворної системи, спрямованої проти людей німцями у сфері їхнього панування, сфері їхньої влади, байдуже, чи ці люди були жертвами чи їхніми підручними. Без страждань свідків з «Треблінки», за які має відповісти Німеччина, справа ніколи б не дійшла до лжесвідчень цих свідків. Справжньою причиною замаху на вбивство з боку ізраїльської прокуратури став терор Німеччини в так званому «Третьому рейху». Тому захист робить Німеччину відповідальною за замах на вбивство з боку ізраїльської прокуратури. Німеччина мусить взяти на себе провину за замах на вбивство Джона Дем’янюка, навіть якщо він був здійснений ізраїльськими прокурорами.

І вже тому Німеччина не може судити цього обвинуваченого. Німеччина втратила право вимагати покарання, бо Німеччина як злочинець «Треблінки» і «Собібора» несе відповідальність за те, що Джона Дем’янюка в Ізраїлі позбавили волі на вісім з половиною років і що п’ять років він невинним провів у камері смертників.

Справжній винуватець убивства євреїв, справжній злочинець із «Треблінки», «Собібора», «Бельжеця», «Освєнціма», «Маутгаузена» та інших таборів знищення та концентраційних таборів не Джон Дем’янюк, не «Іван Жахливий», не «Іван Грозний»; справжній злочинець зветься – «Німеччина Грозна», «Німеччина Жахлива».

У листі до „Зюддойче Цайтунґ” (№ 86 від 13.4.2011 р., стор. 38) пані Гертраут Конрадт ставить такі запитання:

«Справа Дем’янюка мусить потрапити до Верховного федерального суду.

По якому праву ми, німці, порушуємо справу проти колишнього полоненого червоноармійця Джона Дем’янюка („багато припущень, мало фактів”, 22.3.)?
По якому праву ми тягнемо до суду найменше з коліщаток цієї велетенської машинерії вбивства?
По якому праву ми дозволяємо собі цей цинізм: „він же міг би і втекти”?
Справа потрапить, мусить потрапити до Верховного федерального суду».

Пані Конрадт, Ви маєте рацію!

Висновок мусить бути таким: саме через те, в чому завжди могли звинувачувати Дем’янюка як наглядача з підрозділу „травників”, він зазнав катувань протягом п’яти років і ще три з половиною роки позбавлення волі, а саме в рамках 40-річного судового процесу.

Як ніхто інший, Іван Дем’янюк заплатив – у найширшому значенні цього слова –  за свої імовірні злочини як член підрозділу „травників”.

Жоден німецький наці, навіть серед тих, хто був засуджений до смертної кари у Нюрнберґу, а потім помилуваний або звільнений, не сплатив у своєму житті такої данини, яку вже до цього заплатив обвинувачений. І вже тут, у цьому місці, можна запитати: що відбувається з правовою державою Німеччина, коли мюнхенський прокурор у земельному суді Мюнхена вимагає шести років ув’язнення за ймовірну причетність примусово рекрутованого та за ймовірну службу в «Собіборі» примусово повинного „травника” на його дев’яносто першому році життя через 70 років після ймовірних подій (причому момент відбуття покарання, якого вимагає прокурор, з певністю настане після смерті обвинуваченого), тоді як німецький заступник начальника есесівського табору на прізвище Оберхаузер в так званому «процесі «Бельжеця»» в земельному суді Мюнхена за участь у знищенні 430 000 євреїв одержує чотири роки і три місяці і не мусив з них практично нічого відбувати?

Що відбувається з правовою державою Німеччина, якщо співпозивачі, з посиланням на буцімто «справедливість» та «мораль» у німецькій судовій залі, могли беззаперечно паплюжити звинуваченого Джона Дем’янюка як расистського негідника та слухняного гітлерівського ката (звинувачення проти Ейхмана в ізраїльському суді) і вимагати від суду засудити невинного до найвищої міри покарання?

Джона Дем’янюка переслідують за звинуваченнями, за які він щонайменше де-факто (потім я це доведу ще й де-юре) так жорстоко, уперто й такими невимовними методами і засобами був покараний як ніхто інший, хто в «тисячолітньому рейху» вчинив нацистські злочини. Цілком очевидно, що 2009 року не можна було примусово депортувати цього чоловіка зі США , що не можна було на два роки саджати його до камери попереднього ув’язнення у ФРН, що не можна було судити його у ФРН.

Але це сталося, і обвинувачений вже два роки перебуває в попередньому ув’язненні за звинуваченням у примусовому рекрутуванні німецькими нацистами буцімто до „травників”, його примусово депортовано 2009 року зі США до Німеччини. Захист звертає свій погляд на людину Джона  Дем’янюка, що мусить відтепер, у віці 91 року, перебувати в центрі цього процесу. Хто ж такий Джон  Дем’янюк сьогодні і як відбивається на ньому та його ситуації цей процес?

1. Тяжкохворого 91-річного чоловіка, який потребує догляду, турботи та любові своїх близьких, вирвано з його сім’ї, назавжди розлучено з його дружиною та дітьми й онуками, без надії колись знову побачити їх і обійняти. Незалежно від результату цього кримінального процесу, цей чоловік зачахне за мурами в’язниці або за стінами старечого притулку в повній ізоляції і буде анонімно закопаний в землю, коли прийде смерть.

2. Разом з примусовою депортацією Джона Дем’янюка було назавжди позбавлено невід’ємного права людини на спілкування з дружиною і дітьми, на спілкування з сім’єю, друзями і знайомими згідно зі ст. 8  ЄКПЛ, права на життя разом зі своєю дружиною, з якою він прожив у шлюбі 63 роки.

3. Протягом понад півтора року і понад 90 днів судових засідань цього старого чоловіка прилюдно притягають до завершення судової процедури; безпомічно лежачи в лікарняному ліжку, він виставлений напоказ як вірогідний воєнний чи нацистський злочинець. Через його немічність та безпомічність над ним безжально знущається преса на чолі з газетою „Більд”, яка в унісон вимагає його засудження як воєнного злочинця і звинуватила його 100 000 разів; його було піддано ядучому глумові та знущанням представників співпозивачів, які применшували серйозність його тяжких хвороб та немічності і насміхалися з нього як з «актора» чи «претендента на Оскара».

Узагальнюючи: Фундаментальні права на гідність людини, пошану до сім’ї, повагу до приватного життя, прагнення до повернення до життя в гідності та свободі серед своєї сім’ї обвинувачуваний втратив через цей процес назавжди. Звісно, правильно те, що США ухвалили і дозволили виконання рішення про позбавлення громадянства обвинуваченого в процесі денатуралізації ІІ. Однак ці заходи не мали будь-якого впливу, коли США не знайшли жодної держави, яка би прийняла до себе обвинуваченого Дем’янюка. Лише завдяки згоді Німеччини ці дії настали.

Жодному звинуваченому, ба навіть жодному кримінальному злочинцю й навіть жодному вбивці не було зроблено у Німеччині нічого подібного до того, що було заподіяно людині  Дем’янюкові в рамках його примусової депортації та проведення цього процесу. Наслідки, безпосередній вплив на життя обвинуваченого є жахливими. Ніколи ще у Федеративній республіці обвинуваченого не було покарано, перш ніж він був засуджений або виправданий. На цього чоловіка вже через примусову депортацію та провадження цього кримінального процесу було накладено найтяжче покарання, яке тільки можна собі уявити. Ще до виправдання чи засудження у нього було відібрано його честь і гідність, його сім’ю, дітей, онуків – його було позбавлено всього, що становило сенс його життя.

У нього є майбутнє, яке вимальовується у повній ізоляції як повільне вмирання за в’язничними мурами або за стінами старечого притулку.

Джон  Дем’янюк іще до вироку у ФРН – байдуже, осудного чи виправдувального – є жертвою німецької юстиції.

[W.Z.1. Accused as sacrifice of Justice]

2. Значення процесу проти Івана Дем’янюка або його виправдання як одноосібного винуватця
    Meaning of process against John Demjanjuk or his exoneration as a solitary accused

Якщо хтось усвідомить, яких страждань, принижень, якого осуду зазнає цей чоловік, як він протягом 90 днів розгляду справи в безпомічному стані вкладений біля лави підсудних, то в такому разі проведення кримінального процесу проти нього та його засудження, як це висловив spiritus rector [10] цього процесу та „винахідник” нового правового положення у ФРН Вальтер у своїй електронній пошті, мусить мати величезне значення.

І. Мета покарання

Захист довго намагався відшукати мега-значення цього процесу для правової держави, тим паче що захист протягом багатьох років як адвокат у кримінальній справі виходив з того, що з утворенням Федеративної республіки в Німеччині вперше з’являється система, гідна принципів правової держави, найкраща та найсправедливіша система, що коли-небудь існувала на німецькій землі.

Питання, яке стояло, стоїть і стоятиме в майбутньому: навіщо цей процес проти цього 91-річного старого з Америки, якого ледь у двадцятилітньому віці під час Другої світової війни, після того як він потрапив до німецького полону, як „травника”, направили до служби охорони в таборі знищення у Польщі, де він був змушений підтримувати німців у їхньому злочині проти людяності та при здійсненні геноциду як виконавець наказів без права віддавати накази?

Можна переглянути всі відомі та всі визнані цілі покарання, і за жодну з них не можна зачепитися і зупинитися на ній.

Задум спеціального застереження – „спеціальної превенції” – не спрацьовує: виключено, що цей обвинувачений на своєму 92-му, 93-му чи 94-му році життя буде діяти якимось чином чи міг би діяти, як це йому закидається у звинуваченні.

Задум загального застереження – „генеральної превенції” – не спрацьовує: абсолютно виключено, щоби засудження обвинуваченого, 91-річного старого, стало би якимось „загальним застереженням” для інших.

Не спрацьовує й така ціль як «відплата за провину». Те, що тут прокуратурою та співпозивачами мовиться про «найвищий ступінь провини», є просто оманою, чистою полемікою та пафосом. Протягом 70 років, аж до 2008 року, у Федеративній республіці панувала думка, що „травників” не можуть переслідувати, зважаючи на їхню незначну провину або на відсутність можливості пред’явити їм звинувачення.

Усі справи проти „травників” було припинено згідно з §47 Військово-кримінального кодексу, позови навіть не подавали.

І раптом, хронологічно дуже близько до 50-річного ювілею Центрального відомства, за відсутності підозри у вчиненні злочину і за незначної провини самих „травників” в особі ймовірного „травника”  Дем’янюка, немов з капелюха фокусника виринає жахливе звинувачення.

Хто і що зумовило появу та наростання цілої гори «провини» одного з „травників”, починаючи з 2008 року? Відповідь може дати старший прокурор Шрімм, відповідь може дати Томас Вальтер. Завдання суду полягало в тому, щоби запитати про це обох цих панів.

Немає жодної незбагненно «величезної вини» найменшої з малесеньких рибок у нацистській машинерії вбивств, яку вибудувала „Німеччина Грозна” у Третьому рейху. Наполягання на такій неосяжно великій провині є відступом від історичної правди. „Шютце Арш” [11] був у Другій світовій „Шютце Арш”, а не „Тойфельс Генерал” [12].

Якщо захист вірно зрозумів заключний виступ Шелвіса [13], то підґрунтям його міркувань якраз і є цей висновок. Шелвіс, хоча й неправильно, виходить з того, що обвинувачений був у Собіборі помічником нацистів у їхніх нацистських злочинах, але при цьому він виступив з такою заявою:

«Я прошу суд визнати Дем’янюка винним, але не карати його».

Підґрунтям цієї заяви служить багаторічний досвід жертви націонал-соціалізму, зібраний ним у його одіссеї через нацистські табори знищення та концентраційні табори, а саме те, що найменші з малюсіньких рибок, яких нацисти використовували для здійснення своїх смертоносних планів, самі були нічим іншим, ніж „жалюгідними свинями”, які самі мусили нести свою службу в безвихідному становищі між наказом та покорою і постійною небезпекою для власного життя.

Шелвіс подав своє прохання не карати Дем’янюка як знавець, як експерт, як свідок-очевидець та жертва Голокосту. Він, у порівнянні з іншими співпозивачами, які вимагали найвищої міри покарання, має недосяжну перевагу у знанні справи, завдяки чому його заключний виступ набагато перевершує всі інші заключні слова співпозивачів та їхніх представників.

„Травник” був насильницьким чином рекрутований як іноземний, слов’янський „недолюдок”-„унтерменш”, втиснутий у потворний владний апарат німецьких наці, і мусив виконувати для них брудну роботу.

„Травникові” також не можна приписувати надмірну провину навіть з огляду на неймовірно величезну кількість жертв у таборах знищення. Посилання на кількість жертв, з огляду на родичів жертви, і без того є жахливим. Кожна окрема жертва – це неповторна людина, наділена унікальною гідністю, правом на життя, продовження існування та щастя у своїй сім’ї.

Для родичів жертви не є вирішальним, чи в «Собіборі» було навмисно вбито 27 900 євреїв – вирішальним є те, що родич мусить дізнатись і знести те, що його батько став жертвою „Німеччини Грозної”, що його мати, дитина, брат, сестра стали жертвами брутальної вбивчої машини Третього рейху.

Для нього, родича, вирішальною є втрата цієї індивідуальної людини; непоправна втрата цієї окремої людини викликає сльози, які ллються від болю втрати. Втрату людей не можна складати докупи, втрати не можна підраховувати, виражати в числах. І провина не може бути встановлена і визначена за допомогою підрахунку людських жертв. Чим вища кількість людських втрат, тим вищою є провина – так стверджують прокурор та співпозивачі. Захист не може нічого уявити собі в повідомленні, що обвинувачений нібито сприяв смерті 27 900 людей. Але захист може збагнути невимовно велику втрату кожного співпозивача, зрозуміти її і просити у нього вибачення за німців, коли родич розкаже йому, що він втратив свого батька, свою матір, свого брата, свою сестру, свою дитину через „Німеччину Грозну”.

Вимір та обсяг провини не мають нічого спільного з числами та статистикою, вони визначаються не кількістю людських жертв, а функціями та діями злочинців чи їхніх посібників. Провина – завжди  індивідуальна і особиста. Якщо посібник узагалі не мав жодного впливу на вибір, число та обсяг убивств, то й числа не є жодним чином мірою провини. Того, що Джон Дем’янюк  міг би мати якийсь вплив на кількість убитих у «Собіборі» людей, не може стверджувати ніхто, як і максимально ставити йому в провину число убитих як вирішальну ознаку збільшення провини. Це цілковито зрозуміле протиріччя.

Провина в кримінальному процесі тягне за собою покарання, вимогу суспільством та державою спокути винуватцем. Але це передбачає, що винуватець – це той, хто стоїть перед судом. Але (і це ще запитання) чи звинувачений Джон Дем’янюк, 91-річний старець, який вже понад 700 днів лежить на лікарняному ліжку в юридичній установі – чи це той 22-річний Джон Дем’янюк , який 1943 року в Польщі, між іншим, 68 років тому, нібито був на службі у нацистів при здійсненні їхніх злочинів? Припустимо, що обвинуваченим був би 22-річний „травник”, чи була б тоді фізична ідентичність?

Але ж чи 91-річний Джон Дем’янюк ще й досі є 22-річним Джоном Дем’янюком, котрий, якщо він вчинив би кримінальний злочин, мусив би бути покараний державною спільнотою? Земельний суд вірить, що він зможе ухилитися від цього запитання за допомогою аргументу «вбивство не має терміну давності!»

Скасуванням терміну давності законодавець начебто показав, що в разі вбивства не має жодного значення та обставина, що злочинець на момент вчинення злочину з плином часу все більше й більше відрізняється від обвинувачуваного на момент процесу і, зрештою, після того як спливло багато часу, в цьому разі майже 70 років, цілком певно, що маючи біологічну спільність з імовірним злочинцем з тих часів, як 90-річний одначе вже не може розплачуватися за карний злочин, який він нібито вчинив у 22-річному віці. Тому аргумент з терміном давності вже не спрацьовує, оскільки законодавець при скасуванні терміну давності в разі вбивства взагалі не вважав за можливе проведення процесу через 70 років після злочину. Це було для законодавця незбагненним і чистою теорією.

По-перше, статистична очікувана тривалість життя суттєво нижча, по-друге, для законодавця було незбагненним, що суд міг би бути в змозі розкрити злочин аж за 70 років після його ймовірного вчинення.

Крім того, для законодавця було незбагненним, що це могло би відбуватися лише за допомогою паперів, без очевидців злочину та без допиту свідків. Процес, базований на архівних даних та документах, який земельний суд Мюнхена провадить проти обвинуваченого Дем’янюка на його 91-му році життя, є надзвичайним процесом, таким, який законодавець у 1968 році, з урахуванням відомих на той час обставин, не міг би собі й уявити.

Правильність цієї точки зору підкріплена двома рішеннями Федерального конституційного суду, зміст одного з яких полягає у відмові від вимоги покарання з боку держави через закінчення терміну, а інше визначає, що кожний засуджений (також і до довічного ув’язнення) має право на підставі власної гідності претендувати на те, щоб хоча би певну та важливу частину свого життя провести на свободі в умовах гідного людини буття, навіть у разі засудження до довічної кари. Обидва рішення Федерального конституційного суду, що встановлюють принципи застосування права, діаметрально суперечать виправданню та провадженню і просуванню цього процесу з огляду на те, що обвинувачений мусить нести спокуту через незбагненно велику провину. Якщо не 70 років, то скільки часу має минути після рішення Федерального конституційного суду, аби потіснити вимогу покарання з боку держави – з огляду на тривалість життя людини – таким чином, щоб її більше вже й не існувало? Федеральний конституційний суд все ж таки ухвалив своє рішення на часи, які передували відповідному настанню терміну давності, він не виключив зі свого рішення відмову від вимоги покарання з боку держави у випадках звинувачення у вбивстві. Чи взагалі ще залишається досяжною мета другого рішення Федерального конституційного суду, спрямована на те, щоби звинувачений, навіть у разі обвинувального вироку та призначення покарання, ще міг провести певну та важливу частину свого життя на волі та в умовах гідного людського буття? Вже досягнуто того, що ця належна обвинуваченому вимога була цілковито зруйнована примусовою депортацією обвинуваченого до Німеччини. І чи не слід було би в цьому разі врахувати й те, що обвинувачений 2011 року якраз „відзначав” 35-річчя постійного переслідування органами юстиції в Америці, Ізраїлі, Росії, Польщі та Німеччині?

Як довго ще мусить тривати це полювання (на думку обвинуваченого – „цькування”) на Дем’янюка, який через висунуте проти нього звинувачення (якщо сформулювати дещо узагальнено, він як імовірний „травник” мусив допомагати нацистам у знищенні євреїв в рамках „Акції „Райнхардт”” [14] в одному з таборів знищення), вже десять з половиною років перебуває під арештом з метою видачі та в попередньому ув’язненні?

Щоби дійти такого результату і зарахувати це на користь звинуваченого, слід лише збагнути, що таке «Собібор», «Бельжець» і «Треблінка» як допоміжні табори в „Акції Райнхардт”” або як філії навчального табору «Травники».

Якби хтось це зробив, то процес проти обвинуваченого ніколи б не відбувся, попереднє ув’язнення  не тривало б і на секунду довше.

Зрозуміло, що мета покарання мусить бути пояснена заради справедливості та сатисфакції жертв.

Захист схиляється до думки, що Німеччина не може жодним чином вибачитись перед родичами жертв тим, що виносить звинувачувальний вердикт найменшому коліщатку в механізмі машини знищення, і на 91-му році життя тяжкохворого чоловіка, якому лишилося жити, можливо, ще три, шість чи дванадцять місяців, запирає в неволі до самої його смерті. Для родичів немає жодного задоволення знати, що німецьких есесівців-убивць із «Бельжеця», «Треблінки» та «Собібора» німецька юстиція не переслідувала чи через буцімто „стан крайньої необхідності” їх було виправдано. Для родичів жертв немає жодного задоволення, коли адвокат Лангер  у  питанні  подолання  націонал-соціалістських  злочинів Німеччиною замість „макро-перепису” вибирає „мікро-перепис” із «Собібора» і висуває тезу, що тим часом уже буцімто були покарані 50 відсотків нацистських убивць із «Собібора». Чому він не долучає сюди «Бельжець» і «Треблінку»?

Чому він не згадує про рішення земельного суду Мюнхена, де дев’ять із десяти німецьких нацистів з «Бельжеця» було виправдано, а один, саме Оберхаузер, за співучасть у вбивстві 430 000 євреїв був засуджений до чотирьох років і трьох місяців позбавлення волі. Оберхаузер був заступником коменданта табору, отже не «найменшою з малих рибок», а босом. Чому адвокат Ланґер не повідомляє, скільки Оберхаузер відсидів з тих чотирьох років і трьох місяців, до яких він був засуджений, і чи йому зарахували вісім з половиною років, які йому дали в Маґдебурзі за участь у програмі евтаназії? Чому адвокат Ланґер не повідомляє, скільки секунд або хвилин відсидів Оберхаузер після рішення земельного суду Мюнхена за кожне вбивство єврея?

Чому всі, прокурор та представники співпозивачів, замовчують те, що згідно з заключним звітом „генерала-диявола”, Глобочніка, 434 співробітники підрозділу „Ваффен-СС” брали участь в „акції Райнхардт” у знищенні євреїв у трьох таборах знищення: «Бельжеці», «Треблінці» і «Собіборі»? Чому ніхто не повідомляє, яка кількість німецьких есесівців з цього загального числа 434 постала перед німецьким судом за „Акцію Райнхард” і була засуджена ним? 434 німецькі співробітники з „Ваффен-СС”, згідно із заключним звітом, – скількох злочинців із них було допитано і засуджено? Число засуджених складає менше 15. Чи це задовольняє родичів жертв? Але все це можна було би залишити на задньому плані, вирішальним є дещо інше.

Вирішальним є те, що в 70-річній історії судочинства Федеративної Республіки Німеччина на повних підставах і з дотриманням усіх правил „дем’янюків” не переслідували.

Тому більше не існує жодних цілей покарання, які могли б обґрунтувати і виправдати «мега-значення» справи Джона Дем’янюка. Скоріш, з огляду на історичні факти, в іноземного обвинуваченого могло би викликати почуття жаху те, що він мусив нести відповідальність за участь у нацистських злочинах німецького народу і Німеччини – у Німеччині, перед німецькими суддями. Це може лише викликати жах іноземного обвинуваченого, коли він мусить дізнатись, що в поданому проти нього в Німеччині позові від імені німецького народу названі двоє німецьких свідків, а саме Самуель Кунц і Карп Нагорний, які – і це доведено і може бути віднайдено і перевірено протягом кількох годин – були видавцями наказів, та незважаючи на це, були залишені у спокої, живуть чи жили в Німеччині протягом десятиліть і одержують гарну пенсію; і це, поза всім, так би й залишилось невідомим, якби захист 30.11.2009 р. не вказав на цей юридичний скандал.

Те, що проти обох свідків на початку грудні 2009 р. Центральним управлінням з Людвіґсбурґа було порушено справи з попереднього слідства, жодним чином не належить до заслуг самопризначеного та дуже розхваленого слідчого Вальтера, а стало лише вимушеною реакцією на заяву захисту, що стосувалась Кунца та Нагорного.

Вальтер точно знав, що Нагорний імовірно є масовим убивцею, хоча Вальтер – як свідок у цьому процесі – виступив із заявою, що нібито проти Нагорного не було жодних підозр. Але документи говорять іншою мовою.

Електронний лист Томаса Вальтера від 13.8.2008 р., 15:30:

«Хоча через власну можливу участь у злочинах Нагорного, між іншим, у «Заксенхаузені», «Флоссенбурґу» (пізніше) і буде розпочато окрему справу з перевірки, мова в запланованому допиті йде лише про зміст розмов з Дем’янюком, про його співучасть у злочинах у «Собіборі» (і «Флоссенбурґу»). […] Наскільки в рамках перевірок у консультаційному пункті земельного суду Ландсхута і – незалежно від цього – в управлінні охорони здоров’я можуть бути здійснені перевірки, то це могло би надзвичайно допомогти. Забігаючи наперед, це наведення довідок також слід розуміти як корисне для пізнішого процесу, який буде спрямований проти самого Нагорного. На підставі різноманітних подробиць у документах та висловлюваннях, одержаних мною з Управління спеціальних розслідувань – Департаменту юстиції США у Вашинґтоні, – такий процес буде розпочато негайно і напевно ще до осені 2008 р.»

Документи доводять, що свідкові Вальтеру було відомо: Нагорний за документами міг бути масовим убивцею і жив поміж нас без турбот. Він потребував його як свідка для мега-справи Дем’янюка, найменшого коліщатка в механізмові, найменшої з малюсіньких рибок. Щоби вивести його на чисту воду, в нього було навіть право замовчати свідкові Нагорному його права, згідно з §55 Кримінально-процесуального кодексу, аби перешкодити Нагорному, зі свого боку, вибрати належне йому право на мовчання.

ІІ. Провина колективу „травників”

Обвинувачений Джон Дем’янюк напевно зазнав би переслідувань, якби взяв на себе мега-провину, якби він був „Іваном Грозним” і вчинив злочини, які приписувались „Івану Грозному”, правильно це чи ні. Але кожного дня судових засідань перед суддями вкладали обвинуваченого, який мусив бути «Іваном із Собібора», чоловік, про якого в позові жодного разу не сказано, що він, зокрема, робив у «Собіборі», особливо в зазначені у позові „дні знищення”.

1. У позові цьому «Іванові з Собібора» закидається те, що він мусив бути якось присутнім і якимось чином брати участь... Те, що присутність у таборі знищення не є жодним кримінальним протиправним діянням,  являє собою азбучну істину. Участь у знищенні євреїв закликає до уточнення, оскільки судом мусить бути встановлено індивідуальний внесок у злочин, що сприяв головному злодіянню, щоби можна було підтвердити провину звинуваченого у співучасті у вбивствах. У позові це замовчується. Позов уникає всілякого уточнення, містить загальні слова про участь та наперед позбавляє захист можливості критикувати та спростовувати конкретні твердження про факти, які могли би привести до встановлення провини.

Участь у знищенні євреїв як закид робить захист можливим, якщо ніхто не доповідає, в чому полягала ця участь, зокрема та індивідуально, коли, де і в якому місці вона трапилась і по відношенню до яких жертв винищення вона була здійснена.

Позов допомагає собі прочитанням документів, у яких містяться буцімто висловлювання нібито есесівських охоронців, які не з’являються в цій судовій залі, не представлені прокуратурою, ані могли якимось чином бути допитані захистом, тобто, вони – анонімні. У цих документах буцімто стверджується – усі „травники” були співучасниками процесу знищення.

Прокурор Лутц у своєму заключному слові уточнює це так:

«Усі наявні „травники” брали участь у процесі знищення при прибутті поїздів знищення».

Але для Верховного земельного суду цього було не досить. У пресовому повідомленні від 22.3.2011 р. Верховний земельний суд „покращує” слова прокурора Лутца:

«Участь у вбивствах мусила обов’язково випливати з того, що при прибутті транспортів були задіяні абсолютно всі працівники охорони, оскільки машина знищення могла функціонувати лише таким чином».

Протоколи допитів та їхній зміст зазнають дивовижного перетворення, чим частіше вони оцінюються. У той час як анонімні „травники” на допитах давали свідчення про те, що охоронці брали участь у процесі знищення почергово, але коли-небудь кожен хоча би раз мав пройти через це, допити в інтерпретації прокурора Лутца говорять про постійне використання всіх наявних „травників” при прибутті поїздів знищення, а в Верховному земельному суді – про використання абсолютно всіх працівників служби охорони при прибутті кожного транспорту, бо «лише таким чином могла функціонувати машина знищення».

Чи правда, що таке дійсно відбувалось при прибутті кожного транспорту – про це мовчать і прокуратура, і Верховний земельний суд. У позові, крім того, для Івана з «Собібора» категорично виключається, що він не міг ухилитися від виконання відданих наказів про вбивство. В позові зазначено цілком загальними словами:

«Усі „травники”, які працювали в таборах знищення, могли втекти».

Чи це було фактично і дійсно так в окремому випадку Івана із «Собібора» і в самому «Собіборі» – прокуратура і Верховний земельний суд послідовно замовчують.

2. Мовчання прокуратури в питанні, чи взагалі вона спроможна висунути проти звинуваченого конкретні обвинувачення за конкретний час і проти конкретних жертв, показує, про що насправді йдеться для ініціаторів цього позову.

У кожному разі насамперед йдеться про Івана з «Собібора» – найменше коліщатко в машині. Джон Дем’янюк у цьому процесі важить найменше, його функція вичерпується тим, щоби дати ім’я і обличчя злочинній спільноті, що носить назву „травники”.

Позов насправді спрямовано проти колективу „травників”, проти підрозділу „травників”, проти, ймовірно, 5 000 іноземних добровільних помічників, переважно українців, щодо яких мусить бути доведено, що без них було би неможливо здійснити Голокост, що на них – як на іноземних посібників – лягає значна провина або спільна провина за Голокост. І з цим позовом проти колективу „травників” система мусить поставити перед німецьким судом іноземних посібників з усієї Європи. Європейські народи і держави – оскільки вони „постачали” добровільних колаборантів – несуть свою частку провини за жахливі смертоносні злочини нацистів.

Правильність цих тверджень аргументується в заключному слові прокурора д-ра Лутца. Стосовно Джона Дем’янюка він не наводить жодного індивідуального факту, з якого могла би випливати індивідуальна провина обвинуваченого.

Нібито істориками та історичними оцінками доведено, що всі „травники” буцімто брали участь у процесі знищення у всіх таборах знищення. Прокурор д-р Лутц не називає Чарльза Сіднора, але точно спирається на нього.

Таким чином, прокурор д-р Лутц констатує, спираючись на експертний висновок Чарльза Сіднора, що всі співробітники Травників утворювали один колектив, чия провина, чия участь у вбивствах нацистами жертв знищення є встановленими. Ця колективна вина всіх „травників” є відправною точкою наступної кримінально-процесуальної  перевірки, яка потім шляхом силогістичного наведення доказів перетворюється на встановлення провини для обвинуваченого.

«Лис належить до чотириногих. Наш шеф – це лис. Отже, наш шеф – чотириногий». Переходячи до цього процесу: «Всі „травники” – вбивці. Джон Дем’янюк – „травник”, отже Джон Дем’янюк – убивця».

Прокурор д-р Лутц нічого не може доповісти про Івана з «Собібора»: які накази віддавали обвинуваченому в «Собіборі», як він реагував на ці накази, чи він протестував, чи відмовлявся, чи він боявся або чи була в нього можливість ухилитися від них.

Прокурор Лутц знову послуговується силогістичним наведенням доказів: «Усі „травники” могли втекти, Джона Дем’янюк – „травник”, отже Джон Дем’янюк міг утекти».

Привітаймо Чарльза Сіднора.

Це фатальний шлях. Якщо виходити з колективної вини всіх „травників”, то можна зробити висновок про окрему вину кожного „травника”, як би він не звався: Дем’янюк, Данильченко чи Литвиненко.

Силогістичний спосіб наведення доказів вже було покладено в основу вироків совєцьких таємних служб стосовно військовополонених: «Усі військовополонені були зрадниками Батьківщини. Данильченко був військовополоненим, Данильченко – зрадник Батьківщини».

Додатковий позов, представлений професором д-ром Нестлером, йде ще навіть на крок далі. Спочатку в додатковому позові наводиться посилання на рішення Верховного суду як суду апеляційної інстанції в розділі 462 і виставляється твердження, нібито ізраїльський суд заявив таке:

«Належність до служби охорони в таборі знищення означає ipso facto (в силу самого факту) пособництво у вбивстві».

Правда, ізраїльський суд наводить виключні роз’яснення до розділу 25 ізраїльського кримінального права. Чи слід поділяти ці роз’яснення Верховного суду щодо ізраїльського кримінального права чи ні – захист не може цього перевірити. Але захист може з певністю сказати, що твердження співпозивачів про те, що належність до охоронців у таборі знищення буцімто означає пособництво у вбивствах, безумовно не витримує критики з точки зору німецького права, і в німецькому кримінальному законодавстві такого складу злочину ніколи й не було. Конструкція, яку вибирає професор Нестлер, заздалегідь робить з підрозділу „травників” «кримінальне підприємство», злочинницьку діяльність, з власною історичною відповідальністю за Голокост, поруч із відповідальністю Німеччини за Голокост, а далі ще й із власною етнічною однорідністю та приналежністю. «Кримінальне підприємство» „підрозділ Травники” змальовується і виставляється в додатковому позові як етнічно закритий чужоземний колектив, який з причин расової ненависті до євреїв побратався зі злочинним синдикатом нацистських убивць з метою знищення євреїв та зробив самостійний і першочерговий внесок у вбивство євреїв в рамках Голокосту. Слова професора Нестлера:

«Мета буття „травників” – убивати євреїв».

Це означає ніщо інше, як твердження, що за вбивствами євреїв нацистами стояли тисячі українців, які поділяли їхню расову ідеологію і масово добровільно – як колектив „травників” – надавали себе в розпорядження нацистів, щоби зайняти провідне місце в Голокості нацистів, завдяки власному «значному історичному внескові». «Добровільний вступ», «добровільне перебування» і «значне сприяння з причин расової ненависті» – це є «внеском» української нації в Голокост, це також є «внеском» в Голокост і інших європейських націй, яким колектив „травників” знову ж таки надає ім’я та обличчя. Справа Джона Дем’янюка – це вітрина, демонстраційний стенд, завдання якого полягає в тому, щоби німці могли вершити суд над європейськими народами і затаврували їхню частку провини в Голокості за допомогою „незалежних німецьких судів”.

Значення Джона Дем’янюка в цьому процесі є незначним або ж таким, що майже непомітне. Звинувачуються нації, які надали добровольців. Позивачем є Німеччина. Дивний процес…

3. «Джон Дем’янюк винуватий індивідуально, бо винуватий колектив, система „травників”». Оскільки винуватий колектив, то також і Іван з «Собібора», на якого самого покладається спростування цієї тези у відповідному випадку, чим на звинуваченого шляхом обернення тягаря доказовості у кримінальному процесі накладається тягар пошуку та наведення доказів своєї невинності.

Фрідріх Шмідт пише про це у своєму коментарі „Мірило Дем’янюк” наступним чином:

«Звинувачення, висунуте проти Дем’янюка, стосується частини колективу: „Як охоронець він у «Собіборі» нібито брав участь на всіх важливих етапах процесу знищення”, не втікаючи. Службове посвідчення та списки переведень мусять підтвердити його присутність. Решту всього бере на себе історик як експерт».

Таким чином, констатується наступне: проти звинуваченого в цьому процесі взагалі ніхто нічого не має, це міг би бути і будь-хто інший з імовірних „травників”. Вибір упав на Джона Дем’янюка лише тому, що він був, з одного боку, останнім з „досяжних” живих імовірних „травників”, а, по-друге, оскільки він був знаменитим як „Іван Грозний”, і цікавість до справи засудження колективу „травників” була гарантована, якщо б хтось у цьому намірі залишив на потім „полювання” на жахи про „Івана Грозного”. 

Тим самим інтерес ЗМІ був гарантований. Підґрунтя жахів і самі жахи, гори трупів, все це – завжди найкраща реклама.

Завдяки тому, що система „травників”, колектив чи колективи іноземних добровільних помічників і дійсно перебувають під судом, Німеччина зітхає полегшено. Якщо Голокост був неможливим без колективів добровольців, то одноосібна провина перетворюється на розділену, з одноосібної вини виходить дві спільні вини, які лише за умови співпраці привели до успіху. Тим самим Німеччина позбавляється тягаря Голокосту, розподіляючи провину за Голокост на всю Європу. В цьому полягає мега-значення цього процесу, яке стосується з’ясування індивідуальної провини обвинуваченого Джона Дем’янюка та з’ясування індивідуального внеску цього обвинуваченого у злочин лише як незначної ремарки і нікого не цікавить.

На питання, що стосується обвинуваченого: „Чи був він присутнім у «Собіборі»?”, прокуратура та співпозивачі відповідають коротким зустрічним запитанням: „Так, а де ж він інакше мав бути?”

На питання: „Чи брав участь обвинувачений у процесі знищення?”, прокуратура і співпозивачі також відповідають коротким зустрічним запитанням: „Так, а як же інакше?”

Про детальніші відомості з цього процесу не повідомляють ні прокурор, ні представники співпозивачів, ані співпозивачі.

4. Спроба засудити колектив „травників” та покласти спільну провину за Голокост на нації, які „постачали” „травників”, спроба засудити колективи «добровольців» по всій Європі – не може вдатися.

Самі свідчення анонімних охоронців не мають жодної доказової цінності, бо їхня неправильність вже тому написана в них на лобі, що (чого не можна виключити) хворі чи відсутні на місці охоронці просто не могли брати участь у цьому.

Жоден із цих анонімів не повідомив, що він перед використанням перевірив та впевнився в тому, що всі охоронці табору знищення були присутні й брали участь в акціях.

Те, що були видавці наказів і їхні виконавці, що були виконавці наказів з власним правом віддавати накази і виконавці наказів без власного права віддавати накази, видно, мов на долоні.

Загалом з висловлювань анонімів робиться висновок, що в механізмі табору знищення були наявні також і найменші коліщатка, наприклад, якийсь іноземний охоронець на зовнішній вишці в задній частині табору «Собібор», який ніс там свою службу і зі своєї позиції неодноразово мусив збагнути, що до рампи табору прибував (і чи прибував) поїзд знищення, який неодноразово мусив збагнути, чи були в цьому поїзді євреї, вигнані з нього а потім знищені, який неодноразово мусив збагнути, чи були це і що це були 300 чи 1500 чи 3000 євреїв, які були знищені цього дня.

Уявімо, що обвинувачений – це «Іван із Собібора». Чи була б тоді його провина охоронця на цій зовнішній вишці провиною, яка б виправдала бачення в ньому «Івана Грозного» з «Собібора» і ототожнила  його з «Іваном Грозним» з «Треблінки»?  Чи була би на обвинуваченому як «Івані з Собібора» провина «Івана Грозного» з «Треблінки»?

Ставити такі питання означає давати на них заперечну відповідь. Хто цим не задоволений, той мусить потім, пізніше, замовкнути, коли кине погляд на 70 років правосуддя у федеральних судах та розгляд справ нацистських злочинців німецькими судами.

І тут нам трапляється група, що налічує біля 100 000 німців, які, будучи охоронцями СС або членами командування оперативних груп („айнзатц-групи”) або військовослужбовцями вермахту у Другій світовій війні, розстріляли, повісили або задушили газом мільйони людей, але які мали одну особливість: вони були лише виконавцями наказів без права віддавати накази.

Кожному в цій залі відомо, що ця група після закінчення війни і аж до самої смерті не одержала жодного обвинувального висновку, ніколи не бачила прокурора і ніколи не переступала порогу судової зали як обвинувачений чи обвинувачена.

Тут саме втрутилась інструкція Людвіґсбурґа, згідно з якою виконавці наказів без права віддавати накази у війнах Німеччини проти світу були визнані такими, що перебували в безвихідному становищі між наказом, покорою і відмовою від виконання наказу, тому їхня вина, згідно з §47 Військово-кримінального кодексу, була незначною і тому вони не зазнали кримінального переслідування.

Кожен у цій судовій залі знає, що в обвинувальному висновку проти обвинуваченого Дем’янюка як „Івана з Собібора” описано точно такого ж виконавця наказів – без права їх віддавати – і в точно такому ж становищі. Тоді додається запитання:

Чому інструкція є чинною для 100 000 німців аж до 2008 року, чому вона не діє у випадку одного іноземця, чому вона не діє для Івана Дем’янюка і чому вона не діє лише в цьому випадку?

Про зміст інструкції Головного управління в Людвіґсбурґу професор Рютер повідомляє у  статті „Покарання за насильницькі злочини націонал-соціалістів в німецько-німецькому порівнянні”. Він пише тут таке:

«Центральне управління з розслідування націонал-соціалістських злочинів в Людвіґсбурґу на запит суду присяжних висловило думку, що з боку органів кримінального переслідування немає наміру відкривати попереднє розслідування проти всіх осіб, що брали участь у вчиненні таких злочинів: „маленьким виконавцям наказів”, наприклад, командам виконавців вироків про розстріл (членам „розстрільних” команд), учасникам загонів оточення, в загальному випадку не повинно висуватись звинувачення (Земельний суд Білефельда, 4.11.1959 р., надруковано в „Юстиція і злочини націонал-соціалістів” („Justiz und NS-Verbrechen“), т. XVI, ст. 164). Проти останніх ланок ланцюжка всередині машинерії вбивств, які, наприклад, – завжди на ґрунті якихось обставин – вчинили злочини самі, умисно і власноручно, в нормальному випадку звинувачення навіть не буде висуватись (Земельний суд Гамбурґа, 17.5.1976 р., справа № 832).

[…] рішення, що звучить дещо інакше, настійливо рекомендує (рекомендувало б) припинити тепер ще й кримінальне переслідування всіх німецьких поліційних сил і, почасти, військовослужбовців вермахту, які були направлені для виконання чисто служби оточення в ході виконання акцій з переселення в „Остраумі” („східному просторі” – прим. перекладача).  Цей висновок не було залучено вже в останній час, при правильній оцінці безвихідності примусового втягнення військовозобов’язаних „маленьких людей” в тогочасну неправову систему (Земельний суд Штутґарта, 11.7.1973 р., справа № 797)».

І тут якраз нам перебігає шлях ще й друга інструкція з Людвіґсбурґа, а саме – чинна до січня 2009 року директива, що іноземці не переслідуються Німеччиною за воєнні злочини в часи 1000-літнього Рейху, вчинені ними за кордоном, у тому числі і в окупованій Польщі, а саме з двох причин: по-перше, тут бракувало чинності та застосовності німецького кримінального права, отже резолюція ООН №3074 щодо Німеччини заборонила судові дії проти таких осіб. В  „Єврейській газеті“ від 27.12.2010 р. це звучить так:

«Насправді західнонімецька юстиція протягом останніх років не переслідувала злочинців, які самі не були німцями і свої злочини вчинили не в Німеччині. Але на початку цього року Курт Шрімм, керівник Центрального управління для земельних управлінь юстиції з розслідування злочинів в Людвіґсбурґу, зробив заяву для західнонімецького радіо, що це правове положення вже не є чинним. Тепер вирішальне питання полягає в тому, чи злочини були вчинені за німецьким наказом».

Чому ця інструкція, яка була чинною протягом 70 років і чітко застосовувалась до всіх „травників”, навіть коли їх десятками чи сотнями допитували у Німеччині як свідків у процесах проти злочинців з СС, вже не діє

саме з 2009/2010 років,
саме тоді, коли всі імовірні „травники”, аж до Дем’янюка, померли,
саме у справі Дем’янюка?

Якщо всі „травники” брали участь у процесі знищення, то тоді мусить діяти й принцип рівності перед законом – як цього вимагає ст. 3 Конституції – для всіх „травників”, а отже й для Джона Дем’янюка, щодо якого прокуратура заявляє, що він також був „травником”.

Існування інструкцій та 70-річної післявоєнної практики в Людвіґсбурґу за згоди всіх прокуратур Федеративної республіки та всіх судів Федеративної республіки доводять, що ніколи не було значущої окремої вини кожного окремого „травника”, що ніколи не існувало значущої колективної вини „травників”, що складалась би з суми відповідної окремої провини, і вже тому не існує можливості з уявної колективної провини „травників” зробити висновок про окрему провину обвинуваченого, такого як «Іван із Собібора», який нібито працював у «Собіборі».

Тому питання, чому саме починаючи з 2008 р. було поновлене переслідування Джона Дем’янюка Томасом Вальтером та, відповідно, Людвіґсбурґом, стає все пекучішим, чим довше триває процес проти Дем’янюка і чим рішучіше і різкіше прокуратура і співпозивачі вимагають засудження цього чоловіка.

Скасування інструкцій виключно з метою переслідування Джона Дем’янюка після 70-річної практики судочинства та твердження про «неосяжно велику провину» єдиного і останнього з імовірних „травників”, Джона Дем’янюка, проливають світло на цей процес.

Фрідріх Шмідт у своєму коментарі від 7.2.2010 у „Франкфуртер Алльґемайне Зоннтаґсцайтунґ”   влучає тут майже в точку:

«Справедливість і конституційний закон велять поводитись з однаковим однаково, а з неоднаковим по-різному. У справі Джона Дем’янюка, якого звинувачують у Мюнхені в тому, що він в 1943 р. в таборі знищення «Собібор» нібито допомагав при вбивствах 27 900 євреїв, однакове трактується неоднаково – і це одержує загальне схвалення. Аж до його випадку діяло правило, що „останнім ланкам ланцюжка всередині машинерії вбивств” націонал-соціалістів звинувачення не висувались. Найостаннішою ланкою мусив бути Дем’янюк, український „добровільний помічник” німців. І тепер, після того як деякі з тих, хто віддавав накази, відбулися лише легким покаранням, а то й взагалі були залишені в спокої, це означає, що „рівності в порушенні права” вже не повинно б бути. Якщо справа Дем’янюка являє собою новий масштаб рівності перед законом, то за нею мала б прокотитись ціла хвиля пізніших процесів проти націонал-соціалістів. Багаторічна німецька практика кримінального переслідування та німецьке судочинство, яке тепер вважається „порушенням права”, пішли на користь не лише іноземним „добровільним помічникам”. Без офіційної „політики призупинення” у приціл юстиції потрапили би десятки тисяч, наприклад, солдати вермахту, які оточували єврейські ґетто для їхнього „звільнення” (ліквідації), або ж члени „розстрільних команд”. У Німеччині принцип рівності права зобов’язує органи кримінального переслідування, якщо вони дізнались про кримінальний злочин, розпочинати слідство і, як тільки підозра зміцнюється, висувати звинувачення. Все ж таки послідовне дотримання Основного закону при розслідуванні націонал-соціалістських злочинів не лише перевантажило б суди Німеччини, а й означає, що в такому разі до відповідальності була б притягнута значна частина суспільства. Так, наприклад, не були притягнуті до відповідальності „маленькі виконавці наказів” – також і з мотивів доцільності. Тепер від цієї лінії відмовились для  Дем’янюка. Не в останню чергу Берлін мусив дати свою згоду, перш ніж Сполучені Штати могли депортувати свого колишнього громадянина до Німеччини. Це було б непослідовним, нерівним і несправедливим, якби німецькі прокурори не переслідували імовірних німецьких націонал-соціалістських злочинців, але замість цього висували звинувачення проти колишніх німецьких військовополонених, таких як Дем’янюк, які від смертоносних умов у німецьких таборах рятувались у німецьких службах вбивств. Крім того, тоді тим більш виникло би враження, що в переслідуванні протиправних діянь націонал-соціалістів з’являється нова жорсткість як практика, перевірена на Дем’янюкові. Бо те, що з багатьох тисяч перед судом стоїть тепер імовірний „добровільний помічник” Дем’янюк, пояснюється тільки його „знаменитістю”, якої він набув через судовий скандал. Перш ніж Центральне управління з розслідування націонал-соціалістських злочинів представило його як результат успішного слідства і підключило прокуратуру Мюнхена, Дем’янюком, починаючи з 70-х років, займались суди в Сполучених Штатах, Ізраїлі та Німеччині. З 1986 по 1993 рік він сидів в ув’язнені в Ізраїлі, з них п’ять років у камері смертників, після того як був засуджений як „Іван Грозний”. Посилання на те, що Дем’янюка переплутали з іншим, що він зовсім не той „Грозний”, який лютував у таборі знищення «Треблінка», не було взяте до уваги Управлінням спеціальних розслідувань, слідчою установою американського міністерства юстиції, скоріше доказові матеріали були приховані».

Не можна описати влучніше те, що захист протягом півтора року марно оскаржує своїм посиланням на „закон Дем’янюка”, всупереч об’єднаному та запеклому опорові решти учасників процесу, але насамперед і несподіваним чином усупереч запеклому опору з боку земельного суду Мюнхена.

Запеклий опір з боку земельного суду Мюнхена насамперед дали відчути захисту, аж до позбавлення слова. Одного разу головуючий висловився так:

«Ви маєте щастя, що Ви не в Америці, американський суд вже викинув би Вас звідси».

Але ж захист не зробив взагалі нічого іншого, ніж виключно послався на правові положення Федеративної Республіки Німеччина. Він – з доброю вірою – послався на думку колишнього федерального міністра юстиції пана Юрґена Шмуде, який 12.2.1982 р. пише наступного листа американському міністрові юстиції:

«Міністру юстиції Сполучених Штатів Америки
пану Вільяму Френку Сміту
Вашинґтон, округ Колумбія, 28538 США

Вельмишановний пане колего,
щиро вдячний за Ваш лист від 4 січня 1982 р. 

Я поділяю Вашу думку, що ми всі разом маємо докласти зусиль, щоб воєнні злочини не лишились безкарними. Це стосується і злочинів кола осіб з Вашого звернення. Федеральний уряд неодноразово чітко заявляв, що він використає всі свої можливості для досягнення цієї мети, наскільки існують вимоги покарання згідно з німецьким правом. Сюди належать також і клопотання про екстрадицію.

Однак кроки з надією на успіх можуть бути зроблені лише тоді, коли буде виконано цілий ряд передумов. Так, наприклад, якщо в американському праві „юрисдикція” в основному призначена лише для протиправних вчинків, здійснених на власній території, то і у випадку відповідного злочину, вчиненого іноземцями на окупованій території, без додавання наступних особливих обставин, не існує жодної німецької підсудності.

Німецько-американський договір про екстрадицію також в основному допускає лише екстрадицію через кримінальні злочини, які були здійснені на території держави, яка подає клопотання. З огляду на німецький термін давності, переслідуватись ще можуть лише умисні вбивства. Надалі було б необхідним добути достатньо придатні доказові засоби, також і з огляду на особливі вимоги американських судів у справах про екстрадицію.

Так, наприклад, як Ви цілком справедливо зауважуєте, в конкретному випадку буде розглядатись відповідне становище. Як тільки в американських властей будуть відомості або доказові засоби про участь у конкретних навмисних вбивствах, я прошу про їх передачу, щоби компетентні німецькі органи влади могли використати всі правові можливості для притягнення винуватця до відповідальності.
З дружнім привітом,
Юрґен Шмуде».

З листа федерального міністра юстиції можна зробити два обов’язкові висновки:

1. На думку федерального міністра юстиції, Німеччина не має підсудності у справі Дем’янюка. 

2. Злочин, який закидається звинуваченому Дем’янюку, не може тягти за собою екстрадицію – згідно з німецько-американською угодою про екстрадицію.

Це чіткі та недвозначні слова федерального міністра, які мусять мати значення. Захисникові мусить бути дозволено посилатись на цю думку федерального міністра юстиції і в 2009 році, і в 2010 році, і в 2011-му, не вбачаючи за це в ньому злорадства, не називаючи його за це «саботажником процесу». Захисту у правовій державі мусить бути дозволено говорити, що Дем’янюк був примусово депортований з порушенням закону про екстрадицію злочинців, щоб обійти договори про екстрадицію між США та Німеччиною. Мусить бути дозволено, щоб захист посилався на те, що теорія посадової особи і пов’язана з нею теорія підсудності німецьких судів просто і ясно являють собою порушення права, „Закон Дем’янюка”. І преса в демократично побудованій правовій державі могла б поміркувати, чи може вона й надалі так невгамовно нападати на захисників, які намагаються в суді захищати принципи правової держави.

Питання „Чому?” цього процесу стане вибуховим зарядом для нашої правової держави, якщо залучити сюди й результати післявоєнного судочинства по відношенню до начальників цього імовірного „Івана з Собібора”.

У рішенні земельного суду Мюнхена від 17.03.2011 р. суд відмовився звертатись до цієї теми. Рішення в пункті 13 звучить так:

«Заяви, подані до комплексу доказів у переслідуванні та засудженні військовослужбовців вермахту, есесівців та „травників”, № 25, 42, 77 (сторінка 1 внизу, сторінка 2 вгорі), 151, 286, 287, 333, 334, 335, 336, 348, 476, VP 1, VP 2 і VP 3 (Додаток 4 до протоколу від 1.3.2011 р.) відхиляються. Прийнята юридична обов’язковість затверджених виправдувальних вироків з правових причин не має значення, оскільки такої обов’язковості не існує – з огляду на процес, що тут відбувається. Зрештою, доказові твердження не мають значення з фактичних причин. Питання, чи підпадають під склад кримінального злочину вчинки обвинуваченого, за які йому в обвинувальному висновку висувається звинувачення, і (в разі, якщо на це буде одержано ствердну відповідь) чи існують перешкоди для переслідування, чи ні, орієнтується на застосовувані закони, а не на практику переслідування іншими органами влади або судами. Для припущеного заявником нібито стану крайньої необхідності виправдувальні вироки – з фактичних причин – не мають значення, оскільки наявність особистої причини для виправдання слід окремо перевірити в кожному окремому випадку на підставі результатів судового розгляду».

З точки зору захисту це рішення означає наступне: 70-річне післявоєнне судочинство та 70-річне непритягнення до відповідальності виконавців, які не мали права віддавати накази, були вигнані з судової зали суду присяжних земельного суду Мюнхен ІІ, хоча спосіб дії прокуратури Мюнхена (висунення звинувачення лише і виключно проти Дем’янюка, з наполяганням на «незмірно великій провині» виконавця наказів без права віддавати накази) несумісний з цим.

Захист представляє таку думку: не може й не повинно бути жодного „закону Дем’янюка” з тим результатом, що лише і виключно цього чоловіка звинувачують і засуджують на 91-му році життя за умови заперечення і ігнорування 70-річного, іншого досвіду у Федеративній республіці. Всупереч цьому виступають, як доречно зауважив професор Рютер, десятки тисяч німецьких „дем’янюків” із команд виконавців страт та оперативних підрозділів, з підрозділів „очистки” ґетто, десятки тисяч німецьких солдатів, які брали участь у воєнних злочинах німецького вермахту, які – всі разом – вільно і у спокої живуть поміж нас або, відповідно, померли залишеними у спокої. Знову й знову почуте посилання на «принципи законності», за якими прокуратура мусить діяти у справі Дем’янюка, суперечить історичній правді. Прокуратури Федеративної республіки не переслідували виконавців наказів без права віддавати накази, вони не висували проти них звинувачення і сотні тисяч разів порушили принцип законності.

В одному з наступних розділів захист доведе, що це порушення принципу законності здійснене правильно, належним чином і у відповідності до закону.

Для родичів жертв, для тих, хто вижив у таборах знищення, напевно, буде тяжко дізнатись, як пише Хельґе Ґрабітц у своїй книзі „Процеси над СС: психограма учасників” на сторінці 105 і наступних, про те, що протягом 70 років у ФРН було припинено процеси і не висували звинувачення проти ненімецьких і німецьких виконавців. Я цитую:

«Усе ж таки проблематичним для цих свідків є те, коли вони мусять встановити, що серед обвинувачених є також і не німецький виконавець, так званий „травник” або „ГіВі” („Hiwi“ – „Hilfswillige” – „добровільний помічник”), і вони дізнаються, що процес проти таких був припинений згідно з §35 абзац 2 Кримінально-процесуального кодексу, оскільки не можна виключити або з необхідною певністю спростувати, що члени цих підрозділів діяли в уявному стані крайньої необхідності виконання наказу».

Далі, на стор. 106, йде продовження:

«Те, чого тоді потерпілі не знали і чого вони і сьогодні як свідки – за всіма правилами – не знають, це те, звідки спочатку з’явились ці „ГіВі” і яку власну долю вони пережили. Тільки в тому разі, якщо свідкам можна було передати це „залаштункове” знання, їм стає зрозумілим, що самої лиш приналежності до цього горезвісного підрозділу в жодному разі не вистачало, щоб обґрунтувати звинувачення, що таке звинувачення було скоріш можливим тоді, коли окремий „травник” міг бути ідентифікований свідками, і його „ексцес виконавця” міг бути викритий. […]

Ті, кому вдалося втекти, мусили також знати, що ті рядові, що пройшли вишкіл у Травниках, відбирались у таборах для військовополонених, організованих після початку російської кампанії в червні 1941 року в раніше згаданих генерал-губернаторстві та Україні, і вантажними автомобілями доставлялись у Травники. Вони мусили знати, що з огляду на катастрофічне становище в таборах військовополонених восени 1941 року з перспективою настання зими, російські полонені вбачали для себе лише дві можливості: або здихати в таборах, які складались лише з ділянки місцевості, обгородженої колючим дротом, або ж пристати на пропозицію зголоситися на переміщення до навчального табору СС „Травники”, причому російським військовополоненим не було сказано, чого вони мусять навчатись і для чого їх будуть використовувати. Їх лише запевнили в тому, що вони не будуть „застосовані” на російському фронті, оскільки потрапляння в полон віднині означало би для них – на думку їх власного народу – вірну смерть. Тут мова йшла лише про загони охоронців, які мали бути сформовані без пояснення, що ж вони мають пізніше охороняти. […] „Травники” були розподілені на відділення, взводи, роти і батальйони. Зверху донизу, аж до командирів взводів, начальниками були есесівці в офіцерському та унтер-офіцерському званні, а їхніми начальниками – поліцейські. Лише командири відділень призначались з їхніх власних рядів, а саме – з метою мовного розуміння між рядовими та командирами – з фольксдойчів. Не сама лиш та обставина, що „травники” були рекрутовані з німецьких таборів для військовополонених і чому вони „добровільно” зголошувались на службу охоронцями, а й ієрархія віддачі команд у навчальних таборах СС чітко показує, що ці „ГіВі” перебували в незрівнянно іншій ситуації психологічного тиску, ніж кожен німецький військовослужбовець, байдуже з якого формування. Чи були вони безправними і наскільки – у відповідному випадку – вони були безправними, вони не могли цього осягнути.

За найдрібніші дисциплінарні порушення на них накладали несумірні покарання. Якщо вони, імовірно, ставали непридатними як „травники”, їх відправляли назад, у табори військовополонених, що з огляду на катастрофічне становище там означало практично вірну смерть. Ухиляння від виконання наказу при їх використанні мусило, з їхньої точки зору, бути виключеним.

З огляду на особливість їхньої ситуації щонайменше не можна виключити, що вони рахувались зі своїм власним розстрілом, якби почали опиратись наказові, що було підтверджено деякими „ГіВі”, яких вдалось допитати, як цілком очікуване і само собою зрозуміле. […]

З огляду на постійну безперспективність з’ясування, хто з „травників”, коли і де був використаний, як він себе поводив – в разі, якщо перше запитання ще слід з’ясувати – при використанні, з яким внутрішнім станом, процеси мусили бути припинені на підставі правила „in dubio pro reo“ [15], також і з обґрунтуванням дій в не виключеному імовірному стані крайньої необхідності при виконанні наказу».

Міркування пані Ґрабітц несумісні з висловлюваннями прокуратури та співпозивачів у їхніх заключних виступах на процесі. Пані Ґрабітц – прокурор, яка у процесі проти Штрайбеля [16] в земельному суді Гамбурґа намагалася довести відповідальність масового вбивці Штрайбеля. В цьому процесі були допитані багато „травників”. Пані Ґрабітц передала свої власні враження від цих людей у своєму особистому викладі й допомогла нам живо уявити і зрозуміти, що звичайний „травник” був нічим іншим, ніж керованим роботом в руках „Ваффен-СС”, на якому немає жодної провини або ж невелика провина в тому, що організувала „Німеччина Грозна”.

Позов же прокуратури Мюнхена, навпаки, дозволяє вбивці, який застрелив 100 людей зі свого „калашникова”, захищати себе тим, що нібито «без „калашникова” вбивство 100 людей було б неможливим, таким чином, „калашникови” винні у смерті 100 людей».

Міркування пані Ґрабітц свідчать про те, що обвинувачений за те, що він нібито був охоронцем у «Собіборі», належав саме до групи помічників нацистів, проти яких за 70 років не було порушено жодної кримінальної справи, не винесено жодного вироку. Чому обвинувачений у 2009, 2010 та 2011 роках вже не мусить належати до цієї групи? Оце питання цього процесу.

ІІІ. Звільнення від одноосібної вини

Чому процес проти Джона Дем’янюка? Чому цей процес тепер? Чому тепер кінець 70 років післявоєнного судочинства чи, відповідно, післявоєнної практики?

Немає жодної відповіді. Але ж відповідь є.

Цей процес, ці мільйонні витрати, мають свою мету, а саме – політичну. Цей процес у земельному суді Мюнхена є насправді поновленим процесом на користь засудженого. Ім’я цього засудженого – Німеччина. Німеччина була засуджена усім світом, істориками, політиками, судами в Нюрнберґу як єдино винувата за Другу світову війну та Голокост.

Цей присуд спільноти народів був визнаний і прийнятий і самою Німеччиною протягом 70 років, аж до 2008 року. Однак, починаючи з 2008 року, історія мусить бути переписана. Це – задум цього процесу, задля якого використовуються буцімто жахливі, мерзенні вчинки іноземців та іноземних синдикатів злочинців, щоб досягти наступної мети:

Німеччина засудженням Джона Дем’янюка виправдовує себе від односторонньої провини за Голокост.

Коли збагнути, що це, власне, і є метою цього процесу, одразу багато чого знаходить свій сенс. Враження, що нібито суд засідає у власній справі, перекривається тим, що за немалі гроші кличуть прилетіти іноземних експертів з Америки, щоб вони, хоча й не компетентно, доповідали про німецьку історію. Американським експертам, а не Федеральному управлінню кримінальної поліції, дають приймати рішення про справжність так званого службового посвідчення. Чарльз Сіднор з США мусив прилітати, щоб довести злочинний потенціал злочинного синдикату „травників”.

Томас Вальтер відбув до Голландії, щоб добуди іноземних співпозивачів, які мали перейняти роль ненімецьких прокурорів. В Голландії був утворений цілий штаб радників з голландських професорів, який знаходився поруч з цими ненімецькими прокурорами. А всі ненімецькі прокурори були в їх ролі допущені до процесу як співпозивачі, хоча з самого початку було ясно, а по закінченні судового слідства точно з’ясовано, що немає жодного доказу, що Джон Дем’янюк не вчинив жодного зла жодному єврею з «Вестерборка» [17].

Німеччина – під уявним міжнародним наглядом та за міжнародної участі в процесі – засудженням Джона Дем’янюка звільняє себе від одноосібної провини за Голокост.

Всі, хто працює на цю мету, мусять знати: ваш задум не може вдатися.

Участь іноземців, участь іноземних організацій в Голокості лише викриває наступні злочини Німеччини в Голокості, які до цього часу не були такими відомими. Останню думку захист буде доводити в рамках наступної заключної доповіді.

[W.Z.2. Meaning of process against John Demjanjuk or his exoneration as a solitary accused]

3. Обвинувачений як жертва Сталіна
    Accused as victim of Stalin

Доля обвинуваченого щодо його імовірних злочинів належить в цьому процесі напевно до необхідного судового розслідування, якого суд не може уникнути не тому, що обвинувачений скористався своїм правом на відмову від дачі свідчень про особу і по суті справи. Суд мусив добути докази про таке:

Примусова колективізація селянських господарств, починаючи з 1929 року, наштовхнулась в Україні на шалений опір сотень тисяч селян, названих куркулями. Сталін відповів на нього Голодомором, штучно організованим голодом, жертвами якого стали від семи до десяти мільйонів українців. Законами від 7.8.1932 р. про захист соціалістичної власності та з запровадженням так званого „натурального штрафу” восени 1932 р., з одного боку, а, з іншого боку, стрімким підвищенням зернового податку та конфіскацією всіх інших видів продовольства восени 1932 року тоталітарний сталінський режим створив в Україні нестерпні умови життя, які було запроваджено з брутальним насильством. Після того як мільйони українських селям вимерли у своїх рідних краях, вражені Голодомором і спустошені українські області були заселені десятками тисяч сімей з Росії, Білорусії та інших регіонів тогочасного СССР. Джеймс Мейс, дослідник Голодомору зі США, сформулював сталінські цілі так:

«Щоби централізувати повну владу в руках Сталіна, мусила бути знищена друга за величиною Совєцька республіка, українське селянство, українська інтелігенція, українська мова та українська історія викорчувані зі свідомості народу, а Україна знищена як така. Розрахунок був простим і примітивним: без народу немає країни, а отже, й жодної проблеми. Ця політика означає геноцид у класичному сенсі слова».

Італійський консул у Харкові, Серджіо Ґраденіґо, пише своєму послові в Москву 1933 року:

«Наслідком нинішнього тяжкого стану в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічних особливостей. В майбутньому, навіть в дуже близькому майбутньому, вже ніхто більше не говоритиме про Україну або про український народ, а отже й про українську проблему. Україна стане „де факто” територією з переважно російським населенням».

Очевидиця Голодомору з Харківської області, Катерина Панченко, розповідає:

«Вони забирали геть усе. Якщо знаходили щось їстівне, негайно конфісковували. Це було рішення партії і уряду. Якщо продовольство було заховане, то за це могли вислати до Сибіру».

Інша очевидиця з Черкаської області, Ксенія Даценко, пише:

«Навіть якщо люди приховували лише декілька квасолин або горошин, все конфісковувалось. Я гадаю, що Голодомор1933 року був добре продуманим, добре спланованим. Бережи нас, Боже, від того, щоб знову знести   щось подібне».

Колишній Президент України Леонід Кучма пише про Голодомор:

«Голодомор був свідомо організований сталінським режимом і мусить бути засуджений українським суспільством та міжнародною спільнотою держав як один з найбільших – за кількістю жертв – злочинів геноциду в світовій історії».

Нинішній Президент України Віктор Янукович, будучи Прем’єр-міністром, заявив:

«Голодомор – це трагічна глава в історії нашого народу, яка знаходить відгук в серці кожного українця. Втрати нашого народу були величезними – щонайменше сім мільйонів співвітчизників».

Папа Іван Павло ІІ пише в своєму посланні з нагоди 70-річчя Голодомору 23.11.2003 р.:

«Мова йде про жахливий злочин, здійснений з холодним розрахунком можновладців тієї епохи».

Джон Дем’янюк, цей обвинувачений, був на той час українською дитиною, українським підлітком, він вижив і постраждав від Голодомору. На його дитинство, на його юність був накладений відбиток зустрічі з жорстоким, людиноненависницьким режимом панування терору сталінізму, проти якого він та його співвітчизники були повністю безсилими, в якому його земляки поруч з ним, перед ним і за ним жахливо вмирали як мухи від штучно створеного голоду.

Джон Дем’янюк провів своє дитинство і юність між горами трупів, спричинених сталінським терором.

[W.Z.3. Accused as victim of Stalin]

4. Обвинувачений як воєнна жертва Німеччини
    Accused as war victim of Germany

Якщо ми зробимо стрибок у часі на десять років, то опинимось посеред війни на знищення Німеччини проти Совєцького Союзу, яка була визначена Німеччиною як війна на знищення світогляду, але не як війна, яка ведеться за гаазькими правилами сухопутної війни стосовно військовополонених. Німеччина вірила в пропаговану німецькими нацистами світову змову більшовицьких та єврейських кіл. Напад Німеччини на СССР призвів лише в Україні приблизно до одинадцяти мільйонів людських жертв. Дем’янюк, як і всі молоді чоловіки його віку, став молодим дорослим, солдатом Червоної Армії і разом з мільйонами потрапив у німецький полон.

Табір військовополонених віднині став його долею. Джон Дем’янюк потрапив не в табір військовополонених для радянських військовополонених, він потрапив до табору знищення для радянських військовополонених. Джон Дем’янюк знову був там, де він з 1931 по 1933 рік жив в Україні і страждав під сталінським терором. Тепер він мусив спостерігати, співпереживати і разом з усіма перестраждати те, що влаштувала Німеччина з людьми в їх безпомічному стані, а саме з військовополоненими. Спочатку пошуки та відокремлення політруків і комуністів або таких осіб, яких ще в чомусь підозрювали, і масові розстріли цих людей без суду і без жодної підстави.

Чи справедливо було розстрілювати комуніста лише за те, що він був комуністом? Наказ генерал-квартирмейстера від 24.7.1941 р. містить основоположні директиви. Згідно з ними в таборах в районі бойових дій слід було негайно „відбраковувати” політично неприйнятні та підозрілі елементи, комісарів та провокаторів.

«З ними слід чинити за рішенням коменданта табору у відповідності до спеціального розпорядження».

Під спеціальним розпорядженням мався на увазі знаменитий наказ про поводження з комісарами в „плані Барбаросса”.  Це супроводжувалось пропагандою вермахту, яка в повідомленнях для військ за способом її антибольшевицької агітації навряд чи відрізнялась від геббельсівської преси. Знову й знову нагадувалось про те, що з нападом на Совєцький Союз якраз «вдасться порятувати Німеччину від найжорстокішого варварства всіх часів, єврейсько-російського большевизму, осквернителя всіх культур. Було б справедливим знищити червоний безбожницький рух одним хрестовим походом». Большевик, як писалось в інформації для військових частин, це нігіліст, він не визнає жодних цінностей, жодних прихильностей , він ні в що не вірить, він безхарактерний:

«Російсько-єврейський большевизм базує своє панування на терорі та руйнації духовних цінностей. Що таке більшовики – знає кожен, хто хоч раз звертав свій погляд на історію червоних комісарів. Тут більше не потрібні жодні теоретичні викладки. Це означало б ображати тварин, якщо б хтось хотів назвати тваринними риси цих мучителів людей, серед яких високий відсоток євреїв. Вони є втіленням пекельної, персоналізованої божевільної ненависті до всього шляхетного людства. В постаті цих комісарів ми переживаємо повстання недолюдка - „унтерменша”».

Метод був простий: противника оголошували не лише расистським, але й морально неповноцінним злочинцем. Кожному солдатові до останнього, втовкмачувалось, що він є представником шляхетної крові і що ця шляхетна кров проявить себе саме у виконанні морального обов’язку відвернення цієї загрози шляхом знищення комісарів. Я наводжу цитати з листівок, які вермахт адресував радянським солдатам:

«Нацистський і єврейський комісар – його пика просить цеглини, бийте євреїв, бийте їх, катів, комісарів, не вірте обманщикам, політичним начальникам. Переходьте до нас! Вбивайте всіх комісарів і євреїв. Вони – ваше нещастя, ваша погибель».

Про все це можна прочитати у книзі Крістіана Штрайта „Жодних товаришів” („Keine Kameraden“), сторінка 85, 86. Те, що почалося з комісарів, продовжувалось в директивах про чистки таборів військовополонених, новій радикалізації наказів про викорінення, і, зрештою, закінчилося масовим вбивством слов’янських „унтерменшів” в таборах військовополонених. Перебіг масового вмирання вражаюче описаний Штрайтом на сторінці 130 і наступних. Граф фон Мольтке, співробітник відділу прав народів закордонного управління Абверу, писав в 1941 р. своїй дружині:

«Новини зі Сходу знову жахливі. У нас очевидні дуже, дуже великі втрати. Але це ще можна було б знести, якби на наших плечах не лежали гекатомби трупів».

Вже 10 липня міністерський радник Дорш з організації „Тодт” писав майбутньому рейхс-міністру окупованих східних областей Розенберґу:

«Полонені, якими вщерть забита ця місцина, ледве можуть ворушитися і змушені справляти свої потреби прямо там, де вони стоять. Охороняється табір загоном солдат строкової служби, в статусі роти. Охорона табору, з огляду на її невелику чисельність, можлива лише за умови найбрутальнішого застосування сили. Військовополонені, проблеми з харчуванням яких навряд чи можна було вирішити, сидять інколи по шість-вісім діб без їжі і перебувають в стані викликаної голодом тваринної апатії з однією лиш манією: добути щось поїсти. Єдина можлива мова команди охоронців, що беззмінно, день і ніч несуть свою службу, це стрілецька зброя, яка використовується рішуче і безжально».

У вересні в таборі „Дулак 112”, біля Молодечна, показник щоденної смертності сягав понад одного відсотка. У листопаді, після „надходжень” з битви під Брянськом, двох відсотків. На початку грудня показник смертності через сильні холоди зріс ще більше.

В окремих таборах щоденно вмирало до 350 військовополонених. В генерал-губернаторстві з червня 1941 р. по 15 квітня 1942 р. в місцевих таборах померли 292560 радянських військовополонених. У Штрайта на стор. 134 це описано так:

«На 15 квітня з загальної кількості 361 612 полонених, які восени 1941 р. були на тривалий час розташовані в генерал-губернаторстві, живими залишались ще 44 235, ще 7 559 втекли, 292 560 померли, ще 17 256 позначені як передані до „зондеркоманди”, тобто розстріляні; понад 85,7 відсотка полонених у цьому регіоні загинули або були вбиті».

Безперечно, що з п’яти з половиною мільйонів військовополонених Червоної Армії вермахтом, підрозділами „Ваффен-СС”, оперативними групами та спецслужбами, включно з гестапо, були по-звірячому замучені близько трьох з половиною мільйонів, зокрема, померлих від голоду. Розповіді тих, хто пережив табори, приголомшливі. Вони розказують, як намагались врятуватись від замерзання, ховаючись по двоє, по троє в земляних ямах, вкриваючись листям та травою, як їли траву, мов корови, або викопували в землі корінці чи дощових черв’яків, та навіть як вони вбивали вмираючих товаришів ще живими і займались канібалізмом, лише щоб вижити.

Обвинувачений Джон Дем’янюк жив у таких умовах, у таких таборах для військовополонених і вижив у них.

Він вдруге у віці 22 років пережив те, чого ще дванадцятилітнім зазнав у час Голодомору при жахливому сталінському пануванні, тут, у німців, але ще набагато жахливіше, набагато пряміше, в щоденній сутичці зі смертю, щодня живучи під страхом смерті, щодня борючись за виживання. Тут він познайомився з цілковитим безпомічністю окремої людини перед злочинним владним апаратом, німецьким владним апаратом, який перемелював індивідуума навіть при найменшому опорі і жодної миті не страшився цього.

Іван Дем’янюк  відчув „Німеччину Грозну” на власній шкурі. Співпозивач професор Хаас мав би цього не забувати, коли навмисно знову ганьбить Джона Дем’янюка як расистського негідника. „Si tacuisses, philosophus mansisses” – (“якби ти мовчав, то залишився б філософом”, лат.).

І професор Нестлер мусив би просто відмовитись від того, щоб описувати долю російських і українських військовополонених в цьому відношенні таким чином, що в таборах для військовополонених знищувались виключно російські військовополонені. Хоча і вірно, що 25.7.1941 р. поміж інших з полону звільнили велику кількість українців, однак це був єдиний випадок, коли українським військовополоненим було віддано перевагу над російськими військовополоненими. В німецьких таборах для військовополонених не було жодного класового суспільства для солдат Червоної Армії, поділених нам українців, росіян чи татар. Військовополонені, які складались з росіян, українців, татар та інших народів, утворювали безкласове суспільство, росіянин спав разом з українцем  в земляній ямі і вони вбивали один одного над живим тілом, щоб вижити. Професор Нестлер мусив би заперечити ту історичну правду, що серед „травників” була також і велика кількість росіян, щоб довести свою теорію класового протистояння між військовополоненими з Червоної Армії. Але його міркування на сторінці 29 його заключної доповіді мають скоріше прислужитись нацьковуванню, з яким він намагається поставити українців поблизу німців, щоб назвати нацистів і українців „братами по духу” і тим опорочити українців і Україну.

Експерт д-р Поль щодо примусово рекрутованих „травників” з таборів військовополонених – байдуже, чи були українці, чи росіяни, – недвозначно підтвердив, що їх становище в таборах для військовополонених було катастрофічним в щойно описаному сенсі. Чому професор Нестлер не виклав свою тезу, яка об’єктивно фальшує історію, експертові д-ру Полю і не запитав про його думку? Його твердження, що він зробив це з міркувань браку часу для заключної доповіді, видається мало правдоподібним.

Якби Джон Дем’янюк став „травником”, то – як і всі „травники”, примусово рекрутовані з таборів для совєцьких військовополонених, – прибув би у «Травники» з цим досвідом і з цим досвідом повного безсилля перед німецькою машиною вбивств також, можливо, був би використаний в таборі знищення.

[W.Z.4. Accused as victim of Germany]

5. Чи був Джон Дем’янюк у «Собіборі»?
    Was John Demjanjuk in "Sobibor"?

Це питання про «Собібор» ставили Джонові Дем’янюку протягом перебігу всієї 35-річної історії цього процесу, ставили знову й знову. Він знову й знову відповідав на нього так:
«Я не був у «Собіборі». Я не був у «Треблінці», я не був у «Травниках»».

Ці відповіді привели до винаходу так званої „брехні заради життя” Джона Дем’янюка, яка, на думку Томаса Вальтера і професора Нестлера, має довести, що він був у «Собіборі» і що він винуватий.

Заперечення Дем’янюка, що він не був у «Собіборі», є правдоподібним. Томас Вальтер і прокуратора Мюнхена, а також і земельний суд Мюнхена, зазнають невдачі вже тому, що вони не готові залучити до цього процесу відеозапис допиту Нагорного, під час якого Нагорний на запитання Томаса Вальтера, де він уперше в житті побачив Дем’янюка і зустрівся з ним, відповів так:
«У Хойберґу».

Це залишиться однією з найретельніше охоронюваних таємниць суддів земельного суду Мюнхена – чому це відео, з його змістом, не стало предметом судового слідства, чому його не було залучено до судового розгляду. Клопотання захисту про допущення доказів береться до уваги.

Правдоподібність заперечення обвинуваченого випливає з наступного:

В окружному суді Єрусалима обвинуваченому за «Треблінку» загрожувала смертна кара на шибениці. «Собібор» для обвинуваченого в окружному суді був би алібі. Обвинувачений міг посилатися на те, що нібито був у «Собіборі», аби невідпорно спростовувати свідчення очевидців і зробити їх неправдоподібними. Оскільки звинуваченому через «Собібор» (імовірно, лише на противагу до заяви про міру покарання з боку ізраїльської прокуратури) вже не вимагали би смертного вироку, звинувачений самим лише своїм твердженням, що нібито був у «Собіборі», міг врятуватися від шибениці. Натомість, заявами, що він не був ні в «Треблінці», ні в «Собіборі», ні в «Травниках», обвинувачений майже зі стовідсотковою ймовірністю нічого б не добився в окружному суді, скоріше, наслідком такої заяви, розціненої як брехлива, був би смертний вирок. Одне залишається певним: обвинувачений знав, що він не належав до обслуги газових камер у «Треблінці», але однак знав і те, що проти свідків-очевидців в окружному суді він не мав жодного, навіть найменшого шансу і скінчив би життя на шибениці.

Той, хто – як і обвинувачений – у такій ситуації виступає з запереченням,  яке лише надає судді додаткову основу для аргументації на користь вимоги смертного вироку, заперечення, яким він сам себе віддає в руки катові, замість того, щоби послатися на «Собібор» і таким чином уникнути смертного вироку – така особа не бреше.

Обвинувачений в Ізраїлі – свідомий того, що його життя в найвищій небезпеці через майже гарантований наступний смертний вирок, – послався на те, що не був у «Собіборі».

Той, хто перед обличчям загрози смерті йде на такі заперечення – той не бреше. Обвинувачений ніколи не був у «Собіборі». Ця правда змінюється настільки ж мало, як і правда про «Треблінку». Правда про «Треблінку» створена не смертним вироком окружного суду. Смертний вирок окружного суду, судді цього суду створили своїм вироком юридичну неправду. Вони створили цю „брехню заради життя” про Джона Дем’янюка, яка й до сьогодні переслідує його, а саме те, що невинний обвинувачений нібито є „Іваном Грозним”.

Говорити про цю, виставлену суддями, „брехню заради життя” для Джона Дем’янюка і вчитися на ній мусили би професор Нестлер, професор Хаас, мусили би співпозивачі, представники співпозивачів, прокурор д-р Лутц і мусив би земельний суд Мюнхена  разом зі своїми суддями.

[W.Z.5. Was John Demjanjuk in "Sobibor"?]

6. Службове посвідчення, списки переміщень і документи
    Identification card, transfer lists and documents

Цією темою займався колега Лорент. Міркування виявилися цікавими, але непереконливими. Джон Дем’янюк не був „травником”, він не був у «Собіборі», він не був „Іваном Грозним”.

Навіть якби службове посвідчення та списки переміщень були справжніми, вони нічого не доводять. У кожному разі вони доводять зміст, який в них є, але не те, чи прибула і коли прибула вказана в службовому посвідченні або в списку переміщень особа до «Собібора», як довго вона там перебувала, чи зазначено перерви в перебуванні в «Собіборі» та коли власник службового посвідчення знову виїхав звідти. Список переміщення „травників” до Флоссенбурґа від 1.10.1943 р. також нічого не доводить про перебування у «Собіборі», його тривалість або перерви в ньому. Вже свідчення Данильченка суперечать змістові документів. Як у матеріалах допиту 1949 року, так і допиті 1979 року містяться свідчення Данильченка про те, що власник службового посвідчення №1393 якраз і не був серед транспорту за списком переміщення від 26.3.43, а що названий ним Дем’янюк вже давно був у «Собіборі», коли Данильченко вперше туди потрапив. Його Дем’янюк до того ж часто не бував у таборі – його посилали на спецзавдання нацистів або він був часто вільний.

І Данильченко потім також аж до травня 1944 р. нібито перебуває разом зі своїм Дем’янюком у «Собіборі», хоча список переміщень від 1.10.43 приводить обох до Флоссенбурґа. А потім Данильченко разом зі своїм Дем’янюком нібито прибуває до Реґенсбурґа, де він разом зі своїм Дем’янюком охороняє транспорти з військовополоненими і, нарешті, втікає, в той час як його Дем’янюк  залишається в Реґенсбурґу. Всупереч цьому Дем’янюк, який сидить тут на лаві підсудних, за свідченнями Дубовця, перебуває в Хойберґу, де він охороняє генералів, в той час як він – за свідченнями Данильченка – пакує валізи для Реґенсбурґа і мусить транспортувати полонених. А Дем’янюк Нагорного також сидить, щонайменше, з кінця 1944 р. в Хойберґу і пізніше знищує своє службове посвідчення разом з посвідченням з Бішофсхофена, щоби потім потрапити в полон до американців.

Якщо прийняти самі лише свідчення Данильченка, Нагорного та Дубовця, то виходить, що кожен із них може знайти собі «свого» Дем’янюка і поставити його на шахівницю своїх бажань там, де він захоче рухати і маніпулювати ним. Адвокатові Лоренту, можливо, слід було би докласти трохи зусиль, щоби порівняти зміст службового посвідчення та списків переміщення зі змістом інших доказових засобів. Доказ фальшування документів може випливати ще й з таких розбіжностей.

Але повернімось до службового посвідчення. Аргументація колеги Лорнета хитається сама по собі й розвалюється, як тільки встановлюється, що службове посвідчення також сфальшоване лише в одному місці. Захист у цьому відношенні послався на два пункти:
1. Підпис Дем’янюка під „Richtig empfangen“ („одержано правильно”) не є підписом обвинуваченого.
2. Фотографія в службовому посвідченні №1393 вперше була вклеєна в посвідчення після війни.

Обидва твердження є предметом клопотання захисту про допущення доказових засобів, які суд відхилив.

Обидва доказові твердження може бути перевірено в будь-який час.

Доказове твердження 1

Існують прекрасні знімки підпису, що міститься в службовому посвідченні під поміткою „Richtig empfangen“. В розпорядженні Управління зі спеціальних розслідувань (у Вашинґтоні) є оригінальний підпис обвинуваченого, виконаний кириличним шрифтом з так званим „Original Wanjaletter“ („справжнє письмо Вані (Івана)”). Є ще й інший підпис обвинуваченого в оригіналі від 1947 року.

Представлено також численні порівняльні підписи та зразки почерку обвинуваченого латинським та кириличним шрифтами.

Висновок: кожний експерт за цих обставин може прекрасно відповісти на запитання, чи підпис під поміткою „Richtig empfangen“ зроблено обвинуваченим Дем’янюком чи ні.

Доказове твердження 2

Захист звернув увагу на те, що на фотографії є дві дірочки від скобок і вказав на те, що ці дірочки від скобок мали з’явитись у той момент, коли фотографія не була з’єднана з посвідченням, оскільки в іншому разі дірочки від скобок мусили би проникнути і крізь папір посвідчення.

Захист звернув увагу і вказав на те, що в дірочках видно колір російського чорнила, яке використовувалось російським перекладачем в здійсненому після війни процесі перекладу тексту службового посвідчення. Захист звернув увагу на те, що це чорнило, яке видно в дірочках від скобок, не могло бути внесене в дірочки від скобок, коли посвідчення було з’єднане з фотографією. Захист піддав сумніву, що під фотографією міститься текст, письмо і чорнило російського перекладача, які стають видимими при відшаровуванні фотографії і доводять, що фото вперше потрапило в службове посвідчення після війни.

Земельний суд не лише був спроможний, він був зобов’язаний задовольнити ці клопотання захисту. Він був зобов’язаний виконати це і офіційно. Суд і насправді відмовився взагалі досліджувати справжність службового посвідчення. Експертизи, які було проведено, насправді об’єктивно є удаваними експертизами, які на фальшиво вибраній основі та через своє призначення мали би викликати в експертові подобу справжності службового посвідчення. Експертний висновок Далльмейєра є лише подобою експертного висновку, оскільки він просто припускає, що порівняльні посвідчення є автентичними. Експертний висновок Вюлльбека є лише подобою експертного висновку, оскільки основою його служить думка, що службове посвідчення перебуває в настільки поганому стані, що експертизу справжності чи несправжності підпису вже не можна провести з огляду на нинішній його стан. Експертам не повідомляли, що прекрасні фотографії підпису під поміткою „Richtig empfangen“, були зроблені Гідіоном Епштейном ще при першому пред’явленні службового посвідчення №1393, а потім ще чудові фотографії з Управління зі спеціальних розслідувань протягом наступних років, прекрасні фотографії з Ізраїлю, зроблені експертом Бетцалеєм, а також експертом Флінном.

Чому суд заблокував забезпечення доказів за клопотанням захисту?

Чи відчув страх, після того як він з першого дня і у всіх рішеннях про арешт підкреслював свою переконаність у справжності службового посвідчення? На думку суду, експертизи, проведені на клопотання захисту, можуть іще більше посилити впевненість суду у справжності службового посвідчення. В такому разі поставлене питання видається тим більш настійливим – чого ж боїться цей суд?

Чи не правди, коли буде виявлено, що службове посвідчення – це фальшивка КГБ? Точно таким чином, як це виявилось, коли „очевидці” брехали про «Треблінку» (проти обвинуваченого) так, що аж стеля гнулась, наприклад, коли один свідок упізнав у Джонові Дем’янюку „Івана Грозного”, якого – за його же свідченнями в одному процесі у Відні – було вбито при втечі з табору? Чи суд боїться того, що експертний висновок ФБР від 1985 р. (в якому не лише вважається за можливе, а й недвозначно заявляється, що службове посвідчення є фальшивкою КГБ) міг би зробити неприйнятною думку суду в його безкінечних рішеннях, що службове посвідчення буцімто справжнє? Чи це мусить пояснити страх перед тим, чому експертний висновок ФБР з Центрального управління спеціальних розслідувань, проштампований грифом „цілком таємно” на 25 років, понад цей термін був недоступний для захисту? А прокурор Лутц, за його словами, нібито бачив цей експертний висновок у Мюнхені в Генеральному консульстві США і не надав йому жодного значення, але водночас цим рішенням не на користь захисту порушив ст. 6 ЄКПЛ, а також §147 Кримінально-процесуального кодексу. Чи земельний суд боїться того, що в справі №1627 проти Дем’янюка є докази того, що службове посвідчення №1393 було пізніше підроблене і сфабриковане КГБ на основі захоплених документів про „травників”, так що залишалось сфальшувати лише підпис „Дем’янюк”?

Зрештою, теорія, яку представляє колега Лорент, мусить розпастись, бо її структура має помилки в конструкції. Утриматись ця теорія могла тільки в тому разі, якби колеги Лорента могли довести, що службовий номер 1393 є для обвинуваченого таким собі «відбитком пальця», великого пальця, якби було так: 1393 =  Дем’янюк і Дем’янюк = 1393.

Але ж на ньому немає жодного відбитка пальців, на нього немає жодної особової справи №1393, де під фотографією „травника” міститься відбиток його пальця. Але ж адвокат Лорент міг би попіклуватися про такий «відбиток пальця», а саме про доказ та підтвердження того, що пред’явлене судові службове посвідчення містить оригінальний підпис Дем’янюка.

Якби в колеги був цей  доказ і його підтвердження, то він мав би в своїх руках ідентифікаційну ознаку справжності службового посвідчення і на підставі цього зробив висновок, що службове посвідчення належало обвинуваченому.

Але й цього підтвердження адвокат Лорент не хоче ні навести, ні надати. Бо в такому разі колега Лорент наполягав би на тому, що суд займається допоміжними документами з Ізраїлю, в яких почергово лежать експертні висновки про справжність чи, відповідно, несправжність службового посвідчення. Він звернув би тоді увагу суду на те, що залучення цих експертних висновків та матеріалів для цієї експертизи є абсолютно необхідним, аби задовольнити законні вимоги обвинуваченого, як із цього приводу висловлюється адвокат Кляйдерман. Відбувається ж якраз протилежне.

Уперше після чотирнадцяти місяців марних посилань захисту прокуратура звертається з дорученням – під своїм головуванням в цьому процесі та в цьому центральному його питанні – до експерта з управління кримінальної поліції Баварії і надає в розпорядження цієї пані абсолютно недостатню документацію та службове посвідчення в його теперішньому стані, що внаслідок виконаних в Ізраїлі наклейок на це посвідчення призводить до неможливості прочитання та непридатності для експертного висновку підпису в його нинішньому стані.

Те, що пані експерт не змогла  відповісти на центральне питання справжності чи несправжності підпису на основі переданих їй прокуратурою документів, не потребує для оцінки цього факту ні юридичної освіти, ні набуття іншого досвіду. Результат з самого початку було видно мов на долоні, а саме, що експерти через нинішній стан посвідчення не в змозі зробити жодних висновків у питанні доказовості ні в той, ні в інший бік. Експертизу, яку фактично виконала експерт Вюльбек, міг здійснити і сам прокурор д-р Лутц – без жодної необхідної освіти та належних знань в області експертної оцінки документів. Йому не потрібно було для цього запрошувати експерта. У цій ролі знову був захист, який звернув увагу суду в цьому центральному питанні на наявні прекрасні фотознімки службового посвідчення та підпису. Це захист передав судові експертний висновок Флінна і експертний висновок д-ра Ґранта і звернув увагу суду на експертний висновок Робертсона, трьох чудових експертів, які одностайно дійшли висновку, що підпис у посвідченні №1393 є фальшивкою. Ці результати трьох видатних експертів узгоджуються з результатом експертизи ФБР, що зберігались у таємниці понад 25 років. Незважаючи на це, навіть усі ці здатні вразити докази фальшування службового посвідчення не справляють жодного враження на суд. Чому?

Адвокат Лорент відчуває страх перед судовим дослідженням доказів, тому він був задоволений, коли суд пішов шляхом ухиляння від цього центрального доказового засобу, а саме підпису на службовому посвідченні на ім’я Дем’янюка і питання його справжності чи несправжності.

Якщо підпис справжній, то тоді службове посвідчення, немов відбитки пальців грабіжника на зламаному сейфі, є матір’ю всіх документів. Якщо ж підпис несправжній, то в нас немає жодної «справи Дем’янюка» – є лише переслідування невинного Німеччиною, після переслідування невинного США, після переслідування невинного Ізраїлем.

Адвокат Лорент задовольняється  догмою, приписом, упередженою думкою, припускаючи те, що він хоче подати як висновок, а саме те, що 1393 = Дем’янюк і Дем’янюк = 1393. Усі документи, що містять в собі цей №1393, стосуються – за цією догмою – тільки Дем’янюка  і жодної іншої особи. Всі прізвища на документах, на яких стоїть номер 1393, як би вони не звучали: Деменюк, Демінюк, Дементьєв чи ще якось інше – пояснюються «помилками» при переписуванні „неграмотними” есесівцями, німцями чи фольксдойчами, яким «не вдається» перенести прізвище „Дем’янюк”  на папір, хоча неписьменність загалом мала би бути пов’язана зі слабкістю в переписуванні чисел.

Адвокат Лорент мусить також догматично перестрибнути через феномен, що всі взяті ним до уваги інші складачі неграмотні і не можуть переписати прізвище „Дем’янюк”, хоча ж кожного разу взагалі існує дуже висока ймовірність того, що йдеться про різних писарів.

Це ще питання, чи посвідчення належить Дем’янюкові, а Дем’янюк – посвідченню. Ключ до відповіді лежить у Москві, у надзвичайно захищеній і прихованій таємничій справі №1627, яку Москва не хоче видавати і якої прокуратора Мюнхена та земельний суд Мюнхена уникають, мов чорт свяченої води.

Зміст цієї справи – це матір істини, він спростовує звинувачення і доводить, що рішення земельного суду про арешт і взяття під варту на два роки з самого початку були несправедливими.

Лише особова справа зі справжніми відбитками пальців Дем’янюка або документи, що зберігаються в Москві, включно з першою та другою копією службового посвідчення №1393 з підписом під міткою „Richtig empfangen“, можуть з’ясувати це питання. Існування двох копій службового посвідчення недвозначно підтверджується протоколами допитів Данильченка. Представлена судові стаття в українській газеті „Молодь” доводить існування другого посвідчення Дем’янюка, з фотографією, на якій зображено точно не обвинуваченого. Допит журналістів газети „Молодь”, про який подавав клопотання захист і який був відхилений судом, слід було провести земельним судом у службовому порядку. Допит журналістів міг би показати, що КГБ продемонстрував перед ними, що надане їм для газетного знімка посвідчення нібито є справжнім і що воно нібито містить фото справжнього Дем’янюка.

Суд відмовляється йти шляхом до Москви і здобути ключ до істини у росіян. Тут знову проявляється жахлива за своїми масштабами паралельність з ізраїльським процесом. Смертний вирок окружного суду став можливим лише тому, що ізраїльські судді з окружного суду постійно відмовлялися шукати істину в Москві, Києві чи Варшаві. Засудження обвинуваченого в земельному суді Мюнхена ІІ можливе лише тому, що німецькі судді з земельного суду Мюнхена ІІ відмовляються шукати істину в Москві, Києві чи Варшаві.

Лише після того як подібний шлях було оскаржено в апеляційній інстанції в Ізраїлі та захист і прокуратура прорвалися до Москви, Києва і Варшави, щоби з’ясувати ідентичність Івана „Грозного”, розкрилась правда. Земельний суд Мюнхена і адвокат Лорент роблять ту ж помилку, що й окружний суд Єрусалима, відмовляючись стати на шлях до Москви. Ключ до істини – справа №1627, мати всіх документів, мати правди, де містяться документи ордера на арешт 1948 року, ордера на арешт 1952 року і наступний хід справи.

У цій справі всі шляхи ведуть до Москви.

Те, що рівняння 1393 =  Дем’янюк, Дем’янюк = 1393, є догмою, упередженою думкою, випливає зі стану речей, повідомленого в обвинувальному висновку. Там указується на те, що картотеки особового складу, управління картотеками особового складу у вирішальний, у важливий в даному разі період часу перебували в хаотичному стані. В обвинувальному висновку недвозначно заявляється, що надання особистого знаку 1393 взагалі могло відбуватися двічі або багатократно і різним особам. Рівняння 1393 = Дем’янюк, Дем’янюк = 1393 можна було би виставляти лише тоді, коли можна було довести, що №1393 було надано лише одного разу і лише Дем’янюкові. Це виключено вже за самим звинуваченням.

Нарешті, теорія адвоката Лорнета зазнає краху в тому, що він не може розташувати в своїй конструкції Майданек.

Записи в службовому посвідченні не узгоджуються з нібито «історичною правдою», про яку доповідали прокуратура і співпозивачі. Згідно з останньою, обвинувачений приблизно до кінця жовтня 1942 р. мав перебувати в поміщицькому маєтку Окзов, потім – приблизно до середини березня – в «Майданеку», а потім, щонайпізніше з 28 березня до середини вересня 1943 р. – у «Собіборі».

Ця нібито „історична правда” все ж таки не випливає зі службового посвідчення. Цілком навпаки. Зі службового посвідчення випливає, що його власник одержав два відкомандирування – одне до Окзова, а інше до «Собібора». Нічого іншого зі службового посвідчення не випливає. Якщо обвинувачений був протягом п’яти місяців у «Майданеку» і №1393 у заяві про зарахування до підрозділу сторожових собак стосувався обвинуваченого, то підрозділ сторожових собак мусив би  при розгляді заяви тримати в руках службове посвідчення і побачити, що «Майданек» навіть не був вписаний до нього. Після цього підрозділ сторожових собак мусив би заарештувати власника службового посвідчення у відповідності до змісту цього службового посвідчення і відправити до «Травників». Власник службового посвідчення міг – на підставі службового посвідчення – перебувати лише в зазначеному в ньому місці служби, а цим місцем на момент повідомлення підрозділу сторожових собак  був записаний Окзов.     

Аргументація прокуратури щодо «Майданека» мусила би, за логікою речей, звучати приблизно так: „Оскільки перебування обвинуваченого в «Майданеку» не задокументоване в службовому посвідченні, то зміст службового посвідчення скоріше наводить на думку, що обвинувачений, усупереч своєму перебуванню в «Майданеку», був в Окзові, то й записи у службовому посвідченні не мають доказового значення. Тому службове посвідчення та записи в ньому не можна використовувати як доказ фактичного перебування обвинуваченого у «Собіборі»; записи в службовому посвідченні не можуть нічого сказати про початок та кінець, а також про тривалість можливого перебування в «Собіборі». Тим часом не більше допомагає і список переміщень від 26.3.1943 р. оскільки, всупереч текстові списку переміщень, прийом наведених у ньому осіб не підтверджено табірним управлінням «Собібора», список переміщень засвідчує лише одне відрядження від 26.3.1943 р., а в службовому посвідченні – до 27.3.1943 р. Про перебування, початок, тривалість, можливі перерви в перебуванні список переміщень також не може нічого сказати”.

Прокуратура пропускає цю аргументацію, так само як і адвокат Лорент.

Якби суд хотів прийняти догму, заздалегідь визначене завдання, упереджену думку адвоката Лорнета і припустити, що 1393 = Дем’янюк, Дем’янюк = 1393, то суд мусив би при розгляді кожного іншого документа, який має номер 1393, доводити, що записане в ньому прізвище означає не іншу реальну, відмінну від обвинуваченого особу, а стосується обвинуваченого Дем’янюка і тільки його. Для цього судові слід було би докласти зусиль і провести дослідження, наприклад, щодо «Майданека», чи не був доставлений до «Майданека» Дем’янюк з особовим номером 1393 особою, відмінною від обвинуваченого.

Захист подав відповідне клопотання про допущення доказів, суд, одначе, відмовився від виконання свого обов’язку в з’ясуванні суті справи. Далі, суд мусив відповісти на питання, скільки ж Дем’янюків було в підрозділах „травників”. Земельний суд Мюнхена ІІ відмовився від з’ясування і цієї  обставини.

Не в останню чергу тут слід послатися на лист читача, президента у відставці відділення Федерального управління кримінальної поліції д-ра Вольфґанґа Штайнке від 15.11.2008 р. до газети „Франкфуртер Алльґемайне Цайтунґ”. Тут говориться:
«Посвідчення було фальшивим»

Щодо службового посвідчення Дем’янюка (ФАЦ від 11 листопада):
«Понад десять років тому у відділенні інституту криміналістичної техніки Федерального управління кримінальної поліції з’явились двоє ізраїльських науковців, показали мені нібито службове посвідчення Дем’янюка і попросили про експертний висновок, який мав би підтвердити справжність документа. Науковці з Федерального управління кримінальної поліції тиждень їздили Німеччиною разом з ізраїльськими колегами і відкрили цілий ряд неоковирностей, які дозволяли зробити висновок, що посвідчення було фальшивкою. Потім я заявив ізраїльськими колегам, що ми не змогли би підготувати експертного висновку про справжність і детально описав наші сумніви. Після цього ізраїльські колеги відмовились від проведення експертизи, вони могли і самі виступити експертами. Щоб перешкодити тому, що Дем’янюк буде засуджений на підставі фальшивого експертного висновку, я виклав наші сумніви у записці, яка мала би через Міністерство закордонних справ потрапити до ізраїльської сторони. Таким чином ще тоді вдалося запобігти  засудженню Дем’янюка за допомогою фальшивого „центрального доказового засобу”. А якщо хтось і тепер змушений займатися цією справою, то йому слід було би орієнтуватися на тогочасні дослідження Федерального управління кримінальної поліції.

Д-р Вольфґанґ Штайнке, президент у відставці відділення Федерального управління кримінальної поліції, Вісбаден».

Було би помилковим стверджувати, що Томас Вальтер, що прокурор д-р Лутц, а до цього ще й троє професійних суддів земельного суду Мюнхена хоча б частково орієнтувалися на тогочасні дослідження Федерального управління кримінальної поліції. Розгляд земельним судом Мюнхена питання, чи №1393 сфальшовано чи ні, підтримується у цьому процесі так:
1. Експерт д-р Ґрант робить висновок, що службове посвідчення є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок д-ра Ґранта з судового слідства.
2. Експерт Флінн у своєму експертному висновку доходить результату, що службове посвідчення є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок Флінна з судового слідства.
3. Експерт Робертсон робить висновок, що службове посвідчення є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок Робертсона з судового слідства.
4. Експертиза ФБР від 1985 року доходить висновку, що службове посвідчення №1393 з високим ступенем ймовірності є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок ФБР з судового слідства.
5. Федеральне управління кримінальної поліції 1987 року робить висновок, що службове посвідчення №1393 є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок д-ра Вернера з судового слідства.
6. У земельному суді є і інші експертні висновки американських професорів, в яких службове посвідчення класифікується як фальшивка. Земельний суд виключає експертні висновки цих професорів з судового слідства.

Замість цього земельний суд за державні кошти оплачує приліт експерта Стюарта, який разом з Сіднором був у Москві і був знайдений і оплачений як експерт Управлінням зі спеціальних розслідувань, але не незалежним судом, і який, крім того, в процесі у земельному суді Мюнхена, замість говорити правду, давав лише неправдиві свідчення.

Земельний суд Мюнхена  зважає тільки на цього експерта, більше ні на кого.

[W.Z.6. Identification card, transfer lists and documents]

7. Заперечення обвинуваченого щодо Холма, Ґраца і Хойберґа
    Rejection by Defense as to Chelm, Graz and Hueberg

Обвинувачений детально розповів про свій шлях з табору для військовополонених у Холмі до Ґраца і Хойберґа. Томас Вальтер класифікував усі свідчення обвинуваченого як частину його „самообману”, з посиланням на те, що в Ґраці не було жодного табору „Ваффен-СС”, Шандрук і Власов та їхні армії в 1944 р. не були вже жодною реальністю, зрештою, свідчення обвинуваченого також цілком суперечливі. Для цього потім до Німеччини прилетів американський експерт з російської воєнної історії Меннінґ, щоби тут підготувати експертний висновок  про німецьку (!) воєнну історію, Хойберґ і армії Шандрука та Власова як частину німецьких „Ваффен-СС”. Вибір впав на цього нефахівця, оскільки він як нефахівець ще в процесі денатуралізації ІІ під головуванням судді Матіа підготував експертний висновок з цієї ж теми, який призвів до прийнятого Томасом Вальтером результату, нібито свідчення обвинуваченого є суперечливими і тому підтверджують, що він натомість був у «Собіборі»,  а також оскільки Меннінґ – це частина системи Чарльза Сіднора.

Цей експертний висновок хоч і був підписаний експертом Меннінґом, але його готували в потужній співпраці всі історики Управління  спеціальних розслідувань, замовника експерта Меннінґа, нефахівця з німецької воєнної історії. Фахівець з німецької воєнної історії не мав навіть шансу потрапити в поле зору.

А історики з Управління  спеціальних розслідувань стежили за тим, щоб Меннінґ не вирвався за межі системи Сіднора.

Спочатку розраховували на німецьких воєнних істориків, яких потім – без жодного пояснення – навіть не запросили, але й не відмовили їм.

Ідейна помилка, яка вкралася до теорії „брехні заради життя”, полягає в тому, що обвинувачений у своєму запереченні описує факти та події, що стосуються Холма, Ґраца та Хойберґа, про які він не міг би знати, якби сам не пережив їх. Цілком неймовірно прагнути виходити з того, що обвинувачений у своїх деталізованих запереченнях з приводу Холма, Ґраца і Хойберґа буцімто «вичитав» собі після війни алібі і засвоїв відповідні знання, щоби подати це як власне заперечення, яке мусить приховати пережите ним насправді.

Для цього необхідними були би вивчення історії та знання експерта з німецької воєнної історії. Свідчення Дубовіча і Нагорного були б умисною брехнею, якби заперечення щодо Ґраца і Хойберґа були частиною буцімто „брехні заради життя” обвинуваченого.

Заперечення обвинуваченого щодо Холма, Ґраца і Хойберґа є доказом правдивості заперечень обвинуваченого у попередніх процесах.

Вони доведені і є частиною історичної правди. Правильність заперечень обвинуваченого доведено. Це ігнорується земельним судом.

1. Як армія Власова, так і дивізія [18] організаційно були цілковито інтегровані  у формування „Ваффен-СС”. Професор Меннінґ разом з тим недвозначно заявив, що не може дати відповіді на пов’язані з цим питання, над цією частиною працював д-р Сіднор.

2. Передумовою відповіді на важливі питання в рамках експертизи є широкі знання системи таборів для військовополонених у Третьому рейху. Професор Менніґ не має необхідних для цього знань. Так, наприклад, професор Меннінґ ніколи не знав, що в Холмі був табір „Шталаґ Холм” з двома допоміжними таборами, і що був „Дулаґ Холм”, який працював до вересня 1944 р.

3. Зроблені професором Меннінґом у перший день його допиту висновки, з історичної точки зору, не мають нічого спільного з історичною правдою. У Ґраці був надзвичайно важливий навчальний табір „Ваффен-СС”, який, водночас, був транзитним табором для дивізії і її переформування після битви під Бродами (на підставі наказу Гіммлера від 7.8.1944 р). Про генерала  Шандрука вже з вересня 1944 р. говорили як про майбутнього командувача першої дивізії, майбутнього командувача другої дивізії, голову  Українського  Національного  комітету  і  майбутнього  командувача  Української  Національної армії, що утворювалась зі згаданих вище дивізій. Висунуте професором Меннінґом твердження, буцімто свідчення обвинуваченого є фальшивими, оскільки Шандрук став командувачем Української Національної армії лише в березні 1945 р., не витримує історичної критики, бо разом з розгромом першої дивізії в битві під Бродами з моменту наказу Гіммлера від 7.8.1944 р. почалось переформування і, починаючи з цього часу, Ґрац використовувався як транзитний табір та збірний пункт рекрутів для дивізій номер один і номер два.

4. Також і твердження професора Меннінґа,  буцімто свідчення обвинуваченого є фальшивими, оскільки армія Власова існувала лише з березня 1945 р., є несумісними з історичною правдою. Експерт цілковито не побачив, що проголошення створення армії Власова відбулося  14.11.1944 р. у Празі і безпосередньо за ним почалась фаза формування для армій Власова, 650-ї і 600-ї російських дивізій у Хойберґу і Мюнзінґені, двох сусідніх навчальних військових таборах. І 30-а російська дивізія в цей проміжок часу була переведена до Хойберґа, щоби привести в стан бойової готовності армію Власова в районі Хойберґа і Мюнзінґена.

[W.Z.7Rejection by Defense as to Chelm, Graz and Hueberg]

8. Фіктивний Джон Дем’янюк у «Травниках»
    Fictitious John Demjanjuk in "Trawniki"

Нібито „правда заради життя” Джона Дем’янюка, яку Томас Вальтер приписує обвинуваченому, падає назад на цього свідка. Весь світ 1986 і 1987 років свято вірив у те, що обвинувачений – це „Іван Грозний” з «Треблінки». Було лиш небагато осіб, прокурорів в Ізраїлі та США, які знали що нібито найкращі «доказові засоби», а саме жертви знищення євреїв з таборів знищення, яким пощастило вижити, своїми фальшивими свідченнями хотіли відправити на шибеницю невинного.

Захисник Йорам Шефтель в апеляційному процесі у Верховному суді підбив підсумок і сказав таке:
«Нічого з того, що захист протягом півтора року доповів в окружному суді, судом не було прийнято.

Єдине, чого домігся захист, – це невідмова, критика, ненависть, лють, аж до звинувачень, що захисник буцімто є зрадником єврейської справи».

У заключному слові в земельному суді Мюнхена захист також мусить підбити підсумок, чи принесло йому успіх хоч щось із того, що було викладено в суді. Для захисту вимальовуються паралелі з процесом в окружному суді.

Тут, у Мюнхені, як і в Єрусалимі, ЗМІ та преса в істерії заздалегідь засуджували обвинуваченого. На чолі хрестового походу за засудження все ще перебуває газета „Більд”, яка войовничими заклинаннями створює враження, нібито в особі Джона Дем’янюка перед судом стоїть «найбільший воєнний злочинець всіх часів», який власноруч, із власної «кровожерності», найбридкішим чином позбавив життя 27 900 єврейських співгромадян.

За враженнями захисту, в Єрусалимі вирок було винесено обвинуваченому Джонові Дем’янюку як „Івану Грозному”. Судді ставили собі не запитання, чи Іван Дем’янюк був „Іваном Грозним” з «Треблінки» – вони ставили собі лише запитання, яким чином вони можуть це довести.

У захисту в земельному суді Мюнхена також складається враження, що земельний суд Мюнхена займався не запитанням, чи був Джон Дем’янюк у «Собіборі», а лише тим, як можна було би цей імовірний факт довести Джонові Дем’янюку так, щоб цей доказ витримав перевірку.

Слід прочитати численні рішення земельного суду, якими доводи захисту – аж до останнього часу – було відхилено як такі, що „ведуть у невідомість”.

Те, що враження захисту є істинним, проявляється з достатньою однозначністю в рішенні палати від 14.04.2011 р. в пунктах 4а і с.

«У клопотаннях щодо стану совєцьких військовополонених у таборах для військовополонених  німецького вермахту використані заявником „лозунгові” поняття: „нестерпний”, „гарантована смерть”, „табір знищення вермахту та „Ваффен-СС”, „систематично знищувались”, „системне масове вбивство”, „справжнє систематичне вбивство”, „програма вбивств”, „вбивчі умови життя”, „вбивства на порядку денному” – не є твердженнями або історичними оцінками, які могли б мати значення в рамках юридичної оцінки серед ознак складу злочину, які слід перевірити тут».

У пункті 4с це виглядає так:
«У клопотаннях стосовно поводження з „травниками” при невиконанні розпоряджень та наказів використані заявником „лозунгові” поняття: „панування жаху”, „покарання „травників””, „на порядку денному”, „протиправний наказ як підстава для крайньої необхідності”, „підданий чи, відповідно, виданий у владу свавілля”, „пан над життям і смертю” – не є твердженнями або історичними оцінками, які могли би мати значення в рамках юридичної оцінки серед ознак складу злочину, які тут зазнають перевірки».

Очевидно, що захист своїми клопотаннями про допущення доказів лише довів те, що Павел Поліан, Крістіан Штрайт, Стефан Кюль, Хельґе Ґрабітц, Роберт О’Нейл чи д-р Серафін зібрали разом як компетентні історики та юристи, які ще зустрічались із сучасниками, очевидцями та свідками злочинів. Раптом словосполучення „масове вбивство” чи „табір знищення вермахту” вже «не є твердженням, яке мало б значення в рамках юридичної оцінки». Доповідь про протиправний наказ як абсолютну підставу для крайньої необхідності або панування жахів не має значення в рамках юридичної оцінки. Така аргументація дуже сильно вказує на те, що судді вже переконали себе у винуватості обвинуваченого. Доповідь захисту являє собою нездоланну протилежність до вироку Матіа та експертного висновку Чарльза Сіднора, на який спирається вирок Матіа. Та обставина, що доповідь захисту точно збігається з тим, що німецькі та європейські історики та визначні німецькі юристи відстоювали протягом 70 років, очевидно не відіграє жодної ролі.

Висновок захисту є таким: нічого з того, що доповів захист, не було перевірено з тією відкритістю результату, яка цілковито необхідна для правової держави.

Все, що доповів захист, було перевірено з точки зору перешкод для процесу, під кутом уповільнення та затягування процесу, причому невисловленою позицією при розгляді заяв захисту є припущення його „злих намірів”.

А коли захист наполягав на своєму, не відступався від своєї точки зору, піддавав сумнівам правильність висловлювань співпозивачів, прокуратори або суду, то реакція на це виявлялася не в готовності ще раз критично переглянути своє власне висловлювання – як цього вимагає правова держава, – ні, тоді справа доходила до гарно обіграних пресою „словесних дуелей”, до залишення зали судом, до позбавлення слова або до незрозумілих реакцій суддів.

Усі ці обставини змушують захист перевірити, чи зробили би Джона Дем’янюка винуватим, якби він і насправді був у «Травниках», якби він був у «Собіборі», якби він брав участь у знищенні євреїв з «Вестерборка» у «Собіборі».

При цьому центральним пунктом розгляду мусять стати система „травників”, навчальний заклад „Травники”.

Німецький масовий убивця Глобочнік та його кати з програми евтаназії Т4 відчували настійливу потребу в персоналі, який міг би виконати завдання, покладені на нього німецькими масовими вбивцями на вищих позиціях. Вони дійшли потворної ідеї: за рахунок мільйонної маси військовополонених солдатів Червоної Армії покрити свою потребу в персоналі. Вони вторгались у ці табори військовополонених, відбирали в них тих, хто здавався найсильнішим і найздоровішим, сортували їх на вантажні автомобілі і везли до «Травників».

Навчання і служба в «Травниках» починалися з обману та брехні з боку німецьких масових убивць.

Як розповідав один з „травників”, віднині їх мали зарахувати солдатами на службу в німецькій армії, навчати як солдатів, а потім використовувати в прифронтовій смузі для охорони військових і стратегічних об’єктів та охорони полонених. Їх не будуть використовувати на Східному фронті для боротьби з Червоною Армією, однак вони мусили би боротися з партизанами, тому конче потребували військового навчання.

Про застосування в „Акції Райнхардт”, про участь у вбивстві євреїв не було жодної мови. Підступна омана, брехня і ошуканство німецьких масових убивць поєднувалися з досвідом, якого військовополонені набули з німецькими масовими вбивцями аж до вчорашнього дня, а саме з досвідом брутальної політики на знищення.

Стати „травником” з точки зору військовополоненого давало надію на порятунок власного життя від певної смерті в таборі військовополонених. Жодної альтернативи не було. Була тільки альтернатива: стати „травником” з шансами на порятунок життя або ж смерть у таборі для військовополонених.  

Якщо оцінити все це з точки зору правових критеріїв у порівняльній парі „добровільність – недобровільність”, то висновок такий: служба „травника” була недобровільною, бо вона служила лише для порятунку власного життя.

Але був ще й інший аспект, який напрямки вимушено міняв жертву масового вбивці на його „службового пса”.

Військовополонений червоноармієць – на відміну від звичайного військовополоненого – не мав жодного шансу звільнитися зі свого ризикованого становища через утечу з табору військовополонених, втекти на батьківщину або знову приєднатись до своєї армії.

За кожною втечею з табору військовополонених на нього якраз очікувала така ж смерть, як і в таборі військовополонених. У Совєцькому Союзі ніхто, власне, не знав поняття „військовополонений червоноармієць”. З ними вже, як мовиться, поводились як із колишніми солдатами. Сталінська максима стверджувала, що в ворожих руках немає жодного совєцького військовополоненого.

Хто був військовополоненим – той у Совєцькому Союзі вважався зрадником батьківщини. Це засвідчує наказ №270 від 16.8.1941 р., згідно з яким усі командири, офіцери, молодші офіцери та рядові солдати, а також політичні комісари Червоної Армії, які добровільно здалися в полон, мусили розглядатися совєцькою стороною як дезертири. Полон можна було вибачити лише у разі тяжкого поранення або хвороби. У разі потрапляння в полон, членів сім’ї полоненого (через відповідальність усіх членів сім’ї за вчинки одного з її членів – полоненого червоноармійця) заарештовували, вони ставали «зрадниками Батьківщини» і, як тільки їх арештовували, то одразу на місці ліквідовували перед вишикуваним підрозділом. Совєцький посол у Швеції Коллонтай є доказом правильності цього твердження. Вона доповідає:

«Совєцький Союз не знає жодних «совєцьких військовополонених». Совєцько-російських солдатів, що потрапили в німецькі руки,  він вважає дезертирами».

Цінні відомості в цьому відношенні можна знайти у Поліана, в книзі „Депортований додому”, сторінки 29 і наступні.

Питання втечі з німецького табору для військовополонених червоноармійців не стояло, з огляду на перспективу ліквідації на рідній землі як зрадника батьківщини. Його не можна було розглядати й для українського червоноармійця, який потрапив до німецького полону.

Бо ж він, український військовополонений, вже пережив у своєму житті брутальність та смертельний терор, до якого була здатна сталінська система в Совєцькому Союзі. До цього додавалися ще й сталінські показові процеси. Кожного спійманого дезертира судили в показовому сталінському процесі і прилюдно страчували на сталінських шибеницях.

Для українського військовополоненого життя його було вже нічого не варте. Позаду нього, на батьківщині, чекала сталінська машина смерті, попереду, у таборі для військовополонених, стояла машина смерті нацистів. Окрема людина була беззахисно віддана на поталу нездоланно сильнішим ворогам: тероризму Совєцького Союзу і тероризмові Німеччини. Життя військовополоненого було мов життя клопа, який постійно мусив рахуватися з тим, що його розчавить чобіт нацистського терору та/або чобіт сталінського терору.

Як підсумок: відібрані до «Травників» червоноармійці були в безвихідному становищі. Позаду на них чекала смерть, чекала вона на них і попереду. Була лише одна надія, як можна – хоча на короткий час – вижити, а саме стати сторожовим псом нацистів у німецькій армії.

Про добровільних помічників, добровільність навчання, прийняття нацистської ідеології, заяви про бажання працювати на нацистів у таборах знищення – не могло бути жодної мови. Всі ці спроби класифікації „травників” є не що інше, ніж фальсифікація історії.

Усі твердження про „травників”, що вони буцімто добровільно, як колабораціоністи, віддавали себе в розпорядження нацистів, всі ці твердження Чарльза Сіднора є найгрубіші фальшування історії. Ніщо з цього не стосується примусово рекрутованих червоноармійців з таборів військовополонених в окупованій Польщі. „Травник” мав лише одну мету:

Опустити слов’янських „унтерменшів” до рівня сторожових псів німців у запровадженій масовими вбивцями машині терору і – через терор і страх – привести їх до стану сліпої покори.

«Травники» були школою, яка знала лише один предмет: сліпа покора.

«Травники» були школою, яка знала лише один метод навчання: брутальний терор у парі з обманом, підступністю та віроломством.

«Травники» були школою, яка мала лише одну навчальну програму: видресирувати зі слов’янських „унтерменшів” сторожових псів для німецького апарату терору.

Учні взяли з собою найкращі передумови для цього, а саме власний досвід з німецькими звірами в таборах для військовополонених. Брутальність, терор, тотальне зловживання психічною, духовною та фізичною владою над військовополоненими були щоденним уроком, який військовополонені червоноармійці вже одержали раніше в таборах для військовополонених. Власна смерть була надійною загрозою або ж омріяним позбавленням від мук у цих нацистських таборах знищення.

Навчання в школі „травників” продовжувало цю систему безперервно і без жодних прогалин.

Все це влучно показала Ґрабітц. Я цитую її на стор. 108:
«За найдрібніші дисциплінарні порушення на них накладали несумірні покарання. Якщо вони, імовірно, ставали непридатними як „травники”, їх відправляли назад, у табори військовополонених, що, з огляду на катастрофічне становище в них, означало практично вірну смерть. Ухиляння від виконання наказу при їх використанні мусило, на їхню думку, бути виключеним.   
З огляду на особливість їхньої ситуації, щонайменше не можна виключити, що вони рахувалися зі своїм власним розстрілом, якби почали опиратись наказові, що було підтверджено деякими „ГіВі” („добровільні помічники”, від німецького „Hilfswillige“ – примітка перекладача), яких вдалося допитати, як цілком очікуване і само собою зрозуміле».

Або на стор. 61:
«Інший вигляд має справа з „примусовими”, тобто з тими, хто був російськими військовополоненими, відібраними з німецьких таборів для військовополонених, яким ніхто нічого не розповідав, для яких цілей їх будуть використовувати. Не кажучи вже про те, як це жахливо: раптово, без жодної підозри, опинитись у ролі співвиконавця масових убивств гігантського виміру; ці військовополонені, які „добровільно” зголосились на службу „добровільними помічниками” лише тому, щоб уникнути гарантованої смерті від голоду, холоду та інфекційних хвороб у таборах, потім мусили дуже тяжко розплатитися за цей шанс на виживання. Якщо їм не вдавалось наприкінці війни втекти на Захід і вони потрапляли до рук співвітчизників, то в загальному випадку вони одержували по 25 років примусових робіт, без огляду на те, як це було насправді з „добровільністю” заяви про вступ до „ГіВі”, чи брали вони участь у масових вбивствах, чи були тільки залучені до охорони об’єктів, і що при вступі їм свідомо не говорилось чітко, для якого виду „допоміжної служби” вони призначались». 

 Або ж знову Ґрабітц, сторінка 63:
 «Обвинувачені в процесі „травників”, тобто вербувальники до цього підрозділу виконавців та їхні підлеглі, вчителі з цього смертоносного ремесла, поводились тоді з цими колишніми військовополоненими як людьми другого або третього сорту – в разі дисциплінарних порушень справа доходила навіть до тілесних покарань – і після цього не удостоювали їх навіть поглядом, коли ті з’являлися свідками у суді, не кажучи вже про те, що їм і руки не подавали. Пихатість цих властолюбців, яка проявляється в такій поведінці і вже в застосуванні до них назви „Аскаріс”, тобто „туземні солдати колоніальних військ”, вже дозволяє припустити – перш ніж ці колишні „травники” взагалі дадуть свої свідчення, – чому через ці підрозділи справа дійшла до такої безприкладної жорстокості.

Страх бути знову відправленим до табору військовополонених на гарантоване здихання, загроза самому бути розстріляним, яку вони, з огляду на виняткову ситуацію, приймали за чисту монету, по праву чи без права, при цьому цілковито байдуже: спокійно, чітко виражено чи ні – вся розповідь свідка ще й до сьогодні написана в них на обличчі. Цей страх змусив їх тоді стати надто старанними помічниками катів та підручних катів, гарантував їм найтемніший капітал їхнього життя, який переслідує їх аж дотепер».

Ця історична правда, за рішенням палати від 14.4.2011 р. в пункті 4, мусить вже не мати значення і більше не враховуватись. Ця історична правда не пасує до експертного висновку Чарльза Сіднора.

Захист надав численні докази про школу „травників” як місце найпотворнішого, найбридкішого приниження людини.

Захист пред’явив судові свідчення того, як „травників” піддавали тілесному покаранню різками перед строєм рядових, як перед строєм рядових жертву з оголеними сідницями прив’язували до колоди, щоб після цього 25 чи 50 ударами різок через його сідниці вибити йому людську гідність з його мозку.

Можна нагадати про свідчення Пітрова від 29.10.1962 р., номер документа в прокуратурі Гамбурга 141 Js 573/60, де на сторінці 8 є таке:
«Масова втеча 23 українців, яка призвела до розстрілу одинадцяти дезертирів, була не першим випадком.

Раніше такі речі вже траплялись, і українців за це розстрілювали. Страти виконувались військовослужбовцями з курсу молодших командирів. Особливо запам’ятався мені один випадок, коли одного українця розстріляли з дуже незначного приводу. Чоловікові якось треба поспати на службі, при цьому він мусив здати свою зброю. Він декілька днів ніс службу в таборі і мав навіть право на вихід. Одного дня його раптом привели до канцелярії, заперли у підвалі і наступного дня розстріляли. Як розказували базіки, ці українці були розстріляні без жодного суду. Не було ніякого судового розгляду, але перед розстрілом кожного разу зачитували вирок».  

Або ж візьмімо свідчення Пітрова від 10.11.1969 р., земельний суд Гамбурга, № документа AZ (57) 5/68. Воно звучить так:
«Запитання: Чи відомо Вам, щоб працівників табору «Травники» розстрілювали?

Відповідь: Це траплялось часто, я гадаю, можливо, українців у «Травниках» розстрілювали двічі на місяць. Коли вони  в чомусь  завинили, наприклад, це була крадіжка або дезертирство. Одного разу в «Травниках» сталося повстання, 21 українець зламали двері до збройової кімнати і потім утекли. 14 з них потім спіймали. Ці 14 також були розстріляні. Спочатку спіймали лише одинадцятьох, а пізніше ще трьох. Зрештою, загальна кількість втікачів становила 23, а не 21. Розстріли відбувались після оголошення вироку. Чи до цього був якийсь розгляд справи – я не знаю. Інколи мені доводилось оголошувати вироки.

Вироки звучали приблизно так: За наказом НС- і поліцейського начальника такого-то ... за таке-то ... розстріляти.

Накази про розстріл підписував переважно Глобочнік, якщо ж правопорушення траплялось у сфері діяльності іншого начальника СС і поліції, то той і підписував. Зрештою, на них, крім того, стояв підпис Штрайбеля. […]

На доказ: я пригадую ще про один випадок з українцем, який сказав, що заснув на посту і при цьому в нього вкрали зброю. Я мусив перекладати під час його допиту. Цей чоловік неодноразово бував у бункері. Після цього процесу його знову звільнили, згідно з різноманітними слідчими звітами жандармерії. Зрештою його все ж таки розстріляли. Бо було встановлено, що він продав свою зброю.

Наскільки мені пригадується, до мого переведення до Флоссенбурґа було розстріляно приблизно 120 українців. Раніше названа мною цифра 40 – неправильна. Зрештою, були також і помилування, і розпорядження про відправлення до концентраційного табору».

Свідчення Пітрова передають невеличке скромне враження від арсеналу терору, який мали в своєму розпорядженні «майстри-вчителі» в школі „травників” і який вони суворо застосовували до своїх „учнів”.

Але школа „травників” мала ще й інший аспект, який можна було б залучити для оцінки того, чи могли „травники”, яких пізніше використовували в таборах знищення, ухилитися від цієї служби. Школа „травників” була «господарською інвестицією» нацистів, яка переслідувала не лише мету зменшити потребу в персоналі при знищенні європейського єврейства, для чого полонених червоноармійців навчали як службових собак німецьких масових убивць; мета її полягала також у забезпеченні наміченого «економічного успіху» при знищенні європейського єврейства. Знищення європейського єврейства здійснювалось не лише з расово-ідеологічних причин, але й було водночас постійним убивством з метою пограбування для фінансування винищувальних проходів німецьких нацистів на Схід. У заключному звіті Глобочніка повідомляється про „Акцію Райнхардт”, яка, як відомо, принесла прибуток у 178 мільйонів рейхсмарок.

Гігантська сума, яка була „добута” в процесі знищення лише за рахунок пограбованих матеріальних цінностей та грошей.

Перед цим „економічним успіхом” було зроблено інвестиції в школу „травників”. І ці інвестиції повинні були і мусили окупитися в рамках економічних розрахунків. Тому заздалегідь було абсолютно виключеним тримати „травників” на свободі, дозволяти їм вільно пересуватись або надавати можливість для втечі. Все могло би поставити під сумнів інвестиції та економічний успіх „Акції Райнхардт”, чого не могли собі навіть уявити провідники цієї акції. Сюди ж додавалось те, що при здійсненні „акції Райнхардт” мова йшла про справи рейху з найвищим ступенем дотримання таємниці.

З огляду на цю історичну правду, більше вже не можна помилково сприймати те, що професор Нестлер рекомендував примусово рекрутованому „травникові” (слідом за Чарльзом Сіднором, слідом за Матіа) те, що вже не можна сприйняти всерйоз: професор Нестлер рекомендував „травникові”… «не брати участь у цьому, залишити «Собібор», втікати».

«Віват академія! Віват професорес!»

Академічна свобода є необмеженою і не мусить узгоджуватися з банальностями дійсності життя в нацистському терорі. Категоричний імператив діє навіть тоді, коли його адресат сидить по шию в лайні. Рішення звучить так просто:

«Не брати участі в цьому, залишити «Собібор», втікати».

Матіа і Сіднор шлють вітання. Чому професор Нестлер не називає мільйони німецьких солдатів, які були учасниками війни на знищення проти Совєцького Союзу, воєнними злочинцями? Можна ж застосувати формулу:

«Не брати участі в цьому, залишити фронт, втікати».

Чому професор Нестлер не називає всіх німців, які підтримували гітлерівський режим, нацистськими злочинцями? Можна ж застосувати формулу:
«Не брати участі в цьому, залишити Німеччину, втікати».

Захист волає до професора Нестлера:
Не продовжувати цього, залишити судову залу, втікати від мандату співпозивача.

Висновок може бути лише таким: той, хто через імовірне пособництво у вбивстві в таборі «Собібор» вимагає для „травника” за кожен випадок окремого покарання в роках, „близьких до найвищої міри”, нічого не зрозумів з історії.

Йому бракує кожного разу готовності робити те, що є першою передумовою для справедливої оцінки і правильного аналізу, а саме – готовності зануритись у воєнні часи і запитати у себе та в решти в цій судовій залі, що б вони самі робили в ситуації військового бранця вбивчого апарату терору і яке рішення самі ухвалювали.

Захист переконаний в тому, що 99,9 відсотка присутніх у цій залі в ситуації військовополоненого вбивчої системи терору стали би не героями, а «службовими собаками», стали би „травниками”, заради порятунку власного життя вони виконували б усі накази, які їм віддавали масові вбивці. Їм залишались би тільки їхнє внутрішнє несприйняття, їхній жах від самого себе опісля. 99,9 відсотка всіх, хто перебуває в цій залі, не були б героями на цвинтарі героїв історії.

Система „травників” була успішною. Наприкінці навчання було досягнуто його мети, а саме: зробити з людей «службових собак», вибити з учнів людську гідність і змусити їх до сліпої покори.  „Травники” були підрозділом «службових собак» нацистів.
Людське приниження, знищення людської душі, знищення взагалі людського буття – вчителі з «Травників» зналися на цьому непогано, у цьому ремеслі „Німеччина Грозна” була бездоганною.

[W.Z.8. Fictitious John Demjanjuk in "Trawniki"]

9. Фіктивний Джон Дем’янюк у «Собіборі»
    Fictitious John Demjanjuk in "Sobibor"

З огляду на переконання, яке проявилось у попередніх рішеннях суду, що обвинувачений був у «Травниках» і «Собіорі», захист зобов’язаний припустити, що обвинувачений нібито був у «Травниках» і «Собіборі». Чи приховав обвинувачений свою діяльність „травника” і свою присутність у Собіборі через страх покарання за співучасть у вбивстві?

Чого вимагає чинне у Федеративній республіці кримінальне та кримінально-процесуальне право в такому випадку? Відповідь є однозначною: звинувачення мусить зіставляти злочинця і жертву одне з одним в однозначному прямому або опосередкованому відношенні. Лише якщо якась певна людина саджає іншу людину до тюрми, вбиває її спрагою, голодом або дає їй задихнутись, розстрілює її, то в такому разі існує прямий зв’язок між певним злочинцем і певною жертвою. Цей процес є предметом розгляду правових стосунків. Закон у такому разі має змогу приписати злочинцеві дію, жертву та індивідуальний внесок у злочин при знищенні жертви і вивести з цього провину. Кримінальне право передбачає індивідуальний внесок співучасника в злочині, він є безумовним для кожного вироку.

Після цього чинне кримінальне право вимагає в даному випадку:

Прокурор д-р Лутц щодо дати вчинення злочину 2.4.1943 р., мусить доповісти, що цього дня до «Собібора» з «Вестерборка» прибули щонайменше 1 200 єврейських співгромадян, обвинувачений добровільно вигнав їх із вагонів поїзда, причому обвинувачений виходив з того і схвалював те, що вигнані ним з вагонів особи того ж дня були відправлені іншими особами до газової камери.

Прокурор мусить доповісти, що обвинувачений 21.5.1943 р.  добровільно стояв в оточенні у так званому „рукаві” табору «Собібор», аби перешкоджати 2 300 єврейським в’язням вирватися з цього „рукава”, причому він усвідомлював це і стверджував, що й інші особи після цього хотіли умертвити газом людей, що проходили через цей „рукав”.

Прокурор мусить доповісти про дату 9.7.1943., що обвинувачений знав, що цього ж дня до «Собібора» залізницею мають доставити 2 300 єврейських співгромадян, що він мав намір зайняти місце на посту на караульній вишці у зовнішньому таборі, що він шляхом виготовлення відповідної „попереджувальної” загорожі перешкоджав утечі 2 300 прибулих єврейських жертв і таким чином зробив свій внесок у знищення їх того ж дня в газових камерах табору «Собібор».

Про все це у звинуваченні – жодного слова. Обвинувальний висновок не містить нічого подібного.

Колишній „папа” мюнхенської кримінальної юстиції професор д-р Бернд фон Гайнтшель-Хайнеґґ, адвокат, головуючий суддя у відставці Верховного земельного суду Мюнхена, головуючий суддя у відставці Найвищого земельного суду Баварії, пише у своєму блозі на Beck.de до теми: „Юридична обробка націонал-соціалістських злочинів просувається далі”:

«Вельмишановна пані д-р Ертан, звинувачення в пособництві не в кількох конкретно визначених випадках, а в пособництві вбивству в 27 900 випадках настійливо рекомендує використовувати такий підхід. Все ж таки чинним є принцип діяння, тобто, суд може дійти обвинувального вироку лише тоді, коли, на його переконання, буде встановлено, що обвинувачений у всіх цих випадках здійснював фізичне пособництво вчиненню злочину сприяння хоча б через фізичну (також і другорядну) діяльність. […] Тому результат процесу, за яким я стежу лише в засобах масової інформації, для мене очевидний. З цим результатом процесу (навіть і після можливого перегляду справи) мусить жити правова держава. Вирішальним, на  мою думку, є те, що процес узагалі провадиться. Отже, цього разу це – питання права (однак із сильним моральним підґрунтям). Найкращі вітання від Бернда фон Гайнтшель-Хайнеґґа».

Пані д-р Ертан описала цю юридичну „цілину” Томаса Вальтера, представленого професором Нестлером як «здатного до нетрадиційного мислення». Вона цитує його наступні слова:

«Тверда підстава в німецькому кримінальному процесі, яка полягає в тому, що мусить бути розслідуване конкретне діяння, у спеціальному випадку масового вбивства, здійсненого нацистами в „індустріальному масштабі”, потребує певного пристосування, заявив Томас Вальтер у вівторок у процесі проти ймовірного нацистського злочинця Джона Дем’янюка в земельному суді Мюнхена. […] Фабрики смерті, такі як «Собібор», являють собою своєрідну, унікальну ситуацію, в якій не можна зробити висновку про окреме діяння, сказав Вальтер, який – як слідчий суддя Центрального управління з розслідування нацистських злочинів у Людвіґсбурґу – в основному проводив слідство. У таборі буцімто були лише дві групи: невелика, яка там працювала, і численні жертви. Тому він нібито дійшов висновку, що в такій установі йому не потрібно наводити докази окремого діяння».

В обвинувальному висновку нічого не говориться про фізичну діяльність, якої вимагає професор Гентшель-Хайнекк, навіть другорядну, ні 2.4.1943 р., ні 21.5.1943 р., ані 9.7.1943 р. Він обмежується наступним наведенням доказів:

«З протоколу допиту Данильченка випливає ( в усякому разі, за період з березня по вересень), що Данильченко підтверджує присутність обвинуваченого в «Собіборі». Свідчення Данильченка підкріплюються службовим посвідченням, а також обома списками переміщень, від 26.3 і 1.10.1943 р. Данильченко також розповів, що він неодноразово бачив обвинуваченого при здійсненні звичайної буденної фізичної діяльності в період фази знищення. Підстав для втечі обвинуваченого нібито не було, це начебто має означати подвійний намір: пособництва і прийняття расової ідеології націонал-соціалізму».

Професор Нестлер у рамках своєї теорії про колектив „травників” як „Criminal Enterprise”  („кримінальне підприємство”) заходить суттєво далі. Він відмовляється від усього, йому потрібне лише службове посвідчення „травника”, щоби засудити до смерті обвинуваченого через його пособництво. Належність до підрозділу „травників” означає, на думку професора Нестлера, пособництво у вбивстві. «Мета буття „травника” – вбивати євреїв. Хто вийшов живим з табору знищення – той злочинець, кожен інший – жертва».

Усе це не має нічого спільного з правосуддям – це демонізація колективу „травників”, щоби показати нібито «величезні можливості впливу українців на Голокост», це – заклик до руйнації німецького сімдесятирічного післявоєнного правосуддя.

Захист знає правосуддя Верховного федерального суду зі свого боку: Верховний федеральний суд: Юстиція і націонал-соціалістські злочини, том ХХІ, сторінка 838 і наступні, в процесі проти Роберта Людвіґа Мулька та ін. (так звана справа концтабору «Освєнцім»):

«Припущення, що кожен, хто був включений у систему знищення концентраційного табору «Освєнцім» і там якимось чином працював з приводу цієї програми, об’єктивно брав участь у вбивствах і несе відповідальність за все, що там відбувалось, є неправильним. Воно означало б, що навіть та дія, яка жодним чином не сприяла здійсненню головного злочину, мусила б тягти за собою покарання (Верховний федеральний суд: Юстиція і націонал-соціалістські злочини, том ХХІ, сторінка 882). Отже, і лікар, якого призначили для обслуговування охоронного підрозділу і який обмежувався строго цим заk