Return

Closing arguments of defense attorney Dr. Ulrich Busch in 2009 Munich trial of John Demjanjuk

W.Z. 2014.08.27 -- The Munich trial of John Demjanjuk commenced on (Monday) 30Nov2009. One and a half years later, from 03 to 11May2011, defense attorney Ulrich Busch delivered closing arguments in the Demjanjuk case. On 12May2011, the Munich court issued a guilty verdict and sentenced Mr. Demjanjuk to five years in prison. The verdict was appealed, but Mr. Demjanjuk died on 17Mar2012 before the appeal could be heard.

Dr. Busch published his closing statements before the Munich court in a book titled "Demjanjuk der Sündenbock" (in German and available at Amazon.com). Subsequently, the book was translated and published in Ukrainian, a hard copy of which I received on 19Jul2013. On 28Jul2014, Vera Busch sent me an electronic copy in four Microsoft Word files, which I have converted into html format as reproduced below. I also did minor reshuffling; placed the footnotes at the end; and made them and chapter headings "clickable".

At the end of each chapter, I have provided very brief excerpts or summaries. I have also added my personal comments and provided links to other relevant material on my website http://www.willzuzak.ca  and to that of Dr. Lubomyr Prytulak at http://www.xoxol.org/dem/dem.html .
This file is archived at  http://www.willzuzak.ca/fc/2011/busch2011DemjanjukSundenbock.html .

Demjanjuk -- sacrificial lamb
Дем’янюк -- жертовне ягня

Ulrich Busch
Ульріх Буш


Ульріх Буш, „Demjanjuk der Sündenbock“
© 2011 цього видання

Зміст

i.  Адвокат доктор Ульріх Буш ...........................................................................................................................
0. Передмова .........................................................................................................................................................
1. Обвинувачений як жертва юстиції ............................................................................................................
2. Значення процесу проти Івана Дем’янюка або виправдання як єдиного винуватця ............................
3. Обвинувачений як жертва Сталіна ............................................................................................................
4. Обвинувачений як жертва війни Німеччини ............................................................................................
5. Чи був Іван Дем’янюк у «Собіборі»? ............................................................................................................
6. Службове посвідчення, трансферні списки та документи ......................................................................
7. Заперечення обвинуваченого з приводу Холма, Ґраца та Хойберґа .....................................................
8. Фіктивний Іван Дем’янюк у «Травниках» .................................................................................................... 
9. Фіктивний Іван Дем’янюк у «Собіборі» ....................................................................................................... 
10. Фіктивна участь звинуваченого у знищенні євреїв з «Вестерборка» ......................................................
11. Екскурс .......................................................................................................................................................
12. Компетентність земельного суду Мюнхена та можливість застосування німецького права ............
13. Польське Рішення Інституту національної пам’яті від 19 грудня 2007 р. ..........................................
14. «Травники» та принцип законності .............................................................................................................
15. Вільний вибір .............................................................................................................................................
16. Ключовий свідок Данильченко ................................................................................................................
17. Василь Литвиненко ...................................................................................................................................
18. Три ознаки вбивств ...................................................................................................................................
19. Зарахування ув’язнення з метою видачі та попереднього ув’язнення в США та Ізраїлі ..................
20. Протиправний наказ як основа крайньої необхідності / уявний стан крайньої необхідності ..........
21. Заключні клопотання та заключне слово .....................................................................................................

i. Адвокат доктор Ульріх Буш є захисником Івана Дем’янюка. У засобах масової інформації вже чимало писали про його стратегію захисту та його появу в земельному суді Мюнхена – як схвального, так і критичного. Його критики закидали йому затягування процесу, риторичні перебільшення та задерикуватість. Але вони недооцінюють того факту, що захист у такому процесі, як проти Івана  Дем’янюка, виявляється припертим до стінки, бо упередженість і громадська думка випереджають результат кримінального процесу.

Своє завдання як захисника у кримінальному процесі Буш вбачає в тому, щоби звинуваченому, якого охочі до сенсацій ЗМІ вже визнали винним, забезпечити справедливий судовий розгляд за основними принципами правової держави – усупереч усім спробам морального тиску.

Близько 30 років тому в процесі проти двох членів лівоекстремістського руху „2 червня” він разом з пізнішим гессенським міністром юстиції Рупертом фон Плотніцом захищав обвинуваченого Норберта Крьохера у вищому земельному суді Дюссельдорфа.

Через 10 років він був захисником Ральфа Ерміша, чиї свідчення щодо „авіаційної афери” [1] в землі Північний Рейн-Вестфалія призвели до відставки тодішнього міністра фінансів Шлойссера. Звинувачення колишнього пілота авіакомпанії LTU у його нібито брехливих свідченнях під присягою в ландтагу землі ПРВ при розгляді цієї „авіаційної афери” розсипались самі по собі. Він був виправданий.

Буш був також захисником темношкірого африканця Оурі Яллоха [2], якому німецька поліція проти його волі дала блювотний засіб, щоб одержати як доказ проковтнутий ним пакуночок з наркотиком. Такий спосіб добування доказів Буш – усупереч одностайній думці в судочинстві та юридичній літературі – вважає принизливим поводженням в розумінні ст. 3 Європейської конвенції з прав людини. Незважаючи на низку поразок у національних судах, включно з Конституційним судом, Буш звернувся зрештою до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, який поділив його думку і заборонив примусове „згодовування” блювотних засобів по всій Європі.

Виклопотане ним рішення Конституційного суду ФРН щодо непоновлення постанови про взяття під варту в разі позбавлення юридичної сили вироку привело до гарячкових змін закону в області дії § 43 Кримінально-процесуального кодексу.

Буш домігся рішення Великого Сенату Верховного федерального суду, яким до законодавця звертались з настійливим проханням законодавчого врегулювання „взаємної згоди” у кримінальному процесі, після того як протягом десятиріч у судах Німеччини поширювалась і призвела до значних порушень порядку так звана  „угода слабаків” (Mauschel-Deal).

У всіх цих випадках поставало питання про межі вимоги покарання з боку держави. Можемо чи мусимо ми домагатися виконання вироку ймовірному злочинцеві за будь-яку ціну? Чи мораль – як  категоричний імператив – вимагає „інтуїтивно відчутої” справедливості, без підтримки і прикриття з боку закону?

Підопічні Буша вже були засуджені, перш ніж потрапити до судової зали. Буш переконаний в тому, що максима засудження за будь-яку ціну з моральних причин має в програші одне: правову державу. Саме це і є проблематикою процесу проти Івана Дем’янюка в земельному суді Мюнхена ІІ.

0. Передмова

Головна новина телебачення, радіо та друкованих засобів інформації: сенсаційний виправдувальний вирок для Дем’янюка! Сталося те, що ніхто не вважав за можливе: Німеччина встановила, що відсутні будь-які підозри щодо вчинення обвинуваченим  злочину.

Чи ця новина не з області наукової фантастики 2011 року? Дуже ймовірно. Але ж ця звістка – і це її хороший бік – є правдою 2003 року, документально підтвердженою юридичними документами (арк. 56, 57 і 58) центральних земельних управлінь юстиції (AZ: III/97-1) для правової держави Федеративна Республіка Німеччина. Їхній зміст звучить так:

Відмітка про відрядження з метою оцінки документів міністерства юстиції США, Управління зі спеціальних розслідувань (OSI) від 28.07.2003 – 08.08.2003 (верховний прокурор Шрімм і верховний комісар кримінальної поліції Хааґ):

«При прибутті до Вашинґтона Управління спеціальних розслідувань (OSI) надало для ознайомлення 20 документів (див. список на стор. 38). При цьому мова йде про осіб, згаданих у листі від 11 червня 2003 р. (див. стор. 20) як живих (без недієздатного Березовського), а також про додатково названих у цьому листі осіб (без тяжкохворого Василя Пекаря). Ще до цього, за кілька днів до початку відрядження, пані д-р Елізабет Вайт переслала нам відібраний матеріал щодо декількох осіб (див. стор. 36). Підготовлені у Вашинґтоні Управлінням спеціальних розслідувань документи було розподілено на групи пріоритетності І та ІІ (див. стор. 38).  У нашому розпорядженні був також ноутбук, на якому для кожного з обвинувачених – якщо тільки на нього були якісь матеріали – були змодельовані п’ять категорій:

    Complaint (позов)
    Expert Report / Summary Judgement Affidavit (експертний висновок експерта / свідчення під присягою)
    Judgement / Settlement (вирок / рішення суду)
    List of Pros Mem Exhibits (перелік доказових засобів)
    List of Trial Exhibits (перелік судових свідчень)

Дуже швидко виявилося, що змодельованих на комп’ютері даних нам було достатньо, щоби відмовитися від письмових документів.

Усі документи, що цікавили нас, вдалося зберегти; пошуки в Управлінні спеціальних розслідувань було завершено. За нашим бажанням виготовлялись копії, частину з них ми взяли з собою, частину нам згодом надіслали поштою.

Якщо тільки на підставі здобутих відомостей було порушено кримінальні справи, то це відбувалось окремо для кожного обвинуваченого. Якщо ж доказові засоби виявлялися недостатніми для порушення справи – про це пізніше було зроблено відмітку для кожної окремої особи з коротким описом причин.
(підписав Шрімм)

12. ДЕМ’ЯНЮК, Джон, нар. 04.03.1920 р. [1920.04.03] в Дубових Макаринцях, був охоронцем у «Травниках», «Окшуві», «Майданеку», «Собіборі» та «Флоссенбурґу» 1942–1945 рр.

В американських документах описується, що відбувалось в окремих таборах і що Дем’янюк мусив брати участь у цьому. 

Звинувачення в злочині: Індивідуальне звинувачення у злочині з наданих документів не є очевидним. 

ДЕМ’ЯНЮК з’являється у різноманітних „табірних списках” та списках переміщення з одного табору до іншого».


Установа, яка протягом 20 років, починаючи з 1983 р., провадила слідство проти Дем’янюка в Німеччині, яка значною мірою брала участь у процесі проти  обвинуваченого в Ізраїлі і яка являє собою спеціальний орган для викриття націонал-соціалістичних злочинів у ФРН, після 20 років інтенсивних та ретельних розслідувань проти Дем’янюка припиняє процес проти нього одним реченням:

«Індивідуальне звинувачення в злочині на підставі наданих документів не є очевидним».

Тим самим ця установа 2003 року практично виправдала обвинуваченого. Аж до 2011 року в доказовій базі нічого не змінилось. Документи залишились тими, що й були, нічого до них не додалось. Центральне відомство у своєму виправдувальному вироку в матеріальному сенсі спиралось на доказові засоби, які були представлені земельному судові – ні більш, ні менш.  Професор Нестлер, представник сторони співпозивача, формулює це так у своєму заключному слові:

«Починаючи з 1993 р. все було ясно, починаючи з 1993 р. Людвіґсбурґ повністю знав про це».

Рішення Центрального відомства видається правильним і відповідним для правової держави. Воно відповідало правовим положенням 2003 року, воно відповідало законам 2003 року, воно відповідало принципам правової держави 2003 року. Всі ці принципи продовжують бути чинними 2011 року, однаковим чином і з однаковим значенням.

2008 року, раптово і без жодного видимого приводу, було заявлено про зміну стану речей та правового статусу за однакових передумов та тієї ж доказової бази, і виправдувальний вирок Центрального відомства в Людвіґсбурґу скасували, оголосивши недійсним, стверджуючи при цьому (на підставі тих же документів, з яких понад 25 років не випливало жодного індивідуального звинувачення у злочині), що буцімто відтепер висувається індивідуальне звинувачення у злочині, та навіть ще й з такою невідкладно терміновою підозрою у здійсненні злочину, що Дем’янюка у його 90 років має бути взято під варту з метою попереднього ув’язнення. Не надійшло жодного обґрунтування. Навпаки, історична правда, виправдувальний вирок Людвіґсбурґа в 2003 році замовчується, спочатку навіть не згадується. Процес «оживає» не завдяки здобуттю нових відомостей, розкопуванню нових фактів, які могли би свідчити проти обвинувачуваного – а завдяки замовчуванню істини 2003 року, яка стверджує:

«Індивідуальне звинувачення в злочині з наданих документів не є очевидним».

Кожен спостерігач у процесі мав би поставити суддям земельного суду Мюнхена, прокуророві, що сформулював звинувачення, такі запитання:

- Чому правда 2003 року, що індивідуальне звинувачення у здійсненні злочину не є очевидним на підставі наданих документів, не стала предметом цього процесу? Чому судді земельного суду Мюнхена не залучили до справи документ ІІІ/97-1? Чому судді земельного суду Мюнхена не допитали старшого прокурора Шрімма і головного комісара кримінальної поліції Хааґа, які оголосили матеріальний виправдувальний вирок Дем’янюкові 2003 року? Чому судді, які контактували зі старшим прокурором Шріммом з метою узгодження конкретного терміну допиту, полишили ці зусилля? Чому судді відхилили клопотання про надання доказів, спрямовані на допит старшого прокурора Шрімма, і донині не залучили до справи відповідних документів?

- Чи продовжує звинувачення існувати за рахунок замовчування історичної правди, замовчування змісту виправдувальних документів, незалучення до справи таких виправдувальних документів, як 1627 або 15457 з Москви, Києва та Польщі, з Ізраїлю? Із замовчування того, що індивідуальне звинувачення в злочині з наданих документів не є очевидним, як це вже встановило Центральне відомство 2003 року?

- Чи не пов’язане з цим зникнення документа 208 AR 1011/01? Про це ж бо йдеться в листі Центрального відомства до головного судді земельного суду Мюнхен ІІ від 30.04.2010 р.:

«Запитаний Вами також документ 208 AR 1011/01 не вдалося знайти. Наші додаткові пошуки тривають, вони, правда, утруднюються через те, що, як Ви знаєте, суддя окружного суду у відставці Вальтер вже не є посадовцем Центрального відомства, а суддя земельного суду пані Ґьотце на даний час хворіє і 3.5.2010 від’їжджає у двотижневе відрядження».

Чи не існує паралелі між тим фактом, що старший прокурор Шрімм не був допитаний по темі матеріального виправдання обвинуваченого земельним судом, та тією обставиною, що професор Нестлер замовчує точку зору старшого прокурора Шрімма від 6.11.2003 р., згідно з якою на підставі наданих документів не можна вбачати індивідуального звинувачення у злочині, а, навпаки, стверджує, що Людвіґсбурґ нібито заплющив на це очі, починаючи з 2001 чи 2002 р.?

Пане професоре! Те, що ви стверджуєте, не відповідає істині. Людвіґсбурґ не заплющив очі! Людвіґсбурґ ухвалив рішення! Проти позову! Проти додаткового позову!

Чи не руйнує себе правова держава цим процесом? Чи не розписується вона таким чином у власній  недієздатності,  якщо  йти  і  далі  своїм  шляхом  від виправдувального вироку масовому вбивці

Штрайбелю до засудження найдрібнішого з дрібних імовірних „травників” [3], якщо йти і далі шляхом від „непереслідування” біля 420 німецьких есесівців (з загальної кількості 434), які брали участь в „Акції „Райнхардт””, до засудження останнього і найдрібнішого з „травників”, якщо йти і далі шляхом від виправдувального вироку 420 німецьким есесівцям, які віддавали накази „травникам”, аж до засудження найменшого з їх виконавців, що не мав права віддавати накази?

Захист, який критикує спробу суду ступити на такий шлях і вказує на історичну правду та матеріальне виправдання обвинуваченого у 2003 році, не можна, власне, виставляти як юридичного скандаліста або саботажника процесу. Захист не можна обзивати „заїждженою платівкою” за те, що він раз по раз повторює історичну правду 2003 року, як того, хто використовує організовану „розхлябаність”. Захист, який критикує цей шлях, не можна піддавати критиці за подані ним заяви про упередженість суду. Якщо  захист, як це дозволено федеральним конституційним судом, може гостро та безжально формулювати, може боротися гострою зброєю, то він, власне, і не міг необхідну стриману обережність судді зодягнути в емоційну реакцію або в словесну дуель головуючого або в позбавлення слова захисту.

Якщо – як і тут – обвинувачений був виправданий компетентною спеціальною установою з Людвіґсбурґа після 20 років інтенсивних розслідувань, тоді захист має право, тоді він мусить мати право аргументувати цим результатом, якщо тільки не сталось вирішальних або вагомих змін стосовно фактів або нових доказових засобів.

І саме цього не сталось. Матеріальний виправдувальний вирок Центрального управління з Людвіґсбурґа був виразом та здійсненням законодавчого та правового статусу у Федеративній Республіці Німеччина, який є незмінно чинним і в 2011 році. Процес проти Дем’янюка, проти тяжкохворого старого на його дев’яностому-дев’яносто першому році життя може спиратися лише на відхід від права та закону 2003 р., які залишаються незмінно чинними і в 2011 р., на вимозі створення та прийняття нового, неприпустимого суддівського права.

У такому разі захист має свій, покладений на нього правовою державою обов’язок: боротися з цим. Це не може відбуватися шляхом мовчання „беззбройного” захисника, тим паче шляхом мовчання двох захисників.

І в цілому можна додати: сенсація з виправданням Івана Дем’янюка була не лише 2003 р., вона була ще 1993 року, коли Верховний суд Ізраїлю встановив, що наявна доказова база щодо «Собібора» не дозволяє засудити Дем’янюка за «Собібор». Верховний суд Ізраїлю висловлюється точно так, як і Центральне управління в Людвіґсбурґу:

Ми не знаємо, що, коли і в який відтинок часу робив Іван Дем’янюк у «Собіборі». Ми знаємо лише, що він був  „травником” і якийсь час був у «Собіборі». Але ми не знаємо, що він там робив».

У протоколі від 8.6.1992 р., ст. 440 матеріалів процесу у Верховному суді Ізраїлю стоїть:  

«Суддя Барак: Але чим же він займався в «Собіборі»? Ми нічого про це не знаємо. Кожний наглядач за щось відповідав. Для того щоб визнати його винуватим, недостатнього того, що ми маємо. Можливо, він лише їздив з конвоями до Варшави і Любліна та Кракова. Ми не знаємо, що він там робив. Якого покарання можемо ми вимагати для нього? Яким чином ми взагалі можемо знати, чим він тут займався?»

На ст. 444 цього ж протоколу суддя Барак заявляє:

«Чи можете ви сказати, що з точки зору правової справедливості, справедливості до самого себе ми можемо зараз змінити всю картину і сказати, що він убивав євреїв у «Собіборі»? Що він робив у «Собіборі»? Хто його бачив? Кому він зустрічався? Кого він бачив? Ми не знаємо нічогісінько. Це – моє враження і те, що я бажав би сказати  по суті справи».

Якщо вже хтось готовий проаналізувати виникнення цього процесу, то той факт, що прокуратура назвала протокол процесу в Ізраїлі № 147/88 таким, що «не має жодного значення і не знімає провини з обвинуваченого» , те що ці твердження прокуратури Земельним судом були прийняті як вірні і правильні , без жодної перевірки, може виявитися  не лише ремаркою до історії цього процесу.

Незалучення протоколів ізраїльського процесу – мати (мама) усіх порушень закону, які в цьому процесі допустив суд.

Професор Нестлер посилається на відому британську журналістку Ґітту Серені у своєму помилковому твердженні, що буцімто Верховний суд Ізраїлю сказав, нібито в обвинуваченого завжди були проблеми з захистом у процесі. Але він цілком безсоромно замовчує, що ж вона сказала насправді:

«Звільняючи його, судді сказали, що для Дем’янюка було б надто складно захищатись самостійно, навіть якщо правда полягає в тому, що відсутність живих свідків зробила б неможливим відкриття такої справи».

Але для Івана Дем’янюка був ще й наступний рік сенсацій, а саме 2007 рік. Цього року польським Інститутом національної пам’яті Іван Дем’янюк був виправданий після звинувачення в участі в масових нацистських убивствах у «Собіборі». Вирішальні документи наводимо у скороченому вигляді (документ S 14/04/Zn від 6.9.2006 р.):

«Зазначене вище слідство у тій частині, що стосується Івана Дем’янюка, мало на меті знайти звинувачувальні докази того, що Дем’янюк був відряджений командуванням „травників” до концентраційних таборів «Треблінка», «Майданек» та «Собібор» і що він під час своєї служби в названих місцях чинив убивства».

Документ від 19.12.2007 S 14/04/Zn:

Ці юридичні висновки були відправною точкою для наступних пошуків доказового матеріалу про злочинну діяльність Івана Дем’янюка через Владислава Шило (Zylo), як у таборі в «Треблінці», так і в багатьох інших місцях його відкомандирування. Слідство встановило, що мова при цьому йшла також про табори «Майданек» і «Собібор». На жаль, цілий ряд процесуальних кроків, зроблених для одержання доказів вчинення вбивства цивільних осіб особами, які були під підозрою в ході цього слідства, під час їхньої служби в СС на території Польщі (серед них і Іван Дем’янюк) виявився безуспішним, тобто йдеться про намагання одержати докази, які могли б довести  ймовірні вбивства польських громадян. […]

Оскільки в ході цього слідства не вдалося встановити, чи є однією й тією ж особою Іван Дем’янюк, що проживає в Сполучених Штатах Америки, та злочинець, якого більшість свідків називала „Іван Грозний”, то було вирішено, що зібраний доказовий матеріал, який стосувався злочинів, вчинених „Іваном Грозним” у таборі знищення «Треблінка», […] слід вилучити з цього слідства і передати до окружної комісії з кримінального переслідування злочинів проти польського народу у Варшаві. […]

Однак в ході даного слідства не вдалося добути жодних доказів, які вказували б на участь Івана Дем’янюка в убивствах поляків та осіб інших національностей у різних місцях під час його служби в німецьких допоміжних СС-підрозділах „української охорони”.

З наведених вище причин було вирішено припинити даний процес за браком достатніх підстав, які могли б достатньою мірою обґрунтувати підозру у вчиненні кримінального злочину Іваном Дем’янюком. 

Якщо ж виявляться нові суттєві факти або спливуть невідомі до теперішнього процесу докази, то даний процес може бути відновлено в будь-який час.

Позов проти Дем’янюка до земельного суду Мюнхена існує, оскільки і ці обидва виправдувальні вироки за «Собібор» в Ізраїлі та Польщі замовчувались – історична правда мусила поступитися місцем історичній неправді. Було висунуто твердження, буцімто «Собібор» не був предметом ізраїльського процесу, хоча прокуратура Ізраїлю просила смертної кари за «Собібор». Було висунуто твердження, буцімто польський виправдувальний вирок узагалі не стосувався «Собібора», хоча зміст постанови про припинення процесу доводить цілком протилежне.

Матеріальні виправдувальні вироки з Людвіґсбурґа, Ізраїлю та Польщі волею позивача та палати суду присяжних земельного суду ІІ не мають жодного значення в цьому процесі. Прокуратура не представила виправдувальні вироки, тільки захист, названий „заїждженою платівкою”, не втомлювався постійно вказувати на ці виправдувальні вироки і постійно подавати клопотання про залучення відповідних документів. Натомість вирок цього процесу панує з першого і до останнього дня, а саме вирок Матіа в процесі денатуралізації ІІ (документ № 1:99CV1193) у справі „Сполучені Штати проти Джона Дем’янюка”.

Йдеться не про кримінальний процес, а про судове рішення в цивільній справі, яким суддя Пол Р. Матіа з окружного суду Огайо у 2002 р. позбавив обвинуваченого громадянства Сполучених Штатів і яке створює підстави для примусової депортації обвинуваченого до Німеччини, для постанови суду про взяття під варту та мусить стати підставою для ухвалення обвинувального вироку. Хоч ідеться і про судове рішення в цивільній справі, про що було ухвалено рішення згідно з цивільного-правовими правилами надання доказів та визначення їх тяжкості, що – з точки зору судової процедури – не мало найменшим чином впливати на кримінальний процес, усі рішення земельного суду про арешт, про відхилення заяв та клопотань щодо надання доказів дихають „духом Матіа”.

Якщо й бути за щось «вдячним» професорові Нестлеру – то саме за цей пасаж із його заключної промови перед судом:

«У кінці стоять так званий „звіт Сіднора”* і наступний – після нього – вирок Матіа від 2002 року. Вони є результатом цілковито нового і, насамперед, цілком системного доступу до доказової бази. Лише один приклад: в ізраїльському процесі наявними були чотири службові посвідчення, і фальшива теза захисту, якою би безглуздою вона не була, могла, імовірно, знайти підтримку, але у 2002 р. було вже понад 40 службових посвідчень, багато особових справ і сотні протоколів допитів, які підтверджували цей стан документів – виникла набагато ширша, ніж в ізраїльському процесі, доказова база, яка саме й стала основою цього процесу і дала нам змогу зіставити понад 100 томів та банк даних з близько 70 000 документів».

До цього часу це було „відкритою таємницею”, лише захист невпинно скаржився на те, що вирок Матіа та експертний висновок Сіднора є „біблією” цього процесу, який має стати новим виданням вироку обвинуваченому в земельному суді Мюнхена. Те, що професор Нестлер у своїй заключній промові відкрито зізнається в цьому, також заслуговує слова „сенсаційно”.

Нібито, це був випадковий збіг. Випадково знайдений „неупередженим” (чи не краще було б сказати „обструкціоністом”?) Томасом Вальтером* вирок стає „Magna Charta“, з якої можна вичитати, чому все, про що клопотався захист у цьому процесі, відкидалось як набридливе, надокучливе, незначне, тортурливе і таке, що веде до зволікання процесу. 

Але, власне, сенсація полягає в наступному: обвинуваченню і земельному судові недопустимо, спиратись на судове рішення судді Матіа в цивільній справі. „Spiritus rector“ [4] вироку Матіа є експерт Сіднор, на якого суддя Матіа посилається практично у всіх юридичних визнаннях, спрямованих проти обвинуваченого. Цей експерт у своїй промові 2.5.1989 р. у Центрі єврейських общин сказав таке:

«Убивця більшого числа людей, ніж тут живуть (Дем’янюк), буде висіти, це результат міжнародних зусиль п’яти країн на трьох континентах протягом десяти років. Краще послужити справедливості не можна».

А в іншому місці це звучить так:

«Така ж доля (як і Ейхмана) чекає і на цього монстра (Дем’янюка). Це - він, в цьому немає жодного сумніву. Він був і є „Іваном Грозним” – «Іваном Жахливим» з «Треблінки». […]

Бо ж убивця більшого числа людей, ніж зараз живуть у цьому столичному районі, мусить бути повішеним, як результат міжнародних зусиль п’яти країн на трьох континентах протягом десяти років. Безумовно, це – найкраща з усіх можливих послуга справі справедливості».

Англійською це звучить так:

«The same fate awaits this monster. It is him; there is not mistake. He was and is Ivan Grosny – Ivan Terrible of Treblinka. […]
But the murderer of more human beings that now live in this entire metropolitan area will be hanged, as the result of an International effort in common decency, involving five countries, on three continents, over a period of ten years. Surely the cause of justice will never have been better served».

Ці висловлювання, зроблені 2.5.1989 р., дискваліфікують д-ра Сіднора як експерта. На нього і його роботу в Німеччині не мусили б спиратись результати ні цивільного, ані кримінального процесу. Тим не менш, американський суддя дозволив Сіднору бути експертом, він у повному обсязі прийняв його експертний висновок. Сіднор був тим, хто здійснив вибір джерел в архівах Москви та деінде. Сіднор був тим, хто разом з Ларрі Стюартом [5]  здійснював свої пошуки в Москві та інших архівах східноєвропейських столиць. Сіднор був тим, хто здійснив і вирішальним чином визначив вибір джерел. Те, що Управління спеціальних розслідувань (OSI) передало прокуророві д-ру Лутцу, і те, що стало предметом правових дій у Федеративній Республіці, все це – Сіднор. Ларрі Стюарт – це Сіднор такою ж мірою, якою Сіднором є експерт Меннінг. Д-р Поль – це Сіднор. Він підтверджує, що для свого експертного висновку про „травників” сам він не здійснював жодних власних пошуків в архівах, він спирався лише на висновки Сіднора, які йому надала прокуратура.

Кримінальний процес, який орієнтується на результати висновків упередженого експерта, не має нічого спільного з законом. Те, що в Мюнхені проводиться такий процес, заслуговує слова „сенсація”. Відхилення клопотань про надання доказів захистом ґрунтується на експертному висновку Сіднора. Те, що експерт Сіднор хотів побачити в Москві та в інших місцях своїх пошуків, стоїть в його експертному висновку. Чого він не волів бачити – це, відповідно, все те, чого він і не побачив, оскільки воно знімає провину з обвинуваченого. Отже, зрозуміло, що документів №1627 та №15457 в його висновку немає.

Чи це і є причиною, чому ці документи не були залучені? Вони можуть, вони виведуть на чисту воду систему Сіднора, вони виявлять, яким чином багато документів існують поруч із приховуваною протягом 25 років експертизою ФБР, документів, що доводять невинуватість обвинуваченого. Якщо упередженість, нечесність та однобічний вибір джерел, які панують у цьому процесі, мають ім’я, то це – Чарльз Сіднор.

Якби цим процесом довелося займатись літописцеві, то він мусив би не забути запитати себе, чому судді земельного суду ухилилися від ухвалення рішення щодо клопотання захисту про визнання експерта Чарльза Сіднора упередженим.

[W.Z.0. Preface]

1. Обвинувачений як жертва юстиції
    Accused as sacrifice of Justice

Це була примарна сцена. Ізраїльський суд саме оголосив смертний вирок Джонові Дем’янюку – в «театральній залі», де йшла «вистава», «глядачі» обнімались. Радісні танці, безмірна радість та бурхливі оплески стали вибуховою реакцією на смертний вирок – весь Ізраїль був у екстазі щастя від смертного вироку, але не лише Ізраїль, а й, насамперед, уся Америка, а крім того, і весь світ.

Рідко який смертний вирок світова преса святкує так бурхливо, як цей. Слідом за „кабінетним злочинцем” Ейхманом, тепер ще й «кат-м’ясник Голокосту», який лише з чистої кровожерності нищив людей як скотину, знайде свою справедливу кару, гойдатиметься на мотузці, доки не помре. Захисник Шефтель сидів, мов скам’янілий. Чи були справедливими всі звинувачення проти нього? Чи справді він з самого початку гальмував процес, щоби за всяку ціну протистояти «поступові справедливості та правди» для жертв Голокосту? Чи справді він своїм захистом знущався з жертв Голокосту та „огидним чином” втирався в довіру своїми посиланнями на ізраїльських „капо” [6] та їхню провину в Голокості? Чи був він і справді зрадником Батьківщини, який заслужив лише того, щоби гойдатися на шибениці разом зі своїм підопічним, чи не була даремною смерть другого захисника, який нез’ясованим чином випав з дев’ятого поверху висотного будинку? Чи не було марним те, що захисник Шефтель, незважаючи на тяжкий напад (соляна кислота в очі), продовжував і далі захищати звинуваченого Дем’янюка?

Тільки звинувачений ще захищався і вигукнув: „ Не винний, я не винен, я не винен, не винен”. Поки його виводили до символічної шибениці, він все вигукував: „Я не винен, не вільней!”

Смертний вирок був насправді „Supergau“ [7] для принципу правової держави в показовому політичному процесі, результат котрого був визначений з самого початку, а саме смерть на шибениці. Можливо, вирок став таким завдяки смертельно небезпечному для справедливості та істини невиліковному альянсові корумпованих та безсовісних прокурорів у США, Ізраїлі, Росії та Польщі. Але тоді вже й Німеччина брала в цьому участь, оскільки не передала Ізраїлю і не ввела до процесу вбивчий висновок експерта д-ра Вернера з федерального кримінального управління, який назвав службове посвідчення № 1393 „недолугою фальшивкою з першого погляду”.

Безсовісність, корупція та прямий умисел прокурорів-учасників процесу, які дозволити  через вирок апарату юстиції Ізраїлю вбити обвинуваченого, підтверджуються фактами та документами. Про два з них слід – pars pro toto [8] – нагадати ще раз:

1. Відставка прокурора Паркера з посади провідного прокурора в процесі денатуралізації І у Сполучених Штатах.

2. Службова записка Вілчура від 21.4.1987 р.

Обидва документи не було зачитано в цьому процесі під час відкритого судового розгляду. Земельний суд відмовився це зробити. Обидва документи мають першорядне значення для результату цього процесу.

Їх слід було обов’язково зачитати під час відкритого судового розгляду, вони мали стати відомі громадськості та ЗМІ.

У своєму меморандумі Паркер описує болючі сумніви, які охопили його з приводу правдивості, достовірності та правильності висловлювань так званих «свідків з Треблінки». Він описує свої сумніви у справжності службового посвідчення та решти доказових засобів. Він – як провідний прокурор – радить  своєму начальству і прокуророві Московітцу: „Припиніть цей процес. Ми вчинимо з Дем’янюком несправедливо, якщо висунемо проти нього звинувачення”.

Доля меморандуму та доля Паркера відома. Оскільки він не зміг нічого зробити, Паркер пішов у відставку зі своєї посади і вийшов зі складу Управління спеціальних розслідувань. Захист запитує кожного суддю з Мюнхена: чому земельний суд відмовився зачитати меморандум Паркера, чому земельний суд відмовився запросити прокурора Паркера як свідка, але замість цього заслухав його супротивника, прокурора Московітца, який – з історичного погляду – доклав чимало зусиль для замаху на вбивство обвинуваченого в Ізраїлі.

У „Службовій записці Вільчура” той описує в подробицях, як Ян Кобус правдоподібно запевнив його і заявив, що обвинувачений Іван Дем’янюк гарантовано, на 100 процентів, не „Іван Грозний” і що він звався не Іван Марченко, бо Іван Марченко, який обслуговував газові мотори, відомий йому особисто і він зовсім інша особа, ніж Джон Дем’янюк. Вільчур детально описує, що Іван Дем’янюк, який сидів на лаві підсудних в Ізраїлі, згідно з його пошуками та висловлюваннями інших свідків, не був у «Собіборі», а був кухарем у «Треблінці» і перебував у «Треблінці» як кухар, у той час як він начебто мав бути в «Собіборі». Прокурор Горовіц настійливо просить польського історика Вільчура не дати громадськості нічого дізнатись про це, тримати при собі його знання правди про Івана Марченка як «Івана Грозного» та Івана Дем’янюка як кухаря з «Треблінки» та ні при кому не згадувати про це, нічого не записувати і не документувати. Історик Вільчур обіцяє це прокуророві Горовіцу з Ізраїлю і, таким чином, об’єктивно робить певний внесок у замах цього безсовісного прокурора на вбивство Джона Дем’янюка.

Документи доводять, що не може йти жодної мови про юридичну помилку, юридичний промах, про випадок неправильної ідентифікації. Навіть якщо очевидці злочину в Ізраїлі суб’єктивно вірили, що в Іванові Дем’янюку бачать перед собою „Івана Грозного”, Горовіц знав це краще. Знання прокурора про об’єктивну неправильність висловлювань свідків злочину в Ізраїлі спричинило смертний вирок.
Наслідком замаху на вбивство обвинуваченого було те, що він п’ять років провів в Ізраїлі, у камері смертників, причому він щодня бачив зі своєї камери шибеницю, яка була призначена для нього і на якій він мав «повиснути і здохнути». Те, що обвинувачений зрештою вберіг себе від шибениці, було не результатом та наслідком процесу самоочищення ізраїльської юстиції та, відповідно, ізраїльської прокуратури, які в касаційному процесі у Верховному суді Ізраїлю ще досить категорично вимагали підтвердження смертного вироку апеляційним судом.

Те, що обвинувачений пережив цей замах на вбивство, було продуктом щасливих обставин, а саме того, що обвинувачений зі своїм сином, Джоном Дем’янюком-молодшим, та зятем Едом Нижником мав біля себе двох людей, які своєю активною участтю вплинули на „чудо виправдувального вироку”.

Це була їхня нечувана підтримка, що врятувала життя батькові та тестю, життя, що висіло на волосинці. Виправдувальний вирок у жодному разі не був заслугою Верховного суду Ізраїлю, який у заключних абзацах вироку висловив свій жаль, що він не може підтвердити смертний вирок. Дуже схоже на те, як один із суддів Конституційного суду Ізраїлю висловився, що жалкує про те, що згідно з ізраїльським законодавством, правило, яке забороняє притягати до кримінальної відповідальності двічі на одній і тій же підставі, діяло і щодо «Собібора».

Захист цю змову проти обвинуваченого з метою його вбивства зробив своєю темою у процесі в земельному суді, всупереч шаленому опорові решти учасників процесу. Це було зроблено з двох причин:

1. Життя, біографія та особисті обставини обвинуваченого.

2. Необхідність зарахування часу ув’язнення в Ізраїлі в обвинувальному вироку земельного суду Мюнхена.

Якби обвинуваченого було оголошено винним, то земельний суд мусив би оцінити на його користь не лише 40-річне полювання на нього судових органів багатьох країн, одіссею звинуваченого через судові системи трьох континентів, а й тривалість його ув’язнення під час депортації та слідства. Зокрема, мусив бути зарахований час ув’язнення у слідчому ізоляторі, в камері смертників, на підставі звинувачень, які висувають проти обвинуваченого тепер, а саме – нібито він був охоронцем у Собіборі. При цьому як юридичний факт мусили би враховувати не лише сам по собі час ув’язнення в камері смертників слідчого ізолятора, а й історію виникнення цього ув’язнення в камері смертників слідчого ізолятора, а саме замах на вбивство – як це описано вище.

Замах на вбивство Джона Дем’янюка в Ізраїлі – це історичний факт. Виправдувальний вирок обвинуваченому у Верховному суді свідчить про те, що обвинувачений – це жертва юстиції.

Яке значення має юридичне визнання, що Дем’янюк став жертвою юстиції в Ізраїлі? Відповідь однозначна:

П’ять років у камері смертників, зі щоденним поглядом на приготовану для нього шибеницю, з усвідомленням того, що він на ній опиниться, якщо не станеться чуда. Це – катування в розумінні ст. 3 ЄКПЛ [9], це – принизливе поводження в розумінні ст. 3 ЄКПЛ. Жертва юстиції Дем’янюк через смертний вирок протягом п’яти років був підданий в Ізраїлі нелюдським катуванням та принизливому, протиправному поводженню, через що він у панічному смертельному страхові мусив дивитися на призначену для нього шибеницю.

Але не лише п’ять років попереднього ув’язнення в  камері смертників є катуванням в розумінні ст. 3 ЄКПЛ, але й решта три з половиною роки є щонайменше принизливим протиправним поводженням з обвинуваченим.

Державний апарат, який знає, що він засудив до смертної кари чи позбавив волі невинного, був зобов’язаний негайно покінчити з цим станом. Спричинення та збереження такого стану є умисним катуванням та умисним порушенням прав людини.

Знання невинності обвинуваченого в його імовірних діях буцімто „Івана Грозного” з Треблінки робить попереднє ув’язнення та арешт з метою наступної видачі з огляду на наступний смертний вирок забороненим заходом в розумінні ст. 3 ЄКПЛ. Попереднє ув’язнення під егідою держави, виклопотане прокурорами, які знали про невинність переслідуваного, являє собою зловживання владою, зловживання правом та робить постраждалого об’єктом вимоги його покарання державою. Таким чином, тут ми маємо не легальну тривалість попереднього ув’язнення, не позбавлення волі в розумінні законів, які мають бути тут враховані, а лише попереднє ув’язнення, яке водночас було позбавленням волі і водночас містило в собі замах на вбивство.

Це знання наклало суттєвий відбиток на процес, у якому ми тепер перебуваємо. Воно мало справити вплив на авторів обвинувального висновку, на центральну установу в Людвіґсбурзі, на земельний суд Мюнхена.

Настійливим завданням авторів обвинувального висновку та земельного суду було встановити, що обвинувачений в рамках юридичного переслідування, що тривало майже 40 років, зазнав позбавлення волі загальною тривалістю вісім з половиною років, з них п’ять як тривалість катувань в рамках замаху на вбивство, з них три з половиною роки попереднього ув’язнення в рамках позбавлення волі. Обвинувачений, на думку захисту, має невід’ємне право на юридичне визнання цього періоду катувань в розумінні ст. 3 ЄКПЛ. Земельний суд відмовляється задовольнити цю вимогу обвинуваченого, яка випливає з ст. 1 і ст. 2 Конституції. В пункті 27 рішення суду від 17.3.2011 р. це звучить так:

«Доказовий факт у заяві №200, коли якась особа дещо про щось знала, не має значення з фактичних причин. Висновок про таке значення для даного процесу судова палата не могла з зробити ні з подібних до формулювань жовтої преси про „змову з метою здійснення вбивства”, ані з опису нібито поінформованості ізраїльської прокуратури. Наполягання на доказовості в клопотаннях 318, 319 і 337 (перша частина) не має значення з фактичних причин, оскільки викриття можливої неадекватної поведінки американських слідчих американським судом жодним чином не впливає на предметну оцінку цих доказових засобів. І в цьому різі також дійсні наведені вище міркування».

Що означає це рішення? Змусити невинного сидіти в камері смертників через судову помилку – це, мабуть, найгірше з того, що можна собі вигадати як «побічну шкоду» від дій апарату юстиції. Той, хто п’ять років невинним просидів у камері смертників, напевно вже розплатився за всі гріхи, що він до цього вчинив у своєму житті. Але ще гіршим є те, що апарат юстиції стає вбивцею, навіть знаючи про невинність людини.

Можна було запитати в себе: що ж тоді робити Німеччині, як же чинити земельному судові Мюнхен ІІ із замахом на вбивство ізраїльської прокуратури?

Відповідь проста: злочинцем у «Травниках», «Собіборі» і «Треблінці» була Німеччина, яка в цих  таборах вплутала у масові вбивства євреїв тисячі невинних людей таким чином, що ці люди в безвихідному конфлікті між наказами та покірності були примушені німецькими нацистами служити їм підручними катів.

Німеччина є винуватцем, і тому Німеччина мусить взяти на себе провину за те, що відбувається внаслідок спорудження потворної системи, спрямованої проти людей німцями у сфері їхнього панування, сфері їхньої влади, байдуже, чи ці люди були жертвами чи їхніми підручними. Без страждань свідків з «Треблінки», за які має відповісти Німеччина, справа ніколи б не дійшла до лжесвідчень цих свідків. Справжньою причиною замаху на вбивство з боку ізраїльської прокуратури став терор Німеччини в так званому «Третьому рейху». Тому захист робить Німеччину відповідальною за замах на вбивство з боку ізраїльської прокуратури. Німеччина мусить взяти на себе провину за замах на вбивство Джона Дем’янюка, навіть якщо він був здійснений ізраїльськими прокурорами.

І вже тому Німеччина не може судити цього обвинуваченого. Німеччина втратила право вимагати покарання, бо Німеччина як злочинець «Треблінки» і «Собібора» несе відповідальність за те, що Джона Дем’янюка в Ізраїлі позбавили волі на вісім з половиною років і що п’ять років він невинним провів у камері смертників.

Справжній винуватець убивства євреїв, справжній злочинець із «Треблінки», «Собібора», «Бельжеця», «Освєнціма», «Маутгаузена» та інших таборів знищення та концентраційних таборів не Джон Дем’янюк, не «Іван Жахливий», не «Іван Грозний»; справжній злочинець зветься – «Німеччина Грозна», «Німеччина Жахлива».

У листі до „Зюддойче Цайтунґ” (№ 86 від 13.4.2011 р., стор. 38) пані Гертраут Конрадт ставить такі запитання:

«Справа Дем’янюка мусить потрапити до Верховного федерального суду.

По якому праву ми, німці, порушуємо справу проти колишнього полоненого червоноармійця Джона Дем’янюка („багато припущень, мало фактів”, 22.3.)?
По якому праву ми тягнемо до суду найменше з коліщаток цієї велетенської машинерії вбивства?
По якому праву ми дозволяємо собі цей цинізм: „він же міг би і втекти”?
Справа потрапить, мусить потрапити до Верховного федерального суду».

Пані Конрадт, Ви маєте рацію!

Висновок мусить бути таким: саме через те, в чому завжди могли звинувачувати Дем’янюка як наглядача з підрозділу „травників”, він зазнав катувань протягом п’яти років і ще три з половиною роки позбавлення волі, а саме в рамках 40-річного судового процесу.

Як ніхто інший, Іван Дем’янюк заплатив – у найширшому значенні цього слова –  за свої імовірні злочини як член підрозділу „травників”.

Жоден німецький наці, навіть серед тих, хто був засуджений до смертної кари у Нюрнберґу, а потім помилуваний або звільнений, не сплатив у своєму житті такої данини, яку вже до цього заплатив обвинувачений. І вже тут, у цьому місці, можна запитати: що відбувається з правовою державою Німеччина, коли мюнхенський прокурор у земельному суді Мюнхена вимагає шести років ув’язнення за ймовірну причетність примусово рекрутованого та за ймовірну службу в «Собіборі» примусово повинного „травника” на його дев’яносто першому році життя через 70 років після ймовірних подій (причому момент відбуття покарання, якого вимагає прокурор, з певністю настане після смерті обвинуваченого), тоді як німецький заступник начальника есесівського табору на прізвище Оберхаузер в так званому «процесі «Бельжеця»» в земельному суді Мюнхена за участь у знищенні 430 000 євреїв одержує чотири роки і три місяці і не мусив з них практично нічого відбувати?

Що відбувається з правовою державою Німеччина, якщо співпозивачі, з посиланням на буцімто «справедливість» та «мораль» у німецькій судовій залі, могли беззаперечно паплюжити звинуваченого Джона Дем’янюка як расистського негідника та слухняного гітлерівського ката (звинувачення проти Ейхмана в ізраїльському суді) і вимагати від суду засудити невинного до найвищої міри покарання?

Джона Дем’янюка переслідують за звинуваченнями, за які він щонайменше де-факто (потім я це доведу ще й де-юре) так жорстоко, уперто й такими невимовними методами і засобами був покараний як ніхто інший, хто в «тисячолітньому рейху» вчинив нацистські злочини. Цілком очевидно, що 2009 року не можна було примусово депортувати цього чоловіка зі США , що не можна було на два роки саджати його до камери попереднього ув’язнення у ФРН, що не можна було судити його у ФРН.

Але це сталося, і обвинувачений вже два роки перебуває в попередньому ув’язненні за звинуваченням у примусовому рекрутуванні німецькими нацистами буцімто до „травників”, його примусово депортовано 2009 року зі США до Німеччини. Захист звертає свій погляд на людину Джона  Дем’янюка, що мусить відтепер, у віці 91 року, перебувати в центрі цього процесу. Хто ж такий Джон  Дем’янюк сьогодні і як відбивається на ньому та його ситуації цей процес?

1. Тяжкохворого 91-річного чоловіка, який потребує догляду, турботи та любові своїх близьких, вирвано з його сім’ї, назавжди розлучено з його дружиною та дітьми й онуками, без надії колись знову побачити їх і обійняти. Незалежно від результату цього кримінального процесу, цей чоловік зачахне за мурами в’язниці або за стінами старечого притулку в повній ізоляції і буде анонімно закопаний в землю, коли прийде смерть.

2. Разом з примусовою депортацією Джона Дем’янюка було назавжди позбавлено невід’ємного права людини на спілкування з дружиною і дітьми, на спілкування з сім’єю, друзями і знайомими згідно зі ст. 8  ЄКПЛ, права на життя разом зі своєю дружиною, з якою він прожив у шлюбі 63 роки.

3. Протягом понад півтора року і понад 90 днів судових засідань цього старого чоловіка прилюдно притягають до завершення судової процедури; безпомічно лежачи в лікарняному ліжку, він виставлений напоказ як вірогідний воєнний чи нацистський злочинець. Через його немічність та безпомічність над ним безжально знущається преса на чолі з газетою „Більд”, яка в унісон вимагає його засудження як воєнного злочинця і звинуватила його 100 000 разів; його було піддано ядучому глумові та знущанням представників співпозивачів, які применшували серйозність його тяжких хвороб та немічності і насміхалися з нього як з «актора» чи «претендента на Оскара».

Узагальнюючи: Фундаментальні права на гідність людини, пошану до сім’ї, повагу до приватного життя, прагнення до повернення до життя в гідності та свободі серед своєї сім’ї обвинувачуваний втратив через цей процес назавжди. Звісно, правильно те, що США ухвалили і дозволили виконання рішення про позбавлення громадянства обвинуваченого в процесі денатуралізації ІІ. Однак ці заходи не мали будь-якого впливу, коли США не знайшли жодної держави, яка би прийняла до себе обвинуваченого Дем’янюка. Лише завдяки згоді Німеччини ці дії настали.

Жодному звинуваченому, ба навіть жодному кримінальному злочинцю й навіть жодному вбивці не було зроблено у Німеччині нічого подібного до того, що було заподіяно людині  Дем’янюкові в рамках його примусової депортації та проведення цього процесу. Наслідки, безпосередній вплив на життя обвинуваченого є жахливими. Ніколи ще у Федеративній республіці обвинуваченого не було покарано, перш ніж він був засуджений або виправданий. На цього чоловіка вже через примусову депортацію та провадження цього кримінального процесу було накладено найтяжче покарання, яке тільки можна собі уявити. Ще до виправдання чи засудження у нього було відібрано його честь і гідність, його сім’ю, дітей, онуків – його було позбавлено всього, що становило сенс його життя.

У нього є майбутнє, яке вимальовується у повній ізоляції як повільне вмирання за в’язничними мурами або за стінами старечого притулку.

Джон  Дем’янюк іще до вироку у ФРН – байдуже, осудного чи виправдувального – є жертвою німецької юстиції.

[W.Z.1. Accused as sacrifice of Justice]

2. Значення процесу проти Івана Дем’янюка або його виправдання як одноосібного винуватця
    Meaning of process against John Demjanjuk or his exoneration as a solitary accused

Якщо хтось усвідомить, яких страждань, принижень, якого осуду зазнає цей чоловік, як він протягом 90 днів розгляду справи в безпомічному стані вкладений біля лави підсудних, то в такому разі проведення кримінального процесу проти нього та його засудження, як це висловив spiritus rector [10] цього процесу та „винахідник” нового правового положення у ФРН Вальтер у своїй електронній пошті, мусить мати величезне значення.

І. Мета покарання

Захист довго намагався відшукати мега-значення цього процесу для правової держави, тим паче що захист протягом багатьох років як адвокат у кримінальній справі виходив з того, що з утворенням Федеративної республіки в Німеччині вперше з’являється система, гідна принципів правової держави, найкраща та найсправедливіша система, що коли-небудь існувала на німецькій землі.

Питання, яке стояло, стоїть і стоятиме в майбутньому: навіщо цей процес проти цього 91-річного старого з Америки, якого ледь у двадцятилітньому віці під час Другої світової війни, після того як він потрапив до німецького полону, як „травника”, направили до служби охорони в таборі знищення у Польщі, де він був змушений підтримувати німців у їхньому злочині проти людяності та при здійсненні геноциду як виконавець наказів без права віддавати накази?

Можна переглянути всі відомі та всі визнані цілі покарання, і за жодну з них не можна зачепитися і зупинитися на ній.

Задум спеціального застереження – „спеціальної превенції” – не спрацьовує: виключено, що цей обвинувачений на своєму 92-му, 93-му чи 94-му році життя буде діяти якимось чином чи міг би діяти, як це йому закидається у звинуваченні.

Задум загального застереження – „генеральної превенції” – не спрацьовує: абсолютно виключено, щоби засудження обвинуваченого, 91-річного старого, стало би якимось „загальним застереженням” для інших.

Не спрацьовує й така ціль як «відплата за провину». Те, що тут прокуратурою та співпозивачами мовиться про «найвищий ступінь провини», є просто оманою, чистою полемікою та пафосом. Протягом 70 років, аж до 2008 року, у Федеративній республіці панувала думка, що „травників” не можуть переслідувати, зважаючи на їхню незначну провину або на відсутність можливості пред’явити їм звинувачення.

Усі справи проти „травників” було припинено згідно з §47 Військово-кримінального кодексу, позови навіть не подавали.

І раптом, хронологічно дуже близько до 50-річного ювілею Центрального відомства, за відсутності підозри у вчиненні злочину і за незначної провини самих „травників” в особі ймовірного „травника”  Дем’янюка, немов з капелюха фокусника виринає жахливе звинувачення.

Хто і що зумовило появу та наростання цілої гори «провини» одного з „травників”, починаючи з 2008 року? Відповідь може дати старший прокурор Шрімм, відповідь може дати Томас Вальтер. Завдання суду полягало в тому, щоби запитати про це обох цих панів.

Немає жодної незбагненно «величезної вини» найменшої з малесеньких рибок у нацистській машинерії вбивств, яку вибудувала „Німеччина Грозна” у Третьому рейху. Наполягання на такій неосяжно великій провині є відступом від історичної правди. „Шютце Арш” [11] був у Другій світовій „Шютце Арш”, а не „Тойфельс Генерал” [12].

Якщо захист вірно зрозумів заключний виступ Шелвіса [13], то підґрунтям його міркувань якраз і є цей висновок. Шелвіс, хоча й неправильно, виходить з того, що обвинувачений був у Собіборі помічником нацистів у їхніх нацистських злочинах, але при цьому він виступив з такою заявою:

«Я прошу суд визнати Дем’янюка винним, але не карати його».

Підґрунтям цієї заяви служить багаторічний досвід жертви націонал-соціалізму, зібраний ним у його одіссеї через нацистські табори знищення та концентраційні табори, а саме те, що найменші з малюсіньких рибок, яких нацисти використовували для здійснення своїх смертоносних планів, самі були нічим іншим, ніж „жалюгідними свинями”, які самі мусили нести свою службу в безвихідному становищі між наказом та покорою і постійною небезпекою для власного життя.

Шелвіс подав своє прохання не карати Дем’янюка як знавець, як експерт, як свідок-очевидець та жертва Голокосту. Він, у порівнянні з іншими співпозивачами, які вимагали найвищої міри покарання, має недосяжну перевагу у знанні справи, завдяки чому його заключний виступ набагато перевершує всі інші заключні слова співпозивачів та їхніх представників.

„Травник” був насильницьким чином рекрутований як іноземний, слов’янський „недолюдок”-„унтерменш”, втиснутий у потворний владний апарат німецьких наці, і мусив виконувати для них брудну роботу.

„Травникові” також не можна приписувати надмірну провину навіть з огляду на неймовірно величезну кількість жертв у таборах знищення. Посилання на кількість жертв, з огляду на родичів жертви, і без того є жахливим. Кожна окрема жертва – це неповторна людина, наділена унікальною гідністю, правом на життя, продовження існування та щастя у своїй сім’ї.

Для родичів жертви не є вирішальним, чи в «Собіборі» було навмисно вбито 27 900 євреїв – вирішальним є те, що родич мусить дізнатись і знести те, що його батько став жертвою „Німеччини Грозної”, що його мати, дитина, брат, сестра стали жертвами брутальної вбивчої машини Третього рейху.

Для нього, родича, вирішальною є втрата цієї індивідуальної людини; непоправна втрата цієї окремої людини викликає сльози, які ллються від болю втрати. Втрату людей не можна складати докупи, втрати не можна підраховувати, виражати в числах. І провина не може бути встановлена і визначена за допомогою підрахунку людських жертв. Чим вища кількість людських втрат, тим вищою є провина – так стверджують прокурор та співпозивачі. Захист не може нічого уявити собі в повідомленні, що обвинувачений нібито сприяв смерті 27 900 людей. Але захист може збагнути невимовно велику втрату кожного співпозивача, зрозуміти її і просити у нього вибачення за німців, коли родич розкаже йому, що він втратив свого батька, свою матір, свого брата, свою сестру, свою дитину через „Німеччину Грозну”.

Вимір та обсяг провини не мають нічого спільного з числами та статистикою, вони визначаються не кількістю людських жертв, а функціями та діями злочинців чи їхніх посібників. Провина – завжди  індивідуальна і особиста. Якщо посібник узагалі не мав жодного впливу на вибір, число та обсяг убивств, то й числа не є жодним чином мірою провини. Того, що Джон Дем’янюк  міг би мати якийсь вплив на кількість убитих у «Собіборі» людей, не може стверджувати ніхто, як і максимально ставити йому в провину число убитих як вирішальну ознаку збільшення провини. Це цілковито зрозуміле протиріччя.

Провина в кримінальному процесі тягне за собою покарання, вимогу суспільством та державою спокути винуватцем. Але це передбачає, що винуватець – це той, хто стоїть перед судом. Але (і це ще запитання) чи звинувачений Джон Дем’янюк, 91-річний старець, який вже понад 700 днів лежить на лікарняному ліжку в юридичній установі – чи це той 22-річний Джон Дем’янюк , який 1943 року в Польщі, між іншим, 68 років тому, нібито був на службі у нацистів при здійсненні їхніх злочинів? Припустимо, що обвинуваченим був би 22-річний „травник”, чи була б тоді фізична ідентичність?

Але ж чи 91-річний Джон Дем’янюк ще й досі є 22-річним Джоном Дем’янюком, котрий, якщо він вчинив би кримінальний злочин, мусив би бути покараний державною спільнотою? Земельний суд вірить, що він зможе ухилитися від цього запитання за допомогою аргументу «вбивство не має терміну давності!»

Скасуванням терміну давності законодавець начебто показав, що в разі вбивства не має жодного значення та обставина, що злочинець на момент вчинення злочину з плином часу все більше й більше відрізняється від обвинувачуваного на момент процесу і, зрештою, після того як спливло багато часу, в цьому разі майже 70 років, цілком певно, що маючи біологічну спільність з імовірним злочинцем з тих часів, як 90-річний одначе вже не може розплачуватися за карний злочин, який він нібито вчинив у 22-річному віці. Тому аргумент з терміном давності вже не спрацьовує, оскільки законодавець при скасуванні терміну давності в разі вбивства взагалі не вважав за можливе проведення процесу через 70 років після злочину. Це було для законодавця незбагненним і чистою теорією.

По-перше, статистична очікувана тривалість життя суттєво нижча, по-друге, для законодавця було незбагненним, що суд міг би бути в змозі розкрити злочин аж за 70 років після його ймовірного вчинення.

Крім того, для законодавця було незбагненним, що це могло би відбуватися лише за допомогою паперів, без очевидців злочину та без допиту свідків. Процес, базований на архівних даних та документах, який земельний суд Мюнхена провадить проти обвинуваченого Дем’янюка на його 91-му році життя, є надзвичайним процесом, таким, який законодавець у 1968 році, з урахуванням відомих на той час обставин, не міг би собі й уявити.

Правильність цієї точки зору підкріплена двома рішеннями Федерального конституційного суду, зміст одного з яких полягає у відмові від вимоги покарання з боку держави через закінчення терміну, а інше визначає, що кожний засуджений (також і до довічного ув’язнення) має право на підставі власної гідності претендувати на те, щоб хоча би певну та важливу частину свого життя провести на свободі в умовах гідного людини буття, навіть у разі засудження до довічної кари. Обидва рішення Федерального конституційного суду, що встановлюють принципи застосування права, діаметрально суперечать виправданню та провадженню і просуванню цього процесу з огляду на те, що обвинувачений мусить нести спокуту через незбагненно велику провину. Якщо не 70 років, то скільки часу має минути після рішення Федерального конституційного суду, аби потіснити вимогу покарання з боку держави – з огляду на тривалість життя людини – таким чином, щоб її більше вже й не існувало? Федеральний конституційний суд все ж таки ухвалив своє рішення на часи, які передували відповідному настанню терміну давності, він не виключив зі свого рішення відмову від вимоги покарання з боку держави у випадках звинувачення у вбивстві. Чи взагалі ще залишається досяжною мета другого рішення Федерального конституційного суду, спрямована на те, щоби звинувачений, навіть у разі обвинувального вироку та призначення покарання, ще міг провести певну та важливу частину свого життя на волі та в умовах гідного людського буття? Вже досягнуто того, що ця належна обвинуваченому вимога була цілковито зруйнована примусовою депортацією обвинуваченого до Німеччини. І чи не слід було би в цьому разі врахувати й те, що обвинувачений 2011 року якраз „відзначав” 35-річчя постійного переслідування органами юстиції в Америці, Ізраїлі, Росії, Польщі та Німеччині?

Як довго ще мусить тривати це полювання (на думку обвинуваченого – „цькування”) на Дем’янюка, який через висунуте проти нього звинувачення (якщо сформулювати дещо узагальнено, він як імовірний „травник” мусив допомагати нацистам у знищенні євреїв в рамках „Акції „Райнхардт”” [14] в одному з таборів знищення), вже десять з половиною років перебуває під арештом з метою видачі та в попередньому ув’язненні?

Щоби дійти такого результату і зарахувати це на користь звинуваченого, слід лише збагнути, що таке «Собібор», «Бельжець» і «Треблінка» як допоміжні табори в „Акції Райнхардт”” або як філії навчального табору «Травники».

Якби хтось це зробив, то процес проти обвинуваченого ніколи б не відбувся, попереднє ув’язнення  не тривало б і на секунду довше.

Зрозуміло, що мета покарання мусить бути пояснена заради справедливості та сатисфакції жертв.

Захист схиляється до думки, що Німеччина не може жодним чином вибачитись перед родичами жертв тим, що виносить звинувачувальний вердикт найменшому коліщатку в механізмі машини знищення, і на 91-му році життя тяжкохворого чоловіка, якому лишилося жити, можливо, ще три, шість чи дванадцять місяців, запирає в неволі до самої його смерті. Для родичів немає жодного задоволення знати, що німецьких есесівців-убивць із «Бельжеця», «Треблінки» та «Собібора» німецька юстиція не переслідувала чи через буцімто „стан крайньої необхідності” їх було виправдано. Для родичів жертв немає жодного задоволення, коли адвокат Лангер  у  питанні  подолання  націонал-соціалістських  злочинів Німеччиною замість „макро-перепису” вибирає „мікро-перепис” із «Собібора» і висуває тезу, що тим часом уже буцімто були покарані 50 відсотків нацистських убивць із «Собібора». Чому він не долучає сюди «Бельжець» і «Треблінку»?

Чому він не згадує про рішення земельного суду Мюнхена, де дев’ять із десяти німецьких нацистів з «Бельжеця» було виправдано, а один, саме Оберхаузер, за співучасть у вбивстві 430 000 євреїв був засуджений до чотирьох років і трьох місяців позбавлення волі. Оберхаузер був заступником коменданта табору, отже не «найменшою з малих рибок», а босом. Чому адвокат Ланґер не повідомляє, скільки Оберхаузер відсидів з тих чотирьох років і трьох місяців, до яких він був засуджений, і чи йому зарахували вісім з половиною років, які йому дали в Маґдебурзі за участь у програмі евтаназії? Чому адвокат Ланґер не повідомляє, скільки секунд або хвилин відсидів Оберхаузер після рішення земельного суду Мюнхена за кожне вбивство єврея?

Чому всі, прокурор та представники співпозивачів, замовчують те, що згідно з заключним звітом „генерала-диявола”, Глобочніка, 434 співробітники підрозділу „Ваффен-СС” брали участь в „акції Райнхардт” у знищенні євреїв у трьох таборах знищення: «Бельжеці», «Треблінці» і «Собіборі»? Чому ніхто не повідомляє, яка кількість німецьких есесівців з цього загального числа 434 постала перед німецьким судом за „Акцію Райнхард” і була засуджена ним? 434 німецькі співробітники з „Ваффен-СС”, згідно із заключним звітом, – скількох злочинців із них було допитано і засуджено? Число засуджених складає менше 15. Чи це задовольняє родичів жертв? Але все це можна було би залишити на задньому плані, вирішальним є дещо інше.

Вирішальним є те, що в 70-річній історії судочинства Федеративної Республіки Німеччина на повних підставах і з дотриманням усіх правил „дем’янюків” не переслідували.

Тому більше не існує жодних цілей покарання, які могли б обґрунтувати і виправдати «мега-значення» справи Джона Дем’янюка. Скоріш, з огляду на історичні факти, в іноземного обвинуваченого могло би викликати почуття жаху те, що він мусив нести відповідальність за участь у нацистських злочинах німецького народу і Німеччини – у Німеччині, перед німецькими суддями. Це може лише викликати жах іноземного обвинуваченого, коли він мусить дізнатись, що в поданому проти нього в Німеччині позові від імені німецького народу названі двоє німецьких свідків, а саме Самуель Кунц і Карп Нагорний, які – і це доведено і може бути віднайдено і перевірено протягом кількох годин – були видавцями наказів, та незважаючи на це, були залишені у спокої, живуть чи жили в Німеччині протягом десятиліть і одержують гарну пенсію; і це, поза всім, так би й залишилось невідомим, якби захист 30.11.2009 р. не вказав на цей юридичний скандал.

Те, що проти обох свідків на початку грудні 2009 р. Центральним управлінням з Людвіґсбурґа було порушено справи з попереднього слідства, жодним чином не належить до заслуг самопризначеного та дуже розхваленого слідчого Вальтера, а стало лише вимушеною реакцією на заяву захисту, що стосувалась Кунца та Нагорного.

Вальтер точно знав, що Нагорний імовірно є масовим убивцею, хоча Вальтер – як свідок у цьому процесі – виступив із заявою, що нібито проти Нагорного не було жодних підозр. Але документи говорять іншою мовою.

Електронний лист Томаса Вальтера від 13.8.2008 р., 15:30:

«Хоча через власну можливу участь у злочинах Нагорного, між іншим, у «Заксенхаузені», «Флоссенбурґу» (пізніше) і буде розпочато окрему справу з перевірки, мова в запланованому допиті йде лише про зміст розмов з Дем’янюком, про його співучасть у злочинах у «Собіборі» (і «Флоссенбурґу»). […] Наскільки в рамках перевірок у консультаційному пункті земельного суду Ландсхута і – незалежно від цього – в управлінні охорони здоров’я можуть бути здійснені перевірки, то це могло би надзвичайно допомогти. Забігаючи наперед, це наведення довідок також слід розуміти як корисне для пізнішого процесу, який буде спрямований проти самого Нагорного. На підставі різноманітних подробиць у документах та висловлюваннях, одержаних мною з Управління спеціальних розслідувань – Департаменту юстиції США у Вашинґтоні, – такий процес буде розпочато негайно і напевно ще до осені 2008 р.»

Документи доводять, що свідкові Вальтеру було відомо: Нагорний за документами міг бути масовим убивцею і жив поміж нас без турбот. Він потребував його як свідка для мега-справи Дем’янюка, найменшого коліщатка в механізмові, найменшої з малюсіньких рибок. Щоби вивести його на чисту воду, в нього було навіть право замовчати свідкові Нагорному його права, згідно з §55 Кримінально-процесуального кодексу, аби перешкодити Нагорному, зі свого боку, вибрати належне йому право на мовчання.

ІІ. Провина колективу „травників”

Обвинувачений Джон Дем’янюк напевно зазнав би переслідувань, якби взяв на себе мега-провину, якби він був „Іваном Грозним” і вчинив злочини, які приписувались „Івану Грозному”, правильно це чи ні. Але кожного дня судових засідань перед суддями вкладали обвинуваченого, який мусив бути «Іваном із Собібора», чоловік, про якого в позові жодного разу не сказано, що він, зокрема, робив у «Собіборі», особливо в зазначені у позові „дні знищення”.

1. У позові цьому «Іванові з Собібора» закидається те, що він мусив бути якось присутнім і якимось чином брати участь... Те, що присутність у таборі знищення не є жодним кримінальним протиправним діянням,  являє собою азбучну істину. Участь у знищенні євреїв закликає до уточнення, оскільки судом мусить бути встановлено індивідуальний внесок у злочин, що сприяв головному злодіянню, щоби можна було підтвердити провину звинуваченого у співучасті у вбивствах. У позові це замовчується. Позов уникає всілякого уточнення, містить загальні слова про участь та наперед позбавляє захист можливості критикувати та спростовувати конкретні твердження про факти, які могли би привести до встановлення провини.

Участь у знищенні євреїв як закид робить захист можливим, якщо ніхто не доповідає, в чому полягала ця участь, зокрема та індивідуально, коли, де і в якому місці вона трапилась і по відношенню до яких жертв винищення вона була здійснена.

Позов допомагає собі прочитанням документів, у яких містяться буцімто висловлювання нібито есесівських охоронців, які не з’являються в цій судовій залі, не представлені прокуратурою, ані могли якимось чином бути допитані захистом, тобто, вони – анонімні. У цих документах буцімто стверджується – усі „травники” були співучасниками процесу знищення.

Прокурор Лутц у своєму заключному слові уточнює це так:

«Усі наявні „травники” брали участь у процесі знищення при прибутті поїздів знищення».

Але для Верховного земельного суду цього було не досить. У пресовому повідомленні від 22.3.2011 р. Верховний земельний суд „покращує” слова прокурора Лутца:

«Участь у вбивствах мусила обов’язково випливати з того, що при прибутті транспортів були задіяні абсолютно всі працівники охорони, оскільки машина знищення могла функціонувати лише таким чином».

Протоколи допитів та їхній зміст зазнають дивовижного перетворення, чим частіше вони оцінюються. У той час як анонімні „травники” на допитах давали свідчення про те, що охоронці брали участь у процесі знищення почергово, але коли-небудь кожен хоча би раз мав пройти через це, допити в інтерпретації прокурора Лутца говорять про постійне використання всіх наявних „травників” при прибутті поїздів знищення, а в Верховному земельному суді – про використання абсолютно всіх працівників служби охорони при прибутті кожного транспорту, бо «лише таким чином могла функціонувати машина знищення».

Чи правда, що таке дійсно відбувалось при прибутті кожного транспорту – про це мовчать і прокуратура, і Верховний земельний суд. У позові, крім того, для Івана з «Собібора» категорично виключається, що він не міг ухилитися від виконання відданих наказів про вбивство. В позові зазначено цілком загальними словами:

«Усі „травники”, які працювали в таборах знищення, могли втекти».

Чи це було фактично і дійсно так в окремому випадку Івана із «Собібора» і в самому «Собіборі» – прокуратура і Верховний земельний суд послідовно замовчують.

2. Мовчання прокуратури в питанні, чи взагалі вона спроможна висунути проти звинуваченого конкретні обвинувачення за конкретний час і проти конкретних жертв, показує, про що насправді йдеться для ініціаторів цього позову.

У кожному разі насамперед йдеться про Івана з «Собібора» – найменше коліщатко в машині. Джон Дем’янюк у цьому процесі важить найменше, його функція вичерпується тим, щоби дати ім’я і обличчя злочинній спільноті, що носить назву „травники”.

Позов насправді спрямовано проти колективу „травників”, проти підрозділу „травників”, проти, ймовірно, 5 000 іноземних добровільних помічників, переважно українців, щодо яких мусить бути доведено, що без них було би неможливо здійснити Голокост, що на них – як на іноземних посібників – лягає значна провина або спільна провина за Голокост. І з цим позовом проти колективу „травників” система мусить поставити перед німецьким судом іноземних посібників з усієї Європи. Європейські народи і держави – оскільки вони „постачали” добровільних колаборантів – несуть свою частку провини за жахливі смертоносні злочини нацистів.

Правильність цих тверджень аргументується в заключному слові прокурора д-ра Лутца. Стосовно Джона Дем’янюка він не наводить жодного індивідуального факту, з якого могла би випливати індивідуальна провина обвинуваченого.

Нібито істориками та історичними оцінками доведено, що всі „травники” буцімто брали участь у процесі знищення у всіх таборах знищення. Прокурор д-р Лутц не називає Чарльза Сіднора, але точно спирається на нього.

Таким чином, прокурор д-р Лутц констатує, спираючись на експертний висновок Чарльза Сіднора, що всі співробітники Травників утворювали один колектив, чия провина, чия участь у вбивствах нацистами жертв знищення є встановленими. Ця колективна вина всіх „травників” є відправною точкою наступної кримінально-процесуальної  перевірки, яка потім шляхом силогістичного наведення доказів перетворюється на встановлення провини для обвинуваченого.

«Лис належить до чотириногих. Наш шеф – це лис. Отже, наш шеф – чотириногий». Переходячи до цього процесу: «Всі „травники” – вбивці. Джон Дем’янюк – „травник”, отже Джон Дем’янюк – убивця».

Прокурор д-р Лутц нічого не може доповісти про Івана з «Собібора»: які накази віддавали обвинуваченому в «Собіборі», як він реагував на ці накази, чи він протестував, чи відмовлявся, чи він боявся або чи була в нього можливість ухилитися від них.

Прокурор Лутц знову послуговується силогістичним наведенням доказів: «Усі „травники” могли втекти, Джона Дем’янюк – „травник”, отже Джон Дем’янюк міг утекти».

Привітаймо Чарльза Сіднора.

Це фатальний шлях. Якщо виходити з колективної вини всіх „травників”, то можна зробити висновок про окрему вину кожного „травника”, як би він не звався: Дем’янюк, Данильченко чи Литвиненко.

Силогістичний спосіб наведення доказів вже було покладено в основу вироків совєцьких таємних служб стосовно військовополонених: «Усі військовополонені були зрадниками Батьківщини. Данильченко був військовополоненим, Данильченко – зрадник Батьківщини».

Додатковий позов, представлений професором д-ром Нестлером, йде ще навіть на крок далі. Спочатку в додатковому позові наводиться посилання на рішення Верховного суду як суду апеляційної інстанції в розділі 462 і виставляється твердження, нібито ізраїльський суд заявив таке:

«Належність до служби охорони в таборі знищення означає ipso facto (в силу самого факту) пособництво у вбивстві».

Правда, ізраїльський суд наводить виключні роз’яснення до розділу 25 ізраїльського кримінального права. Чи слід поділяти ці роз’яснення Верховного суду щодо ізраїльського кримінального права чи ні – захист не може цього перевірити. Але захист може з певністю сказати, що твердження співпозивачів про те, що належність до охоронців у таборі знищення буцімто означає пособництво у вбивствах, безумовно не витримує критики з точки зору німецького права, і в німецькому кримінальному законодавстві такого складу злочину ніколи й не було. Конструкція, яку вибирає професор Нестлер, заздалегідь робить з підрозділу „травників” «кримінальне підприємство», злочинницьку діяльність, з власною історичною відповідальністю за Голокост, поруч із відповідальністю Німеччини за Голокост, а далі ще й із власною етнічною однорідністю та приналежністю. «Кримінальне підприємство» „підрозділ Травники” змальовується і виставляється в додатковому позові як етнічно закритий чужоземний колектив, який з причин расової ненависті до євреїв побратався зі злочинним синдикатом нацистських убивць з метою знищення євреїв та зробив самостійний і першочерговий внесок у вбивство євреїв в рамках Голокосту. Слова професора Нестлера:

«Мета буття „травників” – убивати євреїв».

Це означає ніщо інше, як твердження, що за вбивствами євреїв нацистами стояли тисячі українців, які поділяли їхню расову ідеологію і масово добровільно – як колектив „травників” – надавали себе в розпорядження нацистів, щоби зайняти провідне місце в Голокості нацистів, завдяки власному «значному історичному внескові». «Добровільний вступ», «добровільне перебування» і «значне сприяння з причин расової ненависті» – це є «внеском» української нації в Голокост, це також є «внеском» в Голокост і інших європейських націй, яким колектив „травників” знову ж таки надає ім’я та обличчя. Справа Джона Дем’янюка – це вітрина, демонстраційний стенд, завдання якого полягає в тому, щоби німці могли вершити суд над європейськими народами і затаврували їхню частку провини в Голокості за допомогою „незалежних німецьких судів”.

Значення Джона Дем’янюка в цьому процесі є незначним або ж таким, що майже непомітне. Звинувачуються нації, які надали добровольців. Позивачем є Німеччина. Дивний процес…

3. «Джон Дем’янюк винуватий індивідуально, бо винуватий колектив, система „травників”». Оскільки винуватий колектив, то також і Іван з «Собібора», на якого самого покладається спростування цієї тези у відповідному випадку, чим на звинуваченого шляхом обернення тягаря доказовості у кримінальному процесі накладається тягар пошуку та наведення доказів своєї невинності.

Фрідріх Шмідт пише про це у своєму коментарі „Мірило Дем’янюк” наступним чином:

«Звинувачення, висунуте проти Дем’янюка, стосується частини колективу: „Як охоронець він у «Собіборі» нібито брав участь на всіх важливих етапах процесу знищення”, не втікаючи. Службове посвідчення та списки переведень мусять підтвердити його присутність. Решту всього бере на себе історик як експерт».

Таким чином, констатується наступне: проти звинуваченого в цьому процесі взагалі ніхто нічого не має, це міг би бути і будь-хто інший з імовірних „травників”. Вибір упав на Джона Дем’янюка лише тому, що він був, з одного боку, останнім з „досяжних” живих імовірних „травників”, а, по-друге, оскільки він був знаменитим як „Іван Грозний”, і цікавість до справи засудження колективу „травників” була гарантована, якщо б хтось у цьому намірі залишив на потім „полювання” на жахи про „Івана Грозного”. 

Тим самим інтерес ЗМІ був гарантований. Підґрунтя жахів і самі жахи, гори трупів, все це – завжди найкраща реклама.

Завдяки тому, що система „травників”, колектив чи колективи іноземних добровільних помічників і дійсно перебувають під судом, Німеччина зітхає полегшено. Якщо Голокост був неможливим без колективів добровольців, то одноосібна провина перетворюється на розділену, з одноосібної вини виходить дві спільні вини, які лише за умови співпраці привели до успіху. Тим самим Німеччина позбавляється тягаря Голокосту, розподіляючи провину за Голокост на всю Європу. В цьому полягає мега-значення цього процесу, яке стосується з’ясування індивідуальної провини обвинуваченого Джона Дем’янюка та з’ясування індивідуального внеску цього обвинуваченого у злочин лише як незначної ремарки і нікого не цікавить.

На питання, що стосується обвинуваченого: „Чи був він присутнім у «Собіборі»?”, прокуратура та співпозивачі відповідають коротким зустрічним запитанням: „Так, а де ж він інакше мав бути?”

На питання: „Чи брав участь обвинувачений у процесі знищення?”, прокуратура і співпозивачі також відповідають коротким зустрічним запитанням: „Так, а як же інакше?”

Про детальніші відомості з цього процесу не повідомляють ні прокурор, ні представники співпозивачів, ані співпозивачі.

4. Спроба засудити колектив „травників” та покласти спільну провину за Голокост на нації, які „постачали” „травників”, спроба засудити колективи «добровольців» по всій Європі – не може вдатися.

Самі свідчення анонімних охоронців не мають жодної доказової цінності, бо їхня неправильність вже тому написана в них на лобі, що (чого не можна виключити) хворі чи відсутні на місці охоронці просто не могли брати участь у цьому.

Жоден із цих анонімів не повідомив, що він перед використанням перевірив та впевнився в тому, що всі охоронці табору знищення були присутні й брали участь в акціях.

Те, що були видавці наказів і їхні виконавці, що були виконавці наказів з власним правом віддавати накази і виконавці наказів без власного права віддавати накази, видно, мов на долоні.

Загалом з висловлювань анонімів робиться висновок, що в механізмі табору знищення були наявні також і найменші коліщатка, наприклад, якийсь іноземний охоронець на зовнішній вишці в задній частині табору «Собібор», який ніс там свою службу і зі своєї позиції неодноразово мусив збагнути, що до рампи табору прибував (і чи прибував) поїзд знищення, який неодноразово мусив збагнути, чи були в цьому поїзді євреї, вигнані з нього а потім знищені, який неодноразово мусив збагнути, чи були це і що це були 300 чи 1500 чи 3000 євреїв, які були знищені цього дня.

Уявімо, що обвинувачений – це «Іван із Собібора». Чи була б тоді його провина охоронця на цій зовнішній вишці провиною, яка б виправдала бачення в ньому «Івана Грозного» з «Собібора» і ототожнила  його з «Іваном Грозним» з «Треблінки»?  Чи була би на обвинуваченому як «Івані з Собібора» провина «Івана Грозного» з «Треблінки»?

Ставити такі питання означає давати на них заперечну відповідь. Хто цим не задоволений, той мусить потім, пізніше, замовкнути, коли кине погляд на 70 років правосуддя у федеральних судах та розгляд справ нацистських злочинців німецькими судами.

І тут нам трапляється група, що налічує біля 100 000 німців, які, будучи охоронцями СС або членами командування оперативних груп („айнзатц-групи”) або військовослужбовцями вермахту у Другій світовій війні, розстріляли, повісили або задушили газом мільйони людей, але які мали одну особливість: вони були лише виконавцями наказів без права віддавати накази.

Кожному в цій залі відомо, що ця група після закінчення війни і аж до самої смерті не одержала жодного обвинувального висновку, ніколи не бачила прокурора і ніколи не переступала порогу судової зали як обвинувачений чи обвинувачена.

Тут саме втрутилась інструкція Людвіґсбурґа, згідно з якою виконавці наказів без права віддавати накази у війнах Німеччини проти світу були визнані такими, що перебували в безвихідному становищі між наказом, покорою і відмовою від виконання наказу, тому їхня вина, згідно з §47 Військово-кримінального кодексу, була незначною і тому вони не зазнали кримінального переслідування.

Кожен у цій судовій залі знає, що в обвинувальному висновку проти обвинуваченого Дем’янюка як „Івана з Собібора” описано точно такого ж виконавця наказів – без права їх віддавати – і в точно такому ж становищі. Тоді додається запитання:

Чому інструкція є чинною для 100 000 німців аж до 2008 року, чому вона не діє у випадку одного іноземця, чому вона не діє для Івана Дем’янюка і чому вона не діє лише в цьому випадку?

Про зміст інструкції Головного управління в Людвіґсбурґу професор Рютер повідомляє у  статті „Покарання за насильницькі злочини націонал-соціалістів в німецько-німецькому порівнянні”. Він пише тут таке:

«Центральне управління з розслідування націонал-соціалістських злочинів в Людвіґсбурґу на запит суду присяжних висловило думку, що з боку органів кримінального переслідування немає наміру відкривати попереднє розслідування проти всіх осіб, що брали участь у вчиненні таких злочинів: „маленьким виконавцям наказів”, наприклад, командам виконавців вироків про розстріл (членам „розстрільних” команд), учасникам загонів оточення, в загальному випадку не повинно висуватись звинувачення (Земельний суд Білефельда, 4.11.1959 р., надруковано в „Юстиція і злочини націонал-соціалістів” („Justiz und NS-Verbrechen“), т. XVI, ст. 164). Проти останніх ланок ланцюжка всередині машинерії вбивств, які, наприклад, – завжди на ґрунті якихось обставин – вчинили злочини самі, умисно і власноручно, в нормальному випадку звинувачення навіть не буде висуватись (Земельний суд Гамбурґа, 17.5.1976 р., справа № 832).

[…] рішення, що звучить дещо інакше, настійливо рекомендує (рекомендувало б) припинити тепер ще й кримінальне переслідування всіх німецьких поліційних сил і, почасти, військовослужбовців вермахту, які були направлені для виконання чисто служби оточення в ході виконання акцій з переселення в „Остраумі” („східному просторі” – прим. перекладача).  Цей висновок не було залучено вже в останній час, при правильній оцінці безвихідності примусового втягнення військовозобов’язаних „маленьких людей” в тогочасну неправову систему (Земельний суд Штутґарта, 11.7.1973 р., справа № 797)».

І тут якраз нам перебігає шлях ще й друга інструкція з Людвіґсбурґа, а саме – чинна до січня 2009 року директива, що іноземці не переслідуються Німеччиною за воєнні злочини в часи 1000-літнього Рейху, вчинені ними за кордоном, у тому числі і в окупованій Польщі, а саме з двох причин: по-перше, тут бракувало чинності та застосовності німецького кримінального права, отже резолюція ООН №3074 щодо Німеччини заборонила судові дії проти таких осіб. В  „Єврейській газеті“ від 27.12.2010 р. це звучить так:

«Насправді західнонімецька юстиція протягом останніх років не переслідувала злочинців, які самі не були німцями і свої злочини вчинили не в Німеччині. Але на початку цього року Курт Шрімм, керівник Центрального управління для земельних управлінь юстиції з розслідування злочинів в Людвіґсбурґу, зробив заяву для західнонімецького радіо, що це правове положення вже не є чинним. Тепер вирішальне питання полягає в тому, чи злочини були вчинені за німецьким наказом».

Чому ця інструкція, яка була чинною протягом 70 років і чітко застосовувалась до всіх „травників”, навіть коли їх десятками чи сотнями допитували у Німеччині як свідків у процесах проти злочинців з СС, вже не діє

саме з 2009/2010 років,
саме тоді, коли всі імовірні „травники”, аж до Дем’янюка, померли,
саме у справі Дем’янюка?

Якщо всі „травники” брали участь у процесі знищення, то тоді мусить діяти й принцип рівності перед законом – як цього вимагає ст. 3 Конституції – для всіх „травників”, а отже й для Джона Дем’янюка, щодо якого прокуратура заявляє, що він також був „травником”.

Існування інструкцій та 70-річної післявоєнної практики в Людвіґсбурґу за згоди всіх прокуратур Федеративної республіки та всіх судів Федеративної республіки доводять, що ніколи не було значущої окремої вини кожного окремого „травника”, що ніколи не існувало значущої колективної вини „травників”, що складалась би з суми відповідної окремої провини, і вже тому не існує можливості з уявної колективної провини „травників” зробити висновок про окрему провину обвинуваченого, такого як «Іван із Собібора», який нібито працював у «Собіборі».

Тому питання, чому саме починаючи з 2008 р. було поновлене переслідування Джона Дем’янюка Томасом Вальтером та, відповідно, Людвіґсбурґом, стає все пекучішим, чим довше триває процес проти Дем’янюка і чим рішучіше і різкіше прокуратура і співпозивачі вимагають засудження цього чоловіка.

Скасування інструкцій виключно з метою переслідування Джона Дем’янюка після 70-річної практики судочинства та твердження про «неосяжно велику провину» єдиного і останнього з імовірних „травників”, Джона Дем’янюка, проливають світло на цей процес.

Фрідріх Шмідт у своєму коментарі від 7.2.2010 у „Франкфуртер Алльґемайне Зоннтаґсцайтунґ”   влучає тут майже в точку:

«Справедливість і конституційний закон велять поводитись з однаковим однаково, а з неоднаковим по-різному. У справі Джона Дем’янюка, якого звинувачують у Мюнхені в тому, що він в 1943 р. в таборі знищення «Собібор» нібито допомагав при вбивствах 27 900 євреїв, однакове трактується неоднаково – і це одержує загальне схвалення. Аж до його випадку діяло правило, що „останнім ланкам ланцюжка всередині машинерії вбивств” націонал-соціалістів звинувачення не висувались. Найостаннішою ланкою мусив бути Дем’янюк, український „добровільний помічник” німців. І тепер, після того як деякі з тих, хто віддавав накази, відбулися лише легким покаранням, а то й взагалі були залишені в спокої, це означає, що „рівності в порушенні права” вже не повинно б бути. Якщо справа Дем’янюка являє собою новий масштаб рівності перед законом, то за нею мала б прокотитись ціла хвиля пізніших процесів проти націонал-соціалістів. Багаторічна німецька практика кримінального переслідування та німецьке судочинство, яке тепер вважається „порушенням права”, пішли на користь не лише іноземним „добровільним помічникам”. Без офіційної „політики призупинення” у приціл юстиції потрапили би десятки тисяч, наприклад, солдати вермахту, які оточували єврейські ґетто для їхнього „звільнення” (ліквідації), або ж члени „розстрільних команд”. У Німеччині принцип рівності права зобов’язує органи кримінального переслідування, якщо вони дізнались про кримінальний злочин, розпочинати слідство і, як тільки підозра зміцнюється, висувати звинувачення. Все ж таки послідовне дотримання Основного закону при розслідуванні націонал-соціалістських злочинів не лише перевантажило б суди Німеччини, а й означає, що в такому разі до відповідальності була б притягнута значна частина суспільства. Так, наприклад, не були притягнуті до відповідальності „маленькі виконавці наказів” – також і з мотивів доцільності. Тепер від цієї лінії відмовились для  Дем’янюка. Не в останню чергу Берлін мусив дати свою згоду, перш ніж Сполучені Штати могли депортувати свого колишнього громадянина до Німеччини. Це було б непослідовним, нерівним і несправедливим, якби німецькі прокурори не переслідували імовірних німецьких націонал-соціалістських злочинців, але замість цього висували звинувачення проти колишніх німецьких військовополонених, таких як Дем’янюк, які від смертоносних умов у німецьких таборах рятувались у німецьких службах вбивств. Крім того, тоді тим більш виникло би враження, що в переслідуванні протиправних діянь націонал-соціалістів з’являється нова жорсткість як практика, перевірена на Дем’янюкові. Бо те, що з багатьох тисяч перед судом стоїть тепер імовірний „добровільний помічник” Дем’янюк, пояснюється тільки його „знаменитістю”, якої він набув через судовий скандал. Перш ніж Центральне управління з розслідування націонал-соціалістських злочинів представило його як результат успішного слідства і підключило прокуратуру Мюнхена, Дем’янюком, починаючи з 70-х років, займались суди в Сполучених Штатах, Ізраїлі та Німеччині. З 1986 по 1993 рік він сидів в ув’язнені в Ізраїлі, з них п’ять років у камері смертників, після того як був засуджений як „Іван Грозний”. Посилання на те, що Дем’янюка переплутали з іншим, що він зовсім не той „Грозний”, який лютував у таборі знищення «Треблінка», не було взяте до уваги Управлінням спеціальних розслідувань, слідчою установою американського міністерства юстиції, скоріше доказові матеріали були приховані».

Не можна описати влучніше те, що захист протягом півтора року марно оскаржує своїм посиланням на „закон Дем’янюка”, всупереч об’єднаному та запеклому опорові решти учасників процесу, але насамперед і несподіваним чином усупереч запеклому опору з боку земельного суду Мюнхена.

Запеклий опір з боку земельного суду Мюнхена насамперед дали відчути захисту, аж до позбавлення слова. Одного разу головуючий висловився так:

«Ви маєте щастя, що Ви не в Америці, американський суд вже викинув би Вас звідси».

Але ж захист не зробив взагалі нічого іншого, ніж виключно послався на правові положення Федеративної Республіки Німеччина. Він – з доброю вірою – послався на думку колишнього федерального міністра юстиції пана Юрґена Шмуде, який 12.2.1982 р. пише наступного листа американському міністрові юстиції:

«Міністру юстиції Сполучених Штатів Америки
пану Вільяму Френку Сміту
Вашинґтон, округ Колумбія, 28538 США

Вельмишановний пане колего,
щиро вдячний за Ваш лист від 4 січня 1982 р. 

Я поділяю Вашу думку, що ми всі разом маємо докласти зусиль, щоб воєнні злочини не лишились безкарними. Це стосується і злочинів кола осіб з Вашого звернення. Федеральний уряд неодноразово чітко заявляв, що він використає всі свої можливості для досягнення цієї мети, наскільки існують вимоги покарання згідно з німецьким правом. Сюди належать також і клопотання про екстрадицію.

Однак кроки з надією на успіх можуть бути зроблені лише тоді, коли буде виконано цілий ряд передумов. Так, наприклад, якщо в американському праві „юрисдикція” в основному призначена лише для протиправних вчинків, здійснених на власній території, то і у випадку відповідного злочину, вчиненого іноземцями на окупованій території, без додавання наступних особливих обставин, не існує жодної німецької підсудності.

Німецько-американський договір про екстрадицію також в основному допускає лише екстрадицію через кримінальні злочини, які були здійснені на території держави, яка подає клопотання. З огляду на німецький термін давності, переслідуватись ще можуть лише умисні вбивства. Надалі було б необхідним добути достатньо придатні доказові засоби, також і з огляду на особливі вимоги американських судів у справах про екстрадицію.

Так, наприклад, як Ви цілком справедливо зауважуєте, в конкретному випадку буде розглядатись відповідне становище. Як тільки в американських властей будуть відомості або доказові засоби про участь у конкретних навмисних вбивствах, я прошу про їх передачу, щоби компетентні німецькі органи влади могли використати всі правові можливості для притягнення винуватця до відповідальності.
З дружнім привітом,
Юрґен Шмуде».

З листа федерального міністра юстиції можна зробити два обов’язкові висновки:

1. На думку федерального міністра юстиції, Німеччина не має підсудності у справі Дем’янюка. 

2. Злочин, який закидається звинуваченому Дем’янюку, не може тягти за собою екстрадицію – згідно з німецько-американською угодою про екстрадицію.

Це чіткі та недвозначні слова федерального міністра, які мусять мати значення. Захисникові мусить бути дозволено посилатись на цю думку федерального міністра юстиції і в 2009 році, і в 2010 році, і в 2011-му, не вбачаючи за це в ньому злорадства, не називаючи його за це «саботажником процесу». Захисту у правовій державі мусить бути дозволено говорити, що Дем’янюк був примусово депортований з порушенням закону про екстрадицію злочинців, щоб обійти договори про екстрадицію між США та Німеччиною. Мусить бути дозволено, щоб захист посилався на те, що теорія посадової особи і пов’язана з нею теорія підсудності німецьких судів просто і ясно являють собою порушення права, „Закон Дем’янюка”. І преса в демократично побудованій правовій державі могла б поміркувати, чи може вона й надалі так невгамовно нападати на захисників, які намагаються в суді захищати принципи правової держави.

Питання „Чому?” цього процесу стане вибуховим зарядом для нашої правової держави, якщо залучити сюди й результати післявоєнного судочинства по відношенню до начальників цього імовірного „Івана з Собібора”.

У рішенні земельного суду Мюнхена від 17.03.2011 р. суд відмовився звертатись до цієї теми. Рішення в пункті 13 звучить так:

«Заяви, подані до комплексу доказів у переслідуванні та засудженні військовослужбовців вермахту, есесівців та „травників”, № 25, 42, 77 (сторінка 1 внизу, сторінка 2 вгорі), 151, 286, 287, 333, 334, 335, 336, 348, 476, VP 1, VP 2 і VP 3 (Додаток 4 до протоколу від 1.3.2011 р.) відхиляються. Прийнята юридична обов’язковість затверджених виправдувальних вироків з правових причин не має значення, оскільки такої обов’язковості не існує – з огляду на процес, що тут відбувається. Зрештою, доказові твердження не мають значення з фактичних причин. Питання, чи підпадають під склад кримінального злочину вчинки обвинуваченого, за які йому в обвинувальному висновку висувається звинувачення, і (в разі, якщо на це буде одержано ствердну відповідь) чи існують перешкоди для переслідування, чи ні, орієнтується на застосовувані закони, а не на практику переслідування іншими органами влади або судами. Для припущеного заявником нібито стану крайньої необхідності виправдувальні вироки – з фактичних причин – не мають значення, оскільки наявність особистої причини для виправдання слід окремо перевірити в кожному окремому випадку на підставі результатів судового розгляду».

З точки зору захисту це рішення означає наступне: 70-річне післявоєнне судочинство та 70-річне непритягнення до відповідальності виконавців, які не мали права віддавати накази, були вигнані з судової зали суду присяжних земельного суду Мюнхен ІІ, хоча спосіб дії прокуратури Мюнхена (висунення звинувачення лише і виключно проти Дем’янюка, з наполяганням на «незмірно великій провині» виконавця наказів без права віддавати накази) несумісний з цим.

Захист представляє таку думку: не може й не повинно бути жодного „закону Дем’янюка” з тим результатом, що лише і виключно цього чоловіка звинувачують і засуджують на 91-му році життя за умови заперечення і ігнорування 70-річного, іншого досвіду у Федеративній республіці. Всупереч цьому виступають, як доречно зауважив професор Рютер, десятки тисяч німецьких „дем’янюків” із команд виконавців страт та оперативних підрозділів, з підрозділів „очистки” ґетто, десятки тисяч німецьких солдатів, які брали участь у воєнних злочинах німецького вермахту, які – всі разом – вільно і у спокої живуть поміж нас або, відповідно, померли залишеними у спокої. Знову й знову почуте посилання на «принципи законності», за якими прокуратура мусить діяти у справі Дем’янюка, суперечить історичній правді. Прокуратури Федеративної республіки не переслідували виконавців наказів без права віддавати накази, вони не висували проти них звинувачення і сотні тисяч разів порушили принцип законності.

В одному з наступних розділів захист доведе, що це порушення принципу законності здійснене правильно, належним чином і у відповідності до закону.

Для родичів жертв, для тих, хто вижив у таборах знищення, напевно, буде тяжко дізнатись, як пише Хельґе Ґрабітц у своїй книзі „Процеси над СС: психограма учасників” на сторінці 105 і наступних, про те, що протягом 70 років у ФРН було припинено процеси і не висували звинувачення проти ненімецьких і німецьких виконавців. Я цитую:

«Усе ж таки проблематичним для цих свідків є те, коли вони мусять встановити, що серед обвинувачених є також і не німецький виконавець, так званий „травник” або „ГіВі” („Hiwi“ – „Hilfswillige” – „добровільний помічник”), і вони дізнаються, що процес проти таких був припинений згідно з §35 абзац 2 Кримінально-процесуального кодексу, оскільки не можна виключити або з необхідною певністю спростувати, що члени цих підрозділів діяли в уявному стані крайньої необхідності виконання наказу».

Далі, на стор. 106, йде продовження:

«Те, чого тоді потерпілі не знали і чого вони і сьогодні як свідки – за всіма правилами – не знають, це те, звідки спочатку з’явились ці „ГіВі” і яку власну долю вони пережили. Тільки в тому разі, якщо свідкам можна було передати це „залаштункове” знання, їм стає зрозумілим, що самої лиш приналежності до цього горезвісного підрозділу в жодному разі не вистачало, щоб обґрунтувати звинувачення, що таке звинувачення було скоріш можливим тоді, коли окремий „травник” міг бути ідентифікований свідками, і його „ексцес виконавця” міг бути викритий. […]

Ті, кому вдалося втекти, мусили також знати, що ті рядові, що пройшли вишкіл у Травниках, відбирались у таборах для військовополонених, організованих після початку російської кампанії в червні 1941 року в раніше згаданих генерал-губернаторстві та Україні, і вантажними автомобілями доставлялись у Травники. Вони мусили знати, що з огляду на катастрофічне становище в таборах військовополонених восени 1941 року з перспективою настання зими, російські полонені вбачали для себе лише дві можливості: або здихати в таборах, які складались лише з ділянки місцевості, обгородженої колючим дротом, або ж пристати на пропозицію зголоситися на переміщення до навчального табору СС „Травники”, причому російським військовополоненим не було сказано, чого вони мусять навчатись і для чого їх будуть використовувати. Їх лише запевнили в тому, що вони не будуть „застосовані” на російському фронті, оскільки потрапляння в полон віднині означало би для них – на думку їх власного народу – вірну смерть. Тут мова йшла лише про загони охоронців, які мали бути сформовані без пояснення, що ж вони мають пізніше охороняти. […] „Травники” були розподілені на відділення, взводи, роти і батальйони. Зверху донизу, аж до командирів взводів, начальниками були есесівці в офіцерському та унтер-офіцерському званні, а їхніми начальниками – поліцейські. Лише командири відділень призначались з їхніх власних рядів, а саме – з метою мовного розуміння між рядовими та командирами – з фольксдойчів. Не сама лиш та обставина, що „травники” були рекрутовані з німецьких таборів для військовополонених і чому вони „добровільно” зголошувались на службу охоронцями, а й ієрархія віддачі команд у навчальних таборах СС чітко показує, що ці „ГіВі” перебували в незрівнянно іншій ситуації психологічного тиску, ніж кожен німецький військовослужбовець, байдуже з якого формування. Чи були вони безправними і наскільки – у відповідному випадку – вони були безправними, вони не могли цього осягнути.

За найдрібніші дисциплінарні порушення на них накладали несумірні покарання. Якщо вони, імовірно, ставали непридатними як „травники”, їх відправляли назад, у табори військовополонених, що з огляду на катастрофічне становище там означало практично вірну смерть. Ухиляння від виконання наказу при їх використанні мусило, з їхньої точки зору, бути виключеним.

З огляду на особливість їхньої ситуації щонайменше не можна виключити, що вони рахувались зі своїм власним розстрілом, якби почали опиратись наказові, що було підтверджено деякими „ГіВі”, яких вдалось допитати, як цілком очікуване і само собою зрозуміле. […]

З огляду на постійну безперспективність з’ясування, хто з „травників”, коли і де був використаний, як він себе поводив – в разі, якщо перше запитання ще слід з’ясувати – при використанні, з яким внутрішнім станом, процеси мусили бути припинені на підставі правила „in dubio pro reo“ [15], також і з обґрунтуванням дій в не виключеному імовірному стані крайньої необхідності при виконанні наказу».

Міркування пані Ґрабітц несумісні з висловлюваннями прокуратури та співпозивачів у їхніх заключних виступах на процесі. Пані Ґрабітц – прокурор, яка у процесі проти Штрайбеля [16] в земельному суді Гамбурґа намагалася довести відповідальність масового вбивці Штрайбеля. В цьому процесі були допитані багато „травників”. Пані Ґрабітц передала свої власні враження від цих людей у своєму особистому викладі й допомогла нам живо уявити і зрозуміти, що звичайний „травник” був нічим іншим, ніж керованим роботом в руках „Ваффен-СС”, на якому немає жодної провини або ж невелика провина в тому, що організувала „Німеччина Грозна”.

Позов же прокуратури Мюнхена, навпаки, дозволяє вбивці, який застрелив 100 людей зі свого „калашникова”, захищати себе тим, що нібито «без „калашникова” вбивство 100 людей було б неможливим, таким чином, „калашникови” винні у смерті 100 людей».

Міркування пані Ґрабітц свідчать про те, що обвинувачений за те, що він нібито був охоронцем у «Собіборі», належав саме до групи помічників нацистів, проти яких за 70 років не було порушено жодної кримінальної справи, не винесено жодного вироку. Чому обвинувачений у 2009, 2010 та 2011 роках вже не мусить належати до цієї групи? Оце питання цього процесу.

ІІІ. Звільнення від одноосібної вини

Чому процес проти Джона Дем’янюка? Чому цей процес тепер? Чому тепер кінець 70 років післявоєнного судочинства чи, відповідно, післявоєнної практики?

Немає жодної відповіді. Але ж відповідь є.

Цей процес, ці мільйонні витрати, мають свою мету, а саме – політичну. Цей процес у земельному суді Мюнхена є насправді поновленим процесом на користь засудженого. Ім’я цього засудженого – Німеччина. Німеччина була засуджена усім світом, істориками, політиками, судами в Нюрнберґу як єдино винувата за Другу світову війну та Голокост.

Цей присуд спільноти народів був визнаний і прийнятий і самою Німеччиною протягом 70 років, аж до 2008 року. Однак, починаючи з 2008 року, історія мусить бути переписана. Це – задум цього процесу, задля якого використовуються буцімто жахливі, мерзенні вчинки іноземців та іноземних синдикатів злочинців, щоб досягти наступної мети:

Німеччина засудженням Джона Дем’янюка виправдовує себе від односторонньої провини за Голокост.

Коли збагнути, що це, власне, і є метою цього процесу, одразу багато чого знаходить свій сенс. Враження, що нібито суд засідає у власній справі, перекривається тим, що за немалі гроші кличуть прилетіти іноземних експертів з Америки, щоб вони, хоча й не компетентно, доповідали про німецьку історію. Американським експертам, а не Федеральному управлінню кримінальної поліції, дають приймати рішення про справжність так званого службового посвідчення. Чарльз Сіднор з США мусив прилітати, щоб довести злочинний потенціал злочинного синдикату „травників”.

Томас Вальтер відбув до Голландії, щоб добуди іноземних співпозивачів, які мали перейняти роль ненімецьких прокурорів. В Голландії був утворений цілий штаб радників з голландських професорів, який знаходився поруч з цими ненімецькими прокурорами. А всі ненімецькі прокурори були в їх ролі допущені до процесу як співпозивачі, хоча з самого початку було ясно, а по закінченні судового слідства точно з’ясовано, що немає жодного доказу, що Джон Дем’янюк не вчинив жодного зла жодному єврею з «Вестерборка» [17].

Німеччина – під уявним міжнародним наглядом та за міжнародної участі в процесі – засудженням Джона Дем’янюка звільняє себе від одноосібної провини за Голокост.

Всі, хто працює на цю мету, мусять знати: ваш задум не може вдатися.

Участь іноземців, участь іноземних організацій в Голокості лише викриває наступні злочини Німеччини в Голокості, які до цього часу не були такими відомими. Останню думку захист буде доводити в рамках наступної заключної доповіді.

[W.Z.2. Meaning of process against John Demjanjuk or his exoneration as a solitary accused]

3. Обвинувачений як жертва Сталіна
    Accused as victim of Stalin

Доля обвинуваченого щодо його імовірних злочинів належить в цьому процесі напевно до необхідного судового розслідування, якого суд не може уникнути не тому, що обвинувачений скористався своїм правом на відмову від дачі свідчень про особу і по суті справи. Суд мусив добути докази про таке:

Примусова колективізація селянських господарств, починаючи з 1929 року, наштовхнулась в Україні на шалений опір сотень тисяч селян, названих куркулями. Сталін відповів на нього Голодомором, штучно організованим голодом, жертвами якого стали від семи до десяти мільйонів українців. Законами від 7.8.1932 р. про захист соціалістичної власності та з запровадженням так званого „натурального штрафу” восени 1932 р., з одного боку, а, з іншого боку, стрімким підвищенням зернового податку та конфіскацією всіх інших видів продовольства восени 1932 року тоталітарний сталінський режим створив в Україні нестерпні умови життя, які було запроваджено з брутальним насильством. Після того як мільйони українських селям вимерли у своїх рідних краях, вражені Голодомором і спустошені українські області були заселені десятками тисяч сімей з Росії, Білорусії та інших регіонів тогочасного СССР. Джеймс Мейс, дослідник Голодомору зі США, сформулював сталінські цілі так:

«Щоби централізувати повну владу в руках Сталіна, мусила бути знищена друга за величиною Совєцька республіка, українське селянство, українська інтелігенція, українська мова та українська історія викорчувані зі свідомості народу, а Україна знищена як така. Розрахунок був простим і примітивним: без народу немає країни, а отже, й жодної проблеми. Ця політика означає геноцид у класичному сенсі слова».

Італійський консул у Харкові, Серджіо Ґраденіґо, пише своєму послові в Москву 1933 року:

«Наслідком нинішнього тяжкого стану в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічних особливостей. В майбутньому, навіть в дуже близькому майбутньому, вже ніхто більше не говоритиме про Україну або про український народ, а отже й про українську проблему. Україна стане „де факто” територією з переважно російським населенням».

Очевидиця Голодомору з Харківської області, Катерина Панченко, розповідає:

«Вони забирали геть усе. Якщо знаходили щось їстівне, негайно конфісковували. Це було рішення партії і уряду. Якщо продовольство було заховане, то за це могли вислати до Сибіру».

Інша очевидиця з Черкаської області, Ксенія Даценко, пише:

«Навіть якщо люди приховували лише декілька квасолин або горошин, все конфісковувалось. Я гадаю, що Голодомор1933 року був добре продуманим, добре спланованим. Бережи нас, Боже, від того, щоб знову знести   щось подібне».

Колишній Президент України Леонід Кучма пише про Голодомор:

«Голодомор був свідомо організований сталінським режимом і мусить бути засуджений українським суспільством та міжнародною спільнотою держав як один з найбільших – за кількістю жертв – злочинів геноциду в світовій історії».

Нинішній Президент України Віктор Янукович, будучи Прем’єр-міністром, заявив:

«Голодомор – це трагічна глава в історії нашого народу, яка знаходить відгук в серці кожного українця. Втрати нашого народу були величезними – щонайменше сім мільйонів співвітчизників».

Папа Іван Павло ІІ пише в своєму посланні з нагоди 70-річчя Голодомору 23.11.2003 р.:

«Мова йде про жахливий злочин, здійснений з холодним розрахунком можновладців тієї епохи».

Джон Дем’янюк, цей обвинувачений, був на той час українською дитиною, українським підлітком, він вижив і постраждав від Голодомору. На його дитинство, на його юність був накладений відбиток зустрічі з жорстоким, людиноненависницьким режимом панування терору сталінізму, проти якого він та його співвітчизники були повністю безсилими, в якому його земляки поруч з ним, перед ним і за ним жахливо вмирали як мухи від штучно створеного голоду.

Джон Дем’янюк провів своє дитинство і юність між горами трупів, спричинених сталінським терором.

[W.Z.3. Accused as victim of Stalin]

4. Обвинувачений як воєнна жертва Німеччини
    Accused as war victim of Germany

Якщо ми зробимо стрибок у часі на десять років, то опинимось посеред війни на знищення Німеччини проти Совєцького Союзу, яка була визначена Німеччиною як війна на знищення світогляду, але не як війна, яка ведеться за гаазькими правилами сухопутної війни стосовно військовополонених. Німеччина вірила в пропаговану німецькими нацистами світову змову більшовицьких та єврейських кіл. Напад Німеччини на СССР призвів лише в Україні приблизно до одинадцяти мільйонів людських жертв. Дем’янюк, як і всі молоді чоловіки його віку, став молодим дорослим, солдатом Червоної Армії і разом з мільйонами потрапив у німецький полон.

Табір військовополонених віднині став його долею. Джон Дем’янюк потрапив не в табір військовополонених для радянських військовополонених, він потрапив до табору знищення для радянських військовополонених. Джон Дем’янюк знову був там, де він з 1931 по 1933 рік жив в Україні і страждав під сталінським терором. Тепер він мусив спостерігати, співпереживати і разом з усіма перестраждати те, що влаштувала Німеччина з людьми в їх безпомічному стані, а саме з військовополоненими. Спочатку пошуки та відокремлення політруків і комуністів або таких осіб, яких ще в чомусь підозрювали, і масові розстріли цих людей без суду і без жодної підстави.

Чи справедливо було розстрілювати комуніста лише за те, що він був комуністом? Наказ генерал-квартирмейстера від 24.7.1941 р. містить основоположні директиви. Згідно з ними в таборах в районі бойових дій слід було негайно „відбраковувати” політично неприйнятні та підозрілі елементи, комісарів та провокаторів.

«З ними слід чинити за рішенням коменданта табору у відповідності до спеціального розпорядження».

Під спеціальним розпорядженням мався на увазі знаменитий наказ про поводження з комісарами в „плані Барбаросса”.  Це супроводжувалось пропагандою вермахту, яка в повідомленнях для військ за способом її антибольшевицької агітації навряд чи відрізнялась від геббельсівської преси. Знову й знову нагадувалось про те, що з нападом на Совєцький Союз якраз «вдасться порятувати Німеччину від найжорстокішого варварства всіх часів, єврейсько-російського большевизму, осквернителя всіх культур. Було б справедливим знищити червоний безбожницький рух одним хрестовим походом». Большевик, як писалось в інформації для військових частин, це нігіліст, він не визнає жодних цінностей, жодних прихильностей , він ні в що не вірить, він безхарактерний:

«Російсько-єврейський большевизм базує своє панування на терорі та руйнації духовних цінностей. Що таке більшовики – знає кожен, хто хоч раз звертав свій погляд на історію червоних комісарів. Тут більше не потрібні жодні теоретичні викладки. Це означало б ображати тварин, якщо б хтось хотів назвати тваринними риси цих мучителів людей, серед яких високий відсоток євреїв. Вони є втіленням пекельної, персоналізованої божевільної ненависті до всього шляхетного людства. В постаті цих комісарів ми переживаємо повстання недолюдка - „унтерменша”».

Метод був простий: противника оголошували не лише расистським, але й морально неповноцінним злочинцем. Кожному солдатові до останнього, втовкмачувалось, що він є представником шляхетної крові і що ця шляхетна кров проявить себе саме у виконанні морального обов’язку відвернення цієї загрози шляхом знищення комісарів. Я наводжу цитати з листівок, які вермахт адресував радянським солдатам:

«Нацистський і єврейський комісар – його пика просить цеглини, бийте євреїв, бийте їх, катів, комісарів, не вірте обманщикам, політичним начальникам. Переходьте до нас! Вбивайте всіх комісарів і євреїв. Вони – ваше нещастя, ваша погибель».

Про все це можна прочитати у книзі Крістіана Штрайта „Жодних товаришів” („Keine Kameraden“), сторінка 85, 86. Те, що почалося з комісарів, продовжувалось в директивах про чистки таборів військовополонених, новій радикалізації наказів про викорінення, і, зрештою, закінчилося масовим вбивством слов’янських „унтерменшів” в таборах військовополонених. Перебіг масового вмирання вражаюче описаний Штрайтом на сторінці 130 і наступних. Граф фон Мольтке, співробітник відділу прав народів закордонного управління Абверу, писав в 1941 р. своїй дружині:

«Новини зі Сходу знову жахливі. У нас очевидні дуже, дуже великі втрати. Але це ще можна було б знести, якби на наших плечах не лежали гекатомби трупів».

Вже 10 липня міністерський радник Дорш з організації „Тодт” писав майбутньому рейхс-міністру окупованих східних областей Розенберґу:

«Полонені, якими вщерть забита ця місцина, ледве можуть ворушитися і змушені справляти свої потреби прямо там, де вони стоять. Охороняється табір загоном солдат строкової служби, в статусі роти. Охорона табору, з огляду на її невелику чисельність, можлива лише за умови найбрутальнішого застосування сили. Військовополонені, проблеми з харчуванням яких навряд чи можна було вирішити, сидять інколи по шість-вісім діб без їжі і перебувають в стані викликаної голодом тваринної апатії з однією лиш манією: добути щось поїсти. Єдина можлива мова команди охоронців, що беззмінно, день і ніч несуть свою службу, це стрілецька зброя, яка використовується рішуче і безжально».

У вересні в таборі „Дулак 112”, біля Молодечна, показник щоденної смертності сягав понад одного відсотка. У листопаді, після „надходжень” з битви під Брянськом, двох відсотків. На початку грудня показник смертності через сильні холоди зріс ще більше.

В окремих таборах щоденно вмирало до 350 військовополонених. В генерал-губернаторстві з червня 1941 р. по 15 квітня 1942 р. в місцевих таборах померли 292560 радянських військовополонених. У Штрайта на стор. 134 це описано так:

«На 15 квітня з загальної кількості 361 612 полонених, які восени 1941 р. були на тривалий час розташовані в генерал-губернаторстві, живими залишались ще 44 235, ще 7 559 втекли, 292 560 померли, ще 17 256 позначені як передані до „зондеркоманди”, тобто розстріляні; понад 85,7 відсотка полонених у цьому регіоні загинули або були вбиті».

Безперечно, що з п’яти з половиною мільйонів військовополонених Червоної Армії вермахтом, підрозділами „Ваффен-СС”, оперативними групами та спецслужбами, включно з гестапо, були по-звірячому замучені близько трьох з половиною мільйонів, зокрема, померлих від голоду. Розповіді тих, хто пережив табори, приголомшливі. Вони розказують, як намагались врятуватись від замерзання, ховаючись по двоє, по троє в земляних ямах, вкриваючись листям та травою, як їли траву, мов корови, або викопували в землі корінці чи дощових черв’яків, та навіть як вони вбивали вмираючих товаришів ще живими і займались канібалізмом, лише щоб вижити.

Обвинувачений Джон Дем’янюк жив у таких умовах, у таких таборах для військовополонених і вижив у них.

Він вдруге у віці 22 років пережив те, чого ще дванадцятилітнім зазнав у час Голодомору при жахливому сталінському пануванні, тут, у німців, але ще набагато жахливіше, набагато пряміше, в щоденній сутичці зі смертю, щодня живучи під страхом смерті, щодня борючись за виживання. Тут він познайомився з цілковитим безпомічністю окремої людини перед злочинним владним апаратом, німецьким владним апаратом, який перемелював індивідуума навіть при найменшому опорі і жодної миті не страшився цього.

Іван Дем’янюк  відчув „Німеччину Грозну” на власній шкурі. Співпозивач професор Хаас мав би цього не забувати, коли навмисно знову ганьбить Джона Дем’янюка як расистського негідника. „Si tacuisses, philosophus mansisses” – (“якби ти мовчав, то залишився б філософом”, лат.).

І професор Нестлер мусив би просто відмовитись від того, щоб описувати долю російських і українських військовополонених в цьому відношенні таким чином, що в таборах для військовополонених знищувались виключно російські військовополонені. Хоча і вірно, що 25.7.1941 р. поміж інших з полону звільнили велику кількість українців, однак це був єдиний випадок, коли українським військовополоненим було віддано перевагу над російськими військовополоненими. В німецьких таборах для військовополонених не було жодного класового суспільства для солдат Червоної Армії, поділених нам українців, росіян чи татар. Військовополонені, які складались з росіян, українців, татар та інших народів, утворювали безкласове суспільство, росіянин спав разом з українцем  в земляній ямі і вони вбивали один одного над живим тілом, щоб вижити. Професор Нестлер мусив би заперечити ту історичну правду, що серед „травників” була також і велика кількість росіян, щоб довести свою теорію класового протистояння між військовополоненими з Червоної Армії. Але його міркування на сторінці 29 його заключної доповіді мають скоріше прислужитись нацьковуванню, з яким він намагається поставити українців поблизу німців, щоб назвати нацистів і українців „братами по духу” і тим опорочити українців і Україну.

Експерт д-р Поль щодо примусово рекрутованих „травників” з таборів військовополонених – байдуже, чи були українці, чи росіяни, – недвозначно підтвердив, що їх становище в таборах для військовополонених було катастрофічним в щойно описаному сенсі. Чому професор Нестлер не виклав свою тезу, яка об’єктивно фальшує історію, експертові д-ру Полю і не запитав про його думку? Його твердження, що він зробив це з міркувань браку часу для заключної доповіді, видається мало правдоподібним.

Якби Джон Дем’янюк став „травником”, то – як і всі „травники”, примусово рекрутовані з таборів для совєцьких військовополонених, – прибув би у «Травники» з цим досвідом і з цим досвідом повного безсилля перед німецькою машиною вбивств також, можливо, був би використаний в таборі знищення.

[W.Z.4. Accused as victim of Germany]

5. Чи був Джон Дем’янюк у «Собіборі»?
    Was John Demjanjuk in "Sobibor"?

Це питання про «Собібор» ставили Джонові Дем’янюку протягом перебігу всієї 35-річної історії цього процесу, ставили знову й знову. Він знову й знову відповідав на нього так:
«Я не був у «Собіборі». Я не був у «Треблінці», я не був у «Травниках»».

Ці відповіді привели до винаходу так званої „брехні заради життя” Джона Дем’янюка, яка, на думку Томаса Вальтера і професора Нестлера, має довести, що він був у «Собіборі» і що він винуватий.

Заперечення Дем’янюка, що він не був у «Собіборі», є правдоподібним. Томас Вальтер і прокуратора Мюнхена, а також і земельний суд Мюнхена, зазнають невдачі вже тому, що вони не готові залучити до цього процесу відеозапис допиту Нагорного, під час якого Нагорний на запитання Томаса Вальтера, де він уперше в житті побачив Дем’янюка і зустрівся з ним, відповів так:
«У Хойберґу».

Це залишиться однією з найретельніше охоронюваних таємниць суддів земельного суду Мюнхена – чому це відео, з його змістом, не стало предметом судового слідства, чому його не було залучено до судового розгляду. Клопотання захисту про допущення доказів береться до уваги.

Правдоподібність заперечення обвинуваченого випливає з наступного:

В окружному суді Єрусалима обвинуваченому за «Треблінку» загрожувала смертна кара на шибениці. «Собібор» для обвинуваченого в окружному суді був би алібі. Обвинувачений міг посилатися на те, що нібито був у «Собіборі», аби невідпорно спростовувати свідчення очевидців і зробити їх неправдоподібними. Оскільки звинуваченому через «Собібор» (імовірно, лише на противагу до заяви про міру покарання з боку ізраїльської прокуратури) вже не вимагали би смертного вироку, звинувачений самим лише своїм твердженням, що нібито був у «Собіборі», міг врятуватися від шибениці. Натомість, заявами, що він не був ні в «Треблінці», ні в «Собіборі», ні в «Травниках», обвинувачений майже зі стовідсотковою ймовірністю нічого б не добився в окружному суді, скоріше, наслідком такої заяви, розціненої як брехлива, був би смертний вирок. Одне залишається певним: обвинувачений знав, що він не належав до обслуги газових камер у «Треблінці», але однак знав і те, що проти свідків-очевидців в окружному суді він не мав жодного, навіть найменшого шансу і скінчив би життя на шибениці.

Той, хто – як і обвинувачений – у такій ситуації виступає з запереченням,  яке лише надає судді додаткову основу для аргументації на користь вимоги смертного вироку, заперечення, яким він сам себе віддає в руки катові, замість того, щоби послатися на «Собібор» і таким чином уникнути смертного вироку – така особа не бреше.

Обвинувачений в Ізраїлі – свідомий того, що його життя в найвищій небезпеці через майже гарантований наступний смертний вирок, – послався на те, що не був у «Собіборі».

Той, хто перед обличчям загрози смерті йде на такі заперечення – той не бреше. Обвинувачений ніколи не був у «Собіборі». Ця правда змінюється настільки ж мало, як і правда про «Треблінку». Правда про «Треблінку» створена не смертним вироком окружного суду. Смертний вирок окружного суду, судді цього суду створили своїм вироком юридичну неправду. Вони створили цю „брехню заради життя” про Джона Дем’янюка, яка й до сьогодні переслідує його, а саме те, що невинний обвинувачений нібито є „Іваном Грозним”.

Говорити про цю, виставлену суддями, „брехню заради життя” для Джона Дем’янюка і вчитися на ній мусили би професор Нестлер, професор Хаас, мусили би співпозивачі, представники співпозивачів, прокурор д-р Лутц і мусив би земельний суд Мюнхена  разом зі своїми суддями.

[W.Z.5. Was John Demjanjuk in "Sobibor"?]

6. Службове посвідчення, списки переміщень і документи
    Identification card, transfer lists and documents

Цією темою займався колега Лорент. Міркування виявилися цікавими, але непереконливими. Джон Дем’янюк не був „травником”, він не був у «Собіборі», він не був „Іваном Грозним”.

Навіть якби службове посвідчення та списки переміщень були справжніми, вони нічого не доводять. У кожному разі вони доводять зміст, який в них є, але не те, чи прибула і коли прибула вказана в службовому посвідченні або в списку переміщень особа до «Собібора», як довго вона там перебувала, чи зазначено перерви в перебуванні в «Собіборі» та коли власник службового посвідчення знову виїхав звідти. Список переміщення „травників” до Флоссенбурґа від 1.10.1943 р. також нічого не доводить про перебування у «Собіборі», його тривалість або перерви в ньому. Вже свідчення Данильченка суперечать змістові документів. Як у матеріалах допиту 1949 року, так і допиті 1979 року містяться свідчення Данильченка про те, що власник службового посвідчення №1393 якраз і не був серед транспорту за списком переміщення від 26.3.43, а що названий ним Дем’янюк вже давно був у «Собіборі», коли Данильченко вперше туди потрапив. Його Дем’янюк до того ж часто не бував у таборі – його посилали на спецзавдання нацистів або він був часто вільний.

І Данильченко потім також аж до травня 1944 р. нібито перебуває разом зі своїм Дем’янюком у «Собіборі», хоча список переміщень від 1.10.43 приводить обох до Флоссенбурґа. А потім Данильченко разом зі своїм Дем’янюком нібито прибуває до Реґенсбурґа, де він разом зі своїм Дем’янюком охороняє транспорти з військовополоненими і, нарешті, втікає, в той час як його Дем’янюк  залишається в Реґенсбурґу. Всупереч цьому Дем’янюк, який сидить тут на лаві підсудних, за свідченнями Дубовця, перебуває в Хойберґу, де він охороняє генералів, в той час як він – за свідченнями Данильченка – пакує валізи для Реґенсбурґа і мусить транспортувати полонених. А Дем’янюк Нагорного також сидить, щонайменше, з кінця 1944 р. в Хойберґу і пізніше знищує своє службове посвідчення разом з посвідченням з Бішофсхофена, щоби потім потрапити в полон до американців.

Якщо прийняти самі лише свідчення Данильченка, Нагорного та Дубовця, то виходить, що кожен із них може знайти собі «свого» Дем’янюка і поставити його на шахівницю своїх бажань там, де він захоче рухати і маніпулювати ним. Адвокатові Лоренту, можливо, слід було би докласти трохи зусиль, щоби порівняти зміст службового посвідчення та списків переміщення зі змістом інших доказових засобів. Доказ фальшування документів може випливати ще й з таких розбіжностей.

Але повернімось до службового посвідчення. Аргументація колеги Лорнета хитається сама по собі й розвалюється, як тільки встановлюється, що службове посвідчення також сфальшоване лише в одному місці. Захист у цьому відношенні послався на два пункти:
1. Підпис Дем’янюка під „Richtig empfangen“ („одержано правильно”) не є підписом обвинуваченого.
2. Фотографія в службовому посвідченні №1393 вперше була вклеєна в посвідчення після війни.

Обидва твердження є предметом клопотання захисту про допущення доказових засобів, які суд відхилив.

Обидва доказові твердження може бути перевірено в будь-який час.

Доказове твердження 1

Існують прекрасні знімки підпису, що міститься в службовому посвідченні під поміткою „Richtig empfangen“. В розпорядженні Управління зі спеціальних розслідувань (у Вашинґтоні) є оригінальний підпис обвинуваченого, виконаний кириличним шрифтом з так званим „Original Wanjaletter“ („справжнє письмо Вані (Івана)”). Є ще й інший підпис обвинуваченого в оригіналі від 1947 року.

Представлено також численні порівняльні підписи та зразки почерку обвинуваченого латинським та кириличним шрифтами.

Висновок: кожний експерт за цих обставин може прекрасно відповісти на запитання, чи підпис під поміткою „Richtig empfangen“ зроблено обвинуваченим Дем’янюком чи ні.

Доказове твердження 2

Захист звернув увагу на те, що на фотографії є дві дірочки від скобок і вказав на те, що ці дірочки від скобок мали з’явитись у той момент, коли фотографія не була з’єднана з посвідченням, оскільки в іншому разі дірочки від скобок мусили би проникнути і крізь папір посвідчення.

Захист звернув увагу і вказав на те, що в дірочках видно колір російського чорнила, яке використовувалось російським перекладачем в здійсненому після війни процесі перекладу тексту службового посвідчення. Захист звернув увагу на те, що це чорнило, яке видно в дірочках від скобок, не могло бути внесене в дірочки від скобок, коли посвідчення було з’єднане з фотографією. Захист піддав сумніву, що під фотографією міститься текст, письмо і чорнило російського перекладача, які стають видимими при відшаровуванні фотографії і доводять, що фото вперше потрапило в службове посвідчення після війни.

Земельний суд не лише був спроможний, він був зобов’язаний задовольнити ці клопотання захисту. Він був зобов’язаний виконати це і офіційно. Суд і насправді відмовився взагалі досліджувати справжність службового посвідчення. Експертизи, які було проведено, насправді об’єктивно є удаваними експертизами, які на фальшиво вибраній основі та через своє призначення мали би викликати в експертові подобу справжності службового посвідчення. Експертний висновок Далльмейєра є лише подобою експертного висновку, оскільки він просто припускає, що порівняльні посвідчення є автентичними. Експертний висновок Вюлльбека є лише подобою експертного висновку, оскільки основою його служить думка, що службове посвідчення перебуває в настільки поганому стані, що експертизу справжності чи несправжності підпису вже не можна провести з огляду на нинішній його стан. Експертам не повідомляли, що прекрасні фотографії підпису під поміткою „Richtig empfangen“, були зроблені Гідіоном Епштейном ще при першому пред’явленні службового посвідчення №1393, а потім ще чудові фотографії з Управління зі спеціальних розслідувань протягом наступних років, прекрасні фотографії з Ізраїлю, зроблені експертом Бетцалеєм, а також експертом Флінном.

Чому суд заблокував забезпечення доказів за клопотанням захисту?

Чи відчув страх, після того як він з першого дня і у всіх рішеннях про арешт підкреслював свою переконаність у справжності службового посвідчення? На думку суду, експертизи, проведені на клопотання захисту, можуть іще більше посилити впевненість суду у справжності службового посвідчення. В такому разі поставлене питання видається тим більш настійливим – чого ж боїться цей суд?

Чи не правди, коли буде виявлено, що службове посвідчення – це фальшивка КГБ? Точно таким чином, як це виявилось, коли „очевидці” брехали про «Треблінку» (проти обвинуваченого) так, що аж стеля гнулась, наприклад, коли один свідок упізнав у Джонові Дем’янюку „Івана Грозного”, якого – за його же свідченнями в одному процесі у Відні – було вбито при втечі з табору? Чи суд боїться того, що експертний висновок ФБР від 1985 р. (в якому не лише вважається за можливе, а й недвозначно заявляється, що службове посвідчення є фальшивкою КГБ) міг би зробити неприйнятною думку суду в його безкінечних рішеннях, що службове посвідчення буцімто справжнє? Чи це мусить пояснити страх перед тим, чому експертний висновок ФБР з Центрального управління спеціальних розслідувань, проштампований грифом „цілком таємно” на 25 років, понад цей термін був недоступний для захисту? А прокурор Лутц, за його словами, нібито бачив цей експертний висновок у Мюнхені в Генеральному консульстві США і не надав йому жодного значення, але водночас цим рішенням не на користь захисту порушив ст. 6 ЄКПЛ, а також §147 Кримінально-процесуального кодексу. Чи земельний суд боїться того, що в справі №1627 проти Дем’янюка є докази того, що службове посвідчення №1393 було пізніше підроблене і сфабриковане КГБ на основі захоплених документів про „травників”, так що залишалось сфальшувати лише підпис „Дем’янюк”?

Зрештою, теорія, яку представляє колега Лорент, мусить розпастись, бо її структура має помилки в конструкції. Утриматись ця теорія могла тільки в тому разі, якби колеги Лорента могли довести, що службовий номер 1393 є для обвинуваченого таким собі «відбитком пальця», великого пальця, якби було так: 1393 =  Дем’янюк і Дем’янюк = 1393.

Але ж на ньому немає жодного відбитка пальців, на нього немає жодної особової справи №1393, де під фотографією „травника” міститься відбиток його пальця. Але ж адвокат Лорент міг би попіклуватися про такий «відбиток пальця», а саме про доказ та підтвердження того, що пред’явлене судові службове посвідчення містить оригінальний підпис Дем’янюка.

Якби в колеги був цей  доказ і його підтвердження, то він мав би в своїх руках ідентифікаційну ознаку справжності службового посвідчення і на підставі цього зробив висновок, що службове посвідчення належало обвинуваченому.

Але й цього підтвердження адвокат Лорент не хоче ні навести, ні надати. Бо в такому разі колега Лорент наполягав би на тому, що суд займається допоміжними документами з Ізраїлю, в яких почергово лежать експертні висновки про справжність чи, відповідно, несправжність службового посвідчення. Він звернув би тоді увагу суду на те, що залучення цих експертних висновків та матеріалів для цієї експертизи є абсолютно необхідним, аби задовольнити законні вимоги обвинуваченого, як із цього приводу висловлюється адвокат Кляйдерман. Відбувається ж якраз протилежне.

Уперше після чотирнадцяти місяців марних посилань захисту прокуратура звертається з дорученням – під своїм головуванням в цьому процесі та в цьому центральному його питанні – до експерта з управління кримінальної поліції Баварії і надає в розпорядження цієї пані абсолютно недостатню документацію та службове посвідчення в його теперішньому стані, що внаслідок виконаних в Ізраїлі наклейок на це посвідчення призводить до неможливості прочитання та непридатності для експертного висновку підпису в його нинішньому стані.

Те, що пані експерт не змогла  відповісти на центральне питання справжності чи несправжності підпису на основі переданих їй прокуратурою документів, не потребує для оцінки цього факту ні юридичної освіти, ні набуття іншого досвіду. Результат з самого початку було видно мов на долоні, а саме, що експерти через нинішній стан посвідчення не в змозі зробити жодних висновків у питанні доказовості ні в той, ні в інший бік. Експертизу, яку фактично виконала експерт Вюльбек, міг здійснити і сам прокурор д-р Лутц – без жодної необхідної освіти та належних знань в області експертної оцінки документів. Йому не потрібно було для цього запрошувати експерта. У цій ролі знову був захист, який звернув увагу суду в цьому центральному питанні на наявні прекрасні фотознімки службового посвідчення та підпису. Це захист передав судові експертний висновок Флінна і експертний висновок д-ра Ґранта і звернув увагу суду на експертний висновок Робертсона, трьох чудових експертів, які одностайно дійшли висновку, що підпис у посвідченні №1393 є фальшивкою. Ці результати трьох видатних експертів узгоджуються з результатом експертизи ФБР, що зберігались у таємниці понад 25 років. Незважаючи на це, навіть усі ці здатні вразити докази фальшування службового посвідчення не справляють жодного враження на суд. Чому?

Адвокат Лорент відчуває страх перед судовим дослідженням доказів, тому він був задоволений, коли суд пішов шляхом ухиляння від цього центрального доказового засобу, а саме підпису на службовому посвідченні на ім’я Дем’янюка і питання його справжності чи несправжності.

Якщо підпис справжній, то тоді службове посвідчення, немов відбитки пальців грабіжника на зламаному сейфі, є матір’ю всіх документів. Якщо ж підпис несправжній, то в нас немає жодної «справи Дем’янюка» – є лише переслідування невинного Німеччиною, після переслідування невинного США, після переслідування невинного Ізраїлем.

Адвокат Лорент задовольняється  догмою, приписом, упередженою думкою, припускаючи те, що він хоче подати як висновок, а саме те, що 1393 = Дем’янюк і Дем’янюк = 1393. Усі документи, що містять в собі цей №1393, стосуються – за цією догмою – тільки Дем’янюка  і жодної іншої особи. Всі прізвища на документах, на яких стоїть номер 1393, як би вони не звучали: Деменюк, Демінюк, Дементьєв чи ще якось інше – пояснюються «помилками» при переписуванні „неграмотними” есесівцями, німцями чи фольксдойчами, яким «не вдається» перенести прізвище „Дем’янюк”  на папір, хоча неписьменність загалом мала би бути пов’язана зі слабкістю в переписуванні чисел.

Адвокат Лорент мусить також догматично перестрибнути через феномен, що всі взяті ним до уваги інші складачі неграмотні і не можуть переписати прізвище „Дем’янюк”, хоча ж кожного разу взагалі існує дуже висока ймовірність того, що йдеться про різних писарів.

Це ще питання, чи посвідчення належить Дем’янюкові, а Дем’янюк – посвідченню. Ключ до відповіді лежить у Москві, у надзвичайно захищеній і прихованій таємничій справі №1627, яку Москва не хоче видавати і якої прокуратора Мюнхена та земельний суд Мюнхена уникають, мов чорт свяченої води.

Зміст цієї справи – це матір істини, він спростовує звинувачення і доводить, що рішення земельного суду про арешт і взяття під варту на два роки з самого початку були несправедливими.

Лише особова справа зі справжніми відбитками пальців Дем’янюка або документи, що зберігаються в Москві, включно з першою та другою копією службового посвідчення №1393 з підписом під міткою „Richtig empfangen“, можуть з’ясувати це питання. Існування двох копій службового посвідчення недвозначно підтверджується протоколами допитів Данильченка. Представлена судові стаття в українській газеті „Молодь” доводить існування другого посвідчення Дем’янюка, з фотографією, на якій зображено точно не обвинуваченого. Допит журналістів газети „Молодь”, про який подавав клопотання захист і який був відхилений судом, слід було провести земельним судом у службовому порядку. Допит журналістів міг би показати, що КГБ продемонстрував перед ними, що надане їм для газетного знімка посвідчення нібито є справжнім і що воно нібито містить фото справжнього Дем’янюка.

Суд відмовляється йти шляхом до Москви і здобути ключ до істини у росіян. Тут знову проявляється жахлива за своїми масштабами паралельність з ізраїльським процесом. Смертний вирок окружного суду став можливим лише тому, що ізраїльські судді з окружного суду постійно відмовлялися шукати істину в Москві, Києві чи Варшаві. Засудження обвинуваченого в земельному суді Мюнхена ІІ можливе лише тому, що німецькі судді з земельного суду Мюнхена ІІ відмовляються шукати істину в Москві, Києві чи Варшаві.

Лише після того як подібний шлях було оскаржено в апеляційній інстанції в Ізраїлі та захист і прокуратура прорвалися до Москви, Києва і Варшави, щоби з’ясувати ідентичність Івана „Грозного”, розкрилась правда. Земельний суд Мюнхена і адвокат Лорент роблять ту ж помилку, що й окружний суд Єрусалима, відмовляючись стати на шлях до Москви. Ключ до істини – справа №1627, мати всіх документів, мати правди, де містяться документи ордера на арешт 1948 року, ордера на арешт 1952 року і наступний хід справи.

У цій справі всі шляхи ведуть до Москви.

Те, що рівняння 1393 =  Дем’янюк, Дем’янюк = 1393, є догмою, упередженою думкою, випливає зі стану речей, повідомленого в обвинувальному висновку. Там указується на те, що картотеки особового складу, управління картотеками особового складу у вирішальний, у важливий в даному разі період часу перебували в хаотичному стані. В обвинувальному висновку недвозначно заявляється, що надання особистого знаку 1393 взагалі могло відбуватися двічі або багатократно і різним особам. Рівняння 1393 = Дем’янюк, Дем’янюк = 1393 можна було би виставляти лише тоді, коли можна було довести, що №1393 було надано лише одного разу і лише Дем’янюкові. Це виключено вже за самим звинуваченням.

Нарешті, теорія адвоката Лорнета зазнає краху в тому, що він не може розташувати в своїй конструкції Майданек.

Записи в службовому посвідченні не узгоджуються з нібито «історичною правдою», про яку доповідали прокуратура і співпозивачі. Згідно з останньою, обвинувачений приблизно до кінця жовтня 1942 р. мав перебувати в поміщицькому маєтку Окзов, потім – приблизно до середини березня – в «Майданеку», а потім, щонайпізніше з 28 березня до середини вересня 1943 р. – у «Собіборі».

Ця нібито „історична правда” все ж таки не випливає зі службового посвідчення. Цілком навпаки. Зі службового посвідчення випливає, що його власник одержав два відкомандирування – одне до Окзова, а інше до «Собібора». Нічого іншого зі службового посвідчення не випливає. Якщо обвинувачений був протягом п’яти місяців у «Майданеку» і №1393 у заяві про зарахування до підрозділу сторожових собак стосувався обвинуваченого, то підрозділ сторожових собак мусив би  при розгляді заяви тримати в руках службове посвідчення і побачити, що «Майданек» навіть не був вписаний до нього. Після цього підрозділ сторожових собак мусив би заарештувати власника службового посвідчення у відповідності до змісту цього службового посвідчення і відправити до «Травників». Власник службового посвідчення міг – на підставі службового посвідчення – перебувати лише в зазначеному в ньому місці служби, а цим місцем на момент повідомлення підрозділу сторожових собак  був записаний Окзов.     

Аргументація прокуратури щодо «Майданека» мусила би, за логікою речей, звучати приблизно так: „Оскільки перебування обвинуваченого в «Майданеку» не задокументоване в службовому посвідченні, то зміст службового посвідчення скоріше наводить на думку, що обвинувачений, усупереч своєму перебуванню в «Майданеку», був в Окзові, то й записи у службовому посвідченні не мають доказового значення. Тому службове посвідчення та записи в ньому не можна використовувати як доказ фактичного перебування обвинуваченого у «Собіборі»; записи в службовому посвідченні не можуть нічого сказати про початок та кінець, а також про тривалість можливого перебування в «Собіборі». Тим часом не більше допомагає і список переміщень від 26.3.1943 р. оскільки, всупереч текстові списку переміщень, прийом наведених у ньому осіб не підтверджено табірним управлінням «Собібора», список переміщень засвідчує лише одне відрядження від 26.3.1943 р., а в службовому посвідченні – до 27.3.1943 р. Про перебування, початок, тривалість, можливі перерви в перебуванні список переміщень також не може нічого сказати”.

Прокуратура пропускає цю аргументацію, так само як і адвокат Лорент.

Якби суд хотів прийняти догму, заздалегідь визначене завдання, упереджену думку адвоката Лорнета і припустити, що 1393 = Дем’янюк, Дем’янюк = 1393, то суд мусив би при розгляді кожного іншого документа, який має номер 1393, доводити, що записане в ньому прізвище означає не іншу реальну, відмінну від обвинуваченого особу, а стосується обвинуваченого Дем’янюка і тільки його. Для цього судові слід було би докласти зусиль і провести дослідження, наприклад, щодо «Майданека», чи не був доставлений до «Майданека» Дем’янюк з особовим номером 1393 особою, відмінною від обвинуваченого.

Захист подав відповідне клопотання про допущення доказів, суд, одначе, відмовився від виконання свого обов’язку в з’ясуванні суті справи. Далі, суд мусив відповісти на питання, скільки ж Дем’янюків було в підрозділах „травників”. Земельний суд Мюнхена ІІ відмовився від з’ясування і цієї  обставини.

Не в останню чергу тут слід послатися на лист читача, президента у відставці відділення Федерального управління кримінальної поліції д-ра Вольфґанґа Штайнке від 15.11.2008 р. до газети „Франкфуртер Алльґемайне Цайтунґ”. Тут говориться:
«Посвідчення було фальшивим»

Щодо службового посвідчення Дем’янюка (ФАЦ від 11 листопада):
«Понад десять років тому у відділенні інституту криміналістичної техніки Федерального управління кримінальної поліції з’явились двоє ізраїльських науковців, показали мені нібито службове посвідчення Дем’янюка і попросили про експертний висновок, який мав би підтвердити справжність документа. Науковці з Федерального управління кримінальної поліції тиждень їздили Німеччиною разом з ізраїльськими колегами і відкрили цілий ряд неоковирностей, які дозволяли зробити висновок, що посвідчення було фальшивкою. Потім я заявив ізраїльськими колегам, що ми не змогли би підготувати експертного висновку про справжність і детально описав наші сумніви. Після цього ізраїльські колеги відмовились від проведення експертизи, вони могли і самі виступити експертами. Щоб перешкодити тому, що Дем’янюк буде засуджений на підставі фальшивого експертного висновку, я виклав наші сумніви у записці, яка мала би через Міністерство закордонних справ потрапити до ізраїльської сторони. Таким чином ще тоді вдалося запобігти  засудженню Дем’янюка за допомогою фальшивого „центрального доказового засобу”. А якщо хтось і тепер змушений займатися цією справою, то йому слід було би орієнтуватися на тогочасні дослідження Федерального управління кримінальної поліції.

Д-р Вольфґанґ Штайнке, президент у відставці відділення Федерального управління кримінальної поліції, Вісбаден».

Було би помилковим стверджувати, що Томас Вальтер, що прокурор д-р Лутц, а до цього ще й троє професійних суддів земельного суду Мюнхена хоча б частково орієнтувалися на тогочасні дослідження Федерального управління кримінальної поліції. Розгляд земельним судом Мюнхена питання, чи №1393 сфальшовано чи ні, підтримується у цьому процесі так:
1. Експерт д-р Ґрант робить висновок, що службове посвідчення є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок д-ра Ґранта з судового слідства.
2. Експерт Флінн у своєму експертному висновку доходить результату, що службове посвідчення є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок Флінна з судового слідства.
3. Експерт Робертсон робить висновок, що службове посвідчення є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок Робертсона з судового слідства.
4. Експертиза ФБР від 1985 року доходить висновку, що службове посвідчення №1393 з високим ступенем ймовірності є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок ФБР з судового слідства.
5. Федеральне управління кримінальної поліції 1987 року робить висновок, що службове посвідчення №1393 є фальшивкою. Земельний суд виключає експертний висновок д-ра Вернера з судового слідства.
6. У земельному суді є і інші експертні висновки американських професорів, в яких службове посвідчення класифікується як фальшивка. Земельний суд виключає експертні висновки цих професорів з судового слідства.

Замість цього земельний суд за державні кошти оплачує приліт експерта Стюарта, який разом з Сіднором був у Москві і був знайдений і оплачений як експерт Управлінням зі спеціальних розслідувань, але не незалежним судом, і який, крім того, в процесі у земельному суді Мюнхена, замість говорити правду, давав лише неправдиві свідчення.

Земельний суд Мюнхена  зважає тільки на цього експерта, більше ні на кого.

[W.Z.6. Identification card, transfer lists and documents]

7. Заперечення обвинуваченого щодо Холма, Ґраца і Хойберґа
    Rejection by Defense as to Chelm, Graz and Hueberg

Обвинувачений детально розповів про свій шлях з табору для військовополонених у Холмі до Ґраца і Хойберґа. Томас Вальтер класифікував усі свідчення обвинуваченого як частину його „самообману”, з посиланням на те, що в Ґраці не було жодного табору „Ваффен-СС”, Шандрук і Власов та їхні армії в 1944 р. не були вже жодною реальністю, зрештою, свідчення обвинуваченого також цілком суперечливі. Для цього потім до Німеччини прилетів американський експерт з російської воєнної історії Меннінґ, щоби тут підготувати експертний висновок  про німецьку (!) воєнну історію, Хойберґ і армії Шандрука та Власова як частину німецьких „Ваффен-СС”. Вибір впав на цього нефахівця, оскільки він як нефахівець ще в процесі денатуралізації ІІ під головуванням судді Матіа підготував експертний висновок з цієї ж теми, який призвів до прийнятого Томасом Вальтером результату, нібито свідчення обвинуваченого є суперечливими і тому підтверджують, що він натомість був у «Собіборі»,  а також оскільки Меннінґ – це частина системи Чарльза Сіднора.

Цей експертний висновок хоч і був підписаний експертом Меннінґом, але його готували в потужній співпраці всі історики Управління  спеціальних розслідувань, замовника експерта Меннінґа, нефахівця з німецької воєнної історії. Фахівець з німецької воєнної історії не мав навіть шансу потрапити в поле зору.

А історики з Управління  спеціальних розслідувань стежили за тим, щоб Меннінґ не вирвався за межі системи Сіднора.

Спочатку розраховували на німецьких воєнних істориків, яких потім – без жодного пояснення – навіть не запросили, але й не відмовили їм.

Ідейна помилка, яка вкралася до теорії „брехні заради життя”, полягає в тому, що обвинувачений у своєму запереченні описує факти та події, що стосуються Холма, Ґраца та Хойберґа, про які він не міг би знати, якби сам не пережив їх. Цілком неймовірно прагнути виходити з того, що обвинувачений у своїх деталізованих запереченнях з приводу Холма, Ґраца і Хойберґа буцімто «вичитав» собі після війни алібі і засвоїв відповідні знання, щоби подати це як власне заперечення, яке мусить приховати пережите ним насправді.

Для цього необхідними були би вивчення історії та знання експерта з німецької воєнної історії. Свідчення Дубовіча і Нагорного були б умисною брехнею, якби заперечення щодо Ґраца і Хойберґа були частиною буцімто „брехні заради життя” обвинуваченого.

Заперечення обвинуваченого щодо Холма, Ґраца і Хойберґа є доказом правдивості заперечень обвинуваченого у попередніх процесах.

Вони доведені і є частиною історичної правди. Правильність заперечень обвинуваченого доведено. Це ігнорується земельним судом.

1. Як армія Власова, так і дивізія [18] організаційно були цілковито інтегровані  у формування „Ваффен-СС”. Професор Меннінґ разом з тим недвозначно заявив, що не може дати відповіді на пов’язані з цим питання, над цією частиною працював д-р Сіднор.

2. Передумовою відповіді на важливі питання в рамках експертизи є широкі знання системи таборів для військовополонених у Третьому рейху. Професор Менніґ не має необхідних для цього знань. Так, наприклад, професор Меннінґ ніколи не знав, що в Холмі був табір „Шталаґ Холм” з двома допоміжними таборами, і що був „Дулаґ Холм”, який працював до вересня 1944 р.

3. Зроблені професором Меннінґом у перший день його допиту висновки, з історичної точки зору, не мають нічого спільного з історичною правдою. У Ґраці був надзвичайно важливий навчальний табір „Ваффен-СС”, який, водночас, був транзитним табором для дивізії і її переформування після битви під Бродами (на підставі наказу Гіммлера від 7.8.1944 р). Про генерала  Шандрука вже з вересня 1944 р. говорили як про майбутнього командувача першої дивізії, майбутнього командувача другої дивізії, голову  Українського  Національного  комітету  і  майбутнього  командувача  Української  Національної армії, що утворювалась зі згаданих вище дивізій. Висунуте професором Меннінґом твердження, буцімто свідчення обвинуваченого є фальшивими, оскільки Шандрук став командувачем Української Національної армії лише в березні 1945 р., не витримує історичної критики, бо разом з розгромом першої дивізії в битві під Бродами з моменту наказу Гіммлера від 7.8.1944 р. почалось переформування і, починаючи з цього часу, Ґрац використовувався як транзитний табір та збірний пункт рекрутів для дивізій номер один і номер два.

4. Також і твердження професора Меннінґа,  буцімто свідчення обвинуваченого є фальшивими, оскільки армія Власова існувала лише з березня 1945 р., є несумісними з історичною правдою. Експерт цілковито не побачив, що проголошення створення армії Власова відбулося  14.11.1944 р. у Празі і безпосередньо за ним почалась фаза формування для армій Власова, 650-ї і 600-ї російських дивізій у Хойберґу і Мюнзінґені, двох сусідніх навчальних військових таборах. І 30-а російська дивізія в цей проміжок часу була переведена до Хойберґа, щоби привести в стан бойової готовності армію Власова в районі Хойберґа і Мюнзінґена.

[W.Z.7. Rejection by Defense as to Chelm, Graz and Hueberg]

8. Фіктивний Джон Дем’янюк у «Травниках»
    Fictitious John Demjanjuk in "Trawniki"

Нібито „правда заради життя” Джона Дем’янюка, яку Томас Вальтер приписує обвинуваченому, падає назад на цього свідка. Весь світ 1986 і 1987 років свято вірив у те, що обвинувачений – це „Іван Грозний” з «Треблінки». Було лиш небагато осіб, прокурорів в Ізраїлі та США, які знали що нібито найкращі «доказові засоби», а саме жертви знищення євреїв з таборів знищення, яким пощастило вижити, своїми фальшивими свідченнями хотіли відправити на шибеницю невинного.

Захисник Йорам Шефтель в апеляційному процесі у Верховному суді підбив підсумок і сказав таке:
«Нічого з того, що захист протягом півтора року доповів в окружному суді, судом не було прийнято.

Єдине, чого домігся захист, – це невідмова, критика, ненависть, лють, аж до звинувачень, що захисник буцімто є зрадником єврейської справи».

У заключному слові в земельному суді Мюнхена захист також мусить підбити підсумок, чи принесло йому успіх хоч щось із того, що було викладено в суді. Для захисту вимальовуються паралелі з процесом в окружному суді.

Тут, у Мюнхені, як і в Єрусалимі, ЗМІ та преса в істерії заздалегідь засуджували обвинуваченого. На чолі хрестового походу за засудження все ще перебуває газета „Більд”, яка войовничими заклинаннями створює враження, нібито в особі Джона Дем’янюка перед судом стоїть «найбільший воєнний злочинець всіх часів», який власноруч, із власної «кровожерності», найбридкішим чином позбавив життя 27 900 єврейських співгромадян.

За враженнями захисту, в Єрусалимі вирок було винесено обвинуваченому Джонові Дем’янюку як „Івану Грозному”. Судді ставили собі не запитання, чи Іван Дем’янюк був „Іваном Грозним” з «Треблінки» – вони ставили собі лише запитання, яким чином вони можуть це довести.

У захисту в земельному суді Мюнхена також складається враження, що земельний суд Мюнхена займався не запитанням, чи був Джон Дем’янюк у «Собіборі», а лише тим, як можна було би цей імовірний факт довести Джонові Дем’янюку так, щоб цей доказ витримав перевірку.

Слід прочитати численні рішення земельного суду, якими доводи захисту – аж до останнього часу – було відхилено як такі, що „ведуть у невідомість”.

Те, що враження захисту є істинним, проявляється з достатньою однозначністю в рішенні палати від 14.04.2011 р. в пунктах 4а і с.

«У клопотаннях щодо стану совєцьких військовополонених у таборах для військовополонених  німецького вермахту використані заявником „лозунгові” поняття: „нестерпний”, „гарантована смерть”, „табір знищення вермахту та „Ваффен-СС”, „систематично знищувались”, „системне масове вбивство”, „справжнє систематичне вбивство”, „програма вбивств”, „вбивчі умови життя”, „вбивства на порядку денному” – не є твердженнями або історичними оцінками, які могли б мати значення в рамках юридичної оцінки серед ознак складу злочину, які слід перевірити тут».

У пункті 4с це виглядає так:
«У клопотаннях стосовно поводження з „травниками” при невиконанні розпоряджень та наказів використані заявником „лозунгові” поняття: „панування жаху”, „покарання „травників””, „на порядку денному”, „протиправний наказ як підстава для крайньої необхідності”, „підданий чи, відповідно, виданий у владу свавілля”, „пан над життям і смертю” – не є твердженнями або історичними оцінками, які могли би мати значення в рамках юридичної оцінки серед ознак складу злочину, які тут зазнають перевірки».

Очевидно, що захист своїми клопотаннями про допущення доказів лише довів те, що Павел Поліан, Крістіан Штрайт, Стефан Кюль, Хельґе Ґрабітц, Роберт О’Нейл чи д-р Серафін зібрали разом як компетентні історики та юристи, які ще зустрічались із сучасниками, очевидцями та свідками злочинів. Раптом словосполучення „масове вбивство” чи „табір знищення вермахту” вже «не є твердженням, яке мало б значення в рамках юридичної оцінки». Доповідь про протиправний наказ як абсолютну підставу для крайньої необхідності або панування жахів не має значення в рамках юридичної оцінки. Така аргументація дуже сильно вказує на те, що судді вже переконали себе у винуватості обвинуваченого. Доповідь захисту являє собою нездоланну протилежність до вироку Матіа та експертного висновку Чарльза Сіднора, на який спирається вирок Матіа. Та обставина, що доповідь захисту точно збігається з тим, що німецькі та європейські історики та визначні німецькі юристи відстоювали протягом 70 років, очевидно не відіграє жодної ролі.

Висновок захисту є таким: нічого з того, що доповів захист, не було перевірено з тією відкритістю результату, яка цілковито необхідна для правової держави.

Все, що доповів захист, було перевірено з точки зору перешкод для процесу, під кутом уповільнення та затягування процесу, причому невисловленою позицією при розгляді заяв захисту є припущення його „злих намірів”.

А коли захист наполягав на своєму, не відступався від своєї точки зору, піддавав сумнівам правильність висловлювань співпозивачів, прокуратори або суду, то реакція на це виявлялася не в готовності ще раз критично переглянути своє власне висловлювання – як цього вимагає правова держава, – ні, тоді справа доходила до гарно обіграних пресою „словесних дуелей”, до залишення зали судом, до позбавлення слова або до незрозумілих реакцій суддів.

Усі ці обставини змушують захист перевірити, чи зробили би Джона Дем’янюка винуватим, якби він і насправді був у «Травниках», якби він був у «Собіборі», якби він брав участь у знищенні євреїв з «Вестерборка» у «Собіборі».

При цьому центральним пунктом розгляду мусять стати система „травників”, навчальний заклад „Травники”.

Німецький масовий убивця Глобочнік та його кати з програми евтаназії Т4 відчували настійливу потребу в персоналі, який міг би виконати завдання, покладені на нього німецькими масовими вбивцями на вищих позиціях. Вони дійшли потворної ідеї: за рахунок мільйонної маси військовополонених солдатів Червоної Армії покрити свою потребу в персоналі. Вони вторгались у ці табори військовополонених, відбирали в них тих, хто здавався найсильнішим і найздоровішим, сортували їх на вантажні автомобілі і везли до «Травників».

Навчання і служба в «Травниках» починалися з обману та брехні з боку німецьких масових убивць.

Як розповідав один з „травників”, віднині їх мали зарахувати солдатами на службу в німецькій армії, навчати як солдатів, а потім використовувати в прифронтовій смузі для охорони військових і стратегічних об’єктів та охорони полонених. Їх не будуть використовувати на Східному фронті для боротьби з Червоною Армією, однак вони мусили би боротися з партизанами, тому конче потребували військового навчання.

Про застосування в „Акції Райнхардт”, про участь у вбивстві євреїв не було жодної мови. Підступна омана, брехня і ошуканство німецьких масових убивць поєднувалися з досвідом, якого військовополонені набули з німецькими масовими вбивцями аж до вчорашнього дня, а саме з досвідом брутальної політики на знищення.

Стати „травником” з точки зору військовополоненого давало надію на порятунок власного життя від певної смерті в таборі військовополонених. Жодної альтернативи не було. Була тільки альтернатива: стати „травником” з шансами на порятунок життя або ж смерть у таборі для військовополонених.  

Якщо оцінити все це з точки зору правових критеріїв у порівняльній парі „добровільність – недобровільність”, то висновок такий: служба „травника” була недобровільною, бо вона служила лише для порятунку власного життя.

Але був ще й інший аспект, який напрямки вимушено міняв жертву масового вбивці на його „службового пса”.

Військовополонений червоноармієць – на відміну від звичайного військовополоненого – не мав жодного шансу звільнитися зі свого ризикованого становища через утечу з табору військовополонених, втекти на батьківщину або знову приєднатись до своєї армії.

За кожною втечею з табору військовополонених на нього якраз очікувала така ж смерть, як і в таборі військовополонених. У Совєцькому Союзі ніхто, власне, не знав поняття „військовополонений червоноармієць”. З ними вже, як мовиться, поводились як із колишніми солдатами. Сталінська максима стверджувала, що в ворожих руках немає жодного совєцького військовополоненого.

Хто був військовополоненим – той у Совєцькому Союзі вважався зрадником батьківщини. Це засвідчує наказ №270 від 16.8.1941 р., згідно з яким усі командири, офіцери, молодші офіцери та рядові солдати, а також політичні комісари Червоної Армії, які добровільно здалися в полон, мусили розглядатися совєцькою стороною як дезертири. Полон можна було вибачити лише у разі тяжкого поранення або хвороби. У разі потрапляння в полон, членів сім’ї полоненого (через відповідальність усіх членів сім’ї за вчинки одного з її членів – полоненого червоноармійця) заарештовували, вони ставали «зрадниками Батьківщини» і, як тільки їх арештовували, то одразу на місці ліквідовували перед вишикуваним підрозділом. Совєцький посол у Швеції Коллонтай є доказом правильності цього твердження. Вона доповідає:

«Совєцький Союз не знає жодних «совєцьких військовополонених». Совєцько-російських солдатів, що потрапили в німецькі руки,  він вважає дезертирами».

Цінні відомості в цьому відношенні можна знайти у Поліана, в книзі „Депортований додому”, сторінки 29 і наступні.

Питання втечі з німецького табору для військовополонених червоноармійців не стояло, з огляду на перспективу ліквідації на рідній землі як зрадника батьківщини. Його не можна було розглядати й для українського червоноармійця, який потрапив до німецького полону.

Бо ж він, український військовополонений, вже пережив у своєму житті брутальність та смертельний терор, до якого була здатна сталінська система в Совєцькому Союзі. До цього додавалися ще й сталінські показові процеси. Кожного спійманого дезертира судили в показовому сталінському процесі і прилюдно страчували на сталінських шибеницях.

Для українського військовополоненого життя його було вже нічого не варте. Позаду нього, на батьківщині, чекала сталінська машина смерті, попереду, у таборі для військовополонених, стояла машина смерті нацистів. Окрема людина була беззахисно віддана на поталу нездоланно сильнішим ворогам: тероризму Совєцького Союзу і тероризмові Німеччини. Життя військовополоненого було мов життя клопа, який постійно мусив рахуватися з тим, що його розчавить чобіт нацистського терору та/або чобіт сталінського терору.

Як підсумок: відібрані до «Травників» червоноармійці були в безвихідному становищі. Позаду на них чекала смерть, чекала вона на них і попереду. Була лише одна надія, як можна – хоча на короткий час – вижити, а саме стати сторожовим псом нацистів у німецькій армії.

Про добровільних помічників, добровільність навчання, прийняття нацистської ідеології, заяви про бажання працювати на нацистів у таборах знищення – не могло бути жодної мови. Всі ці спроби класифікації „травників” є не що інше, ніж фальсифікація історії.

Усі твердження про „травників”, що вони буцімто добровільно, як колабораціоністи, віддавали себе в розпорядження нацистів, всі ці твердження Чарльза Сіднора є найгрубіші фальшування історії. Ніщо з цього не стосується примусово рекрутованих червоноармійців з таборів військовополонених в окупованій Польщі. „Травник” мав лише одну мету:

Опустити слов’янських „унтерменшів” до рівня сторожових псів німців у запровадженій масовими вбивцями машині терору і – через терор і страх – привести їх до стану сліпої покори.

«Травники» були школою, яка знала лише один предмет: сліпа покора.

«Травники» були школою, яка знала лише один метод навчання: брутальний терор у парі з обманом, підступністю та віроломством.

«Травники» були школою, яка мала лише одну навчальну програму: видресирувати зі слов’янських „унтерменшів” сторожових псів для німецького апарату терору.

Учні взяли з собою найкращі передумови для цього, а саме власний досвід з німецькими звірами в таборах для військовополонених. Брутальність, терор, тотальне зловживання психічною, духовною та фізичною владою над військовополоненими були щоденним уроком, який військовополонені червоноармійці вже одержали раніше в таборах для військовополонених. Власна смерть була надійною загрозою або ж омріяним позбавленням від мук у цих нацистських таборах знищення.

Навчання в школі „травників” продовжувало цю систему безперервно і без жодних прогалин.

Все це влучно показала Ґрабітц. Я цитую її на стор. 108:
«За найдрібніші дисциплінарні порушення на них накладали несумірні покарання. Якщо вони, імовірно, ставали непридатними як „травники”, їх відправляли назад, у табори військовополонених, що, з огляду на катастрофічне становище в них, означало практично вірну смерть. Ухиляння від виконання наказу при їх використанні мусило, на їхню думку, бути виключеним.   
З огляду на особливість їхньої ситуації, щонайменше не можна виключити, що вони рахувалися зі своїм власним розстрілом, якби почали опиратись наказові, що було підтверджено деякими „ГіВі” („добровільні помічники”, від німецького „Hilfswillige“ – примітка перекладача), яких вдалося допитати, як цілком очікуване і само собою зрозуміле».

Або на стор. 61:
«Інший вигляд має справа з „примусовими”, тобто з тими, хто був російськими військовополоненими, відібраними з німецьких таборів для військовополонених, яким ніхто нічого не розповідав, для яких цілей їх будуть використовувати. Не кажучи вже про те, як це жахливо: раптово, без жодної підозри, опинитись у ролі співвиконавця масових убивств гігантського виміру; ці військовополонені, які „добровільно” зголосились на службу „добровільними помічниками” лише тому, щоб уникнути гарантованої смерті від голоду, холоду та інфекційних хвороб у таборах, потім мусили дуже тяжко розплатитися за цей шанс на виживання. Якщо їм не вдавалось наприкінці війни втекти на Захід і вони потрапляли до рук співвітчизників, то в загальному випадку вони одержували по 25 років примусових робіт, без огляду на те, як це було насправді з „добровільністю” заяви про вступ до „ГіВі”, чи брали вони участь у масових вбивствах, чи були тільки залучені до охорони об’єктів, і що при вступі їм свідомо не говорилось чітко, для якого виду „допоміжної служби” вони призначались». 

 Або ж знову Ґрабітц, сторінка 63:
 «Обвинувачені в процесі „травників”, тобто вербувальники до цього підрозділу виконавців та їхні підлеглі, вчителі з цього смертоносного ремесла, поводились тоді з цими колишніми військовополоненими як людьми другого або третього сорту – в разі дисциплінарних порушень справа доходила навіть до тілесних покарань – і після цього не удостоювали їх навіть поглядом, коли ті з’являлися свідками у суді, не кажучи вже про те, що їм і руки не подавали. Пихатість цих властолюбців, яка проявляється в такій поведінці і вже в застосуванні до них назви „Аскаріс”, тобто „туземні солдати колоніальних військ”, вже дозволяє припустити – перш ніж ці колишні „травники” взагалі дадуть свої свідчення, – чому через ці підрозділи справа дійшла до такої безприкладної жорстокості.

Страх бути знову відправленим до табору військовополонених на гарантоване здихання, загроза самому бути розстріляним, яку вони, з огляду на виняткову ситуацію, приймали за чисту монету, по праву чи без права, при цьому цілковито байдуже: спокійно, чітко виражено чи ні – вся розповідь свідка ще й до сьогодні написана в них на обличчі. Цей страх змусив їх тоді стати надто старанними помічниками катів та підручних катів, гарантував їм найтемніший капітал їхнього життя, який переслідує їх аж дотепер».

Ця історична правда, за рішенням палати від 14.4.2011 р. в пункті 4, мусить вже не мати значення і більше не враховуватись. Ця історична правда не пасує до експертного висновку Чарльза Сіднора.

Захист надав численні докази про школу „травників” як місце найпотворнішого, найбридкішого приниження людини.

Захист пред’явив судові свідчення того, як „травників” піддавали тілесному покаранню різками перед строєм рядових, як перед строєм рядових жертву з оголеними сідницями прив’язували до колоди, щоб після цього 25 чи 50 ударами різок через його сідниці вибити йому людську гідність з його мозку.

Можна нагадати про свідчення Пітрова від 29.10.1962 р., номер документа в прокуратурі Гамбурга 141 Js 573/60, де на сторінці 8 є таке:
«Масова втеча 23 українців, яка призвела до розстрілу одинадцяти дезертирів, була не першим випадком.

Раніше такі речі вже траплялись, і українців за це розстрілювали. Страти виконувались військовослужбовцями з курсу молодших командирів. Особливо запам’ятався мені один випадок, коли одного українця розстріляли з дуже незначного приводу. Чоловікові якось треба поспати на службі, при цьому він мусив здати свою зброю. Він декілька днів ніс службу в таборі і мав навіть право на вихід. Одного дня його раптом привели до канцелярії, заперли у підвалі і наступного дня розстріляли. Як розказували базіки, ці українці були розстріляні без жодного суду. Не було ніякого судового розгляду, але перед розстрілом кожного разу зачитували вирок».  

Або ж візьмімо свідчення Пітрова від 10.11.1969 р., земельний суд Гамбурга, № документа AZ (57) 5/68. Воно звучить так:
«Запитання: Чи відомо Вам, щоб працівників табору «Травники» розстрілювали?

Відповідь: Це траплялось часто, я гадаю, можливо, українців у «Травниках» розстрілювали двічі на місяць. Коли вони  в чомусь  завинили, наприклад, це була крадіжка або дезертирство. Одного разу в «Травниках» сталося повстання, 21 українець зламали двері до збройової кімнати і потім утекли. 14 з них потім спіймали. Ці 14 також були розстріляні. Спочатку спіймали лише одинадцятьох, а пізніше ще трьох. Зрештою, загальна кількість втікачів становила 23, а не 21. Розстріли відбувались після оголошення вироку. Чи до цього був якийсь розгляд справи – я не знаю. Інколи мені доводилось оголошувати вироки.

Вироки звучали приблизно так: За наказом НС- і поліцейського начальника такого-то ... за таке-то ... розстріляти.

Накази про розстріл підписував переважно Глобочнік, якщо ж правопорушення траплялось у сфері діяльності іншого начальника СС і поліції, то той і підписував. Зрештою, на них, крім того, стояв підпис Штрайбеля. […]

На доказ: я пригадую ще про один випадок з українцем, який сказав, що заснув на посту і при цьому в нього вкрали зброю. Я мусив перекладати під час його допиту. Цей чоловік неодноразово бував у бункері. Після цього процесу його знову звільнили, згідно з різноманітними слідчими звітами жандармерії. Зрештою його все ж таки розстріляли. Бо було встановлено, що він продав свою зброю.

Наскільки мені пригадується, до мого переведення до Флоссенбурґа було розстріляно приблизно 120 українців. Раніше названа мною цифра 40 – неправильна. Зрештою, були також і помилування, і розпорядження про відправлення до концентраційного табору».

Свідчення Пітрова передають невеличке скромне враження від арсеналу терору, який мали в своєму розпорядженні «майстри-вчителі» в школі „травників” і який вони суворо застосовували до своїх „учнів”.

Але школа „травників” мала ще й інший аспект, який можна було б залучити для оцінки того, чи могли „травники”, яких пізніше використовували в таборах знищення, ухилитися від цієї служби. Школа „травників” була «господарською інвестицією» нацистів, яка переслідувала не лише мету зменшити потребу в персоналі при знищенні європейського єврейства, для чого полонених червоноармійців навчали як службових собак німецьких масових убивць; мета її полягала також у забезпеченні наміченого «економічного успіху» при знищенні європейського єврейства. Знищення європейського єврейства здійснювалось не лише з расово-ідеологічних причин, але й було водночас постійним убивством з метою пограбування для фінансування винищувальних проходів німецьких нацистів на Схід. У заключному звіті Глобочніка повідомляється про „Акцію Райнхардт”, яка, як відомо, принесла прибуток у 178 мільйонів рейхсмарок.

Гігантська сума, яка була „добута” в процесі знищення лише за рахунок пограбованих матеріальних цінностей та грошей.

Перед цим „економічним успіхом” було зроблено інвестиції в школу „травників”. І ці інвестиції повинні були і мусили окупитися в рамках економічних розрахунків. Тому заздалегідь було абсолютно виключеним тримати „травників” на свободі, дозволяти їм вільно пересуватись або надавати можливість для втечі. Все могло би поставити під сумнів інвестиції та економічний успіх „Акції Райнхардт”, чого не могли собі навіть уявити провідники цієї акції. Сюди ж додавалось те, що при здійсненні „акції Райнхардт” мова йшла про справи рейху з найвищим ступенем дотримання таємниці.

З огляду на цю історичну правду, більше вже не можна помилково сприймати те, що професор Нестлер рекомендував примусово рекрутованому „травникові” (слідом за Чарльзом Сіднором, слідом за Матіа) те, що вже не можна сприйняти всерйоз: професор Нестлер рекомендував „травникові”… «не брати участь у цьому, залишити «Собібор», втікати».

«Віват академія! Віват професорес!»

Академічна свобода є необмеженою і не мусить узгоджуватися з банальностями дійсності життя в нацистському терорі. Категоричний імператив діє навіть тоді, коли його адресат сидить по шию в лайні. Рішення звучить так просто:

«Не брати участі в цьому, залишити «Собібор», втікати».

Матіа і Сіднор шлють вітання. Чому професор Нестлер не називає мільйони німецьких солдатів, які були учасниками війни на знищення проти Совєцького Союзу, воєнними злочинцями? Можна ж застосувати формулу:

«Не брати участі в цьому, залишити фронт, втікати».

Чому професор Нестлер не називає всіх німців, які підтримували гітлерівський режим, нацистськими злочинцями? Можна ж застосувати формулу:
«Не брати участі в цьому, залишити Німеччину, втікати».

Захист волає до професора Нестлера:
Не продовжувати цього, залишити судову залу, втікати від мандату співпозивача.

Висновок може бути лише таким: той, хто через імовірне пособництво у вбивстві в таборі «Собібор» вимагає для „травника” за кожен випадок окремого покарання в роках, „близьких до найвищої міри”, нічого не зрозумів з історії.

Йому бракує кожного разу готовності робити те, що є першою передумовою для справедливої оцінки і правильного аналізу, а саме – готовності зануритись у воєнні часи і запитати у себе та в решти в цій судовій залі, що б вони самі робили в ситуації військового бранця вбивчого апарату терору і яке рішення самі ухвалювали.

Захист переконаний в тому, що 99,9 відсотка присутніх у цій залі в ситуації військовополоненого вбивчої системи терору стали би не героями, а «службовими собаками», стали би „травниками”, заради порятунку власного життя вони виконували б усі накази, які їм віддавали масові вбивці. Їм залишались би тільки їхнє внутрішнє несприйняття, їхній жах від самого себе опісля. 99,9 відсотка всіх, хто перебуває в цій залі, не були б героями на цвинтарі героїв історії.

Система „травників” була успішною. Наприкінці навчання було досягнуто його мети, а саме: зробити з людей «службових собак», вибити з учнів людську гідність і змусити їх до сліпої покори.  „Травники” були підрозділом «службових собак» нацистів.
Людське приниження, знищення людської душі, знищення взагалі людського буття – вчителі з «Травників» зналися на цьому непогано, у цьому ремеслі „Німеччина Грозна” була бездоганною.

[W.Z.8. Fictitious John Demjanjuk in "Trawniki"]

9. Фіктивний Джон Дем’янюк у «Собіборі»
    Fictitious John Demjanjuk in "Sobibor"

З огляду на переконання, яке проявилось у попередніх рішеннях суду, що обвинувачений був у «Травниках» і «Собіорі», захист зобов’язаний припустити, що обвинувачений нібито був у «Травниках» і «Собіборі». Чи приховав обвинувачений свою діяльність „травника” і свою присутність у Собіборі через страх покарання за співучасть у вбивстві?

Чого вимагає чинне у Федеративній республіці кримінальне та кримінально-процесуальне право в такому випадку? Відповідь є однозначною: звинувачення мусить зіставляти злочинця і жертву одне з одним в однозначному прямому або опосередкованому відношенні. Лише якщо якась певна людина саджає іншу людину до тюрми, вбиває її спрагою, голодом або дає їй задихнутись, розстрілює її, то в такому разі існує прямий зв’язок між певним злочинцем і певною жертвою. Цей процес є предметом розгляду правових стосунків. Закон у такому разі має змогу приписати злочинцеві дію, жертву та індивідуальний внесок у злочин при знищенні жертви і вивести з цього провину. Кримінальне право передбачає індивідуальний внесок співучасника в злочині, він є безумовним для кожного вироку.

Після цього чинне кримінальне право вимагає в даному випадку:

Прокурор д-р Лутц щодо дати вчинення злочину 2.4.1943 р., мусить доповісти, що цього дня до «Собібора» з «Вестерборка» прибули щонайменше 1 200 єврейських співгромадян, обвинувачений добровільно вигнав їх із вагонів поїзда, причому обвинувачений виходив з того і схвалював те, що вигнані ним з вагонів особи того ж дня були відправлені іншими особами до газової камери.

Прокурор мусить доповісти, що обвинувачений 21.5.1943 р.  добровільно стояв в оточенні у так званому „рукаві” табору «Собібор», аби перешкоджати 2 300 єврейським в’язням вирватися з цього „рукава”, причому він усвідомлював це і стверджував, що й інші особи після цього хотіли умертвити газом людей, що проходили через цей „рукав”.

Прокурор мусить доповісти про дату 9.7.1943., що обвинувачений знав, що цього ж дня до «Собібора» залізницею мають доставити 2 300 єврейських співгромадян, що він мав намір зайняти місце на посту на караульній вишці у зовнішньому таборі, що він шляхом виготовлення відповідної „попереджувальної” загорожі перешкоджав утечі 2 300 прибулих єврейських жертв і таким чином зробив свій внесок у знищення їх того ж дня в газових камерах табору «Собібор».

Про все це у звинуваченні – жодного слова. Обвинувальний висновок не містить нічого подібного.

Колишній „папа” мюнхенської кримінальної юстиції професор д-р Бернд фон Гайнтшель-Хайнеґґ, адвокат, головуючий суддя у відставці Верховного земельного суду Мюнхена, головуючий суддя у відставці Найвищого земельного суду Баварії, пише у своєму блозі на Beck.de до теми: „Юридична обробка націонал-соціалістських злочинів просувається далі”:

«Вельмишановна пані д-р Ертан, звинувачення в пособництві не в кількох конкретно визначених випадках, а в пособництві вбивству в 27 900 випадках настійливо рекомендує використовувати такий підхід. Все ж таки чинним є принцип діяння, тобто, суд може дійти обвинувального вироку лише тоді, коли, на його переконання, буде встановлено, що обвинувачений у всіх цих випадках здійснював фізичне пособництво вчиненню злочину сприяння хоча б через фізичну (також і другорядну) діяльність. […] Тому результат процесу, за яким я стежу лише в засобах масової інформації, для мене очевидний. З цим результатом процесу (навіть і після можливого перегляду справи) мусить жити правова держава. Вирішальним, на  мою думку, є те, що процес узагалі провадиться. Отже, цього разу це – питання права (однак із сильним моральним підґрунтям). Найкращі вітання від Бернда фон Гайнтшель-Хайнеґґа».

Пані д-р Ертан описала цю юридичну „цілину” Томаса Вальтера, представленого професором Нестлером як «здатного до нетрадиційного мислення». Вона цитує його наступні слова:

«Тверда підстава в німецькому кримінальному процесі, яка полягає в тому, що мусить бути розслідуване конкретне діяння, у спеціальному випадку масового вбивства, здійсненого нацистами в „індустріальному масштабі”, потребує певного пристосування, заявив Томас Вальтер у вівторок у процесі проти ймовірного нацистського злочинця Джона Дем’янюка в земельному суді Мюнхена. […] Фабрики смерті, такі як «Собібор», являють собою своєрідну, унікальну ситуацію, в якій не можна зробити висновку про окреме діяння, сказав Вальтер, який – як слідчий суддя Центрального управління з розслідування нацистських злочинів у Людвіґсбурґу – в основному проводив слідство. У таборі буцімто були лише дві групи: невелика, яка там працювала, і численні жертви. Тому він нібито дійшов висновку, що в такій установі йому не потрібно наводити докази окремого діяння».

В обвинувальному висновку нічого не говориться про фізичну діяльність, якої вимагає професор Гентшель-Хайнекк, навіть другорядну, ні 2.4.1943 р., ні 21.5.1943 р., ані 9.7.1943 р. Він обмежується наступним наведенням доказів:

«З протоколу допиту Данильченка випливає ( в усякому разі, за період з березня по вересень), що Данильченко підтверджує присутність обвинуваченого в «Собіборі». Свідчення Данильченка підкріплюються службовим посвідченням, а також обома списками переміщень, від 26.3 і 1.10.1943 р. Данильченко також розповів, що він неодноразово бачив обвинуваченого при здійсненні звичайної буденної фізичної діяльності в період фази знищення. Підстав для втечі обвинуваченого нібито не було, це начебто має означати подвійний намір: пособництва і прийняття расової ідеології націонал-соціалізму».

Професор Нестлер у рамках своєї теорії про колектив „травників” як „Criminal Enterprise”  („кримінальне підприємство”) заходить суттєво далі. Він відмовляється від усього, йому потрібне лише службове посвідчення „травника”, щоби засудити до смерті обвинуваченого через його пособництво. Належність до підрозділу „травників” означає, на думку професора Нестлера, пособництво у вбивстві. «Мета буття „травника” – вбивати євреїв. Хто вийшов живим з табору знищення – той злочинець, кожен інший – жертва».

Усе це не має нічого спільного з правосуддям – це демонізація колективу „травників”, щоби показати нібито «величезні можливості впливу українців на Голокост», це – заклик до руйнації німецького сімдесятирічного післявоєнного правосуддя.

Захист знає правосуддя Верховного федерального суду зі свого боку: Верховний федеральний суд: Юстиція і націонал-соціалістські злочини, том ХХІ, сторінка 838 і наступні, в процесі проти Роберта Людвіґа Мулька та ін. (так звана справа концтабору «Освєнцім»):

«Припущення, що кожен, хто був включений у систему знищення концентраційного табору «Освєнцім» і там якимось чином працював з приводу цієї програми, об’єктивно брав участь у вбивствах і несе відповідальність за все, що там відбувалось, є неправильним. Воно означало б, що навіть та дія, яка жодним чином не сприяла здійсненню головного злочину, мусила б тягти за собою покарання (Верховний федеральний суд: Юстиція і націонал-соціалістські злочини, том ХХІ, сторінка 882). Отже, і лікар, якого призначили для обслуговування охоронного підрозділу і який обмежувався строго цим завданням, винен у пособництві вбивствам. Таке ж правило начебто діє і для лікаря, який лікував хворих в’язнів у таборі і врятував їх. Навіть той, хто на своїй посаді чинив хоч маленькі перешкоди виконанню програми вбивств, навіть коли це робилось другорядним чином і не мало жодного успіху, не був би звільнений від покарання. Це неприпустимо (див. Верховний федеральний суд, том ХХІ, сторінка 882)».

На сторінці 883 цього ж рішення Верховний федеральний суд недвозначно встановлює, що самої лише приналежності виправданого д-ра S.C. до табірного персоналу та його знання про мету знищення в цьому таборі недостатньо для того, щоби приписати йому вбивства, вчинені в період його перебування в таборі.

Це судочинство Верховного федерального суду і є чинним правом. Міняти це право і змінювати його по суті обвинувачення – цей привілей мають не прокуратура Мюнхена і професор Нестлер, а виключно законодавство.

Прокуратура Мюнхена не може також звертатися до міжнародного або іноземного кримінального права або до судочинства Міжнародного суду.

Судочинство у справах „Joint Criminal Enterprises”, “спільних злочинних підприємств”, передбачає „Common Design” (спільний умисел при здійсненні злочину групою), який знову ж таки є мислимим лише за умови добровільного вступу до „фабрики смерті”, яку розуміють як спільне злочинне підприємство, за умови спільного наміру, сформульованого при вступі, та спільного добровільного перебування. У нашому випадку ми дуже далеко від цього.

Хто готовий у даній справі віддати себе в руки чинного права і не ступати в жодну сферу нового, власного, «суддівського» права в рамках новітньої юридичної трясовини, – той знає, що вперше у Федеративній республіці висувається звинувачення, в якому вперше робиться спроба розвернути тягар доказовості в протилежному напрямку. Не прокуратура, яка доводить індивідуальну співучасть обвинуваченого у злочині, – ні, це обвинувачений має спростувати припущення, що він як присутній на „фабриці смерті” від прибуття жертв знищення і аж до їхнього кінця нібито зробив якийсь «внесок», який сприяв успіхові «фабрики смерті» = смерті жертв знищення.

Чи він користується своїм правом на мовчання, чи йому не вдається це спростування – припущення кримінально-процесуальних доказів проти нього посилюється, посилюється кримінально-процесуальна впевненість.

Саме це має тут місце, саме в цьому полягає те, що захист у своїх 22 заявах називає упередженістю суддів, що захист позначає як непереконливе звинувачення. Якщо Верховний федеральний суд недвозначно встановив, що сама належність до постійного персоналу та знання мети знищення в таборі як такої не виконують жодних умов складу кримінального злочину, то належність до підрозділу „травників” за службовим посвідченням тим паче не може вести до того, щоб було виконано і доведено склад злочину пособництва у вбивстві. Запропонована професором Нестлером модель показує себе помилковою.

Чи був обвинувачений присутнім 2.4., 9.4, 16.4, 23.4, 30.4, 7.5, 14.5, 21.5, 28.5, 4.6, 11.6, 2.7, 9.7, 16.7 і 23.7 в період від прибуття поїзда знищення і аж до вбивства останньої жертви, щоби зробити не названий внесок співучасника у діянні для сприяння головному злочину при схваленні останнього? Прокуратура аргументує це таким чином:

«Коли прибували поїзди знищення, всі звичайні роботи в таборі припинялись. Усі наявні охоронці, які не були задіяні в охороні самого табору, залучались до процесу знищення і брали в ньому участь».

Юридичне прес-бюро Верховного земельного суду Мюнхена розпізнало, як кажуть, «слабке місце» цієї прокурорської аргументації і у своїй заяві для преси, як уже повідомлялось, «поліпшило» прокурорську доповідь. Це звучить тепер так:

«Участь у вбивствах випливає неминуче з того, що при прибутті транспортів використовувались  абсолютно всі військовослужбовці підрозділу охорони, оскільки машинерія знищення могла функціонувати лише таким чином».

Звідки прес-бюро Верховного земельного суду взяло ці відомості, лишається загадкою. Чи «машинерія знищення» не могла функціонувати, якщо зі 120 охоронців бракувало двох? Чи можна оголошувати Джона Дем’янюка винним, коли він був одним із двох охоронців, які були відсутні? Що означає, за твердженням прокуратури Мюнхена, „всі наявні” охоронці? Чи процес знищення не функціонував, коли в розпорядженні були не «всі наявні» охоронці? Чи можна оголошувати Джона Дем’янюка винним, коли він належав до тих, кого не було в  розпорядженні?

Що було, коли в період часу з 2.4.1943 р. по 23.7.1943 р. троє охоронців були хворими? Могла тоді «машинерія вбивства» не функціонувати?

Чи доведено, що в період з 2.4.1943 р. по 23.7.1943 р. абсолютно всі охоронці були наявні, абсолютно жоден з охоронців не був хворим або відсутнім на місці?

Доки суд не навів доказів, що всі „травники”, загальною кількістю приблизно 150 осіб, які були віднесені до «Собібора», були наявні 2, 9, 16, 23 і 30.4, 7, 14, 21 і 28.5, 4 і 11.6, 2, 9, 16 і 23.7, не хворіли і були присутні на місці і використовувались – доти не буде наведено доказ того, що обвинувачений в ці дні був присутній, наявний для розпорядження і використовувався.

Хвороба, ненаявність, відсутність на місці – це не теоретична уявна модель, дотримання якої не потрібне судові. Завдання суду – позитивно довести, що обвинувачений був дієздатний для використання, не хворий, наявний на місці і працював з моменту прибуття поїзда знищення і аж до закінчення знищення. Цей позитивний обов’язок надання доказів є всеохопним. Якщо випадав лише один охоронець зі списку переміщень від 26.3, то це означає ненадання доказу готової до використання присутності обвинуваченого, бо він міг би бути серед тих, кого не було.

Щоб не дати шляху для жодних непорозумінь: обвинувальний висновок подано прокуратурою Мюнхена, а не професором Нестлером або Юліусом Шелвісом. Професор Нестлер та Юліус Шелвіс не помічають відсутності в обвинуваченні посилання на знищення польських євреїв. Професор Нестлер у своєму розрахованому на бурхливі оплески заключному слові посилається на те, що  Юліус Шелвіс має рацію в тому, що слід було би врахувати і польських євреїв. Але захист не знаходить в обвинувальному висновку жодного посилання на ці жертви, жодного звинувачення прокуратури на адресу обвинуваченого, буцімто він своїм внеском у співучасть у діяннях взяв участь у вбивстві цих польських євреїв. Обвинувальний висновок однозначний – є 15 днів вчинення діянь, по яких цілком визначена кількість жертв злочину (які були встановлені поіменно, а отже індивідуалізовано) яка мусила прибувати до «Собібора» і там бути знищеною.

Ідентичність та імена жертв злочину встановлено, за даними з обвинувального висновку, дні злочину встановлено, місце злочину встановлено, так що в обвинувальному висновку категорично встановлено відповідне злочинне діяння і, таким чином, відповідний окремий акт злочину. Для цих 15 днів учинення злочину, до яких прив’язується обвинувачення, і для цих ідентифікованих 27 900 жертв знищення, до яких прив’язується обвинувачення, прокуратура мусить навести доказ як присутності обвинуваченого, так і конкретного його внеску у сприяння знищенню цих конкретно встановлених жертв знищення.

Професор Нестлер, навпаки, зробив свою заключну доповідь з приводу іншого звинувачення.

Він закидає обвинуваченому таке: масове знищення в період, відображений в обвинуваченні (див. стор. 2 його заключної доповіді). Зі змісту сторінки 3 його міркувань усе виходить бездоганно: він висуває звинувачення щодо всіх осіб, які протягом відображеного в обвинуваченні часу були доставлені – звідки б то не було – для знищення.

Можливо, суд, співпозивачі і органи обвинувачення мали би бути одностайними в тому, яке ж обвинувачення вони би хотіли висунути.

З самого початку встановлено, що прокуратура не може навести належні їй докази ні за допомогою службового посвідчення, ні за обома списками переміщень, ані зі свідчень Данильченка. Доказів узагалі вже не можна надати, бо немає жодних додаткових доказових засобів, а обвинувачений мовчить. Такий збіг обставин у цьому процесі для кожного професійного учасника процесу робить очевидним те, що ні судові, ані прокуратурі ще не вдалося довести факт злочину в розумінні обвинувального висновку.

І тоді кожен професійний учасник процесу знає і тоді робить висновок, що намір через Джона Дем’янюка оголосити „травників” і, таким чином, Україну вирішальною причиною у здійснені Голокосту мусить зазнати краху, що цей процес став на шлях, на який він вимушено мав стати. Підставою для всіх атак на захист було усвідомлення того, що Джона Дем’янюка не можна засуджувати. Всі образи обвинуваченого, що він «боягуз», «расистський негідник», «добровільний гітлерівський кат», що йому не допоможе «гра у хованки» за темними окулярами та бейсбольною шапочкою – були спричинені безмірним розчаруванням від того, що обвинувачений не страхує себе згодою на фальшиве визнання провини у відповідь на важливі та впливові клопотання співпозивачів про призначення судом м’якого покарання.

Усі заклики представників співпозивачів, щоби Дем’янюк перервав своє мовчання, щоби визнав свою провину і пояснив, чому ж він все-таки брав участь у «Собіборі», і тоді б для нього випросили відповідні юридичні поблажки у вигляді пом’якшувальних обставин, коренилися в тому, що ніхто не може довести Джонові Дем’янюку, що він 2, 9, 16, 23 і 30.4, 7, 14, 21 і 28.5, 4 і 11.6, 16 і 23.7 і т.д. стояв на рампі і виганяв з вагонів родичів Шелвіса, Хааса, Фаустманна та інших, заганяв їх у „рукав” оточення або змушував заходити в газові камери. І точно таке ж усвідомлення неможливості доведення цього складу злочину, який настирливо прагне довести прокуратура, є справжньою причиною  арешту і утримання під арештом старого, тяжкохворого чоловіка наприкінці його життя. Розрахунок на те, що цей старий, тяжкохворий чоловік не витримає, що він відмовиться від своєї „впертої позиції”, цей розрахунок був, є і залишиться хибним.

Як було вже сказано, йдеться лише про дні 2, 9, 16, 23 і 30.4, але не 1, 3, 4, 5, 6, 7 або 8.4.1943 р. або інші дні у квітні 1943 р. Мова йде не про те, скільки єврейських жертв знищення було вбито в «Собіборі» 1, 3, 4, 5, 6, 7 або 8.4, чи було їх привезено до «Собібора» з Голландії, Німеччини, Польщі чи якоїсь іншої країни, і скільки було тих, кого в ці дні знищили в «Собіборі». Ми займаємося винятково лише поїздами з «Вестерборка» до «Собібора», які мали прибувати в «Собібор» 2, 9, 16, 23 і 30.4. Ми займаємося винятково жертвами знищення, які мусили перебувати в цих поїздах, які відомі поіменно і індивідуально визначені або можуть бути визначені. Ми займаємось виключно тим, щоб для кожної конкретної смерті жертви знищення можна було довести обвинуваченому його внесок у співучасть у діянні, яке сприяло конкретній смерті.

Те, що цього не вдасться довести ні за допомогою службового посвідчення, ні з обох списків переміщення, ані зі свідчень Данильченка – видно, мов на долоні. Те, що це не може бути здійснено за допомогою загальної оцінки особи з наявних доказових засобів – також видно, мов на долоні. Самих лише особистих переконань у причетності обвинуваченого до вчинення злочинів - не достатньо. Їх потрібно добути на доступному для перевірки і зрозумілому доказовому ґрунті. При цьому не допомагають жодні доказові припущення, наприклад, такі: «Якщо обвинувачений був у «Собіборі», якщо «Собібор» був „фабрикою знищення”, то й він також брав участь у цьому». Чи напрошується такий висновок, чи ні, чи це очевидно, але ані службове посвідчення, ані списки переміщень, ані свідчення Данильченка цей висновок не підтверджують. Тверде переконання – це не що інше, ніж віра в причетність обвинуваченого до вчинення злочину, спаяна з вірою (що рухає гори) у догму власної непогрішимості.

Цей неблагочестивий альянс між недоведеним висновком і вірою у власну непогрішимість, що спирається на власну переоцінку, в кримінальному судочинстві часто призводить до самообмеження обов’язку пошуку істини і, таким чином, до судових помилок. Смертний вирок в Єрусалимі спирається саме на такий процес. Засудження обвинуваченого за «Собібор» стало би наступним жахливим прикладом для такої ситуації.

Але ж те, що прокуратура не має жодного доказу на користь своїх тверджень, випливає не лише з попередніх загальних міркувань, а й з переважаючого змісту конкретних обставин цієї справи.

Для цього слід, зокрема, послатися на наступне:

І. Табори праці в оточенні «Собібора»

У зв’язку з німецькими планами на початку окупації Польщі район Любліна мав стати опорою сільського господарства в генерал-губернаторстві. Для модернізації сільського господарства в цьому регіоні німецька влада хотіла відрегулювати стік невеликих річок і поліпшити стан лук. Тому інспекція з питань водного господарства  в районі Любліна 1940 року облаштувала цілу мережу таборів праці. У них повинні були працювати польські та єврейські в’язні. Район Хелма став одним із декількох центрів для цих таборів. 1942 року тут було споруджено табір знищення «Собібор». Табори примусової праці споруджувались у болотистій місцевості навколо «Собібора».

Табори підпорядковувались німецькому цивільному управлінню, але охоронялися „травниками” або єврейською поліцією. З початком „Акції Райнхардт” табори використовували тільки для євреїв.

«Собібор» був єдиним табором знищення в рамках „Акції Райнхардт”, в якому СС відбирав більші групи для роботи в таборах праці (наприклад, «Будзинь», «Травники», «Понятова» і «Дорогуска»). Кількість відібраних невідома, див.: http://www.deathcamps.org/sobibor/labourcamps_de.html .

У Вікіпедії щодо табору праці СС у «Дорогусці» можна знайти таке: СС спорудив цей табір праці, щоб у рамках „Акції Райнхардт” використовувати робочу силу єврейських в’язнів унаслідок реалізації задуму „знищення через працю”. Примусових робітників, переважним чином доставлених із табору знищення «Собібор», використовували для розробки торфу.

Звіт посилається на Юліуса Шелвіса. Свідок Шелвіс сам розповідав про свою власну долю:
«Коли есесівець відбирав 80 здорових молодих людей, Шелвіс інтуїтивно заговорив з ним своєю найкращою німецькою мовою. Тоді той прилучив його 81-м до цієї групи. Інші були приречені на смерть. Шелвіс прибув до табору праці «Дорогуск», розташованого поблизу навчального табору для українських охоронців у «Травниках»».

У матеріалі журналу „Шпігель” №31 від 1993 р. „Смертоносні очі” це звучить так:
«У «Собіборі» поруч із місцем здійснення убивств був також ще й табір праці, а до того ж іще й есесівський  маєток».

Свідок Блатт підтвердив цю інформацію „Шпігеля”. Він також послався на існування табору праці в місті Собібор.

Роберт Кувалек, історик з музею «Майданека» в Любліні, вказує на наступне:
«Під час цієї другої хвилі переміщення (1943) транзитні табори були вже ліквідовані, і, таким чином, починаючи з червня 1942 р., транспорти зі Словаччини, з Німеччини чи Польщі – після відсортування в маленькому місті Люблін або в Собіборі – були спрямовані до таборів праці в оточенні «Собібора» або в один із таборів знищення».

Роберт Пробст пише в „Зюддойче Цайтунґ” від 29.11.2009 р. у своїй статті „Мандрівка крізь морок” („Eine Reise durch das Finsternis“):
«У «Собіборі» есесівці відділяли жінок від чоловіків. Шелвіс зголосився до групи з 80 чоловіків, яку есесівці утримували окремо від інших євреїв. Після декількох годин перебування ця група залишила табір».

Те, що «Собібор», на противагу твердженням співпозивачів, був не чисто табором знищення, а транзитним табором для певної кількості робочої сили для навколишніх таборів праці, є підтвердженою історичною правдою.

Те, що ці трудові табори були укомплектовані персоналом, що складався з „травників”, також є історичною правдою. Те, що Шелвіс після свого прибуття – так само як і інші – під охороною „травників” був доправлений до одного з таких трудових таборів, а саме до «Дорогуска», має історичне підтвердження.

Сам Шелвіс пише у своїй книзі „Табір знищення Собібор” на сторінці 226:
«[…] навіть небагато з тих, хто був у «Собіборі» відібраний для роботи в «Дорогуску» або інших таборах примусової праці  […] У випадку транспортів, відбір з яких не здійснювався у Любліні, такий відбір робили пізніше: або під час зачисток гетто, або ж безпосередньо в «Собіборі»».

Земельний суд Хаґена підтверджує в своєму першому вироку щодо «Собібора» на сторінці 399, що в «Собіборі» жертв знищення з прибулих поїздів знищення відбирали для роботи в навколишніх трудових таборах. Навіть упереджений експерт тен Кате заявив, що з 15 транспортів, про які йде мова у прокурора д-ра Лутца в цій справі, приблизно 1 000 жертв знищення були відібрані для таборів праці навколо «Собібора».

Цю робочу силу, відібрану із жертв знищення, мусили транспортувати і охороняти під час транспортування силами „травників”. Це, безперечно, не збігається з історичною правдою, коли прокурор д-р Лутц заявляє, що всі наявні в розпорядженні „травники”, а серед них і обвинувачений, буцімто були зайняті у дні прибуття поїздів, а також коли Верховний земельний суд заявляє, що абсолютно всі військовослужбовці підрозділів охорони використовувались у процесі знищення, бо «лише так могла функціонувати машинерія знищення».

„Машинерія знищення” очевидно функціонувала без „травників”, які були відправлені з «Собібора», щоби доставляти відібрану робочу силу в табори праці і там охороняти їх.

Таким чином, констатується, що присутність членів персоналу „травників” у дні знищення не може бути встановлено. Це було би передумовою для того, аби довести присутність обвинуваченого у дні прибуття поїздів. Відповідне твердження прокуратури Мюнхена, як і заява прес-бюро Верховного земельного  суду, як і твердження представників співпозивачів – це твердження, що веде в невідомість і ґрунтується виключно на чистій фантазії.

ІІ. Застосування всіх „травників”, зарахованих до табору знищення

Історично доведено, що твердження, буцімто всіх „травників” при прибутті поїзду знищення використовували при цьому і вони якимось чином брали участь у знищенні, не витримує критики. Це випливає зі свідчень старшого охоронця СС Івана Петровича Тельманна від 30.8.1950 р. (судовий процес проти Тельманна, архівний номер: 15382, сторінки 38-57, архів ФСБ в Новосибірську), одного з центральних доказових засобів, які суд, незважаючи на клопотання захисту, ані не незалучив до розгляду, ані не зачитав.

Згідно з цими свідченнями, в рамках прибуття поїздів знищення жодним чином не використовувались усі охоронці. Організація знищення була однотипною і однаково організованою в «Треблінці», «Бельжеці» і «Собіборі». Поруч з усіма присутніми есесівськими наглядачами (див. також: Шелвіс, „Табір знищення Собібор”, сторінка 69, 70: Кожний працівник постійного персоналу), використовувалась велика група охоронців-„травників”, що складалась приблизно з 30 осіб. Вони були під командою і контролем німецьких есесівців-наглядачів. Поруч із ними використовувався спеціальний єврейський загін („зондер-команда”), який виконував усі роботи процесу знищення: від вивантаження з поїздів і до доставки в газові камери або до місця страти. Цей спеціальний єврейський загін складався приблизно з 50 осіб, які мали такі завдання: розвантажувати прибулі поїзди і відводити окремо чоловіків і жінок у спеціальні бараки. Ретельно обшукувати людей. Роздягнених людей групами до 100 осіб під приводом необхідності помитися, перш ніж вони будуть відправлені на роботи, доправляти у спеціально обладнані газові камери.

Тельманн у своїх свідченнях говорить дослівно таке:
«Таким чином я, разом з підлеглими мені 20–25 охоронцями, за одну зміну міг знищити від 1 500 до 2 000 невинних людей».

Ці свідчення Тельманна підтверджуються експертним висновком Дітера Поля („Травники” у таборі знищення «Бельжець» в 1941–1943 рр.” від 10.7.2009 р.) Він говорить тут таке:
«Маса „травників”, переважно українських охоронців, була розподілена на три взводи по три відділення в кожному: Один взвод відповідав за охорону (зовнішня огорожа, бараки, стайня, кухня). Інший був у готовності до використання при прибутті поїздів з депортованими, а третій готувався до наступної зміни. Взводи почергово мінялися у цих функціях».

Тут Поль посилається на матеріали допиту Л. М. Бардаченка в процесі Зуєва – процесі, який має надзвичайно важливе значення для процесу проти  Дем’янюка.

Ні експертний висновок Поля, ні свідчення Бардаченка не були залучені або зачитані земельним судом.

З історичних джерел д-ра Поля, Бардаченка та Тельманна випливає: щонайменше один взвод, а це третина „травників”, не був запланований для використання при знищенні жертв після  прибуття поїзда знищення і не мав стосунку до процесу знищення.

Щонайменше третина охоронців при прибутті поїзда знищення жодним чином не брала участі в знищенні, це випливає також і з матеріалів судового слідства. Коли свідки Блатт і Бялович обидва одностайно розповідали, що в їхній час щоденно прибував один, а інколи й два поїзди знищення і обидва свідки, незважаючи на прискіпливі розпитування, стояли на своєму, то було доведено, що можна безумовно виключити висунення прокурорського твердження, що нібито всіх наявних „травників” використовували в кожній акції знищення, або заяву для преси речника Верховного земельного суду про те, що використовувався абсолютно кожний „травник”, бо інакше апарат знищення не міг функціонувати. Апарат знищення функціонував, як описує Шелвіс у своїй книзі „Табір знищення Собібор” на сторінках 69 і далі, тому що есесівські мерзотники використовували засіб, який раніше вже довів свою успішність:
«Допомога євреїв у їхньому власному знищенні (див. сторінку 72)».

Те, що максимально 30 охоронців-„травників” використовували в процесі знищення при прибутті поїзда знищення з «Вестерборка», іще максимум 30 охороняли табір, а решта не брали в цьому участі, випливає, зрештою, – щодо  поїздів з «Вестерборка» – зі свідчень допитаних тут свідків: 

Жертви знищення з «Вестерборка» не мали, як повідомлялось, жодного уявлення, їм навіть на думку не спадало, що їх буде знищено, вони були твердо переконані, що працюватимуть у нових поселеннях, насамперед в Україні, з єврейським самоуправлінням.

Тому їхнє прибуття до «Собібора» проходило – на відміну від прибуття багатьох поїздів знищення, в яких для знищення доставляли польських євреїв, – цілком нормально.

З самого початку уникалось встановлення будь-яких обмежувальних загорож, використовувався лише обмежений персонал, щоби не викликати жодної підозри. Голландських євреїв таким чином цілковито обманювали, і вони йшли на смерть без жодного опору.

Утворення загороджувального оточення зі 150 озброєних „травників” у разі прибуття таких поїздів не було ані продиктованим, ані бажаним, ані реальністю. Зовсім навпаки: утворення і використання загороджувального оточення не було не тільки необхідним, але й не здійснювалось.

Жертви знищення почувались упевнено, коли їх приймали свої, а постійний есесівський персонал табору – німецькі  есесівці – виявлявся люб’язним, доброзичливим і привітним, будівлі та їхнє оточення були облаштовані так, що ці жертви знищення не мали жодної підозри і, завдяки підступному обману, були готові – в повному розумінні цього слова – добровільно зайти в газові камери. «Спів дудочки» есесівських вовків в овечих шкурах, можливість написати поштові листівки на батьківщину і привітати тих, хто там залишився, викликали (за свідченнями) – як би це жахливо і зловісно не звучало – навіть радість та оплески.

Те, що в рамках прибуття поїздів знищення використовували не всіх „травників”-охоронців, випливає з вироку земельного суду Хаґена в першому процесі щодо «Собібора». Згідно з цим вироком, саме в період, що стосується обвинувачення прокуратури Мюнхена проти Джона Дем’янюка, робочі команди єврейських в’язнів  «Собібора»  під управлінням та охороною німців та іноземні члени місцевого табірного персоналу зносили гетто, влаштовані навколо «Собібора» в попередні часи. У вироку на стор. 259 і наступних ми читаємо таке:

«Влітку 1943 р. Дубойс протягом кількох тижнів спостерігав за робочою командою, що складалася з євреїв та українських охоронців, які ліквідовували гетто у Влодаві. Вранці вагон з „робочими-євреями” чіпляли до планового поїзда і відвозили до Влодави. Ввечері команда таким же способом поверталася назад. Дубойс надалі займався тим, що для боротьби з бандитизмом в Білґораї (між Замостям та Любліном) збирав і відвозив предмети устаткування».

У другому процесі щодо «Собібора» в земельному суді Хаґена свідок Абрагам Марр розповів, що в травні 1942 р. він прибув до «Собібора» з великим залізничним транспортом. Він не брав участі у всіх шикуваннях, бо щонайменше тричі разом з Френцелем і командою деякий час був поза межами табору («Собібора»), щоби зносити будинки у Влодаві та Хелмі.

Голландський професор Крістіан Рютер у своєму листі від 9.11.2010 р. недвозначним чином звернув увагу – як прокуратури, так і захисту – на ці обставини. Прокуратура передала документи до земельного суду Мюнхена 17.11.2010 р. Прокуратура потім повідомила голові суду таке:

«Могло трапитись і так, що іноземний есесівський охоронець час від часу використовувався для робіт поза межами табору. Але це не стосується відповідного моменту часу, коли прибували транспорти знищення з «Вестерборка». Тут потрібна була кожна людина з персоналу. Наглядати потрібно було не лише за наявними ув’язненими робітниками, які також були невідкладно потрібні для реалізації таких заходів. Скоріш, потрібно було, зокрема, перешкоджати тому, щоби велика кількість приречених на смерть людей (аж до 3 000) могла спільно опиратись убивству в присутності есесівського персоналу. Тут був необхідний кожен наявний охоронець. Усі інші „зовнішні” застосування могли цього дня почекати».

Ці твердження прокуратури цілком очевидно ведуть у нікуди. Вони не мають нічого спільного з описами свідків, які повідомляють лише про обмежене використання персоналу у дні прибуття жертв знищення з «Вестерборка». Крім того, думка прокуратури різко суперечить розповідям свідків, згідно з якими до «Собібора» практично щодня прибували один або два поїзди знищення, і, таким чином, слід виходити з того, що трудове використання протягом тижнів робочої команди з євреїв та українських охоронців, які ліквідовували гетто у Влодаві, тривало зазвичай і в той час, коли прибували поїзди знищення. Це не становило жодної перешкоди, оскільки завжди третина „травників” не була „запряжена” в машину вбивств кожного дня знищення. Тому не слід сумніватись у доведенні того, що не всі наявні – не кажучи вже про абсолютно всіх – охоронці були задіяні в апараті знищення при прибутті поїздів знищення, несли там свою службу і якимось чином брали участь у процесі знищення.

Те, що це є лише історичною правдою,  підтверджується відомими висловлюваннями Крістіана „Жахливого”, Крістіана Вірта, начальника табору «Бельжець» і потім інспектора всіх трьох таборів знищення в рамках „Акції Райнхардт”. Він хвалився, що при вбивстві жертв охоронці та есесівці взагалі вже непотрібні, бо застосована ним єврейська „зондеркоманда” функціонує так добре, що він зі своєю командою і самостійно цілком спроможні організувати і здійснити знищення жертв, які прибували до табору.

Захист передав судові відповідні історичні документи. Захист вніс клопотання про залучення цих історичних документів.

Те, що прокуратура в цьому процесі не може довести, що обвинувачений був присутній у наведені прокуратурою дні знищення і що він якимось чином був залучений до процесу знищення, випливає з висловлювань свідка Фрайберґа, а також з експертного висновку професора Шеффлера в окружному суді в Єрусалимі, протокол якого та констатації у вироку земельний суд Мюнхена також відмовився залучити.

Фрайберґ був наглядачем блоку чи, відповідно, комендантом бараків, у яких жили і спали звичайні охоронці. За його свідченнями, він зрозумів, саме так охоронці з «Собібора» були переведені до «Треблінки» і, оскільки відбувався процес ротації, то сьогодні вони були тут, а завтра – там.

Професор Шеффлер у Єрусалимі в процесі в окружному суді заявив як експерт таке:
«Були переміщення між таборами, про які не повідомлялось у штаб-квартиру в «Травниках» і які не відображалися ні в особових справах, ані в службових посвідченнях».

Окружний суд недвозначно викладає цю думку на стор. 327 свого вироку:
«Підтверджується це так званим листом Штрайбеля від 16.12.1942 р., в якому Штрайбель недвозначно висловлює протест перед Глобочником проти того, що охоронців переводять з одного табору до іншого без його відома».

Такий лист не мав би сенсу, якби не існувало системи ротації між таборами без залучення до цього штаб-квартири в «Травниках», лише під управлінням самих комендантів таборів.

Згідно з цим, з самого початку можна виключити твердження, що зі службового посвідчення та списків переміщень мав би випливати доказ присутності охоронця в певному таборі знищення в певний момент часу або в певний проміжок часу.

Земельний суд рішуче відмовився залучити до справи матеріали процесу проти Штрайбеля та інших, хоча мусив би це зробити в службовому порядку. Можна ще послатися на статтю Шмідта „Масштаб Дем’янюк” („Der Maßstab Demjanjuk“) в газеті „Франкфуртер Алльґемайне Зоннтаґсцайтунґ” від 7.2.2010 р., де Шмідт пише:

«Службове посвідчення та списки передислокації мусять підтвердити його (обвинуваченого) присутність. Все решту бере на себе історик в ролі експерта. Мюнхенець (експерт д-р Поль) загалом висловив свою думку щодо ролі „добровільних помічників” у «Собіборі», їхніх можливостей для втечі і покарань, які їм загрожували, які були до них застосовані. Він відзначив документацію процесів як таку, що містить багато білих плям. У вироку земельного суду Гамбурґа від 1976 р. (процес Штрайбеля) є посилання на використання призначених для «Собібора» „добровільних помічників”  в інших місцях».

Шмідт має рацію. Суд відмовляє в залученні документів Штрайбеля. Чому?

Це ж запитання слід поставити щодо відхилення земельним судом клопотань захисту про допущення доказів, що стосуються імовірної присутності обвинуваченого в таборі знищення «Треблінка» в той час, коли він мав бути в «Собіборі». Численні свідки в ізраїльських і польських процесах розповіли, що не бачили обвинуваченого в «Собіборі», хоча вони мусили його там бачити, якби він там був.

У таких же процесах численні свідки розповідали, що нібито бачили обвинуваченого в «Треблінці», в той час як вони не могли його бачити там, бо він мав бути в цей час у «Собіборі».

Чи міг суд, який має з`ясувати питання, чи був обвинувачений у певний час у таборі знищення «Собібор», не мати справи з такими свідками, не розбиратися з такими свідченнями, не розмірковувати над ними, не оцінювати їх і не робити з них жодних висновків? Чітка відповідь звучить так: суд, згідно з §244, абзац 2 КПК зобов’язаний у службовому порядку розслідувати такі висловлювання свідків.

І тут імовірний і гаданий ключовий свідок Данильченко увінчує все завершальним штрихом: спочатку він з’ясовує, що під час його присутності в «Собіборі» туди щодня прибували поїзди знищення і щодня знищувалися жертви. Після цього знищення здійснювалось день за днем, без перерв у часі (про що йдеться в обвинувальному висновку як про звичайний розпорядок у таборі знищення «Собібор»).

Але Данильченко створює своєму Дем’янюку алібі на дні знищення. Данильченко говорить про  свого Дем’янюка таке:
«Німці систематично посилали його до навколишніх гетто, щоб забирати там євреїв і доставляти їх ватажними автомобілями в табір для знищення. Я не одержував таких завдань, оскільки не мав достатнього досвіду».

Далі в його свідченнях читаємо таке:
«За те, що Дем’янюк сумлінно виконував усі накази німців, він одержував, наскільки я пригадую, Посвідчення про звільнення».

Тоді тут ніщо вже не сходиться. Якщо йти за Данильченком,  то його Дем’янюк систематично не був присутній у «Собіборі», коли прибували  поїзди знищення.

Цей Дем’янюк був систематично завантажений збиранням євреїв з навколишніх гетто. Він систематично бував у відпустках, через що взагалі був відсутній або працював поза межами «Собібора», коли прибували поїзди знищення. З огляду на цю систематичну відсутність Данильченкового Дем’янюка у «Собіборі», ніхто не може виступати з твердженням, що обвинувачений був присутній у дні прибуття поїздів знищення з «Вестерборка» до «Собібора» і був завантажений роботою в «машинерії знищення» як шестерня у зубчастому механізмі.

Те, що такий доказ неможливий, прокуратура мусила знати ще при висуванні звинувачення; земельний суд Мюнхена мусив знати при допущенні звинувачення, кожного дня протягом майже 100-денного судового розгляду і того дня, коли ухвалив рішення про попереднє ув’язнення обвинуваченого.

Адвокат Мендельсон з 1978 по 1980 р. був головним слідчим у справі Дем’янюка в США.

Свого часу він попіклувався про те, щоби свідки з «Треблінки» повторили свої фальшиві свідчення проти Дем’янюка в процесі денатуралізації І, після того як у процесі Федоренка американський суддя не повірив їм і процес Федоренка скінчився виправдувальним вироком і фіаско для свідків-очевидців. Адвокат Мендельсон тоді виклав у кількох меморандумах, які гарні у нього відносини зі свідками і що йому вдасться допомогти свідкам певною мірою стояти на своєму. Після цього він став головним слідчим проти Дем’янюка.

Сьогодні він виступає у цьому суді як представник співпозивачів, дозволяє собі оплачувати свої дорогі перельоти з Америки туди і назад за рахунок німецьких платників податків і мусить у своєму виступі перед судом погодитись із тим, що пособництво обвинуваченого у знищенні євреїв з «Вестерборка» не може бути доведено. Тому в своєму заключному виступі він переключається на імовірне пособництво обвинуваченого у знищенні євреїв з Польщі – кримінальний злочин, щодо якого відсутнє звинувачення з боку прокуратури Мюнхена. Усі представники співпозивачів ідуть за ним слідом і виступають у суді з приводу ймовірних кримінальних злочинів обвинуваченого, за якими йому навіть не було висунуто звинувачення.

Лише неможливий для наведення доказ того, що обвинувачений був присутній у наведені в обвинувальному висновку дні прибуття поїздів з «Вестерборка» до «Собібора» і використовувався в рамках процесу знищення у «Вестерборку» (але не в рамках іншої діяльності або занять), міг би взагалі призвести до того, що можна було встановити відповідну складові злочину поведінку в розумінні пособництва у вбивстві, навіть перебуваючи все ще на величезній відстані від встановлення вини. Неможливість наведення доказів поведінки, що відповідала би складові злочину, все ж таки не можна лише самими  зусиллями представників співпозивачів перевести через місток до інших днів знищення та через місток до нових, невідомих жертв. Це являло б собою нове звинувачення, яке до цього часу не висунуто.

Факт залишається фактом, що п’ятеро суддів Верховного суду Ізраїлю ще 1993 р. занесли до протоколу і встановили у своєму вироку:

«У нас немає жодного доказу про щоденне та щогодинне перебування подавця апеляції. Ми нічого не знаємо про щоденне та щогодинне – навперемінку – перебування Дем’янюка. За свідченнями Данильченка, ми якраз і не знаємо, коли і де перебував Дем’янюк 1943 року. Данильченко повідомляє про багато періодів відсутності обвинуваченого у зв’язку з «Собібором» через відпустки, через збирання жертв знищення в навколишніх єврейських гетто. Свідчень Данильченка, службового посвідчення та списків переміщень недостатньо, щоби засудити обвинуваченого згідно з §216 ізраїльського Кримінально-процесуального кодексу за «Собібор»».

Захист подав клопотання про оголошення цієї оцінки доказів Верховним судом Ізраїлю, наприклад, таким чином, як це викладено в розділах 391 і наступних. Земельний суд Мюнхена відмовився це зробити. Захист посилається на жінку, яка особисто бачила і чула, пані Рут Берґер, яка за адресою www.novoargumente.com створила блоґ „Процес Дем’янюка: несправедливість в ім’я моралі”. Вона розповідає:

«Верховний суд Ізраїлю 1993 р. нарешті відкликав помилковий вирок. Ізраїльтяни випустили на волю Дем’янюка, між іншим і за браком ознак кримінальних злочинів у «Собіборі», яких би вистачило для нового звинувачення. Чому німецька юстиція тепер знову віддає під суд цього чоловіка?»

Пані Берґер ставить правильне запитання до палати суду присяжних земельного суду Мюнхена, яка з самого початку цього процесу мусила знати, що обвинуваченому не можна довести його присутність при прибутті поїздів знищення з «Вестерборка».

Недвозначно вказується на клопотання захисту про допущення доказів і пов’язаного з цим допиту по цій темі – як свідка – офіційного німецького спостерігача за процесом з Людвіґсбурґа. І це клопотання про допущення доказів також було відхилено земельним судом.

[W.Z.9. Fictitious John Demjanjuk in "Sobibor"]

10. Фіктивна участь обвинуваченого при знищенні євреїв з «Вестерборка»
    Fictitious participation of the accused in killing Jews in "Westerbork"

Уявімо собі, що обвинувачений був присутній у дні прибуття поїздів знищення з «Вестерборка»; уявімо собі далі, що саме його взвод (але не другий або третій взвод охоронців-„травників”) якимось чином бере участь у прямому процесі знищення прибулих з «Вестерборка» євреїв від рампи і аж до входу в газову камеру; уявімо собі далі, що обвинувачений разом зі своїм взводом – альтернативно до пособництва в прямій програмі знищення – був задіяний в забезпеченні зовнішньої охорони. Тоді вперше постає питання – чи міг би обвинувачений в рамках цих обох альтернатив підпадати під кримінальне покарання?

В обох альтернатив – діяльності в забезпеченні зовнішньої охорони, з одного боку, і прямого включення в програму знищення, починаючи від рампи і аж до входу в газову камеру, з іншого боку, спільним є те, що йдеться тут про дії за наказом.

Це усвідомлення веде до постановки важливих кримінально-процесуальних питань.

І. Видавець наказу

Хто був видавцем наказів у «Собіборі» – той мав достатньо досвіду з військовополоненими „травниками” ще з табору для військовополонених.

Брутальність, убивчий терор та масова смерть військовополонених Червоної Армії були тим досвідом, якого кожний військовополонений вже набув зі своїми новими начальниками в «Травниках» і «Собіборі» і прихопив його з собою.

І якщо вже судилося, що такого „травника” посилали до табору знищення «Собібор», то він просто знову повертався не в що інше, як такий же табір знищення, в якому раніше він, військовополонений, був приречений на смерть, у якому він тепер покірним псом мусив служити новим панам.

Коли Хельґе Ґрабітц у цьому зв’язку говорить про охоронців-„травників” як про „примушених”, то має тут абсолютну рацію. „Травник” із досвідом життя в таборі знищення зносив у ньому те ж, від чого страждали і що, відповідно, мали зносити єврейські робітники-в’язні чи, відповідно, жертви знищення в «Собіборі». Той, хто в цьому зв’язку говорить про незмірну провину „травників” – той сидить в «академічній оранжереї» і показує, що він нічогісінько не зрозумів із того, що насправді відбувалось у генерал-губернаторстві з 1942 по 1944 рік.

Пекло відчинило свої ворота і перемелювало все, що йому суперечило. Людина, „унтерменш” – байдуже, єврей, українець, циган чи слов’янин – не варта була нічого. Глибоко таємна програма знищення європейського єврейства та східноєвропейських народів, організована і впроваджена найтяжчими злочинцями, виконувалась систематично, на професійному рівні та в промислових масштабах.

У кінці стояло те, чого стосувалось знищення європейського єврейства: згідно зі звітом Глобочніка про так зване „переселення євреїв”, – чистий прибуток для 1000-літнього Рейху в розмірі 178 мільйонів рейхсмарок.

Той, хто вірить тут у можливість твердження, що примусово рекрутовані „травники”, після того як вони були включені в це диявольське, високоприбуткове підприємство, розраховане на максимальну вигоду і найвищий ступінь таємності, могли в будь-який час втекти – той нічого не зрозумів з історичної правди 1942–1943 років у генерал-губернаторстві. Особливо це стосується представників співпозивачів, для яких професор Нестлер формулює свою думку наступним чином:

«Точно таким же чином тут і тепер йдеться про те, що злочин, в якому брав участь обвинувачений, є таким великим, таким тяжким, таким унікальним, таким нечуваним, що під ним не можна підводити кримінально-правову рису, що плин часу не відіграє тут жодної ролі, що строк давності не відіграє жодної ролі, що помилки та промахи минулого не відіграють жодної ролі, оскільки всі ці моменти відступають на задній план перед провиною, тягар якої поклав на себе обвинувачений, і перетворюються на питання другорядного значення».

Правильним у цих міркуваннях є опис злочину як «нечуваного». Але це – і це вирішальний момент – не імовірний злочин обвинуваченого, не злочин одного „травника”, не злочин підрозділу „травників”. Жоден „травник” не планував, не ініціював, не готував, не починав, не виконував і не завершував цього злочину. Жодному з „травників” не було винесено смертного вироку лише за одну з жертв. Якщо Вальтер сформулював це так, що фабрика знищення є злочином, то тоді захист формулює це так: Німеччина є злочином.

Це Німеччини стосується те, про що говорить професор Нестлер. Але це не стосується примусово рекрутованого „травника”, який був видресируваний у службового собаку і під час процесу знищення стояв охоронцем на зовнішній вишці позаду табору №4 у Собіборі. Жоден з „травників” не проводив – як це сформульовано в додатковому позові – своє життя протягом шести місяців у вбивстві 27 900 осіб, тобто, вбивстві 160 євреїв на день. Такі твердження не мають нічого спільного із закидами звинувачення, це патетика і полеміка, що фальшують історію. «Собібор» не був установою «місцевої служби працевлаштування». „Травники” не були «безробітними», які шукали роботи та приймали пропозицію стати помічниками вбивць на фабриці знищення. Якщо нам дозволено буде виходити з того, що у трьох таборах знищення – «Треблінці», «Бельжеці» і «Собіборі» – приблизно за два роки фабриками знищення = Німеччиною було замордовано півтора мільйона невинних людей, то стає очевидним, що такі фабрики могли успішно функціонувати лише в тому разі, якщо безперечно слухались і функціонували їхні примусово рекрутовані «службові собаки». Безперебійний процес на фабриці знищення можна було успішно забезпечити лише через найпотужніший тиск, через примус і найбрутальніші каральні акції. Видавець наказів не був «дружелюбним паном» з навколишнього оточення – видавцем наказів була фабрика знищення, злочином була „Німеччина Грозна”. Про це мусили би говорити представники співпозивачів. Але вони ухилились від цього. Вони твердять, що „травники” зробили те, що зробила „Німеччина Грозна” на фабриках знищення, і виходять, таким чином, за межі, визначені в їхньому позові.

Захист повторює: „травники” не були керівними видавцями наказів на фабриках знищення. „Травники” не умертвляли, „травники” не вбивали. Вони – якщо не говорити про ексцес виконавця – не вбили жодного єврея. Це зробили інші, співвітчизники нас, німців.

ІІ. Дії за наказом

Вибрана нацистською Німеччиною організаційна форма знищення європейського єврейства в рамках „Акції Райнхардт” спиралась на абсолютну командну владу та сліпу слухняність у „справі державної ваги”, позначеній найвищим ступенем дотримання таємниці. Вже в письмовому зобов’язанні „травника” після його примусового рекрутування містилось абсолютне зобов’язання до сліпої слухняності і до сліпого виконання наказів.

Експерт д-р Поль тут недвозначно підтвердив історичну правду, що охоронці-„травники” підлягали особливій есесівській та поліцейській підсудності. Викликає юридичне захоплення те, яким чином прокуратура, земельний суд та Верховний земельний суд постали проти юридичної послідовності цього історичного факту і відмовилися від залучення цієї історичної правди, а саме повної чинності Військово-кримінального кодексу для цього процесу і для висунення звинувачень проти Дем`янюка як взятого за основу та застосовного кримінального права на час здійснення злочину.

З факту підлеглості підрозділів „травників” особливій есесівській та поліцейській підсудності випливала автоматична чинність Військово-кримінального кодексу, військово-кримінального судочинства, а також законів щодо його запровадження, надалі наказу про запровадження надзвичайного кримінального права на період війни від 17.8.1938 р. для „травників”. Цей факт був заперечений у цьому випадку Верховним земельним судом, земельним судом і прокуратурою. Нижче я цитую з тогочасного експертного висновку д-ра Ґюнтера Серафіна від 8.7.1968 р. для суду присяжних у земельному суді Хаґена (номер документа В 162/25 у Федеральному архіві, відділення Людвіґсбурґ):

«Вироки судів вермахту були, мабуть, останнім приводом для того, щоби перетворити в дійсність планування  особливої підсудності для СС і поліції. 17 жовтня 1939 р. радам міністрів (нацистської Німеччини) видали розпорядження для захисту рейху, яким запроваджувалась „особлива підсудність для СС і поліції”. Головним відомством для неї стало головне управління суду СС.

Основою для підсудності СС і поліції, згідно з наказом від 17 жовтня 1939 р. і першим розпорядженням про його впровадження від 1 листопада 1939 р., стали Військово-кримінальний кодекс та військово-кримінальне судочинство, а потім ще й  надзвичайне кримінальне судочинство на період війни від 17 серпня 1938 р. Ці закони вермахту та постанови мусили знайти „логічне застосування” в поліцейському судочинстві. Крім того, для військовослужбовців СС мали діяти особливі положення „охоронних загонів” про покарання ганьбою.

Згідно з Постановою від 17 жовтня 1939 р., підсудності СС та поліції підлягали:
1. Штатні працівники державного керівництва СС;
2. Штатні працівники штабів тих вищих керівників СС і поліції, які мають право віддавати накази в структурах, позначених наступними номерами 3-6;
3. Працівники підрозділу в розпорядженні СС;
4. Працівники структур „СС-„Мертва голова””;
5. Працівники юнкерських шкіл СС;
6. Працівники поліцейських структур при особливому застосуванні.

Які структури і інституції мають підпадати під пункт 6, визначається наказом рейхсфюрера СС від 9 квітня 1940 р:
а) усі воєнізовані формування („Verbände”) поліції охорони громадського порядку, включно з вищими органами;
б) уся поліція безпеки, включно зі штатними працівниками СД.

Іншими словами: практично не було жодного працівника „інструмента влади рейхсфюрера СС”, який не підпадав би під особливу підсудність. Таким чином, звичайна підсудність для цього кола осіб була повністю виключена».

Я цитую з вироку земельного суду Мюнхена І від 21.1.1965 р. (процес «Бельжеця»):

«Обвинувачений діяв за наказом. Він як військовослужбовець СС підлягав особливій підсудності (Директива для особливої підсудності в кримінальних справах для службовців СС і для поліцейських формувань у разі особливого застосування від 17.10.1939 р. – RGBl. I, 210 – в поєднанні з наказом рейхсфюрера СС і начальника німецької поліції від 9.4.1940 р. – ХХІ (RA III), Bew.St.12a). Наслідком підлеглості такій особливій підсудності, яка – з добрих міркувань – звільняла кола осіб, що брали участь у масових вбивствах, від підсудності військових судів, для членів цих структур було логічне застосування приписів Військово-кримінального кодексу (MilStGB) і військово-кримінального судочинства, а також підсудності есесівських та поліцейських судів (див. BGHSt. 5, сторінки 239 і наступні).

Тому основоположний наказ про знищення, відданий Гітлером, і видані для його виконання розпорядження керівної верхівки, а також підпорядкованих їй установ слід розглядати таким же чином як військові накази. Положення про військово-кримінальну відповідальність у разі дій за наказом містяться в приписах §47 Військово-кримінального кодексу. Згідно з ними, одноосібну відповідальність несе начальник, що віддає накази, навіть якщо виконанням наказу  в службових справах порушується кримінальний закон; слухняним підлеглим виконавцям наказу покарання як учасникам загрожує лише в тому разі, якщо їм стало відомо, що наказ начальника стосується діянь, метою яких є загальний або військовий злочин чи правопорушення.

§47 Військово-кримінального кодексу передбачає „наказ у службових справах”. Під цим слід розуміти службове розпорядження військового начальника підлеглому, яке пропонує саме таку певну дію або бездіяльність. Наказ у цьому розумінні не залишає виконавцю жодного місця для власного розсуду.

Якщо перенести ці основоположні міркування на даний випадок, то виявляється, що у разі наказу про знищення єврейського населення в окупованих східних областях та наступних розпоряджень, виданих для виконання цього наказу працівникам табору знищення «Бельжець», йшлося про „накази у службових справах” і, таким чином, про накази в розумінні §47 Військово-кримінального кодексу. Обвинуваченому, якому було наказано допомагати у масових вбивствах, не залишалося жодного простору для ухвалення власного рішення. Цілком очевидно, що наказ про знищення, відданий Гітлером, і видані для його виконання розпорядження мали на меті здійснення злочинів, а саме через нічим не виправдане вбивство людей, і, таким чином, були протиправними за своїм змістом. Протиправність масового знищення невинних людей, без огляду на вік і стать, обвинувачений – як він визнав – також ясно усвідомив.

Він знав, що наказані йому дії мали на меті злочин і не були виправданими з жодної точки зору».

Те, що для всіх „травників” мусили бути чинними і застосовуватись особлива „есесівська” підсудність і, таким чином, Військово-кримінальний кодекс, недвозначно підтверджено для нас експертним висновком д-ра Поля в судовому розгляді. Незалежно від д-ра Поля професор Кюль у своєму робочому звіті (3/2009 „Піхотинці знищення – процес проти  Джона Дем’янюка і участь не-німців в „Шоаху” (Голокості)) наводить таке:

«Цей спосіб дії був забезпечений ще й тим, що „травники”, починаючи з 1943 р., були офіційно підпорядковані есесівській та поліцейській підсудності німецького Рейху».

Захист повторно спробував відкрити шлях історичній правді в цьому процесі. Верховний земельний суд і земельний суд до сьогодні не відмовилися від своїх тверджень у рішеннях про взяття під варту, що Військово-кримінальний кодекс тут узагалі не може бути застосовано. При цьому використовувались незрозумілі ланцюжки аргументації. Служба охоронця-„травника” нібито була зовсім не такою, як у бойового солдата, Військово-кримінальний кодекс нібито може бути застосовано лише до бойових фронтових солдатів. Лише „травники” в концентраційних таборах становили собою посилення есесівських структур „Мертва голова” і, таким чином, були військовими, але це не стосувалось „травників” у таборах знищення. Прокуратура стверджувала, що підлеглість „травників” підсудності СС нібито не мала жодних наслідків, скоріше правовий стан узагалі не змінився в порівнянні з попереднім, був чинним службовий регламент для поліцейських формувань з 1941 року.

Усі ці аргументи і твердження вказують на неправильну оцінку тогочасного правового стану, нерозуміння тогочасного кримінального права на момент вчинення діяння. Очевидно, що всі рішення земельного суду та Верховного земельного суду про взяття під варту є матеріально помилковими, бо вони спираються на незастосування відповідного Військово-кримінального кодексу.

Захист наголошує, що він постійно і безкомпромісно посилався на те, що в цій справі слід було застосувати Військово-кримінальний кодекс, і що це мусило би привести до негайного звільнення підзахисного. Посилання захисту були сприйняті як „заїжджена платівка”, „юридична скандальність”, „гнітюче затягування”.

1) Застосування Військово-кримінального кодексу до військовополонених

Оскільки „травники” одержали свій статус військовополоненого уже згідно з міжнародним правом, навіть якщо вони були звільнені з військового полону, то для них і без того вже був чинним Військово-кримінальний кодекс, а саме §159, який викладено наступним чином:

«Абзац 1: Військовополонений, який порушує своє чесне слово не втікати, карається смертю.

Абзац 2: Таким же чином карається той, хто до закінчення війни та воєнних операцій чинить усупереч умовам, на яких він був звільнений з полону».

У коментарі до §159 у Дьоркена/Шерера це звучить так:

«Положення закону загрожують абсолютною смертною карою тим військовополоненим, хто порушує своє чесне слово не втікати або значною мірою (це випливає з санкції кримінально-правової норми) діє всупереч умовам, на яких він був звільнений з полону».

Твердження прокурора д-ра Лутца та співпозивачів, що „травник” своєю втечею міг уникнути служби в рамках „Акції Райнхардт”, не наражаючись на значний ризик, є несумісними зі станом законодавства на час дій для військовополонених. Положення §159 Військово-кримінального кодексу доводять якраз протилежне. „Травник”, який втікав з табору знищення, до якого він був направлений як есесівський охоронець, згідно з положеннями  §159 Військово-кримінального кодексу підлягав абсолютній смертній карі, без усіляких „якщо” чи „але”. „Травник”, який, усупереч своєму службовому обов’язкові сліпої покори, відмовлявся виконувати накази або наважувався втекти, діяв значною мірою всупереч умовам, на яких він був звільнений з полону. Абсолютна смертна кара була неминучим наслідком його дій.

Наводиться недвозначне посилання на службову присягу, яку давав „травник” і яка у всіх відношеннях була рівнозначна чесному слову за положеннями §159 Військово-кримінального кодексу.

Тому мова йшла не про «певний ризик», а зовсім про протилежне. Той, хто, будучи  військовополоненим „травником”, наважився би виконувати рекомендації д-ра Лутца і професора Нестлера, форсував би власну страту.

Положення §159 Військово-кримінального кодексу не передбачали тут жодного винятку.

2) Наказ є наказ

Перш ніж почати детальніше ознайомлення з §47 абзац 2 Військово-кримінального кодексу, слід зупинитися на діях за наказом в історичному контексті. Аж до Другої світової війни підлеглий виконавець наказів у всьому світі був звільнений від відповідальності за виконання наказу його начальника. У Берле і Ґесберґера, „Міжнародне кримінальне право”, посилання 541, це звучить так:

«Згідно з принципом „respondeat superior” (“відповідальність начальника” – лат.), який був чинний до Другої світової війни, розпорядження начальника завжди і повністю виключає кримінальну відповідальність підлеглого, який діяв у відповідності до розпорядження. Кримінальному покаранню підлягає лише начальник. Головна мета цього основного положення, розробленого для умов виконання військових наказів, полягає в забезпеченні необмеженої слухняності виконавця наказів. Сьогодні, правда, цю модель переглянуто, безумовна безкарність слухняного підлеглого вже не може бути сприйнято в демократичній правовій державі».

Однак такий стан законодавства залишався до Другої світової війни, такий стан законодавства був у Совєцькому Союзі,  таким був закон для кожного червоноармійця.

Солдат Червоної Армії для уникнення смертної кари завжди мусив дотримуватися девізу: «Наказ є наказ».

Абсолютний обов’язок червоноармійця виконувати наказ існував поруч із виключною відповідальністю начальника.

Це правове положення червоноармієць прихопив з собою ще з Совєцького Союзу, коли він примусово рекрутованим військовополоненим потрапляв до «Травників» чи «Собібора».

Ні прокуратура, ні співпозивач, ані земельний суд Мюнхена в цьому процесі не виявили жодного інтересу в детальнішому висвітленні шкільної і навчальної системи в «Травниках». Але ми все ж таки знаємо – як історичну правду – щонайменше таке: абсолютна слухняність у виконанні наказів, ба навіть сліпа покора були головним навчальним предметом школи „травників”.

Вищою метою навчання було таке: примусово рекрутований військовополонений мусив перетворитися на дресированого службового собаку арійської „надлюдини” – „юберменша”, «собаку», який би сліпо виконував кожен наказ свого «хазяїна».

Цілком певно можна виходити – як з історичної правди – з таких міркувань:

У рамках навчання „травників” жодному з них ніколи не говорили, що він мусив би перевіряти кожний наказ, чи його зміст не є злочином або правопорушенням і чи він не є необов’язковим для виконання.

Якщо виходити з правового стану, який був чинний для червоноармійця в Совєцькому Союзі,   який в системі „травників” був значно посилений та зміцнений, то можна відзначити, що кожний використаний у таборі знищення „травник” перебував у стані помилки щодо заборони чи дозволу дії  згідно з §17 Військово-кримінального кодексу.

„Травник” міг і мусив виходити з того, що через виконання наказів своїх начальників не міг підпадати під кримінальну відповідальність, скоріше його начальник ніс одноосібну відповідальність за наказ і його правомірність.

3) Значення  §47 Військово-кримінального кодексу

Згідно з положеннями §47 Військово-кримінального кодексу, відповідальність за відданий наказ головним чином стосувалася начальника, а не виконавця наказу. Останній же – згідно з положеннями §47 Військово-кримінального кодексу – міг бути покараний лише за виконання наказу, в якому містились злочин або правопорушення, якщо йому було про це відомо. В коментарі Дьоркена і Шерера це звучить так:

«Підлеглий в основному не несе кримінальної відповідальності за дії, вчинені на виконання наказу. Бо ж наказом він звільняється від провини.

Накази мусять виконуватись. Це правило чинне і для протиправних наказів, вони ще не є необов’язковими для виконання через їхню протиправність. Це ясно з військової практики. Бо ж наказ може бути протиправним уже через те, що вищий начальник заборонив його видавати. Отже, підлеглий мусить рахуватися з обов’язковістю виконання кожного наказу. Необов’язковим є наказ вчинити злочин чи правопорушення. Законодавча заборона чинити такі дії, за які загрожує кримінальне покарання, не може бути скасована наказом. Незважаючи на це, підлеглий може залишатися слухняним доти, доки йому не впаде в око саме необов’язковість виконання наказу. Це якраз і є зміст пункту №2, в якому підлеглого визнають таким, що підлягає кримінальному покаранню лише тоді, коли він знав, що наказ стосується дій, які спрямовані на вчинення злочину чи правопорушення. […] Навіть якщо наявні передумови пункту 2, то все ж таки міра провини підлеглого внаслідок притаманної солдатові готовності до слухняності може бути настільки незначною, що його не слід і карати. В таких випадках абзац 2 дає можливість відмовитися від покарання, незалежно від того, чи злочин як такий був тяжким або чи він призвів до суттєвих наслідків. Якщо вже тут є можливість узагалі відмовитися від покарання, то, згідно з висновком, що „більше завжди охоплює менше”, покарання, яке загрожує винному, можна пом’якшити з огляду на службовий обов’язок».

У чому ж полягає значення цього положення?

1. §47 Військово-кримінального кодексу  належить до матеріального права і відображає об’єктивну підставу для виключення покарання для виконавця наказу, виконанням якого порушується кримінальний закон. Вимога покарання для виконавця тим більше не виникає. Єдина і повна кримінальна відповідальність за це стосується – згідно з основним правилом §47 – начальника, тобто того, хто віддав наказ.

2. Є два винятки із загального правила звільнення від відповідальності виконавця наказу: по-перше, це перевищення наказу через ексцес виконавця, і, по-друге, виконання наказу, який стосувався дій, метою яких були загальний або військовий злочин або правопорушення, і це стало очевидним для виконавця наказу.

Винятки з загального правила звільнення від покарання виконавця наказу в розумінні можливості його покарання обмежуються виключно діями, які наказом було доручено його виконавцю. Віддалена мета, яку переслідував наказ начальника, яка являє собою злочин або правопорушення, залишається при цьому поза увагою. Таке ж правило чинне у разі, якщо наказ є частиною або більшою частиною або наповненням наказів, які – кожний окремо взятий – не містять у собі загального або військового злочину, але у своїй взаємодії та у взаємному поєднанні ведуть до бажаного начальником успіху в розумінні загального або військового злочину чи правопорушення. Загальне звільнення від покарання за §47 Військово-кримінального кодексу порушується лише і виключно виконанням наказу, який було віддано виконавцю. Цей наказ і дії, яких вимагав цей наказ, мусять самі по собі містити склад звичайного або військового злочину або правопорушення. Лише за цей злочин або правопорушення мусить потім нести відповідальність виконавець наказу, коли його як учасника, тобто посібника, може бути покарано.

Якщо перевести теорію у практику, то це означає таке:

Якщо наказ „травникові” в «Собіборі» містив вимогу розстріляти чотирирічну жертву знищення, його матір на останніх місяцях вагітності і її 80-річного батька, то це – згідно із загальним кримінальним правом – є вбивством або вбивством без обтяжливих обставин; „травникові також відомо, що наказ стосується дії, яка являє собою злочин.

У такому разі загальне звільнення від покарання для „травника” скасовується, він мусить визнати звинувачення у пособництві смертельно-тяжкому тілесному ушкодженню або у пособництві вбивству. Відповідний есесівський суд мусить все ж таки перевірити, чи існували передумови §47 абзац 2.

Якщо наказ „травникові” вимагає стояти на посту на сторожовій вишці Х у «Собіборі» й у цей час пильнувати, щоби жодна людина ані потрапила до табору, ані втекла з табору, і „травник” виконує цей наказ, то дія, якої вимагає цей наказ від „травника”, за загальним кримінальним правом означає загрозу, можливо, примушення чи позбавлення волі. Для випадку, коли фактично було здійснено спробу втечі й цю втечу було відвернуто охоронцем, можна було би перевірити, чи беруться до уваги інші кримінальні закони.

Наказ узяти на себе зовнішню охорону табору як такий не стосувався все ж таки жодної дії, виконання якої як таке являло б собою злочин чи правопорушення, і в жодному разі – злочин убивства.

Таким чином, мусить залишитися загальне звільнення виконавця наказу від покарання згідно з §47 Військово-кримінального кодексу.

Це означає таке: виконавцеві наказу в рамках кримінального права, застосовного на час учинення діяння, не може бути поставлено в провину те, що видавець наказу в рамках своєї компетенції віддає накази, які, поруч із вимогою конкретної дії, забезпечують або стимулюють досягнення мети, якої прагне начальник, наприклад, убивства того ж дня тисячі примусово депортованих євреїв з «Вестерборка». Кримінальна відповідальність виконавця наказів описана виключно змістом наказу та дією, якої він вимагає, але вона також є обмеженою.

Усі віддалені цілі і всі ефекти синергії, які є результатом взаємодії різних наказів різним виконавцям і які ведуть до кримінально-правового результату, що лежить поза змістом наказу, не можуть вести до кримінально-правової відповідальності виконавця у відповідності до §47 Військово-кримінального кодексу.

Чи є для цього правого стану кращий доказ, ніж висловлювання одного німецького судді?

Суддя земельного суду Хаґена Ріхтгофен сказав це голосно і певно в цій судовій залі:

«Джона Дем’янюка ніколи не можна було звинувачувати. Ми не мали б допускати звинувачення».

Суддя Ріхтгофен дійшов цього висновку, оскільки він міг би застосувати право, чинне на час вчинення діяння, а саме §47 Військово-кримінального кодексу, який і слід було би застосувати. Суддя земельного суду Хаґена Ріхтгофен, який вів процес Собібор ІІ, сказав ще набагато більше:

««Травники» не мали жодної влади. Вони були розподілені лише як табірна охорона. Їхньої присутності в таборі було ще недостатньо, щоб виправдати їх засудження до смертної кари за пособництво. Я не знаю жодного складу кримінального злочину, в якому до провини веде сама лиш присутність».

4) Значення §47 Військово-кримінального кодексу

У відповідності  до  вже  цитованого  коментаря Дьоркена і Шерера, для застосування положень §47 Військово-кримінального кодексу немає значення, чи злочин як такий є тяжким або чи він призвів до суттєвих наслідків.

Можливість відмовитися від покарання або пом’якшити його випливає тільки лише з „ножиць” між здійсненим у конкретному випадку неминучим виконанням наказу і мірою шансу виконавця наказу – незалежно від його обов’язку і його готовності – підкоритися наказу, відмовитись від його виконання без наслідків для себе і без власної загрози або ухилитись від виконання наказу.

Потім для застосування положень §47 Військово-кримінального кодексу не має значення, чи  йдеться про вбивство, не мають значення наслідки злочину вбивства, а саме чи йдеться про 100, 1000, 2000 або 3000 замордованих людей. Вирішальною є лише конкретна ситуація підкорення наказові, в якій перебуває „травник” як примусово рекрутований військовополонений Совєцької Армії з тим досвідом, якого він набув з німцями в таборі для військовополонених.

Щодо цього експерт д-р Поль зробив певні висновки, про які прокурор д-р Лутці забув нагадати у своєму заключному слові. Експерт Поль:
«У разі відмови від виконання наказу або при втечі „травника” для нього існувала загроза життю, і не лише для нього, а й для його найближчих родичів, з огляду на відповідальність всіх членів сім’ї за діяння, вчинені одним з її членів».

Експерт продовжує далі:
«Кожне повторне піймання „травника” після того автоматично призводило до його страти або до вжиття до нього спеціальних заходів, отже, до шибениці».

Експерт Поль продовжує далі:
«З «Бельжеця» відомо, що табірний комендант особисто розстріляв двох “травників”, коли ті відмовилися допомагати у знищенні єврейських жертв».

Тут можна додати ще й таке: один примусово рекрутований до „травників” червоноармієць не міг забути, як німці лютували проти нього і його товаришів у таборі військовополонених, як вони не звертали жодної уваги на Женевську угоду та Гаазьку конвенцію з ведення сухопутної війни і як вони – з повною зневагою до життя та права на життя – щоденно голодом, розстрілами та газовими камерами знищували тисячі з трьох з половиною мільйонів військовополонених червоноармійців.

Той, хто червоноармійцем був примусово рекрутований до «Травників» і як військовополонений не виконував накази німців, той мав бути певен, що будь-якої наступної миті розправляться й з ним самим.

Коли прокурор, співпозивачі і мюнхенська юстиція у своїх заключних промовах у суді та рішеннях про ув’язнення до сих пір виступали з твердженням, що „травники” могли відмовитися від виконання наказів і втекти, то вони таким чином вимагають, щоби „травники” у конкретній ситуації були і мусили стати героями.

Але ж героїв знаходять, як правило, лише на цвинтарі. Тому вони й герої, бо своє рішення стати героєм у 99,9% випадків не пережили.

Той, хто твердить про червоноармійців, примусово рекрутованих до „травників”, що ті могли без ризику відмовитися від виконання наказів і втекти, – той займається порожніми фантазіями.

Тому і Крістіан Рютерс, авторитетний знавець і експерт з питань вчинених націонал-соціалістами злочинів, в одній із передач українського телевізійного каналу „1+1” назвав твердження прокурора д-ра Лутца, буцімто „травники” могли втекти під час здійснення засекреченої, державної ваги „Акції Райнхардт”, тим, чим воно є, тобто – казкою.

Отже, визначено, що §47 абзац 2 може бути цілковито застосованим, передумови незначної чи, відповідно, взагалі жодної провини є настільки однозначними, що не може й не могло бути призначення покарання для „травника”. Саме це і є поясненням, чому за 70 років післявоєнного судочинства ніколи не висували звинувачення проти „травників”.

5) §47 Військово-кримінального кодексу як основоположна норма порушення акцесорності

Положення §47 Військово-кримінального кодексу є підставою для виключення покарання, в кожному разі в тому сенсі, що вимога покарання для підлеглого виконавця наказу з боку держави  при його діях за наказом у службових справах тим більш навіть не виникає, тоді як вона існує для видавця наказу – без будь-яких „якщо” і „але”. Підстава в разі дій за наказом у службових справах є загальною і універсальною. Винятки, які робить §47 Військово-кримінального кодексу (в якому визначається, що для слухняного підлеглого можливість його покарання як учасника-виконавця існує лише за двох передумов, а саме за передумови ексцесу або за умови необов’язковості виконання наказу), є таким же чином основоположними – з огляду на конструкцію та систематику §47. Для цих випадків виникнення вимоги покарання для виконавця наказу підтверджується як виняток. Правовою нормою, що обґрунтовує покарання, в такому випадку є не кримінально-правова норма загального кримінального права або військового кримінального права, а сам лише §47 Військово-кримінального кодексу. Загальний або військовий злочин чи правопорушення належить до передумов, на яких обґрунтовується і встановлюється правонаступництво норми §47, а саме караність виконавця наказу. Основоположною нормою обґрунтування покарання є виключно §47 Військово-кримінального кодексу, а не відповідний фактичний склад загального чи військового злочину або правопорушення.

Водночас за допомогою цього врегулювання, з огляду на склад кримінального злочину вбивства та умисного тяжкого тілесного ушкодження зі смертельним результатом, порушується сувора акцесорність між пособництвом та винуватістю у вчиненні злочину. Виконання наказу в основному і загалом не підлягає покаранню, тут не чинні положення загального кримінального права про склад кримінального злочину. Тільки для обох виняткових випадків караність виконавця наказів обґрунтовується в §47 Військово-кримінального кодексу, але не в §211 або в інших положеннях загального кримінального права. З безкарної поведінки, яка загалом не тягне за собою кримінальну відповідальність виконавця наказу, в обох випадках винятку постає каране діяння, що, крім того, з самого початку в §47 Військово-кримінального кодексу визначається і встановлюється (з виключенням загального кримінального права) як кримінальна відповідальність посібника, за законом. Навіть власноручний розстріл жертви знищення біля ями, згідно з §47 Військово-кримінального кодексу, не перевіряється і не сприймається як вбивство винуватцем злочину, якщо це здійснюється за наказом начальника. §47 Військово-кримінального кодексу – як основоположна кримінально-правова норма – визначає, що власноручний розстріл жертви знищення за наказом з самого початку є лише діянням посібника.

Таке законодавчо обґрунтоване надання переважного права веде вимушеним чином, крім усього іншого, до того, що діяння за наказом у таборі знищення є для виконавця наказів з самого початку безкарним навіть у тому разі, коли наказ як такий ще не являє собою злочину або правопорушення, а лише в поєднанні з цілями або метою, яку переслідує начальник, фактично створює пособництво у здійсненні такого злочину або правопорушення.

Це означає, що взяття на себе охорони табору знищення за наказом начальника не створює жодної кримінальної відповідальності для виконавця такого наказу. Скоріше, за основною умовою §47 Військово-кримінального кодексу, залишається те, що кримінально-правова відповідальність  стосується виключно начальника – видавця наказу.

Наслідком є те, що при застосуванні положень §47 Військово-кримінального кодексу  кожне звинувачення, висунуте проти Джона Дем’янюка, втратило чинність за терміном давності. У випадку охорони табору знищення йдеться про дії за наказом, і тому (в найкращому разі) – про військово-кримінальний злочин у розумінні §47 Військово-кримінального кодексу. Для цього кримінального злочину не чинні положення про скасування терміну давності у разі вбивства.

6) Злочинний наказ фюрера або Адольф Гітлер як убивця в суді СС

Правильність цього результату випливає з того аспекту, який земельним судом ще не було покладено на шальку терезів.

Захист повторно послався на наявний експертний висновок щодо протиправного наказу як підстави крайньої необхідності – тему, яка найтіснішим чином пов’язана з §17 Кримінального кодексу та §47 Військово-кримінального кодексу. Протиправний наказ як підставу крайньої необхідності, чи, відповідно, протиправний наказ як імовірну підставу крайньої необхідності вигнали з цього процесу з тим поясненням, що суд міг би займатися такими міркуваннями лише в тому разі, якби обвинувачений конкретно посилався на це.

Описом його становища в конкретній ситуації, його міркуваннями та намаганнями уникнути цієї ситуації суд узагалі міг би скористатись, аби перевірити, чи обвинувачений перебував у безвихідному і безнадійному становищі, і що це можна було б оцінити на користь його виправдання. До цього розділу захист іще раз детально і широко повернеться нижче у своєму заключному слові.

Початкова ситуація §47 абзац 2 для відмови від покарання або його пом’якшення полягає в тому, що „травник”, який одержав наказ розстріляти в таборі знищення 100 жертв, усвідомлює це злочином або правопорушенням і тому знає, що наказ є необов’язковим для виконання, але все одно виконує цей наказ, хоча й  міг би відмовитися від його виконання без наслідків для самого себе.

Отже, перейдемо до «Собібора»: повернімося назад у 1943 рік і зустріньмось там з „травником” Данильченком і начальником табору Штанґлем, який саме наказує Данильченкові розстріляти поставлених над ямою старих та хворих нібито з медичного стаціонару.

Очевидно, що змістом наказу Штанґля Данильченку є вбивство жертв знищення. Наявні передумови §47. Наказ Штанґля Данильченкові є необов’язковим для виконання. Данильченко може відмовитися від його виконання згідно з §47 без жодних наслідків для самого себе. Відбувається саме таке – Данильченко відмовляється виконувати наказ, покладаючись на законодавчий та правовий стан.

А тепер відбувається незбагненне: начальник табору Штанґль якраз має, як повідомляє експерт д-р Поль, пряму дисциплінарно-каральну владу над Данильченком, він може його просто пристрелити, без жодних наслідків для самого себе. Те, що він міг би це зробити, підтверджує земельний суд Хаґена у своєму вироку в першому процесі щодо «Собібора» на сторінці 399. „Травники” були піддані свавіллю начальника табору, незважаючи на чинність особливої підсудності СС (див. сторінка 399). Штефан Кюль пише в своїй статті „Піхота знищення”:

«Однак, впадає в око те, що у випадку „травників” керівництво навіть не користувалось інструментом відправки їх назад, у табори військовополонених.

Командири батальйонів і рот мали в своєму розпорядженні власний перелік покарань, в якому було все: від заборони на вихід до тілесного покарання охоронців і аж до смертної кари. Таким чином, було розроблено типовий для примусових організацій набір інструментів, який – альтернативно до загрози звільнення в інших типах організацій – забезпечував готовність їхніх членів до слухняності у виконанні наказів. Такий спосіб дій був застрахований ще за й рахунок того, що „травники”, починаючи з 1943 року, офіційно підлягали есесівській і поліцейській підсудності німецького рейху».

Але повернімося до табору «Собібор»:

Штанґль не розстрілює Данильченка і, обурений відмовою виконання наказу, лише віддає розпорядження заарештувати його і висуває проти нього звинувачення у відповідному есесівському і поліцейському суді в Любліні. У звинуваченні йдеться, природно, про відмову від виконання наказу, про підрив обороноздатності і про порушення положень §159 Військово-кримінального кодексу. Данильченка недвозначно звинувачено в тому, що він не виконав наказ розстріляти євреїв.

Тепер запитання: чи визнав би есесівський і поліцейський суд право Данильченка і чи виправдав би його?

Відповідь  випливає з експертного висновку д-ра Серафіна від 1969 року для суду присяжних у Кілі в процесі проти Ганса Шлехте (номер документа: 2 Ks 1/69), в якому під цифрою ІУ подана його історична думка щодо проблеми протиправного наказу як підстави крайньої необхідності. На сторінці 49 і далі д-р Серафін порушує питання:

«Але що слід було офіційно розуміти тоді – незалежно від моральних та правових почуттів окремого індивідуума – під злочинним наказом?»

Очевидно, що есесівський та поліцейський суд у своєму процесі проти Данильченка за його відмову виконувати наказ виходив би з офіційної версії того, що слід було розуміти під злочинним наказом. Д-р Серафін посилається на повідомлення про підсудність СС та поліції, номер 2 за жовтень 1940 р., сторінка 42. Він цитує вибірково:

«Основний принцип безумовного послуху мав цінуватися високо. Тому навіть протиправний наказ був, як правило, обов’язковим для виконання. Існує лише зовсім небагато виняткових випадків, у яких наказ не потребує слухняності у його виконанні. Якщо відомо, що наказ начальника стосується дії, метою якої є злочин або правопорушення, то цей наказ можна не виконати, бо інакше його слухняний виконавець сам підлягатиме покаранню. Зрештою, необов’язковими до виконання є накази, які не стосуються служби, завдають тяжкої шкоди репутації СС або найгрубішим чином зневажають основні світоглядні закони НСДАП, вимагають неможливих дій або цілковито безпідставно ставлять на карту життя та здоров’я. Неправильне уявлення про це завжди цілковито  відноситься на рахунок того, хто не слухається».

Д-р Серафін пише на сторінці 50:
«Значення цих основних положень головного управління суду СС полягає, як мені здається,  в поєднанні понять „злочинний наказ” і „наказ, який порушує світоглядні основи НСДАП”. Накази на знищення, які взагалі порушували почуття права і моралі окремої людини, мали для неї на меті злочин, однак відповідали основному світоглядному закону НСДАП. За висловом Гіммлера, вони означали, наприклад, не тяжку загрозу репутації СС, а скоріше, вічну заслугу цієї партійної структури. В цьому зв’язку слід нагадати про досить відомі висловлювання рейхсфюрера СС у його „познанській промові” восени 1943 року. Тлумачення, яке сьогодні можна і слід було би дати тому […], що злочинні накази і такі, що порушують націонал-соціалістський світогляд – тобто в основному два цілком різні типи наказів – мусили би бути відхилені, тоді могло бути лише чужорідним і невластивим. У певних випадках для такої інтерпретації слід було би проявити неабияку відвагу».

Тогочасний есесівський і поліцейський суд ніколи не поділяв ту точку зору, що Штанґль віддавав Данильченкові буцімто злочинний наказ. Цілком навпаки, накази на знищення євреїв відповідали основному світоглядному закону НСДАП. Данильченко, зі своєю окремою думкою, що тут ішлося про злочинний наказ, ніколи не зміг би підтвердити це в суді СС.

Д-р Серафін  у своєму експертному висновку точно посилається на наступне:
«Знищення європейського єврейства було «наказом фюрера»».

Есесівський і поліцейський суд мусив би – щоби надати право Данильченку – звести наказ Штанґля до відповідного наказу фюрера, а потім у своєму вироку мусив висловитися на користь Данильченка, що наказ фюрера на знищення європейського єврейства є злочином, Адольф Гітлер і його банда є вбивцями і терористами, тому Данильченко по праву не мусив би виконувати наказ фюрера і наказ Штанґля, скоріше його слід було би виправдати.

Іншими словами: за наказами, які були віддані в таборі знищення «Собібор», стояв наказ фюрера, а з ним – і сам фюрер.

Але ж таким чином подібний наказ належав до наказів, які були священними.

Я цитую д-ра Серафіна в названому експертному висновку, сторінки 45 і 46:

«Але цього було недостатньо, коли хто-небудь усвідомлював злочинний характер відданого йому наказу. Бо кожен, хто вбачав для себе конфронтацію з наказом на знищення, мусив би також вступити в суперечку з фактом, мусив би якимось чином  бути готовим до того, що мова при цьому йшла про „наказ фюрера”. Це все ж таки означало, що він був відданий – за тогочасними уявленнями – найвищою державною владою. Тут не можна так просто відмахнутися від поняття „фюрер”, що при цьому буцімто йшлося лише про партійний термін, який не обов’язково поширювався на державний сектор.

Таким чином, справедливості тут не буде. Надалі слід також врахувати ідеологічне перебільшення поняття „наказ”, який панував у Третьому рейху самому по собі і, зокрема, в рамках інструменту влади рейхсфюрера СС. Постійно повторювані слова: „Кожен наказ є священним” – були тоді напевно не порожньою фразою. В цих умовах цілком ясно, що наказ фюрера для пересічної людини того часу мусив означати важку для подолання скелю. Отже, зовсім недостатньо було усвідомлювати злочинний характер  наказу, бо тоді одразу поставало би питання, чи ця скеля є нездоланною, чи її якимось чином можна обійти і якого ризику вимагала б така спроба».

У цьому зв’язку не можна забувати про історичну правду, що велико-німецький парламент 1942 року надав Гітлеру невід’ємне право встановлювати нове право, виходячи з його волі фюрера, бути творцем законів і стояти над законами держави.

Тепер знову назад, до Данильченка в його процесі в суді СС:

Прокурор д-р Лутц вимагає від Данильченка відмови не від злочинного наказу, відданого якимось простим начальником, – прокурор д-р Лутц вимагає від Данильченка відмовитися від виконання наказу, відданого терористичною державою зі збоченими, потворними садистами на чолі; державою, якій жодна чортівня, жоден злочин не стане на перешкоді здійсненню злочину проти людськості.  Прокурор д-р Лутц вимагає від Данильченка в поданій ситуації відмови від виконання наказу, який, на думку держави, до якої належить видавець наказу, служить не злочинові, а виконанню „священних” завдань. І, згідно з повідомленнями про підсудність СС та поліції (номер 2 за жовтень 1940 р., сторінка 42), неправильне уявлення про обов’язковість виконання наказу завжди цілковито відноситься на рахунок того, хто не слухається. Для всіх нас у цій залі немає жодного сумніву щодо результату процесу проти Данильченка в есесівському і поліцейському суді:

Данильченка за відмову від виконання наказу фюрера і пов’язаний з цим підрив обороноздатності в ідеальній сукупності злочинів буде засуджено до смертної кари через повішення.

Немає жодного сумніву – Данильченко не вижив би.

Цей результат свідчить, що Данильченко, якби йому Штранґль віддав наказ, не мав би найдрібнішого шансу відмовитися від його виконання або якимось чином ухилитися без конкретної загрози для свого власного життя. Точно таким чином можна бути певним, що Данильченко ніколи не одержав би шансу на перевірку відмови від виконання наказу, як це належало би за законом або було притаманним для правової держави. По-перше, есесівський і поліцейський суд ніколи не назвав би злочином наказ фюрера, а Адольфа Гітлера – злочинцем, а по-друге, ніхто з тогочасних відповідальних осіб узагалі не міг би допустити, щоби саме питання, чи не був наказ фюрера злочином і, тим самим (у розумінні §47 Військово-кримінального кодексу) необов’язковим до виконання – щоби саме це питання було доведене до судової перевірки есесівським і поліцейським судом. Скоріше, заходи для таких випадків уже були передбачені. Хазяїном над життям і смертю „травників” був відповідний комендант табору і масовий убивця Штрайбель у Травниках. Звіти про масові розстріли „травників” пред’явлено в цьому суді. Захисник передав висловлювання Пітрова й інших.

120 страт без суду над „травниками” лише за час перебування Пітрова свідчать про панування терору, який здійснила країна „Німеччина Грозна” щодо „травників”. Якби службовий собака не функціонував – його би пристрелили. Настільки простою була система.

З огляду на ці результати, для захисту просто-таки незбагненно, чому повторну спробу захисту залучити історичну правду до цього процесу і спонукати суд до перегляду його власної позиції було зустрінуто з таким великим опором і несправедливою критикою. Щоби звинуватити „травника”, треба спочатку зробити над собою зусилля і повернутися назад, у ті часи, атмосферу і сприйняття тогочасних дійових осіб, зрозуміти їх, і лише тоді зважити можливості маленького чоловічка перед тоталітарною, пригноблювальною системою.

Тільки коли це відбудеться, тоді можна поміркувати собі, чи й тоді можна було розпочати процес і твердити, що „травник” буцімто міг не виконувати наказ або втекти геть. Якби ж тоді існували обставини сьогодення, якби на німецькій землі була стійка демократія з незалежною юстицією – тоді можна було би ставити таке питання.

Звинувачення як обвинувальний висновок повністю непридатне, бо воно замість історичної правди виходить з того, що в Третьому рейху 1943 року був «розквіт демократії». Прокурор д-р Лутц сам же вголос зачитав, що знищення євреїв, на думку націонал-соціалістів, не було жодним злочином і тому не відбувалося жодного переслідування злочинців. Чи він не зміг або не захотів запитати у самого себе, як впливала така думка на виконавця наказів без права віддавати накази в рамках „Акції Райнхардт”? Захист вважає, що йому варто було би це зробити .

Прокурор д-р Лутц поставив би собі лиш одне запитання: як же йому – як червоноармійцю без права віддавати накази – було би постати перед есесівським судом, якби він захищався в ньому, доводячи що Адольф Гітлер – убивця. Це б для нього погано скінчилось.

І таке усвідомлення – це саме те місце, де зламають свої списи прокурори і відповідальні персони Центрального управління в Людвіґсбурґу, які були зайняті звинуваченнями проти Джона Дем’янюка і проти „травників”, проти тисяч маленьких, як називав їх Крістіан Рютерс, німецьких „дем’янюків, виконавців наказів без права віддавати накази. Критика в людвіґсбурзькому управлінні у справі Дем’янюка, „травників”, виконавців наказів без права віддавати накази є загалом надмірною, вона несправедлива і не має жодного підмурівку у справі.

Для захисту в заключному слові професора Нестлера все ще досить добре скінчилось. Його звинувачено лише в тому, що він виявився абсолютно неспроможним, що він мусив би пощадити обвинуваченого і своїми дурницями та побрехеньками не псувати гарний настрій решті учасників процесу. Не кажучи вже про те, що такого типу образи захисту в процесі його професійної діяльності в кримінальній справі великого значення певною мірою вже притупились, професор Нестлер після свого прочухана захисникові все ж таки знову повертається трішки назад:

«Можливо, відповідальними є обвинувачений і його „брехня заради життя”?»

Але проти Людвіґсбурґа і проти федерального уряду Шрьодера, Фішера – тут він і не писне.  Коли ж доходить до справи, то виставляється «важка зброя». Просте заплющення очей людвіґсбурзького управління ставиться йому в провину, подорож старшого прокурора Шрімма до США 2003 р. і ухвалене після неї рішення Управління з Людвіґсбурґа, що індивідуальний доказ злочину Дем’янюка неможливий, замовчується. Федеральному уряду, колишньому федеральному канцлерові Шрьодеру і колишньому міністру закордонних справ Фішеру докоряють, що вони не проявили жодного інтересу, щоби доставити імовірного нацистського злочинця з-за кордону в суд до Німеччини. Докори накопичуються, ба навіть виливаються у звинувачення в правопорушенні та злочині, ухилянні від покарання, сприянні порушенню принципу законності, можливо, навіть – спотворенні права. Мова йшла навіть про „сліпий політ” Людвіґсбурґа.

Представники співпозивачів Кох і Мейєр попередніми посиланнями на заключну доповідь професора Нестлера долучаються до цих звинувачень, професор Нестлер чує оплески від усіх співпозивачів, які вітають його. Головний суддя м’яко посміхався.

Можливо, за всім цим стоїть Томас Вальтер, «який нестандартно мислить», що його так хвалив професор Нестлер і навіть заслугою якого професор Нестлер вважав, що Кунца і Нагорного було виведено на чисту воду, причому за це – само собою – були передбачені букети квітів для захисника, адвоката д-ра Буша, якби не забули про його доводи в листопаді і на початку грудня 2009 р.

Але ж усі ми знаємо прислів’я про пророка у власній вітчизні.

Людвіґсбурґ, федеральний канцлер Шрьодер і міністр закордонних справ Фішер не піддались. Вони не піддалися спокусі відійти від власної юридичної практики, що на той час налічувала вже 60 років, і зруйнувати наявний консенсус між усіма прокуратурами, Людвіґсбурґом, судочинством і державними установами. Значення наказів на знищення, роль маленького чоловічка-виконавця наказів без права їх віддавати у тоталітарній системі терористичної держави – все це було головним предметом багатьох розмірковувань та перевірок у Центральному управлінні в Людвіґсбурґу, чиї прокурори й слідчі з високою мірою відповідальності і приблизним визначенням правильності своїх дій, з маленьким німецьким виконавцем наказів без права їх віддавати, охоронцем у безвихідному військовому конфлікті між наказом і послухом і „травником” у його безвихідній ситуації між примусом, наказом та покорою і безпомічністю й беззахисністю, – заощадили на звинуваченнях та процесах проти системи терору. Їх можна привітати за їхню мужність і мудрість, вони не заслужили образ від професора д-ра Нестлера.

Це саме стосується і Шрьодера та Фішера.

А до відповідальних людвіґсбурзьких прокурорів увійшли такі прокурори, як Хельґе Ґрабітц і інші, які чітко вказали на те, що несправедливо, скоріше неправомірно виконавців наказів без права їх віддавати в умовах панування насильницької системи націонал-соціалізму робити кримінально відповідальними за те, що вони здійснили (правда, за наказом), але чого вони й не могли уникнути  через свої безвихідні і нерозв’язні для них конфлікти.

Своїм рішенням не висувати звинувачення проти виконавців без права віддавати накази, а разом з тим і проти маленького чоловічка, який не міг ані перешкодити, ані жодним іншим чином виправити становище, Людвіґсбурґ не заплющив очі, а саме ухвалив правильне рішення, за законами гуманної і ліберальної правової держави. Побачити маленького чоловічка в його сповненій відчаю „відкладеній шаховій партії” між наказом та слухняністю, між мораллю та власною загрозою, і підтвердити йому, що цим самим від нього вимагали занадто високу ціну – обрати рішення на користь відмови від виконання наказу – такого просили на підставі закону.

І тому, хто, як професор Нестлер і співпозивачі цього процесу, заклинає „несвященний союз” [19] між федеральним екс-канцлером Шрьодером, екс-міністром закордонних справ Фішером і людвіґсбурзьким управлінням і дорікає їм, що вони не виявили жодної зацікавленості в тому, щоби доправити ймовірного націонал-соціалістського злочинця, такого як Дем’янюк, до суду в Німеччині, йому слід заперечити: він несправедливо звинувачує людину з бездоганною – з цієї точки зору – позицією. Обидва згадані політики та працівники Управління в Людвіґсбурґу цілком справедливо до 2008 року відмовлялися видавати „закон Дем’янюка”, вони справедливо ухилялись від того, щоб уже не брати до уваги оцінки маленького чоловічка в часи нацистського терору і замість цього відкрити новий фронт несправедливих кримінальних переслідувань проти маленького чоловічка під батогом терору. Це точно, що Федеративна Республіка відмовилася від переслідування великих нацистів, наприклад, переслідування масового вбивці Штрайбеля. Але це не виправдовує того, що віднині відкривається новий фронт проти дрібноти, яка нічого не могла вдіяти. Той, хто постійно вимагає покарання для Дем’янюка, або той, хто постійно засуджує Дем’янюка, мусить знати, що він звинувачує вирок Людвіґсбурґа в ухилянні від покарання і сприянні, можливо, навіть в обхід закону, що він виносить вирок урядові Шрьодера/Фішера і його членам за сприяння і ухиляння від покарання.

Починати 2011 року лічити «найменших рибок» за те, що німецька юстиція не впоралася з акулами, – це „сліпий політ” юстиції в „нестлерівському” розумінні.

[W.Z.10. Fictitious participation of the accused in killing Jews in "Westerbork"]

11. Екскурс
    Excursion

Захист повторно звернув увагу на той факт, що жоден з убивць трьох з половиною мільйонів совєцьких військовополонених, які не загинули в боях, а були замучені підступно, жорстоко і з ницих та підлих мотивів, жодного разу не постав перед судом Федеративної Республіки Німеччина і не мусив відповісти за вбивство мільйонів совєцьких військовополонених. Центральне управління в Людвіґсбурґу зробили відповідальним за розслідування таких злочинів. Воно провело тисячі процесів проти ймовірних убивць. Жоден із процесів не було прийнято або проведено прокуратурами Федеративної Республіки Німеччина. Старший прокурор Центрального управління в Людвіґсбурґу Штрайм з розчаруванням заявив:
«Такі процеси в Німеччині є політично небажаними».

[W.Z.11. Excursion]

12. Підсудність земельного суду Мюнхена і застосовність німецького права
    Jurisdiction of Munich lower court and application of German law

Постановка такого питання була і залишається надалі предметом запеклих протистоянь у цьому кримінальному процесі.

І. „Травники” як посадові особи-представники влади

Твердження земельного суду про можливість застосування німецького кримінального права та підсудності земельного суду Мюнхена, який нібито може ухвалювати обвинувальні вироки по суті звинувачень, при використанні відповідних правових основ та законодавчих положень є абсолютно неприйнятним. Така точка зору вступає в конфлікт з історичною правдою. Вже сама картина, коли охоронець-„травник” – як німецька посадова особа на службі у Третього рейху – лежить з оголеними сідницями на колоді, а німецькі есесівські кати шмагають його батогами, об’єктивно неприпустима.

Намальоване земельнім судом і Верховним земельним судом порівняння особи, яка воює на фронті як солдат або військовик, з одного боку, з особою, яка в глибокому тилу охороняє так званих «ворогів німецького народу» в концентраційних таборах або таборах знищення і як носій владних повноважень виконує охоронні, поліцейські і завдання з охорони громадського порядку, з іншого боку, не має нічого спільного з тлумаченням закону і спирається виключно на прецедентне, суддівське право.

„Травник” ніколи не був носієм німецької державної влади – згідно з §4 абзац 3 №1 Кримінального кодексу Німеччини.

Історична література називає як приклад німецьких посадових осіб, для службової діяльності яких мусило бути чинним німецьке імперське кримінальне право, почесного консула (див.: Бурхардт, Застосування інтертемпорального кримінального права: Питання застосовності німецького кримінального права в процесі Дем’янюка, HRRS, березень 2010 р., сторінка 132 і наступні). Він цитує Шіннерера, Лейпцизький коментар до Кримінального кодексу, 6-е видання., 1944 р. до §4 абзац 3 №1 з такими словами:

«Питання, наскільки іноземець може бути носієм німецької державної влади, визначається положеннями §150 DBG (Закон про німецьку державну службу) від 26.1.1937 р., Імперський вісник законів І, сторінка 39».

Положення §150 DBG містять правила щодо почесного консула. З огляду на суттєві розбіжності в правовому статусі між почесним консулом як нештатним службовцем та посадженим до табору іноземним „травником”, цілковито виключено, щоб правова історична дійсність, яка знала про існування іноземних „травників”, сприймала саме це коло осіб як носіїв владних повноважень або ж бажала сприймати їх як посадових осіб-носіїв влади (див. Бурхардт, у цитованому місці).

Радикальні сумніви щодо належності „травника” до системи посадових осіб випливають з тієї історично панівної думки в літературі та судочинстві, що положення §4 абзац 3 Кримінального кодексу Німеччини передбачали, крім того, лише застосування Кримінального кодексу Німеччини для справжніх і несправжніх правопорушень іноземних посадових осіб, як це відзначено у Бурхардта, в цитованому місці, з посиланням на коментар Фрайслера / Ґрау, Круґа, Рітцша і Шіннерера.

Бурхардт доречно посилається на коментар Лемке до §5 №13 Кримінального кодексу. Це звучить так:

«Стосовно переслідування кримінальних злочинів іноземних посадових осіб під час насильницького панування націонал-соціалістів з необхідності застосування – у відповідному випадку – пом’якшеного права згідно з §2 абзац 3 виникає та проблема, що питання про дії як носія влади оцінюється по-різному, так що від цього може залежати характер переслідування злочинця: чи він вчинив справжній чи несправжній посадовий злочин. У сучасній літературі, наскільки вона цим займалась, обговорювалось питання в розумінні обмежувального тлумачення положень §4 абзац 3 №1 Постанови про сферу чинності. З сьогоднішньої точки зору така думка видається прийнятною. Справжні і несправжні посадові злочини мають своє завдання: перекривати область злочинів, які могли б особливим чином загрожувати вірі громадськості в цілісність відомства. Такій ratio legis (меті закону) відповідала значно більша, в порівнянні з теперішнім правовим станом, кількість справжніх та несправжніх посадових злочинів.

Таким чином, неоднаково розширена – в порівнянні з тогочасним правовим становищем – можливість підпадати під чинність закону саме як посадова особа могла б дати привід, зокрема, у зв’язку з закордонними злочинами іноземців, діяти в цьому відношенні обмежувального і обмежити область застосування німецького права лише посадовими злочинами у власному сенсі. Але ці міркування більше вже не можуть бути перенесені на чинний правовий стан».

Бурхардт справедливо робить наступний висновок:

Згідно з чинним на момент діяння правом, кваліфікація його вчинків як посадової особи німецького державного відомства виключається (див. Бурхардт, сторінка 155, у цитованому місці).

Це правове положення Бурхардта підтверджується історичною правдою. Захист пред’явив комплектну вибірку документів того часу, з яких випливає, що „травники” на службі в охоронних підрозділах СС були виключно військовими або, відповідно, солдатами і належали до ескорту формувань „Ваффен-СС”.

Висунуте земельним судом твердження про належність „травника” до посадових осіб несумісне з представленими документами, зі змістом тогочасних документів і перетворює їх у їхню історичну протилежність, в історичну неправду.

Те, що „травники” належали виключно до військових, випливає з експертного висновку, зокрема, з міркувань експерта Бухґайма в його експертному висновкові „СС і поліція в націонал-соціалістській державі”. Цей експертний висновок захист неодноразово цитував, захист повторно посилається на цей експертний висновок.

Відповідальними за концентраційний табір і суть таборів знищення були формування „СС-„Мертва голова””, які спочатку були відділені від „Ваффен-СС”. Їхнє завдання розумілось узагалі як завдання поліції чи поліції з охорони громадського порядку, але при цьому нікому не приходила в голову ідея визначати чи класифікувати ці спеціальні формування як носіїв державної влади.

Пізніше, 1942 року, формування „СС-„Мертва голова””, а з ними і весь персонал у концтаборах і таборах знищення, стали частиною „Ваффен-СС” і, таким чином, одержали солдатський або, відповідно, військовий статус, без жодних „якщо” і „але”. Те, що в рамках військового статусу члена формування „СС-„Мертва голова”” виконували поліцейські завдання та завдання забезпечення, жодним чином не суперечило становищу членів формувань „СС-„Мертва голова”” і їхнього супроводу як військових. У військовому статусі персоналу в концентраційних таборах та військовому статусі супровідного персоналу в концентраційних таборах протягом 70 років післявоєнного судочинства ніколи не виникало жодного сумніву. Таких сумнівів не висловлював жоден історик, такі сумніви ніколи не поставали в Німеччині і за кордоном, нікому в цілому світі аж до 2008 року, до відповідного твердження Томаса Вальтера і Карін Ґьотце, навіть не спадало на думку розглядати охоронців-„травників” як посадових осіб, як носіїв влади. В ізраїльському обвинувальному висновку проти Джона Дем’янюка стверджується, що він став солдатом військ „Ваффен-СС”. Усі російські документи говорять про те, що обвинувачений був на службі в німецькій армії.

Усі американські процеси закидають панові Дем’янюку, що той нібито був членом і солдатом „Ваффен-СС”. І Вольфґанґ Совскі пише у своїй книзі „Порядок терору: концентраційний табір” на сторінці 121 і далі:

«Першою ознакою табору СС були його військова ієрархія і статус. СС виникла в „сірій зоні” суспільства, приватизована у військових діях, і відмінності між воєнним та мирним станом були стерті. Тут виник ідеал „політичного солдата”, для якого тривала терористична війна проти „внутрішнього ворога” стала формою життя. Реорганізація охоронних формувань означала також певну мілітаризацію. Члени носили єдиного зразка уніформу зі знаками розрізнення, вони були озброєні, вимуштрувані і жили в казармах. Було створено чіткі відносини підпорядкування, а воїнські звання диференціювались у відповідності до чинів. Таким чином, кожний окремий член розраховував на попередньо визначене місце і попередньо задане проходження військової служби. Він мусив слухатись начальства і мав право віддавати накази підлеглим. А самого себе він міг сприймати як солдата, а не як добровільного помічника поліції або наглядача».

І на сторінці 120 цієї ж книги читаємо:
«До одержавлених закладів та формувань „Ваффен-СС” належали не лише польові війська, а й уся табірна організація в цілому».

Не піддається розумінню, недоступно для сприйняття, елементарно незбагненно, чому в цьому процесі, починаючи з 2008 року, історичну правду обернено в її протилежність і стверджується, що охоронець-„травник” не був військовим, а скоріше – посадовою особою в розумінні §4 Кримінального кодексу Німеччини. Не можна жертвувати історичною правдою, щоб одержати відсутню застосовність німецького Кримінального кодексу рейху і підсудність земельного суду Мюнхена для цього кримінального процесу. Якщо вже тут усі співпозивачі, і прокуратура, і земельний суд посилаються на Данильченка і вбачають у ньому ключового свідка обвинувачення, то їм слід би тоді розглянути свідчення Данильченка, які в березні 1949 року буцімто звучали так:

«Запитання: Розкажіть детально, скільки часу загалом Ви перебували на службі у військах СС?

Відповідь: Я перебував у військах СС у чині поліцейського вартового, включно з тривалістю мого навчання в поліцейській школі німецьких військ СС у «Травниках», між червнем, можливо, липнем 1942 р. і квітнем 1945 р.

Запитання: Яку уніформу Ви носили в той час, як були поліцейським вартовим в СС?

Відповідь: Під час моєї служби поліцейським вартовим я носив уніформу військовозобов’язаного німецької армії – військ СС.  

Запитання: Чим Ви були озброєні?

Відповідь:  Під час усієї моєї служби в німецькій армії, в охоронній поліції СС, я був озброєний рушницею німецького зразка і відповідними бойовими патронами. […]

Запитання: Яким чином у точності відбувався Ваш контакт із родичами?

Відповідь: У той час, як я був на службі в німецьких збройних силах СС і перебував у Польщі, я підтримував письмовий контакт із моїми рідними. У своїх листах я повідомляв про мій вступ на службу до німецької армії і в один з листів додав також свою фотографію в уніформі військовозобов’язаного СС. […]      

Запитання: Куди Вас послали з Реґенсбурґа?

Відповідь: З КТ міста Реґенсбурґ я у складі конвою, разом з іншими поліцейськими-охоронцями військ СС, за наказом німецького військового командування перевозив 200 в’язнів, серед них і деяких совєцького походження, до КТ міста Нюрнберґ (Німеччина). Там мало продовжуватись їхнє ув’язнення».

Узагалі не виникає жодного сумніву в тому, що Данильченко сприймав себе і своє становище в німецькій армії історично законно і фактично вірно як солдатську діяльність у військах німецької армії чи, відповідно, „Ваффен-СС”. Захист у ході півторарічного процесу пред’явив цілу низку інших документів з допитів охоронців-„травників”, в яких усі охоронці називали і сприймали себе солдатами „Ваффен-СС” чи, відповідно, солдатами німецької армії.

Висновок з цього такий: твердження, що обвинувачений, як імовірний „травник”, був посадовою особою на службі у Третього рейху, було, є і завжди буде хибним.

Лише для цього процесу і виключно для того, щоб обґрунтувати застосовність німецького кримінального права і предметну підсудність земельного суду для цього процесу, було висунуто твердження про належність „травника” до німецьких посадових осіб – уперше за 70 років після факту діяння.

Кожен у цій судовій залі знає: військовополонений з Червоної Армії не міг стати посадовою особою якогось відомства Третього рейху шляхом примусового рекрутування до «Травників» і через навчання у «Травниках» як службового собаки нацистських убивць і вимушене використання в таборі знищення в Польщі. Відповідне твердження просто несумісне з історичною правдою.

З відсутності належності охоронця-„травника” до посадових осіб випливає незастосовність німецького кримінального права і непідсудність земельного суду Мюнхена. Звинувачення спирається на закордонні діяння іноземця на шкоду іноземцям. Обвинувачений на час імовірного вчинення злочину був українським громадянином, табір «Собібор» розташовувався в Польщі, а названі в обвинувальному висновку жертви знищення не були німецьким громадянами.

Оскільки на момент війни німецьке військово-кримінальне право було застосовним до охоронців-„травників” як солдат або військових, то це військово-кримінальне право з 1945 р. було скасовано союзниками без жодної заміни – до 1957 р. не було жодного військово-кримінального права.

Кодекс відповідальності за військові злочини не був правом, що безпосередньо сполучалось із чинним до кінця війни військово-кримінальним правом. Оскільки положення про застосування покарання належать до матеріального права Кримінального кодексу, а не до матерії кримінально-процесуального права, то скасування військово-кримінального права іде на користь „травникові” саме тим, що Німеччина не має підсудності, а німецьке право не може бути застосованим. Ця обставина не призводить до прогалин у кримінальній караності або до неприйнятних результатів, бо для злочинів, учинених за кордоном іноземцями проти іноземців, місцем підсудності могла би стати держава місця вчинення злочину, а саме Польща, або ж держава жертви, а саме Голландія. І саме таким є правовий стан за резолюцією ООН №3074, де точно врегульовано, що Німеччина в такому випадку, як цей, не має жодної підсудності. Резолюцію ООН №3074 було ухвалено співдружністю народів, вона являє собою звичайне міжнародне право в розумінні ст. 25 Основного закону і веде до перешкоди в переслідуванні незастосовності німецького кримінального права і непідсудності земельного суду у функціональному розумінні.

Прокуратура посилається на те, що серед транспортованих із «Вестерборка» до «Собібора» були німці і тому може бути застосовано німецьке кримінальне право (див. §7 Кримінального кодексу). У той час як обвинувальний висновок виходить з приблизно 2 000 жертв знищення з німецьким громадянством, у заключній промові прокуратури говориться ще приблизно про 1 000 тих, до яких може бути застосовано німецьке кримінальне право, а разом з ним – і підсудність земельного суду Мюнхена.

Яким чином прокуратура доходить висновку, що ці приблизно 1 000 осіб на час їх знищення в «Собіборі» мали німецьке громадянство – цього вона не повідомляє. Відомості про те, що приблизно 1 000 німецьких громадян були серед жертв знищення, добувають із перевірки даних та твердження, що ці жертви знищення нібито народились у Німеччині.

Твердження, що 1 000 жертв знищення нібито були німецькими громадянами, не може бути висунутим вже з фактичних причин.

Ніхто не знає, скільки з доставлених до «Вестерборка» жертв знищення фактично прибули до «Собібора», хто з них утік дорогою до «Собібора», для кого з цих людей втеча була успішною, кого з них застрелили при втечі. Ніхто не знає, чи поїзди знищення зупинялись у Любліні і там уже жертв знищення відбирали для робіт і вони зовсім не потрапляли до газових камер «Собібора». Жоден не знає, скільки німецьких громадян було серед тих, кого відібрали у «Собіборі» й направили у навколишні табори праці. Ніхто не знає, хто з німецьких громадян не був знищений у «Собіборі», а став в’язнем-робітником у таборі знищення «Собібор» і ще був живим у той час, коли (навіть за версією прокуратури) обвинувачений вже не був у «Собіборі». Твердження, що нібито серед жертв знищення було близько 1 000 німців, є тільки твердженням, яке не стає фактом завдяки постійному повторюванню. Воно залишається тільки тим, чим воно є – твердженням, яке нічим не можна довести. Тут воно поділяє долю такого ж цілковито не доведеного і неможливого для доведення твердження, що нібито серед жертв знищення були родичі співпозивачів, яких там за допомогою обвинуваченого мусили умертвити в газових камерах у дні прибуття поїздів знищення з «Вестерборка».

Зрештою, можна сказати так: згідно зі станом права на час діяння, євреї з німецьким громадянством, які мусили залишити територію німецького рейху, з моменту виїзду були вже не німецькими громадянами, а тільки особами без громадянства. Разом з виїздом з території рейху вони втрачали своє німецьке громадянство.

1943 року ще не існувало Федерального конституційного суду, і обвинувачені „травники” також іще не мусили студіювати німецьке право, перш ніж виконувати накази своїх німецьких хазяїв. Для кожного із сучасників діянь, згідно з чинним на той час правом, кожний єврей, доставлений з Вестерборка до табору знищення «Собібор», був не німцем, а іноземцем або особою без громадянства.

Оскільки це стосується караності за правом на час вчинення діяння, але не рішень суду, який ані не існував 1943 року, ані з його утворенням не можна було би серйозно рахуватись, то за основу може бути взято рішення Федерального конституційного суду, що тут ідеться про націонал-соціалістське безправ’я, яке не може знайти застосування в жодному процесі, не має зворотної дії в кримінальному процесі, який мусить враховувати правовий стан на час вчинення діяння. Рішення Федерального конституційного суду не може мати зворотної дії в цьому кримінальному процесі, оскільки в іншому разі ознаки складу злочину норми кримінального права зворотним чином наповнюються іншим змістом, ніж це було на час учинення діяння. Вже сама заборона зворотної дії суперечить, таким чином, думці, що, попри правовий стан на час учинення діяння, єврейських жертв знищення, які одночасно з виїздом втратили своє німецьке громадянство, слід розглядати так, нібито вони залишалися німецькими громадянами.

Це ще можливо було би в  управлінському процесі, у кримінальному ж процесі такий погляд на речі забороняється. Такий результат виникає ще й тому, що навряд чи можна від іноземного українського „травника” в Польщі вимагати, щоб він 1943 р. інтелектуально піднявся на висоту Федерального конституційного суду і, як і Федеральний конституційний суд у своєму вироку, висловив комплексні міркування з приводу втрати або, відповідно, набуття німецького громадянства жертвами знищення, доставленими з «Вестерборка».

Але навіть якщо в даному разі, всупереч конституційно-правовій забороні зворотної дії, зробити плідним рішення Федерального конституційного суду, то й це не зможе привести до жодного іншого результату. Федеральний конституційний суд саме чітко наголосив, що єврейські громадяни, які виїжджали з країни, при своєму виїзді, можливо, не тільки рахувалися з утратою німецького громадянства проти власної волі, але й самі цього хотіли, бо вони прагнули або назавжди залишити Німеччину, або з інших причин віддавали перевагу статусові особи без громадянства, щоби, наприклад, якомога швидше набути іноземне громадянство, як, наприклад, розповідає свідок Шелвіс про свою дружину Рахіль. Таким чином, з урахуванням рішення Федерального конституційного суду слід виходити з того, що євреї з німецьким громадянством при своєму виїзді, можливо, хотіли  реалізації примусового правила автоматичної втрати німецького громадянства і були згодні з цим.

Таким особам, як чітко наголошує Федеральний конституційний суд, віднині рішенням Федерального конституційного суду вже не могло бути знову повернуто і таким чином „нав’язано”  німецьке громадянство.

Чи була відповідна особа згодна з утратою німецького громадянства – це питання залишалось осторонь. Чи євреї з німецьким громадянством, які (за твердженням прокуратури) були знищені в «Собіборі», лише мирилися зі втратою німецького громадянства, не бажаючи його втрачати, або хотіли цього і тому змирилися з цим – це питання, яке мусило би бути вирішене 2011 р. в цьому процесі, але воно більше вже не може бути вирішене. Ми не можемо ні в кого запитати – ні в тих, хто був знищений, ані в тих, хто вижив, бо вони тим часом померли.

У кожному разі для жодної людини з поїздів із «Вестерборка» не може бути позитивно встановлено, що серед них був хтось, хто мав німецьке громадянство. І сюди ж додається ще одна проблема, на яку послався Бурхардт.

Передумови ст. 116 абзац 2 Основного закону також не виконані, хоча і є передумова для застосування §7 Кримінального кодексу. Стаття 116 абзац 2 Основного закону, яка надає примусово позбавленим громадянства співгромадянам право вибору для повторного набуття німецького громадянства, таким чином, також обов’язково виходить – за своїм однозначним буквальним змістом – із втрати останнього через примусове позбавлення громадянства. Тут Федеральний конституційний суд не може і не міг владнати справу, в кожному разі з огляду чи на правовий стан на час вчинення діяння, чи на кримінальне право.

Зрештою, ще мусили би довести, що це коло осіб не набуло іноземного громадянства (голландського чи іншого). Набуття іноземного громадянства єврейськими співгромадянами, які тоді залишили німецький рейх, перебуває в області високої ймовірності і не належить до теоретичних ігор уяви або «ігор у пісочниці», які земельний суд і не має брати до уваги. Набуття іноземного громадянства, наприклад, Голландії або Бельгії чи Англії, призводило до втрати німецького громадянства, не кажучи вже про те, що така фактична втрата являла собою типове націонал-соціалістське безправ’я.

Тому немає жодної можливості на цій підставі інтерпретувати застосовність німецького кримінального права через §7 Кримінального кодексу.

Адвокат Ланґер та інші допомагають собі аргументацією місця злочину в своїй країні для іноземного пособництва.

Діяння головного злочинця сталося на німецькій землі, обґрунтоване таким чином місце злочину в своїй країні створює і місце злочину в своїй країні для іноземного пособництва.

Те, що ці твердження не мають нічого спільного з чинним правом, Бурхардт довів у своїй статті в подробицях.

Можна послатися на висловлювання на сторінках 140, 141, 142 і включно до 145. З цих висловлювань цитуємо:

«Чи слід давати ствердну відповідь на питання про вплив сприяння іноземного пособництва у своїй країні в матеріально-предметному процесі, покладається на оцінку судді у справі, і тому в даному разі це не може бути вирішено. Звичайно, проти цього свідчить те, що діяльність охоронця в таборі знищення навряд чи впливала – і нормативно, і фактично – на здійснені (чи у відповідному випадку, в догматичному розумінні складу злочину, лише підготовлені) на німецькій землі планування і управління Голокостом».

Вжита Бурхардтом аргументація відповідає правовому стану. Перед усіма догматичними розмірковуваннями співпозивачів та їх спростуванням Бурхардтом захист виставляє простий висновок:

Уявімо собі пана Дем’янюка, який 27.3.1943 р. був відряджений до «Собібора» і там займався також якоюсь діяльністю – тоді це одна справа. Але ще й йому самому припустити, що через перспективу співпраці у «Собіборі» він сприятиме Гітлеру і його спільникам у Німеччині (і, у відповідному випадку, навіть здійснити наказ на вбивство, ба навіть більше – через перспективу свого пособництва в «Собіборі» вплинути на те, що німці вирішили би збирати у «Вестерборку» поїзди знищення, завантажувати їх жертвами і відправляти до «Собібора») – це чиста безвихідь у юридичній цілині без назви.

[W.Z.12. Jurisdiction of Munich lower court and application of German law]

13. Польське рішення Інституту національної пам’яті від 19 грудня 2007 р.
    Polish judgment of Institute of National Memory from 19 December 2007

Поводження з цим рішенням, як і поводження з положеннями §47 Військово-кримінального кодексу, це, образно кажучи, – юридичний кошмар. Рішення земельного суду Мюнхена від 20.5.2010 р., 14.6.2010 р. і 12.10.2010 р. свідчать про те, що палата бере за основу своїх рішень таке твердження:

«У рішенні про зупинення процесу польського Інституту національної пам’яті взагалі не зачіпаються ні можлива діяльність обвинуваченого в таборі «Собібор» ані докази, які могли б підтвердити таку діяльність».

Це твердження, яке вже було виставлене в обвинувальному висновку, від якого палата не відмовилась до сьогоднішнього дня, є брехливим.

Той факт, що твердження брехливе, не спростовано і листом прокуратури Мюнхена від 4.2.2011 р. Якщо з адвокатом Лорентом можна говорити в процесі про абсурдні речі, то тоді цей вирок напевно стосується таких висловлювань у листі прокуратури від 4.2.2011 р.

На цьому тлі для мене не випливає однозначно, чи злочини в «Собіборі» були предметом рішення стосовно Івана Дем’янюка. Взагалі може бути так, що процес щодо «Собібора» був припинений формально. Оскільки немає жодного обґрунтування, то все ж таки може бути, що стосовно цього фактично не було прийнято жодного рішення. Таким чином, процес слідства хоча й був фактично завершений, але не в правовому розумінні.

Пройдисвіт, який при цьому замислив щось зле.

Факт залишається фактом: Польща матеріально виправдала обвинуваченого у тих звинуваченнях, які проти нього висунула прокуратура Мюнхена, шляхом припинення процесу.

Сюди ж приєднується і питання, чи цей виправдувальний вирок набирає значення в розумінні ст. 54 SDÜ [20], так що подальшому кримінальному переслідуванню Німеччиною через обвинувальний висновок мюнхенської прокуратури та процес у земельному суді Мюнхена ІІ протистоїть принцип „ne bis in idem“ – „неможливість повторного засудження за один і той же злочин”.

Засудженим в розумінні ст. 54 SDÜ є кримінальний злочин в одній з держав-членів ЄС в тому випадку, коли є рішення, яке згідно з законодавством держави, про яку йде мова, веде до використання кримінального переслідування в розумінні судочинства цієї країни. Тут немає потреби ні у виправданні у формі вироку, ні у засудженні у формі вироку.

Заявлений прокуратурою і співпозивачами протест, що у випадку польського рішення йдеться буцімто про прокурорське рішення в розумінні ст. 170 абзац 2 Кримінально-процесуального кодексу, точно не залучається.

Те, що і рішення прокуратури підпадають під дію ст. 54 SDÜ, уже цілком однозначно Верховний федеральний суд у своєму відомому рішенні встановив для положень §153 абзац 2. Необхідність  визнавати також і рішення прокуратури країни-члена як обов’язкові для всіх інших держав-членів і розуміти принцип „ne bis in idem“ також як заборону подвійного переслідування, спрямовану проти попереднього прокурорського розслідування в декількох країнах з приводу однієї й тієї ж справи, відповідає не лише й інтересам і спільним цінностям та судочинству європейського правового простору, а й буквально основному праву та відповідним правам людини.

Коли прокурор д-р Лутц у своєму листі від 4.2.2011 р. говорить певною мірою про абсурдні результати, то він не усвідомлює того, що національні прокуратури, як і національні суди, все більше і більше мусять сприйматись як частина європейських прокуратур і, відповідно, європейської підсудності.

Крім того, за оцінкою захисту, прокуророві д-ру Лутцу слід було б остерігатися називати абсурдним рішення Верховного федерального суду, яким рішення німецьких прокуратур розглядаються як остаточний присуд в розумінні ст. 54 SDÜ.

У даному разі не слід було остаточно займатися цим розслідуванням, оскільки польське право само з`ясовує постале питання. В довідці Інституту національної пам’яті від 25.9.2009 р. для головуючого старшого прокурора Мюнхена на його запитання:
«Чи слід це остаточне рішення за польським законом прирівнювати до судового рішення?»

відповідь була такою:
«Згідно з законом від 6.7.1997 р. Кримінально-процесуального кодексу, на кожне рішення прокурора про припинення процесу допускається подання протесту до предметно компетентного суду. В цьому розумінні рішення такого типу слід прирівнювати судовому рішенню – загалом і в цілому ст. 465, § 1 і 2».

А на запитання:
«Чи це остаточне рішення відзначається в цьому відношенні серйозністю завершеної вироком справи такою мірою, що за цими ж фактичними обставинами справи на території Республіки Польща вже не може бути відкритий жоден новий процес проти звинуваченого?»

... одержуємо таку відповідь:
«Згідно зі ст. 17 §1 цифра 7 вже згаданого закону Кримінально-процесуального кодексу, серйозність відповідного остаточного рішення – це не серйозність справи, завершеної вироком, а відповідає – за своїм рівнем – серйозності припиненого процесу.

Це  означає, що брак нових доказових засобів являє собою перешкоду для відкриття нового кримінального процесу в тому обсязі, який відповідає рішенню про припинення процесу».

Відповідь – згідно з польським законодавством – лежить на долоні. Польське рішення – це рішення, яке має силу судового рішення про припинення процесу, яке веде до заборони притягнення до кримінальної відповідальності двічі на одній і тій же підставі згідно з польським правом.

З надходженням цієї довідки від 25.9.2009 р. до керуючого старшого прокурора Мюнхена прокуратура Мюнхена мусила – як свій службовий обов’язок – припинити процес проти обвинуваченого і відкликати своє звинувачення.

Службовим обов’язком земельного суду Мюнхена після ознайомлення з польським рішенням та довідкою Інституту національної пам’яті мало б бути негайне припинення процесу через перешкоди в переслідуванні.

Сталося протилежне. З тим обґрунтуванням, що довідка про припинення процесу буцімто стосується не «Собібора», а «Треблінки». Але це означає також, що в основу дій прокуратури і суддів в цій справі стоїть неправда.

[W.Z.13. Polish judgment of Institute of National Memory from 19 December 2007]

14. „Травники” і принцип законності
    "Trawnikis" and principles of law

Прокуратура і Томас Вальтер посилаються на принцип законності, який змушує їх не здавати в архів справу Дем’янюка, а притягнути його до відповідальності. Правда, посилання на принцип законності [21] є фактично єдиним вторгненням в юридичну „цілину”, оскільки цей принцип законності в подібному випадку, за 70-річним переконанням усіх прокуратур та судів, ніколи не поширювався на виконавців наказів без права їх віддавати та для злочинів за кордоном, учинених іноземцями, а тепер – уперше з 2008 р. – починає діяти для обвинуваченого, можливо, останнього з імовірно 5 000 „травників”, причому 4 999 цих імовірних „травників” ніколи не мусили познайомитися з німецьким принципом законності і так з ним ніколи і не познайомились.

Це заслуга Марка Дайтерса, що він звертає увагу на принцип законності у своїй книзі „Принцип законності і чинність норм”, Тюбінґен, 2006. Згідно з цим, принцип законності (без урахування того, чи імовірний злочинець є громадянином держави) знаходить необмежене застосовування, якщо місце злочину розташоване на території держави. Дайтерс викладає свою думку так:

«В умовах національно-державних організацій, об’єднань і спілок центральна сфера застосування внутрішньо-суспільного кримінального права описується принципом територіальності, що розуміється як обмежувальний, згідно з яким кримінальне право об’єднання вимагає своєї чинності щонайменше згідно з принципом місця вчинення діяння. При  цьому у відкритому, нерозчленованому назовні об’єднані це може не відігравати жодної ролі, чи імовірний злочинець має громадянство держави. Мета кримінального права – підтвердити викликане підозрою очікування належної нормативної поведінки – робить необхідним поширення чинності кримінального права також і на іноземців, які діють у країні».

Дайтерс продовжує так:
«Оскільки було здійснене розширення принципу місця діяння на ті злочини, в яких результат наступає або (за уявленнями злочинця) мав би наступити виключно на території держави, то це спирається на міркування, що очікування належної стандартної поведінки може бути суспільно дотримане лише тоді, коли держава в принципі здатна проявити свою владну монополію на здійснення права навіть у тому разі, коли поведінка, що веде до порушення закону, хоч і проявляється поза межами території держави, але проявляє в ній свій вплив. Усе ж таки принцип законності в таких випадках має межі».

Дайтерс продовжує:
«Вимога суверенітету іноземного судочинства може зробити необхідним дати привід для відмови від кримінального переслідування з огляду на інші суспільні інтереси. Крім того, у випадку іноземного місця злочину здається справедливим у разі кримінального переслідування віддати перевагу іноземному судочинству. З його точки зору, якщо тільки поведінка являє собою кримінальний злочин, зачепленою є центральна область внутрішньо-суспільного застосування кримінального права».

Згідно з обвинуваченням, судити обвинуваченого мають у Польщі, де, як і в Німеччині, чинним є принцип територіальності. Польща має право первинної підсудності у переслідуванні за кримінальні злочини, які було здійснено на її території, тут зачеплено центральну область внутрішньо-суспільного застосування кримінального права.

І навпаки, центральну область внутрішньо-суспільного застосування кримінального права Німеччини не зачеплено.

Навіть якщо якимось чином припустити, що Німеччина за допомогою вперше висловленої прокуратурою Мюнхена теорії посадової особи мала би виключну підсудність для кримінального переслідування імовірного закордонного злочину, вчиненого обвинуваченим, і, таким чином, була би конкурентна підсудність між Польщею та Німеччиною, то Німеччина мусить відмовитися від своєї конкурентної підсудності, що не зачіпає центральну область внутрішньо-суспільного застосування кримінального права, і надати перевагу Польщі щонайпізніше тоді, коли Польща використає внутрішньо-суспільне  застосування  кримінального  права  на  своїй  суверенній  території  і вимагатиме процесу проти обвинуваченого за «Собібор». Щонайпізніше в цей момент Польща отримує перевагу в підсудності, таким чином, принцип законності має свою внутрішню межу, яка впливає на першу і єдину підсудність Польщі і відповідну перешкоду в переслідуванні sui generis [22] стосовно Німеччини.  Польща скористалась правом своєї первинної підсудності, провела процес за «Собібор» проти обвинуваченого і завершила його в законному порядку своїм рішенням. Принцип законності у Федеративній Республіці Німеччина веде після завершення польського процесу не до поновлення конкурентної підсудності, а до  обов’язку, згідно з нормами міжнародного права, визнати польське рішення, а з ним – і до вже згаданої перешкоди для переслідування і процесу sui generis.

Точно таке ж правове положення покладено в основу резолюції ООН №3074, яку підписала Німеччина і яку було ухвалено Генеральною асамблеєю ООН. Німеччина в цій резолюції ООН зобов’язалась у випадку злочинів, про які тут ідеться, віддавати перевагу державі місця вчинення злочину і надавати правову допомогу, яка полягає в тому, що Німеччина у разі затримання підозрюваного у здійсненні злочину передає його державі місця вчинення злочину і підтримує її в зусиллях із розслідування звинувачення у злочинному діянні.
Не  може бути жодного сумніву в тому, що польське рішення в даному разі являє собою перешкоду для переслідування і процесу sui generis і що Німеччині з самого початку було суворо заборонено виступати з цим процесом і цим звинуваченням проти цього обвинуваченого після рішення в Польщі. Німеччина цим процесом прямо і центрально порушує принцип законності, незалежно від того, чи польське рішення залишається лише „прокурорським” чи посилюється до „судового рішення”.

[W.Z.14. "Trawnikis" and principles of law]

15. Вільний вибір
    Multiple choice

Ім’я „Іван Дем’янюк” є предметом багатьох допитів багатьох осіб.

І. Дем’янюк Литвиненка

Василь Литвиненко розповідає, що сам він до березня 1943 р. служив охоронцем у люблінському концентраційному таборі, а потім у львівському концтаборі. За його свідченнями від 28.6.1949 р., якийсь Іван Дем’янюк працював разом з ним в обох названих концентраційних таборах. Таким чином, Дем’янюк Литвиненка з березня 1943 р. перебував не в «Собіборі», а в концентраційному таборі у Львові. Литвиненко описує свого Івана Дем’янюка так:

Він був середнього зросту, середньої будови тіла, біляве волосся, мав два вставні зуби з білого металу.

У цьому зв’язку слід зазначити, що в Управлінні спеціальних розслідувань є стоматологічні довідки, згідно з якими обвинувачений Дем’янюк у жоден з моментів часу, і точно не під час війни, не мав описаних вставних зубів.

Опис особи Дем’янюка Литвиненком взагалі не збігається з обвинуваченим.

ІІ. Дем’янюк Мельничука

Іван Мельничук під час допиту 10.10.1949 р. говорить для протоколу:

«Дем’янюк (я не знаю його імені та, відповідно, по-батькові). Його рік народження 1924-й. Він був жителем села Підверці Обертинського району Станіславської області. Ми разом прибули до «Травників». Ми були разом в одній роті і разом проходили навчальний курс охоронця СС. Коли мене перевели до Любліна, він залишився в «Травниках». З того часу я його більше не бачив».

Дем’янюк Мельничука прибуває разом з ним до «Травників» у квітні 1943 р., що не збігається з датами зі службового посвідчення №1393.

Зокрема, Дем’янюк Мельничука перебував, починаючи з квітня 1943 р., на навчанні з підготовки охоронця-„травника”, в той час як обвинуваченого (згідно з доповіддю прокуратури Мюнхена) у цей час використовували в таборі знищення «Собібор».

ІІІ. Дем’янюк Нагорного

Карп Нагорний начебто впізнав свого Дем’янюка на фотографії, після того як повторно побачив цю фотографію у звіті про єрусалимський процес по телебаченню і в пресі. Його Дем’янюк – не обвинувачений, в якому він не може впізнати свого Дем’янюка. Його Дем’янюк разом з ним був переведений з «Травників» до Флоссенбурґа і прибув туди одночасно з ним, як це викладено в протоколі допиту свідка Ґьотце в процесі в Людвіґсбурґу, спрямованому проти нього самого. Його Дем’янюк був, крім того, разом з ним в Хойберґу і охороняв разом з ним генералів, а саме щонайпізніше після середини 1944 р.

ІV. Дем’янюк Данильченка

Дем’янюк Ігната Данильченка вже був у «Собіборі», коли в «Собібор» потрапив сам Данильченко. На цей час він вважався вже досвідченим охоронцем, і в СС часто довіряли йому виконання спеціальних завдань поза межами табору.

Його Дем’янюк служив разом з ним до березня 1944 р. у «Собіборі», потім служив разом з ним у Флоссенбурґу, щоби після цього разом з ним бути переведеним до Реґенсбурґа. Данильченко описує завдання свого Дем’янюка в Реґенсбурґу дуже детально і змальовує точні обставини своєї власної втечі, в той час як його Дем’янюк вважав себе ще не готовим відважитися на втечу охоронця-„травника” в Реґенсбурґу.

Тобто, за документами, як вони презентовані прокуратурою Мюнхена, існують щонайменше чотири різних Івани Дем’янюки, щодо яких ніхто не може стверджувати, що вони є однією й тією ж особою. Для цього описані кожного разу місця і часи перебування виявлялися дуже різними, описи осіб також були занадто різними і характеризувалися неподоланними суперечностями.

Відмінності були настільки суттєвими, що їх не можна було просто оминути і стверджувати, що тут буцімто йшлося про помилки, непорозуміння, про переплутування осіб та помилкову ідентифікацію. При цьому слід особливим чином врахувати ту обставину, що пред’явлені документи – всі без винятку –  зібрано Чарльзом Сіднором, який ані залучив сумарні документи Литвиненка, Мельничука, Нагорного і, відповідно, Данильченка, ані зробив фотокопії таких можливих для залучення документів. Ні прокуратура Мюнхена, ні земельний суд Мюнхена не зробили навіть елементарної спроби пролити світло на темряву цих чотирьох Іванів Дем’янюків, зокрема, з’ясувати, чи були і скільки було загалом Дем’янюків серед учнів-„травників”. Тим часом, загалом мало бути близько 5 000 учнів-„травників”, які пройшли курс навчання „травника”. З цих учнів до цього часу відомою стала лише незначна частина, один Іван Дем’янюк серед іще невідомих „травників” може трапитися ще з десяток разів, а то й більше. Вже звідси рішучим чином виключений будь-який висновок „від зворотного”, типу: «якийсь Демеюк», «якийсь Деміюк», «якийсь Демінюк» чи «Демедук» є Іваном Дем’янюком, а «Іван Дем’янюк – це 1393», а «1393 – це обвинувачений».

V. Дем’янюк Вільчура

Цей висновок буде тим більш справедливим, якщо до цієї компанії прийняти ще й Дем’янюка історика Вільчура і, відповідно, Дем’янюка Януса Кобуса, а також свідка-очевидиці Кухарек.

Правда, земельний суд Мюнхена в своєму рішенні від 17.3.2011 р. виставив досить недоречне твердження:

«В ізраїльського верховного суду,  з огляду на пред’явлені там у другій інстанції доказові засоби, є такі суттєві сумніви в надійності висловлювань свідків про впізнання обвинуваченого, що він виправдовує обвинуваченого у тому звинуваченні, що він нібито був охоронцем у таборі знищення «Треблінка»».

Правильним є якраз протилежне. Верховний суд висловив свої сумніви виключно в тому, що обвинувачений нібито був „Іваном Грозним” з «Треблінки», однак у жодному разі не виправдав обвинуваченого у звинуваченні, коли охоронець у «Треблінці» мусить виступати в іншій функції, ніж „газовий майстер” „Іван Грозний” з «Треблінки».

І це має такий вигляд в офіційній примітці Вільчура від 21.4.1987 р.:

«Далі Кобус із усією рішучістю заявляє, що людина, яка сидить на лаві підсудних в Єрусалимі – це той Іван Дем’янюк, який за часів його служби в «Треблінці» ІІ як есесівець і кат євреїв у контактах з польським населенням використовував ім’я Владек Шило».

У цій примітці далі йдеться про таке:

«Кобус зустрів есесівця Івана Дем’янюка в період існування «Треблінки» ІІ у квартирі Каспжика, з яким він так подружився і який помер 1949 року. Кобус часто пив горілку з Каспжиком і есесівцем Іваном Дем’янюком. Цей Дем’янюк мав зріст приблизно 170 см.»

VІ. Дем’янюк з посвідчення №1393

А потім є ще й Іван Дем’янюк зі службового посвідчення №1393, який, усупереч свідченням Данильченка, що в його роті були лише охоронці зі зростом понад 180 см, „одержує“ в колеги Івана Дем’янюка, який, згідно зі службовим посвідченням, має зріст всього лиш 175 см і, замість Вінниці, народився у Запоріжжі.

Тепер ми маємо вже шість Іванів Дем’янюків, серед яких є вільний вибір, не знаючи того, хто ж тоді з усіх Дем’янюків відтепер ідентичний з обвинуваченим.

Якщо поміркувати над тим, що, за свідченнями Данильченка та Івченка, Данильченко взагалі потрапив до «Собібора» лише в травні 1943 р., тобто в жодному разі не був у складі транспорту від 26.3.1943 р., то Дем’янюк зі списку переміщень від 26.3.1943 р. знову ж таки є іншим Дем’янюком, оскільки цей якраз, згідно зі списком переміщень, мав прибути до «Собібора» разом з Ігнатом Данильченком вже у березні.

VІІ. Дем’янюк Лелека

Можна розширювати список як завгодно: можна зупинитись на Павлові Лелекові, який під номером 57 у своєму допиті від 27.11.1944 р. згадує «Івана Деменчука» як охоронця, якому мало бути 20 років і який мав народитись у Вінницькій області, зростом вище середнього, міцної будови, мав кругле обличчя і чорне волосся. І тут  знову стверджується, що Лелеко під «Іваном Деменчуком» буцімто мав на увазі Івана Дем’янюка, оскільки «Деменчук по-російськи мусить означати Дем’янюк по-українськи», через що в полі зору з’явився б іще один Іван Дем’янюк.

І цей список Дем’янюків міг би бути з високою ймовірністю продовжений, якби ми посилались не на фрагментарні документи, а мали б усі документи на всіх чоловіків-„травників”.

Але при всьому цьому ясно одне: той, хто, як Данильченко, розповідає, що його Іван Дем’янюк уже був у «Собіборі», коли він, Данильченко, прибув туди, що його Дем’янюка було переведено разом з ним до Реґенсбурґа, служив разом з ним у Реґенсбурґу і вирішив не втікати разом з ним – у того є певні спогади про якогось Івана Дем’янюка, котрий не має нічого спільного з Іваном Дем’янюком, згаданим у списку переміщень від 26.3.1943 р.

Тому не можна виключити, що в «Собіборі» були два Івани Дем’янюки, а саме той, чиє прізвище стоїть у списку переміщень від 26.3.1943 р., і той, про кого повідомляє Данильченко. Обидві ці особи не мають нічого спільного один з одним, окрім імені та прізвища.

Твердження, що буцімто серед „травників” був лише один Іван Дем’янюк і що це саме обвинувачений - виключається,  згідно зі свідченнями Литвиненка, Мельничука, Лелека, Нагорного, Кобуса та інших.

Твердження, що буцімто в системі „травників” був лише один Іван Дем’янюк і це мав бути обвинувачений, є твердженням Чарльза Сіднора,  який у своєму експертному висновку показовим чином просто не згадує Мельничука, щоби не бути змушеним відкрити, що в системі „травників” було декілька Іванів Дем’янюків.

[W.Z.15. Multiple choice]

16. Ключовий свідок Данильченко
    Key witness Danilchenko

І. Роль протоколів допитів в одіссеї обвинуваченого

Усі рішення мюнхенської юстиції проти обвинуваченого спираються на протоколи допитів, у яких містяться імовірні свідчення імовірного Данильченка, який нібито розповідав, що був разом з Дем’янюком (у якому мюнхенська юстиція сподівається ідентифікувати обвинуваченого) у «Собіборі». Цей Данильченко повідомив, що його Дем’янюк багатократно якимось чином брав участь у процесі знищення жертв з прибулих поїздів, що він, Данильченко, буцімто це бачив. Протоколи допитів Данильченка в марафоні процесів проти обвинуваченого, що тривають віднині вже 35 років, відіграють одну з найбезславніших ролей, яку протоколи допитів узагалі відігравали будь-коли в історії юстиції західного світу.

Протоколи допитів, які земельний суд Мюнхена використовує проти Дем`янюка, виявляються спусковим гачком для одіссеї обвинуваченого через суди трьох континентів, а саме Америки, Близького Сходу та Європи.

Це іронія історії, що спочатку не протоколи допитів, а їх утаємничення стало поштовхом до початку одіссеї обвинуваченого через судові системи трьох континентів.

США мали справу проти Івана Дем’янюка. Хоч усе й почалось із «Собібора», однак свідки-очевидці з «Треблінки» розповідали, що Іван Дем’янюк – це „Іван Грозний”, „Іван Жахливий”. Звучали натяки на великомасштабну розплату: після „кабінетного” вбивці Ейхмана тепер черга дійшла до виконавців – катів та вішателів. І тоді з’явилися протоколи допитів Данильченка в 1979 р., які все руйнували. Раптово Московітц збагнув, що протоколи допитів Данильченка спрямовані проти свідків-очевидців, якщо припустити, що Дем’янюк Данильченка і є обвинувачений. Але Управління спеціальних розслідувань знало, як собі зарадити – протоколам допитів дали просто «зникнути». Цей метод, очевидно, успішно застосовується й сьогодні. Щоби забезпечити справу «Собібора» через Чарльза Сіднора і одержати від Матіа вирок проти Дем’янюка в процесі денатуралізації ІІ, експертному висновкові ФБР, який тепер було віднайдено кілька днів тому і, згідно з яким, службове посвідчення з високим ступенем ймовірності є фальшивкою, дали «зникнути» більше ніж на 25 років. Приховуванням паперів Данильченка знову одержали справу „Івана Грозного” з «Треблінки», був гарантований смертний вирок, якого й домагались. Але «нещастя» полягало в тому, що папери Данильченка знову спливли на поверхню, цього разу на підставі вироку, за яким Управління спеціальних розслідувань було вимушене, серед іншого, опублікувати і протоколи допитів.

Природно, приховування протоколів допитів Данильченка мусило бути додатково виправданим, причому  Управління спеціальних розслідувань здійснило аналіз змісту та достовірності цих протоколів допитів. Захист пред’явив земельному судові ці аналітичні висновки, відповідні меморандуми, зокрема, директора Управління спеціальних розслідувань. Захист попросив перекладу цих аналітичних висновків земельним судом Мюнхена, оскільки в обвинуваченого немає коштів і він, за ст. 6 ЄКПЛ, має невід’ємне право на те, щоби земельний суд забезпечив йому можливість доповісти і пред’явити такі іншомовні меморандуми німецькою мовою.

Земельний суд відхилив це клопотання, відмовився перекласти хоча б один із цих документів з тим обґрунтуванням, що захист буцімто міг би самостійно вишукати в цих меморандумах і доповісти важливі для нього речі. Суд буцімто не мусить піклуватись про такого типу документи і буцімто зовсім не зобов’язаний вишукувати з таких документів те, що могло би бути важливим. Такі обґрунтування дуже нагадують службовий документ, який цей суд використовує, а саме вирок Матіа, що спирається на Чарльза Сіднора.

Це справляє враження, що суд начебто забув, що в кримінальному процесі він зобов’язаний у службовому порядку з’ясувати взятий за основу стан речей і для цього дослідити причини того, чому американська прокуратура дозволяє зникнути протоколам допитів, які земельний суд Мюнхена використовує в цьому процесі проти обвинуваченого у відповідності до свого робочого документу, вироку Матіа. Чому американська прокуратура дозволяє зникнути відкритому тепер експертному висновкові ФБР про фальшування КГБ службового посвідчення №1393 і лише завдяки випадкові знову спливли на поверхню ці документи, використання яких земельний суд від самого початку рішуче відхилив, навіть не ознайомившись зі змістом експертного висновку шляхом його залучення до справи, навіть не зробивши спроби одержати в своє розпорядження цей експертний висновок.

Чому? Чи рішення засудити Дем’янюка вже ухвалено?

Меморандуми, які надіслав захист, свідчать про те, що Управління спеціальних розслідувань у своєму тодішньому аналізі протоколів допиту Данильченка дійшло нищівного для свідчень Данильченка вироку.

Ніл Шер приходить до результату, що свідчення Данильченка є загалом неправдоподібними і що сам Данильченко не заслуговує на довіру.

Чи це не є підставою для того, чому земельний суд відмовився від перекладу і залучення цих меморандумів?

Якщо Данильченко не заслуговує на довіру, то його свідчення є неправдоподібними, а вирок Матіа та експертний висновок Чарльза Сіднора вже непридатні для використання.

Але ж одіссея триває далі. Плутанина зі зникненням протоколів допитів Данильченка зазнає провалу, Управління спеціальних розслідувань судовим рішенням примушують до опублікування протоколів допитів. Захисник Шефтель, напевно знаючи, що його підопічний буде гойдатися на шибениці, кидає в ринг протоколи допитів. Вони стають предметом перевірки в окружному суді Єрусалима і Верховному суді Ізраїлю. Перевірка дає такий результат – принаймні у Верховному суді:

«Ми не можемо на підставі протоколів допитів Данильченка засудити обвинуваченого Дем’янюка за висунутими ізраїльською прокуратурою в апеляційному процесі звинуваченнями, що стосуються «Собібора». Протоколи допитів Данильченка не є достатньою підставою для того, щоби переконати нас в участі обвинуваченого у злочині нацистів у «Собіборі». Ми не можемо на підстав протоколів допитів сказати, чи стояв обвинувачений на рампі у «Собіборі», коли поїзди потрапляли до «Собібора» – звідки вони завжди прибували – і брав участь у злочині вбивства жертв знищення, які перебували в цих поїздах».

П’ятеро ізраїльських суддів, найвищих суддів своєї країни, недвозначно відмовились у цьому процесі засудити обвинуваченого за «Собібор» на підставі протоколів допитів Данильченка.

Захист завжди вимагав залучити до розгляду протоколи ізраїльського процесу у Верховному суді.

Захист постійно соромили за ці клопотання, ба навіть лаяли і ображали. Озлоблені нагадування про «заїжджену платівку» та реакція суддів якраз і були зловісним знаменням для цього процесу.

Захист приєднується до п’яти суддів Верховного суду Ізраїлю і надає слово суді Бараку. Він говорить таке:

«Що ми знаємо про «Собібор» і які рішення можемо тепер ухвалити на основі того незначного, що ми маємо? Чи можемо ми допитати Данильченка і зробити його основою для рішення? Чим він займався в «Собіборі»? Ми не знаємо нічого! Кожен охоронець був за щось відповідальним. Щоби мати змогу його засудити, недостатньо того, що ми маємо. Може бути, що він вирушав разом з конвоєм до Варшави, Любліна чи Кракова. Ми не знаємо нічого, що він там робив. Яке покарання ми можемо накласти на нього? Ми взагалі не можемо знати, що за робота була там у нього».

Ці висловлювання містяться в протоколі ізраїльського Верховного суду від 8.6.1992 р на сторінці 439 і сторінці 440.

З огляду на зміст цих висловлювань судді Барака, слід з’ясувати питання, чому земельний суд перешкоджає залученню протоколів з процесу у Верховному суді і їх судовому розгляду. Суддя Барак як відповідальний суддя з кримінальних справ говорить протилежне тому, що прокуратура Мюнхена запозичила в упередженого експерта Чарльза Сіднора з його експертного висновку, що прокуратура Мюнхена запозичила з вироку Матіа, у що земельний суд Мюнхена, спираючись на експертний висновок Сіднора і вирок Матіа, вірив з самого початку цього  процесу, а саме – у провину обвинуваченого.

Управління спеціальних розслідувань мусило дати «зникнути» свідченням Данильченка. В цьому процесі стає відомо те, що п’ятеро конституційних суддів Ізраїлю вичитали з протоколів допитів Данильченка, а саме те, що неможливо довести пособництво обвинуваченого в нацистських злочинах у «Собіборі» на підставі протоколів допитів Данильченка.

Прокуратура Мюнхена була змушена по-іншому інтерпретувати протоколи допитів Данильченка для свого обвинувального висновку проти Дем`янюка. Вона не могла ні стати на позицію Управління спеціальних розслідувань, яке для пояснення зникнення протоколів допитів послалося на недостовірність змісту свідчень та неправдоподібність Данильченка, ані поділити думку суддів ізраїльського Верховного суду, які з протоколів допитів Данильченка не змогли вивести жодного докору на адресу обвинуваченого. Вона мусила з самого початку відкинути обидві альтернативи і – тоном повного переконання – аргументувати в цьому випадку «абсолютну правдоподібність» Данильченка та доказ, який нібито випливає з протоколів допитів Данильченка, що останній нібито своїми свідченнями доводить, що обвинувачений був присутній у дні прибуття поїздів знищення з «Вестерборка», був призначений там і брав участь у злочині знищення доставлених з «Вестерборка» жертв, включно з рідними співпозивачів.

Ця інтерпретація є ідеологією і жодним словом, навіть віддалено, не сумісна зі свідченнями Данильченка.

ІІ. Протоколи та їх непридатність для використання

Можна дійти висновку, що протоколи допитів Данильченка не може бути використано в цьому процесі через наявні заборони у використанні доказів.

Прокурор д-р Лутц допитав призначеного ним експерта д-ра Поля:
«Чи можемо ми використати протоколи допитів Данильченка в цьому процесі проти обвинуваченого?»

Експерт дав йому однозначну відповідь:
«Ні».

Експерт переконливо обґрунтував цю позицію. Він послався на детальну розмову з прокурором д-ром Лутцом і з цієї розмови зробив наступний висновок:

«Совєцький ордер на арешт Івана Дем’янюка був виданий ще з 1948 року, задовго до того, як з’явилися протоколи допитів Данильченка. Сталінська система проявляла високий інтерес у переслідуванні „українських перебіжчиків”. Свідчення Данильченка були однозначно організовані в умовах, які несумісні з основами правової держави, включно з катуваннями. Достовірними в кожному разі видаються самозвинувачення допитаних осіб, але не звинувачення третіх осіб. Історичне дослідження, процеси в Канаді та інших місцях могли би показати, що звинувачення третіх осіб могли бути фальшивими. Такі звинувачення третіх осіб моли бути використані проти обвинуваченого лише в тому разі, якби були наявними допити інших осіб у західному світі, які б могли підтвердити ці звинувачення третіх осіб. Тому з протоколів допитів від 1949 р. не можна зробити жодних висновків проти обвинуваченого.

Таке ж правило має бути чинним і для протоколів допитів від 1979 року. Совєцький Союз у 70-і роки розпочав кампанію проти національного руху в Україні. При цьому особливу увагу він сконцентрував на так званих «колабораціоністах нацистів». Вже 1975 р. представники СССР виступили у пресі, на радіо і телебаченні зі звинуваченнями проти Дем’янюка і винесли ці звинувачення ще й за кордон, зокрема, в США. Совєцький Союз у ході допитів 1979 р. не міг залишити вразливого місця і дозволити Данильченку сказати щось таке, що б ішло врозріз із публікаціями з 1975 року. Тому слід було би виходити з того, що Данильченко у своїх свідченнях 1979 року мусив підтвердити те, що Совєцький Союз уже опублікував про Дем’янюка.

Справа Дем’янюка прекрасно вписується в кампанію, розгорнуту проти українських націоналістів у Совєцькій Україні, яку д-р Поль напрямки назвав пропагандистською битвою. Тому ні з протоколів допитів 1949 р., ні з протоколів допитів Данильченка 1979 р. не можна зробити якийсь висновок проти Дем’янюка. Протоколи допитів, очевидно, є непридатними для використання».

Прокуратура у своєму заключному слові забула послатися на цей результат з експертного висновку свого власного експерта.

Результат висновку експерта д-ра Поля однозначно підтверджується наведеними захистом більш ранніми письмовими експертизами та роботами експерта д-ра Поля. У своїх статтях він вважає придатними для використання звинувачення третіх осіб обвинуваченими, допитаними в Совєцькому Союзі, лише в тому разі, якби західним прокуратурам або судам вдалося одержати підтвердження цих обвинувачень третіх осіб, як це було досягнуто, наприклад, допитом Самуеля Кунца. Експерт д-р Поль одностайний з усіма іншими експертами-істориками в тому, що протоколи допитів, як у випадку з Данильченком, для юристів, для суду не можуть бути джерелом формування переконання, хіба що тільки базою для роботи та наукових висновків істориків.

Підтверджується це й висловлюванням експерта Меннінґа, який у зв’язку зі старанням та запопадливістю переслідувань у Совєцькому Союзі ймовірних колабораціоністів говорив про те, що агенти КГБ, як лягаві пси, ганялися за такими людьми і хотіли їх «вполювати».

Про всі ці висловлювання прокуратура забула. Твердження підкріплено долученими захистом письмовими роботами експерта д-ра Поля, які вражаюче підтверджують зміст його усного експертного висновку.

ІІІ. Протоколи і ст. 3 ЄКПЛ

У прокуратури і суду рівною мірою – і це новина для історії права у Федеративній Республіці Німеччина – немає жодної проблеми з тим, що протоколи допитів походять з фабрики катувань КГБ і були одержані за часів панування Сталіна і Брежнєва, саме в ті часи, коли в Совєцькому Союзі панував неприкритий сталінський терор, а права обвинуваченого цінувалися дешевше паперу, на якому вони були виписані. Катування однозначно були методом допиту, який використовувався правовим шляхом, на підставі закону, право звинуваченого на мовчання не забезпечувалося нікому. Катування, образи, приниження в розумінні ст. 3 ЄКПЛ були звичайним явищем. Захист вказав на необхідність виходити з того, що протоколи допитів Данильченка могли бути одержані під катуванням і тому не можуть бути придатними для використання. Суд «стер» цей аргумент наступною заявою:

«Не існує жодної найменшої відправної точки для того, щоби доводити, що Данильченка катували. Заява захисту – це продукт його фантазії, доповідь, що веде в нікуди».

Адвокат Ланґер посилається на рішення Верховного федерального суду, згідно з яким слід встановити, що катування були, в іншому разі свідчення може бути придатним для використання.

Але тут постає питання, чи не ухвалив Верховний федеральний суд своє рішення на користь  протоколів допитів на фабриках катувань КГБ з 1949 року, чи не хотів, відповідно, ухвалити таке рішення. Якщо всі історики одностайні в тому, що допити та судові процеси в Совєцькому Союзі при Сталіні та Брежнєві проти імовірних колабораціоністів однозначно несумісні з принципами правової держави, то суд, який має враховувати ст. 3 ЄКПЛ, не може прикидатися і заявляти, що у справі Данильченка могло, як виняток, обійтись без катувань, а відповідна доповідь захисту нібито походить з «царства фантазій». Якщо хтось захоче виставити це твердження, то він мусить  його й довести. Якщо використовувати доказові засоби з неправової системи, яка катувала, принижувала, била своїх противників, забиваючи їх до півсмерті або й взагалі до смерті, яка фальшувала, підробляла або блокувала докази, яка створювала фальшиві свідчення і виставляла брехливих свідків проти звинувачених – то тоді суд, який зобов’язаний дотримуватися справедливості й правди, зобов’язаний дотримуватись ст. 1 Основного закону, дотримуватись ст. 3 ЄКПЛ, мусить довести, що протоколи допитів Данильченка були одержані з дотриманням основних принципів правової держави, що у службовому посвідченні №1393 міститься оригінальний підпис обвинуваченого, а фотографію не вклеєно в це посвідчення пізніше, після війни. Тоді він, суд, мусить бути готовим надати експертам можливість (за допомогою прекрасних фотознімків, які є в розпорядженні) дати відповідь на запитання про справжність підпису. Він, суд, мусить бути готовим до того, щоби відокремити фото в службовому посвідченні, заглянути за нього і провести відповідні дослідження. Потім він, суд, мусить бути готовим до того, щоби піддати списки переміщень широкому дослідженню матеріалу і провести його у відповідних лабораторіях.

Потім йому не слід задовольнятися тим, що йому під наглядом російського КГБ, в приміщеннях російського консульства в Мюнхені, пред’являють списки переміщень – під плівкою, з виключенням публічності – щоби він міг подивитися на них під контролем службовців російського КГБ протягом півгодини, аби потім знову повернути їх назад російському КГБ і згодом зачитати в судовій залі протокол ознайомлення з доказами, не виконавши навіть найпримітивніших досліджень експертів у лабораторії та не маючи змоги виконати такі дослідження. Потім він, суд, мусить бути також готовим до того, щоби залучити до справи документи №1627 і №15457, він мусить бути готовим до того, аби самому ознайомитися з архівами з Москви, не довіряючи вибору та компонуванню документів Чарльзом Сіднором, чия нестримна ненависть до обвинуваченого витікає, мов гній, з кожного другого речення його «експертного висновку».

Факт залишається фактом: протоколи допитів Данильченка, службове посвідчення і списки переміщень – усі вони разом узяті походять з тоталітарної сфери панування совєцького сталінізму. Вони можуть бути використані в процесі, в якому діють принципи правової держави, лише в тому разі, якщо вони будуть підтверджені рівноцінними результатами дослідження доказів, які були б добуті за принципами правової держави, або ж, якщо мова йтиме про фактичні доказові засоби, зможуть бути піддані тестам та дослідженням експертами в лабораторії, як це мусить бути витримано для кожного документа в судовому процесі у правовій державі.

Якщо немає такого підтвердження або власник документа відмовляється (як у нашому випадку щодо службового посвідчення і списків переміщень) піддати ці документи такому дослідженню, характерному для правової держави, – тоді такі документи виключаються як доказові засоби в розумінні кримінально-процесуального судочинства.

IV. Протоколи і ст. 6 ЄКПЛ

Використання протоколів допитів Данильченка порушує ст. 6 ЄКПЛ. Згідно з її положеннями, обвинувачений і, відповідно, захист мають в основному невід’ємне право на змагальний допит свідків. Це право не може бути здійснене стосовно Данильченка, бо він помер 1985 року. Данильченка допитав КГБ 1949 року. Таке ж відбулося і 1979 р. Допити 1979 року відзначаються все ж таки тією особливістю, що вони були проведені за ініціативи прокурорів з Управління спеціальних розслідувань, що провадили слідство проти обвинуваченого, в рамках запиту про правову допомогу.

Вже згідно з американським правом, у такому процесі Управління спеціальних розслідувань мусило обов’язково повідомити обвинуваченого чи, відповідно, його захисника, щоби надати обвинуваченому і захистові можливість використати своє право на змагальний допит у процесі. Навіть якби Совєцький Союз не дозволив захистові бути присутнім при допиті Данильченка, захист все ж таки мав би забезпечити хоч мінімальний вплив на процес шляхом посилання на передачу письмового переліку запитань.

Після допиту Данильченка протоколи допиту 1980 р. було доведено до відома прокурорів з Управління спеціальних розслідувань, зокрема, до відома прокурора Московітца. Після того як прокурор Паркер пішов у відставку з протесту проти фальшивого звинувачення, буцімто обвинувачений був „Іваном Грозним”, і повернувся спиною до Управління спеціальних розслідувань, у процесі денатуралізації ІІ звинувачення проти Дем`янюка, що він буцімто є „Іваном Грозним” з «Треблінки», доповнилось тим, що обвинувачений був також „Іваном із Собібора”.

Очевидно, що протоколи допитів Данильченка були присвячені «Собібору» та імовірному перебуванню там обвинуваченого, тим часом як Данильченко (як свідок у розширеному звинуваченні в процесі денатуралізації І) мав велике значення, а саме як з огляду на звинувачення, що обвинувачений нібито є Іваном „Грозним” з «Треблінки», так і для звинувачення, чи був обвинувачений охоронцем СС у «Собіборі». Шляхом запрошення і допиту свідка Данильченка, який був живий до 1985 року, як свідка в процесі денатуралізації І захист – з точки зору Управління спеціальних розслідувань – можливо, міг би стерти з лиця землі обидва звинувачення, як «Треблінку», так і «Собібор».

Цю очевидну небезпеку просто усунули тим, що дали «зникнути» протоколам допитів Данильченка, чим водночас відібрали право на змагальний допит, яке, звичайно, гарантоване і в американському праві в повному обсязі і таким саме чином, як і у ст. 6 ЄКПЛ. Допущення Управлінням спеціальних розслідувань «зникнення» протоколів допитів Данильченка являло собою задумане і навмисне втручання в права захисту обвинуваченого і після смерті Данильченка призвело до остаточної втрати права на змагальний допит Данильченка захистом чи, відповідно, обвинуваченим. Ця обставина мусила вже за американським правом 2002 року привести до неможливості використання протоколів допитів Данильченка в цілому суддею Матіа і, відповідно, упередженим експертом Чарльзом Сіднором.

Тепер постає питання, чи це – згідно з судочинством Європейського суду з прав людини – веде також і в даному разі до заборони використання доказів для земельного суду Мюнхена.

На таке запитання слід дати ствердну відповідь з двох причин. По-перше, слід врахувати, що Німеччина, як доводить змальована Московітцем діяльність, була активно залучена у слідчі дії американських прокурорів. Поїздки Московітца до Людвіґсбурґа, до Гамбурґа та інших місць, допити свідків у Німеччині були частково представлені захистом у рамках його допиту свідка Московітца, аж доки захист несправедливо не позбавили слова і подальший належний допит свідка Московітца захистові було заборонено.

По-друге, ставлення в провину випливає з тієї причини, що Німеччина є винуватцем нацистських злочинів і, як уже наголошувалось в іншому місці, вже тому мала б узяти на себе провину за порушення закону, яких припустилися слідчі органи інших держав проти жертв Німеччини, в даному разі – проти обвинуваченого Дем’янюка. Слідчі органи і суди післявоєнної Німеччини не можуть поводити себе як «третя сторона», яка, ніби арбітр і повністю непричетна сторона, судить нацистські злочини Німеччини.

Якщо припустити, що ця аргументація не знайде підтримки, то все ж таки для земельного суду Мюнхена існує абсолютна заборона на використання протоколів допитів Данильченка. Якщо не врахують утрати права захисту та обвинуваченого на змагальний допит Німеччини, то таким чином Німеччині буде загалом дозволено „зривати плоди з забороненого дерева”, але суд все одно мусить зробити все для того, аби компенсувати втрату захистом  права на змагальний допит.

Ця компенсація полягає в обов’язкові суду залучити до справи і надати в розпорядження захисту всі документи, з яких захист міг би одержати підставу для зняття з обвинуваченого провини – в найширшому розумінні цього слова. При цьому компенсацію в даному розумінні суд мусив би здійснити вже тоді, коли лиш не виключена можливість, що наявні і не можуть бути виключені підстави для зняття провини чи, відповідно, точки зору для зняття провини чи докази для зняття провини. А це і є – цілком очевидно і переконливо – матеріали процесів і судові документи проти Данильченка (номер документа 15457) і документи слідства проти обвинуваченого Дем’янюка (№1627), існування яких доведено і які чекають у Москві на перегляд і ознайомлення учасниками процесу.

Близько 300 сторінок слідчої справи проти Данильченка і, як уже було доведено, 1 400 сторінок слідчої справи проти Дем’янюка – це „матері” всіх документів; залучити їх до справи і надати в розпорядження захисту – ось першочерговий обов’язок суду, згідно з §244 абзац 2 Кримінально-процесуального кодексу, перш ніж суд поставить собі запитання, чи хоче він і, якщо так, то яким чином хоче використати протоколи допитів Данильченка.  Компенсація, яку так обов’язково слід було здійснити, не була забезпечена ні захистові, ні обвинуваченому, незважаючи на подання відповідних клопотань.

І другий, такою ж мірою невідкладний обов’язок суду до компенсації полягає в здійснюваному згідно з §244 абзац 2 КПК розшукові та запрошенні чиновників, які допитували Данильченка, яких також назвав захист, з іменами і адресами, і які стали предметом відповідних клопотань про надання доказів.

У той час як суд відмовляється від цієї компенсації за втрату права на змагальний допит, наростають порушення права на змагальний допит Управлінням спеціальних розслідувань для заборони використання доказів земельним судом Мюнхена.

І це тим більш проявляється, коли земельний суд Мюнхена знає, як це документально підтверджено, що надані в його розпорядження протоколи допитів Данильченка є неповними і що наявні та існують допити Данильченка з 1983/84 років на тему цього процесу.

V. Протоколи і їхнє відношення до істини

Навіть якщо ми залишимо поза увагою все сказане вище і некритично приймемо у справі Дем’янюка доказові засоби, надані системою сталінського терору (у якій до правових чи неправових норм належали катування як легітимний метод допиту), як це в унісон роблять земельний суд і прокуратура, то все одно з сукупності свідчень Данильченка випливає його непридатність для правового надання доказів стосовно обвинуваченого. Дімітрі, Ярош, Ананьєв, Дяченко, Вакуленко, Юхновський і Свиридов – усіх їх Данильченко звинувачує в тому, що вони  були охоронцями у «Собіборі» й  там брали участь у знищенні євреїв.

Щодо всіх цих звинувачених Данильченком осіб ідеться про людей, чия нога в жоден момент часу не ступала на землю табору знищення «Собібор». Данильченко безбожно бреше щодо кожної з цих осіб і навмисно брехливо звинувачує їх.

А якщо це так, то тоді – з високим ступенем ймовірності – не можна виключити того, що й твердження Данильченка, буцімто Дем’янюк був у «Собіборі», є умисною брехнею. Захист, зокрема, посилається в цьому зв’язку на свої клопотання про допущення доказів під номерами  з 416 по 432.

У цих 17 клопотаннях про допущення доказів щодо Данильченка доведено: він щонайменше 17 разів у кожному відношенні і щодо всіх ним обвинувачених давав умисно фальшиві свідчення. Той, хто вже згідно з протоколами допитів брехав так, як Данильченко, з самого початку і повною мірою виключається з процесу створення переконання в будь-якого суду, орієнтованого на принципи правової держави.

Те, що Данильченко саме тепер і виключно стосовно Дем’янюка сказав правду, є абсолютно неприйнятним за такого стану доказів.

Не слід також забувати, що військовий трибунал, який засудив Данильченка до 25 років, недвозначно встановив, що останнього використовували в «Собіборі» як охоронця СС у „процесі знищення” максимально 14 днів, а потім він працював там доглядачем тварин і вже не мусив мати справи зі знищенням жертв, які туди прибували.

Тому Данильченко взагалі не може нічого сказати щодо звинувачень у злочинах, висунутих проти обвинуваченого, як це видно з документів вироку військового суду.

[W.Z.16. Key witness Danilchenko]

17. Василь Литвиненко
    Vasyl Litvinenko

Прокурор д-р Лутц у своїй заключній промові якось так, між іншим, практично приховано, в одному підрядному реченні, ледь помітно, зробив головним свідком Литвиненка. Литвиненко буцімто також ідентифікував обвинуваченого як охоронця СС, він буцімто служив разом з ним у «Майданеку».

На Литвиненкові вже зупинялись в іншому місці, можливо, в пам’яті ще залишилось  посилання на відсутні в обвинуваченого два зуби з білого металу у верхній щелепі. Суд зачитав свідчення Литвиненка, також тільки вибірково, при цьому цілком, між іншим, зачитав про ймовірну ідентифікацію обвинуваченого Литвиненком. Захист вказав на масу інших свідчень Литвиненка. Як і все, що доповідав захист у цьому процесі, це посилання, як говориться у притчі, „потрапило під колючки”.

З допитів Литвиненка від 16.10.1969 р. і 9.10.1968 р. однозначно випливає, що Литвиненко під поняттям „Lublin Camp” – табір Люблін – мав на увазі і говорив не про «Майданек», а про концентраційний табір „Люблін” у місті Люблін, розташований на вулиці Ліковій. Його підрозділ, до якого належить його Дем’янюк, було розміщено в казармі на вулиці Варшавській. Обидві вулиці, названі Литвиненком, розташовані в межах міста Люблін. «Майданек» був розташований однозначно за межами міста Люблін. У свідченні від 9.10.1968 р. Литвиненко чітко повідомляє, що він буцімто доставляв полонених у табір знищення «Майданек», який був розташований за межами міста Люблін.

Також і в заяві від 18.1.1968 р. Литвиненко повідомляє, що від полонених, яких він супроводжував, чув, що буцімто був табір смерті Майданек, у якому полонених буде спалено. Слова Литвиненка:

«Я особисто ніколи не був у таборі знищення в «Майданеку»».

Таким чином, чітко встановлено, що Дем’янюк Литвиненка носить одне прізвище з Дем’янюком Данильченка, але йдеться тут про двох різних осіб. Дем’янюк Данильченка мусив бути в «Собіборі», Дем’янюк Литвиненка мусив бути в концентраційному таборі Люблін у межах міста, а потім – у львівському концентраційному таборі.

Литвиненко в жодному разі не підтверджує, що його Іван Дем’янюк був у «Майданеку».

[W.Z.17. Vasyl Litvinenko]

18. Три ознаки вбивства
    Three signs of killing

Прокуратура у своїй заключній промові послалась на виконання трьох ознак вбивства обвинуваченим, причому вона перераховує як «виконані ознаки вбивства» підступні, жорстокі і ниці спонукальні мотиви. Оскільки якраз виконано три ознаки вбивства, то провина обвинуваченого є особливо тяжкою, і покарання мусить бути без підстав для пом’якшення, відповідно, у сфері найвищої міри покарання.

Спочатку слід зазначити, що підступність і жорстокість є ознаками вбивства, що стосуються злочину, а ниці спонукальні мотиви, навпаки, стосуються злочинця.

Наявність ницих мотивів прокуратура обґрунтовує тим, що обвинувачений буцімто не втік і тим самим «внутрішньо прийняв расову ідеологію нацистів» і застосував її, беручи участь у злочині.

Ця аргументація - незбагненна. Вона не лізе в жодні ворота. Той, хто втікає, показує цим, що він «не расовий ідеолог», хто не втікає – той «расовий ідеолог» і чинить так з «ненависті до євреїв» = «ниці спонукальні мотиви».

Те, що це геть зовсім непридатний для аргументацій ряд, видно мов на долоні вже тому, що хтось не втікає просто з тієї причини, що боїться, що втеча не вдасться, його схоплять, а потім його буде без судового розгляду „расово ідеологічно” розстріляно німецькими „расовими ідеологами” як слов’янського „недолюдка”-„унтерменша”.

Усі ті, які не втекли і мали цю мотивацію, не є «расовими ідеологами» – усупереч загальним твердженням прокуратури.

Прокуратура же ні разу не стверджувала про свого ключового свідка Данильченка, що той буцімто став «расовим ідеологом», оскільки він не втік. Данильченко під час свого судового процесу сказав, що він служив охоронцем у «Собіборі» зі страху смерті. Якщо прийняти цю мотивацію для не-втечі, якщо вірити Данильченку як ключовому свідку, то неспроможність прокурорської аргументації стає настільки очевидною, що не потребує вже жодних інших пояснень.

Залишається дотримуватися думки, що „травникові” не слід доводити, що він з расово-ідеологічних причин зробив внесок у сприяння головному злочинові.

Ясно те, що три ознаки вбивства були наявні у головних злочинців щодо поїздів, які прибували з «Вестерборка». Підступність уже тому, що безсоромно використовувались довірливість та беззахисність жертв, які  прибували з «Вестерборка»; вони не мали жодного уявлення, що на них чекало, від насильства, від створення оточення за рахунок масового використання охоронців, від насильницьких дій як таких відмовлялись з самого початку. Тут існувала прекрасна система омани і навмисного обманювання, яка супроводжувалася бурхливими веселощами та радісними вигуками жертв, які нічого не підозрювали і які ще писали в поштових листівках рідним, що «вони нарешті прибули на місце і незабаром їх доставлять до своїх робочих місць».

Жорстоким був процес умертвіння в газових камерах, як це тут з усіма подробицям описав експерт. Головні злочинці діяли з ницих спонукальних мотивів, а саме виходячи з расової ідеології нацистів, з самої лише ненависті до євреїв без будь-якого виправдання. Убивство з корисливих мотивів та вбивство з метою приховання іншого злочину також не були чужими для злочинців.

Настільки ж певним є і те, що з боку охоронців-„травників” і в їх особі не було жодної ознаки вбивства: ні підступності як ознаки вбивства, ні расової ідеології як ознаки вбивства, ані жорстокості як ознаки вбивства. „Травник”, який, за словами адвоката Кляйдерманна, охороняв зовнішній табір, ні сам не робив підступного внеску в обман жертв знищення, ні сам не виконував жорстоко ті дії, яких вимагав головний злочин, не завдавав своєю жорстокістю болю жертвам знищення, виходячи з немилосердних переконань. Його зовнішня варта також не була виразом ненависті до євреїв або расової ідеології.

[W.Z.18. Three signs of killing]

19. Зарахування ув’язнення для видачі та попереднього ув’язнення в США та Ізраїлі
    Consideration of incarceration and earlier incarceration in USA and Israel

Одним із майже беззаперечних фактів є той, що обвинувачений відсидів в Ізраїлі та США вісім з половиною років попереднього ув’язнення, разом з попереднім ув’язненням у ФРН це складає, між іншим, десять з половиною років попередньої „відсидки” чи, краще сказати, „відлежки” в лікарняному ліжку. Незаперечним, якщо йти далі, є й те, що обвинувачений з десяти з половиною років попереднього ув’язнення понад п’ять років просидів у камері смертників, із шибеницею перед очима, отже, переніс попереднє ув’язнення в особливих умовах, які, на думку захисту, слід було би врахувати в масштабі перерахунку три до одного, тобто, за один день попереднього ув’язнення в камері смертників зараховувати три дні ув’язнення в Німеччині. Таким чином, попереднє ув’язнення в камері смертників слід прирівняти до 15 років попереднього ув’язнення, а решту п’ять з половиною років занести на користь обвинуваченого. Загалом виходить 20 ½ років попереднього ув’язнення, з них 18 ½ років в Ізраїлі та США, два роки у Федеративній Республіці. Те, що два роки попереднього ув’язнення у Федеративній Республіці слід зарахувати на користь обвинуваченого, випливає із закону. Те, що два роки попереднього ув’язнення у Федеративній Республіці мусили би, крім усього іншого, всупереч твердженням прокуратури, подіяти як могутня пом’якшувальна обставина у разі засудження обвинуваченого, випливає з рішення 2-го сенату Верховного федерального суду від 14.06.2006 р., HRRS 2006, №574. У директивному положенні зазначено таке:

«Якщо суддя у справі при призначенні міри покарання хоче врахувати як пом’якшувальну обставину виконання попереднього ув’язнення, то в мотивувальній частині вироку мусить бути викладено особливу шкоду для обвинуваченого. До розгляду належать, наприклад, надмірна тривалість процесу, невизначеність, яка особливо обтяжує обвинуваченого, вперше призначене попереднє ув’язнення, поява тюремного психозу в іноземця без родинних зв’язків у Німеччині або при відсутності знання німецької або однієї з інших поширених мов і, як наслідок, брак соціальних контактів або інші умови ув’язнення, які несуть з собою особливі труднощі, що виходять за межі звичайної шкоди, пов’язаної  з попереднім ув’язненням».

Таких особливих труднощів для обвинуваченого не злічити. Тяжкохворий іноземець, який не лише не має родинних зв’язків у Німеччині, а й завдяки Німеччині ці родинні зв’язки виявилися зруйнованими, та ще й він жодного-єдиного дня не прожив у нормальних умовах виконання рішення про арешт. Попереднє ув’язнення через 70 років після імовірного злочину, попереднє ув’язнення на 91-му році життя у стані тяжкого і найтяжчого болю.

Усе це прокуратура викинула псу під хвіст, коли вимагала позбавлення волі на шість років, знаючи при цьому, що такий вирок у вигляді позбавлення волі матеріально діє на обвинуваченого як смертний вирок.

Один із найбільш суперечливих розділів у цьому процесі – наступна юридична маячня – це розгляд відбутих в Ізраїлі та США наступних 18 ½ років ув’язнення для видачі і попереднього ув’язнення.

Можна не заперечувати, що це нібито були тільки п’ять з половиною років, як це стверджує прокурор д-р Лутц у своєму заключному слові.

Д-р Лутц замовчує те, що п’ять із цих восьми з половиною років для обвинуваченого Джона Дем’янюка були щоденним катуванням у камері смертників, щоденним страхом смерті і щоденним відчаєм – бути страченим невинним за жахливі злочини, вчинені „Німеччиною „Грозною”.

З людської точки зору незбагненно, чому прокурор д-р Лутц замовчує ці обставини у своїй заключній промові. Йому як німецькому прокуророві належало б ясно висловитись, що мій підзахисний через німецьку провину і через німецькі злочини вбивства мусив кожного ранку протягом п’яти років рахуватися з тим, що цей ранок є останнім в його житті, хоча він і ніколи не був „Іваном Грозним”, бо „Іваном Грозним” була Німеччина. Лише сам той факт, що Німеччина несе провину за те, що невинна людина за німецькі злочини протягом п’яти років сидить у камері смертників і ще наступні три з половиною роки у попередньому ув’язненні, зобов’язує Німеччину як країну злочинців до повного взяття провини на себе шляхом компенсації завданої шкоди своїй жертві, скасувавши виконання вироку.

До жертв Німеччини зараховується, як і раніше (з 1942 по 2011 рік = 69 років, з них обидва останні роки – в нелюдському ув’язненні), Джон Дем’янюк.

Незалежно від цього, закон рекомендує з повним зарахуванням негайне звільнення підзахисного, якого, всупереч закону і Конституції, протягом двох років утримують у німецькому попередньому ув’язненні.

І. Зарахування ув’язнення для видачі та попереднього ув’язнення в США та Ізраїлі 

Питання, чи обвинуваченому в покарання, якого вимагає земельний суд Мюнхена, має бути зараховано попереднє ув’язнення та ув’язнення для видачі в Ізраїлі і США, земельний суд і Верховний земельний суд рішуче заперечують. Земельний суд і Верховний земельний суд дотримуються тверджень прокуратури Мюнхена в обвинувальному висновку, нібито звинувачення за «Собібор», за якими відбувається переслідування прокуратурою в цьому процесі, в жоден момент часу не були предметом розгляду в кримінальному процесі проти обвинуваченого в Ізраїлі.

При цьому земельний суд неодноразово наголошував, що з’ясування цього питання виключно і односторонньо залежить від змісту поданого до розгляду справи обвинувального висновку ізраїльської прокуратури  проти обвинуваченого, предметом якого були винятково звинувачення, пов’язані з «Треблінкою», і дії обвинуваченого як „Івана Грозного” з «Треблінки». Потім слід було би залучити до розгляду зміст вироку Верховного суду, який став предметом судового розгляду фрагментарно, приблизно на п’ять-десять відсотків. Виправдувальний вирок, який було виголошено Верховним судом, містив виключно виправдання обвинуваченого за імовірну діяльність у «Треблінці» як „Івана Грозного”; зрештою, з ізраїльського вироку однозначно випливало, що звинувачення за «Собібор» являють собою широкий предмет одержання доказів та їхньої оцінки Верховним судом як судом апеляційної інстанції, але все ж таки не предмет процесу. Для відповіді на запитання досить було би послатись лише на ці раніше згадані документи, і для вирішення питання не треба було залучати ні вирок, ні протокол окружного суду, не слід було би залучати протоколи Верховного суду, рішення Верховного суду як апеляційної інстанції в процесі розгляду петиції на умовно-остаточний наказ суду – „order nisi“, не потрібно було би залучати рішення генеральної прокуратури Ізраїлю про непереслідування обвинуваченого за «Собібор».

Захист вимагав залучення всіх цих документів і письмових свідчень і обґрунтував це відповідними клопотаннями про допущення доказів, вказуючи, що ці звинувачення за «Собібор» були предметом розгляду в ізраїльському процесі.

Усі клопотання про допущення доказів було відхилено земельним судом через їхню «незначущість». Точки зору земельного суду і Верховного земельного суду залишаються книгою за сімома печатями.

Обвинувачений, який читає письмовий обвинувальний висновок прокуратури Ізраїлю, мусить звідти щонайменше зрозуміти, що його звинувачують у тому, що в «Треблінці» в період до 27.3., а потім після 14-денного переводу до «Собібора» і нарешті знову в «Треблінці», будучи охоронцем СС із підрозділу „травників”, він чинив геноцид. Проміжок у часі між першим і другим періодом використання в «Треблінці» в ролі масового вбивці-посібника геноциду прокуратура Ізраїлю заповнює по часу і місцю твердженням, що обвинувачений під час цієї перерви в часі як охоронець СС з підрозділу „травників” нібито «змінив місце злочину» і чинив геноцид за цей проміжок часу в «Собіборі», як і в «Треблінці», нацистському таборі знищення. Обвинувачений, який це читає, мусить виходити з того, що його звинувачують протягом усього часу в геноциді як есесівського охоронця з підрозділу „травників”, а саме загалом на трьох стадіях, а саме «Треблінка», «Собібор» і знову ж таки «Треблінка». Кожен обвинувачений мусить сприймати таким чином сформульоване обвинувачення як єдиний, неподільний життєвий стан речей. Вирішальним для обвинуваченого є при такому формулюванні не місце злочину, а загальний проміжок часу, в якому він нібито здійснював геноцид жертв єврейської віри у двох таборах знищення.

Те, що про обвинуваченого повідомляється в інформації ізраїльської прокуратури, що той нібито чинив геноцид у «Собіборі» між двома періодами геноциду в «Треблінці», причому всі три відрізки часу щільно зливаються один з одним, слід розуміти лиш у тому сенсі, що нагадування про «Собібор» лише і виключно є інформацією про „життєвий шлях обвинуваченого”. З точки зору обвинуваченого це може викликати тільки подив. Тоді вже в друкованій редакції ізраїльського обвинувачення слід було б однозначно пояснити, що відрізок часу, в якому обвинувачений мусив би чинити геноцид у «Собіборі», не охоплений досить чітко в обвинувальному висновку. Ще більш незрозумілою (з точки зору обвинуваченого) видається позиція земельного суду, якщо пригадати те, що окружний суд, як це випливає з невиконаного вироку і протоколів окружного суду, провів широкомасштабне судове слідство щодо «Собібора», звинувачуючи Дем`янюка, і потім у своїх висновках недвозначно встановив, що з матеріалів судового слідства випливає: обвинувачений чинив геноцид у «Собіборі» і він винний.

Зовсім загадковим здається рішення земельного суду з точки зору обвинуваченого, якщо врахувати ту обставину, що Верховний суд як апеляційна інстанція задовольнив декілька клопотань: допустити до розгляду нові докази щодо ймовірно здійснюваного обвинуваченим геноциду в «Собіборі», через це призупинити судовий розгляд, залишити в силі арешт обвинуваченого і надати прокуратурі можливість довести злочин геноциду, здійснюваного обвинуваченим у «Собіборі». Як видно із зачитаних на клопотання захисту пасажів з вироку Верховного суду, останній дозволив надання наступних і нових доказів імовірного геноциду, здійснюваного обвинуваченим у «Собіборі», але при цьому наголосив, що залишає за собою рішення, чи стане імовірно здійснюваний обвинуваченим геноцид у «Собіборі» предметом ухвалення вироку Верховного суду як апеляційної інстанції.

Безсумнівно, що сам лише дозвіл прокуратурі з боку Верховного суду як апеляційного суду пред’явити нові докази, що стосуються імовірно здійснюваного обвинуваченим геноциду в «Собіборі», і провести відповідне залучення доказових засобів для розгляду в процесі, призвело до суттєвого подовження процесу, який в апеляційній інстанції тривав п’ять років. Якби залучили до розгляду протоколи процесу у Верховному суді як апеляційному суді, то виявилось би, що 80 відсотків часу і тривалості процесу, а разом з тим і тривалості ув’язнення обвинуваченого в апеляційному процесі витрачено на одне: геноцид, здійснюваний обвинуваченим у «Собіборі».

Якби «Собібор» – як не предмет судового розгляду – був фактично виключений з процесу, то обвинувачений просидів би в камері смертників мінімум на чотири з половиною роки менше і був би не пізніше, ніж через півроку, виправданий і випущений на волю. І як можна тепер з чистою совістю заперечувати, що обвинувачений був під арештом не виключно через «Собібор», коли у Верховному суді (як конституційному суді) в процесах „або „умовно-остаточно” [„nisi“]” йшлося про те, щоби продовжувати процес щодо «Собібора»?

Юридичною родзинкою стає нарешті рішення земельного суду, якщо пригадати, що прокуратура Ізраїлю після здійсненого широкомасштабного судового слідства (що наклало свій особливий відбиток на процес у Верховному суді) щодо «Собібора» – не щодо «Треблінки» – недвозначно просила Верховний суд засудити обвинуваченого за геноцид у Собіборі до смертної кари через повішення навіть тоді, коли Верховний суд як апеляційна інстанція не міг переконатися в тому, що обвинувачений і є „Іваном Грозним” із «Треблінки». Якби Верховний суд – як апеляційний суд – хотів би виправдати обвинуваченого за «Треблінку», це була б одна справа, але ж Верховний суд мусить бути тоді зобов’язаним засудити обвинуваченого на підставі доведеного в судовому слідстві геноциду в «Собіборі» до смертної кари.

При цьому прокуратура працювала з такими аргументами:

1. Звинувачення у геноциді в «Собіборі» з самого початку (як єдині життєві обставини з «Треблінкою») нібито містилось у надрукованому обвинувальному висновку.

2. Положення §216 ізраїльського Кримінально-процесуального кодексу буцімто дозволяють засудження обвинуваченого за злочин, який нібито не чітко зазначений як злочин у друкованому обвинувальному висновку, якщо цей злочин виявився вчиненим у процесі судового слідства у пред’явленому звинуваченні в злочині.

3.  Прокуратура нібито звинувачує Дем`янюка альтернативно за геноцид у «Собіборі», який нібито було доведено в процесі судового слідства, і вимагає від суду покарання у вигляді смертного вироку за «доведений геноцид», здійснений обвинуваченим у «Собіборі».

4. «Треблінка» і «Собібор» нібито являють собою один і той самий злочин, йдеться про єдиний злочин геноциду, який обвинувачений нібито вчинив у різних місцях використання його охоронцем СС із підрозділу „травників”.

З точки зору обвинуваченого, при такому наявному в конкретному випадку збігові обставин виключено виступати з твердженням, що імовірні діяння обвинуваченого в «Собіборі» не є предметом розгляду в ізраїльському процесі.

Що ж було предметом розгляду в ізраїльському процесі, слід оцінювати, по-перше, з точки зору органів обвинувачення, і, по-друге, з точки зору обвинуваченого, але не з точки зору суду.

Прокуратура в процесі в ізраїльському Верховному суді як апеляційній інстанції своїми клопотаннями про допуск додаткових доказових засобів для доведення імовірно здійснюваного обвинуваченим геноциду в «Собіборі» й своїм клопотанням про призначення покарання у вигляді смертної кари за геноцид у «Собіборі» однозначно і безсумнівно задокументувала своє особливо виразне бажання переслідування обвинуваченого за «Собібор».

Таке, з точки зору обвинуваченого, не можна розуміти інакше. Зокрема, обвинуваченому не могло й спасти на думку, що прокуратура переслідує його в цьому процесі не за геноцид у «Собіборі», а скоріше, мова йде лише про з’ясування одного з епізодів його життя.

Правова ситуація в Ізраїлі лежить, грубо кажучи, посередині між ситуацією §265 Кримінально-процесуального кодексу, з одного боку, і додатковим обвинуваченням, з іншого боку.

В обох цих випадках наслідком правового посилання чи, відповідно, додаткового обвинувального висновку є те, що стан справ стає предметом правового посилання чи, відповідно, додаткового обвинувачення, само собою зрозуміло, предметом судового розгляду.

Чи цей предмет судового розгляду стає потім чи мусить стати предметом вироку, – все це лежить виключно у сфері рішення суду і ходу процесу. Предмет вироку не може і не мусить бути ідентичним предметові (предметам) судового розгляду. Предмети судового розгляду, які не є частиною судового вироку, вирішуються потім іншим чином, ніж через резолютивну частину вироку.

Точно таке ж відбувалось в Ізраїлі. Верховний суд як апеляційна інстанція зробив предмет судового розгляду «Треблінку» предметом судового вироку і виправдав обвинуваченого.

З огляду на предмет судового розгляду «Собібор», Верховний суд як апеляційний суд вирішив не продовжувати процес.

Правильність цього викладу доведено. Усі авторитетні експерти в Ізраїлі, починаючи з Зуроффа і до ізраїльського міністра юстиції, у своїх офіційних заявах підтверджують, що «Собібор» був предметом судового розгляду в ізраїльському процесі. З огляду на таке можна запитати в себе, звідки у земельного суду такий переважний – порівняно зі знаннями ізраїльських юридичних експертів – рівень знань, який, імовірно, надає земельному судові можливість ухвалити в цьому питанні несприятливе для обвинуваченого рішення, яке полярно і нездоланно суперечить думкам і результатам досліджень ізраїльських фахівців та експертів, рішення, що перебуває в неподоланному протиріччі з правовим статусом Ізраїлю.

Але ж, окрім думки цих експертів, є ще й неспростовний доказ правильності представленої тут позиції. З рішення Конституційного суду Ізраїлю відомо, що ізраїльська генеральна прокуратура безпосередньо після оголошення вироку Верховного суду, беручи до уваги спрямовані проти цього апеляції до Конституційного суду Зуроффа та інших, ухвалила  рішення, що стосовно висунутого проти Дем`янюка звинувачення у геноциді в «Собіборі» разом з процесом в окружному суді і Верховному суді набрало чинності правило, яке забороняє притягати до кримінальної відповідальності двічі на одній і тій же підставі – в розумінні „ne bis in idem“ („неможливість повторного засудження за один і той же злочин”). Це рішення, залучити яке і ввести до судового розгляду відмовився земельний суд, набрало законної чинності після рішення Конституційного суду. Але правило, що забороняє притягати до кримінальної відповідальності двічі на одній і тій самій підставі, за ізраїльськими законами може бути реалізоване лише в тому разі, якщо звинувачення в геноциді у «Собіборі» стало предметом судового розгляду первісного процесу з приводу «Треблінки».

Оскільки для Ізраїлю юридично безсумнівно встановлено, що стався випадок заборони притягнення до кримінальної відповідальності двічі на одній і тій же підставі, то вже тому в ізраїльському процесі констатовано процесуальну ідентичність між звинуваченнями за «Треблінку» і за «Собібор».

Зрештою, земельний суд мусив би перевірити, чи після вироку Верховного суду через  процеси подачі петицій до Конституційного суду та відповідні рішення ізраїльської генеральної прокуратури на цьому етапі процесу звинувачення в нібито здійсненні геноциду в «Собіборі» не стали заднім числом предметом судового розгляду первісного процесу. Від цієї перевірки земельний суд відмовився. Петиційні процеси продовжують процес у Верховному суді як процес у Конституційному суді, зв’язок між звинуваченнями щодо «Треблінки» і звинуваченнями за «Собібор» міг бути вибудуваний – не потребуючи для цього формального судового рішення – за  допомогою рішень як ізраїльської генеральної прокуратури до цього процесу або в його ході, так і шляхом рішення Конституційного суду.

Тут якраз і напрошується паралель із прокурорським пов’язуванням процесів згідно з положеннями §153 Кримінально-процесуального кодексу. Остаточне рішення ізраїльської генеральної прокуратури припинити звинувачення за «Собібор» з огляду на процес, що проводиться з приводу «Треблінки», на підставі правила, яке забороняє повторне засудження за один і той же злочин, якраз і являє собою таке пов’язування, точно таким же чином, як і рішення самого Конституційного суду. Але й інше обґрунтування, яке стало відомим через імплементацію рішення Верховного суду як Конституційного суду, прямо вимагає покінчити з такою „єдністю процесів”, вибудуваною щонайменше заднім числом. Бо ж у рішенні зазначено, що (з огляду на вже пройдений час процесу та тривалість ув`язнення обвинуваченого) було б надмірним продовжувати  процес через імовірний геноцид у «Собіборі». Рішенням ізраїльської генеральної прокуратури та рішенням Верховного суду як Конституційного суду час ув’язнення з первісного процесу ставиться в прямий матеріальний зв’язок для можливості подальшого переслідування імовірного геноциду, здійснюваного обвинуваченим у «Собіборі», завдяки чому періоди пережитого ув’язнення для видачі та попереднього ув’язнення юридично приєднуються до звинувачень з приводу «Собібора» і тепер нерозривно об’єднуються з ними.

Наступна юридична родзинка полягає в тому, що земельний суд не лише категорично виключає пряме застосування §51 Кримінального кодексу на користь обвинуваченого, а й навіть аналогічне застосування цього припису. Наводиться посилання на відому судову практику Федерального конституційного суду та Федерального верховного суду. На базі наведених вище міркувань стає очевидним, що земельний суд просто не звертає уваги на аналогічне застосування приписів §51 Кримінального кодексу.

Намічений судовою практикою широкий масштаб з урахуванням прав на свободу обвинуваченого за ст. 2 Основного закону просто вимагає необхідності прийняти якимось чином схожий зв’язок між предметом процесу «Треблінка» і «Собібор».

З огляду на наведені вище думки це видається настільки очевидним, що не потребує жодних інших пояснень. Навіть Пріттвітц, який свою участь у процесі як захисник у кримінальних справах побудував на інформації з преси і тому повірив багатьом брехливим повідомленням у пресі, що буцімто обвинувачений сидів у попередньому ув’язненні в Ізраїлі з приводу не того ж самісінького злочину, а іншого, хоч і схожого, навіть у 2010 р. формулює це на сторінці 653 так:

«Але, по-друге, і важливіше згадати про те, що Дем’янюк в Ізраїлі був покараний не за той самісінький, а за інший, хоч і подібний злочин. Усе ж таки не слід було повністю спрямовувати міркування в цьому напрямку. Насамперед через те, що діяльність Дем’янюка як есесівського охоронця в «Собіборі» в першому процесі Дем’янюка в Ізраїлі відіграла незначну роль.

Двоє з трьох суддів ізраїльського Верховного суду, які відхилили клопотання десяти заявників з вимогою засудити Дем’янюка за його діяльність у «Собіборі», після того як Верховний суд у 1993 р. скасував смертний вирок, винесений йому у 1988 р. за його злочини як „Івана Грозного” у «Треблінці», недвозначно обґрунтовують своє рішення тим, що подальший процес порушував би заборону подвійного засудження за один і той же злочин. У своєму рішенні скасувати смертний вирок Дем’янюкові Верховний суд (хоча він і виходив з того, що Дем’янюк як „травник” був у «Собіборі») не скористався передбаченою в ізраїльському судочинстві можливістю відтепер судити Дем’янюка – після забезпечення йому відповідного захисту – за   злочини в «Собіборі».

При цьому очевидно: з огляду на високу вагу первісних звинувачень (справа «Треблінки») та обставини альтернативного звинувачення (справа «Собібора»), не слід було би радити вимагати нового, відповідно, подовженого процесу. Ці міркування не бентежать земельний суд Мюнхена; їх врахування в рамках положень §51 абзац 1 і 3 Кримінального кодексу подає все інше як чуже і зайве».

Верховний суд мусив би (якби звинувачення за «Собібор» стали предметом розгляду не пізніше, ніж у його інстанції) негайно, безпосередньо після подання клопотань про допуск нових доказових засобів щодо «Собібора» і не пізніше, ніж після подання клопотання з вимогою смертної кари за «Собібор», відхилити це клопотання з посиланням на відсутність його в обвинувальному висновку, чого він так і не зробив. Він, скоріше, вимагав від обвинуваченого захищатись самому в звинуваченнях за «Собібор».

Конституційний суд у своєму рішенні щодо Беґатца перелічив причини того, чому звинувачення за «Собібор» – на його переконання – стали предметом розгляду у Верховному суді як апеляційній інстанції і чому через це набрало чинності правило неможливості подвійного засудження за один і той же злочин.

З рішення Конституційного суду слід виокремити такі місця:

«1. Ми не можемо відкрити правду злочинів охоронця Дем’янюка.

2. Ці аргументи можна обґрунтувати тим, що під час допиту та процесу Дем’янюка тему його добровільного вступу до підрозділів СС було вже досліджено, як і той факт, що він був охоронцем у «Собіборі».

3. Спеціальний суд також установив однозначні результати у своєму вирокові з огляду на теми апеляції, тобто належність Дем’янюка до підрозділів СС і його участь у машинерії знищення в «Собіборі».

4. Під час розгляду апеляції у Верховному суді сторона обвинувачення надіслала нові докази, щоби довести вину Дем’янюка в інкримінованих йому злочинах, сторона обвинувачення вимагала також засудити його за це.

5. У ході наведення аргументів у нашій справі виникла теза, що для сукупності доказових засобів, зосереджених в руках держави, є дуже низька ймовірність того, що вдасться добитися засудження обвинуваченого.

6. Як відомо, Верховний суд при розгляді апеляції за кримінальною справою №347/88 встановив, що було доведено: відповідач був охоронцем і що є докази того, що він був охоронцем у «Собіборі».

7. Існують великі труднощі в доведенні діяльності відповідача в «Собіборі». Жоден із колишніх в’язнів цього табору знищення не ідентифікував його там. […] Немає жодної певності в тому, якою буде доля доказів у новому процесі.

8. З картини і  перебігу наведення аргументів для нас випливає, що генеральна прокуратура вірить у те, що за цих умов необхідно розгорнути процес з самого початку, навіть ще більше розширити історію, в той час як шанси добитися засудження, на думку генеральної прокуратури, дуже незначні. Ми не можемо сказати, що ця думка є безпідставною.

9. […] Подальше затягування процесу понад необхідні межі відображає думку цього суду тим чином, що за особливих умов, які виникли у справі, було б недоречним продовжувати процес понад необхідні часові межі. Дуже важко скаржитись до генеральної прокуратури, яка для себе вже ухвалила рішення (між іншим) дотримуватися цієї вказівки. Згаданого обов’язку [...] недостатньо для того, щоб зобов’язати державу висунути звинувачення проти тієї особи, яку підозрюють у порушенні закону, ситуація, в якій генеральна прокуратура на власний професійний розсуд вірить у те, що шанси домогтися засудження є дуже незначними, […]

10. Цей суд (Верховний суд як апеляційна інстанція) вирішив не засуджувати відповідача за пунктом 3 з приводу альтернативного складу злочину вбивства у таборі знищення «Собібор», як це було запропоновано представниками обвинувачення […]

11. Цей аргумент може бути обґрунтований тим, що в ході допиту та процесу Дем’янюка було досліджено предмет його добровільного вступу до підрозділів СС, а також той факт, що він був охоронцем у «Собіборі». Спеціальний суд встановив у своєму вироку чіткі факти, що стосуються тем клопотань, а саме те, що Дем’янюк належав до підрозділу СС „травники”, а також його пособництво в технологічному процесі знищення в «Собіборі».

12. Аргумент „я вже був засуджений” або „я вже був виправданий” базується на вирокові, який уже було ухвалено, на засудженні або виправданні, в той час як заборона „подвійної небезпеки” спирається на небезпеку засудження, яка загрожувала відповідачеві в раніше проведеному процесі. Для терміну „подвійна небезпека” несуттєво, чи вирок у більш ранньому процесі  було ухвалено чи ні.

13. Чи можна наполягати на тому, що відповідач за пунктом 3 (з огляду на його діяльність та його службу в «Собіборі» і «Травниках») фактично перебував у стані більш ранньої небезпеки? Очевидно, що значення цього аргументу, на перший погляд, не можна заперечити. Що стосується табору «Собібор», то його присутність там показана в позовній заяві, його служба в цьому таборі була також згадана в центральних документах, надісланих до суду як доказ як у первісному слуханні в першій інстанції, так і у фазі апеляції. Крім того, під час розгляду апеляції після його засудження за діяльність у таборі «Треблінка» державний уповноважений недвозначно просив Верховний суд, виступаючи з альтернативним запереченням, визнати обвинуваченого винним в убивствах, які були вчинені в таборі «Собібор» за його пособництва.

14. Позивач аргументує, що діяння цього злочину практично були доведені без жодного раціонального сумніву на підставі доказів, надісланих до суду в обох інстанціях. Обвинувачений мав також нагоду захищатися проти цих звинувачень.

15. І коли Верховний суд встановив, що обвинувачений фактично був охоронцем і ніс добровільну службу в таборі «Травники» і що кожний охоронець, який робив це, міг здійснювати пособництво у вбивствах, так що не можна відкидати як незначущий той аргумент, що обвинувачений перебував у стані небезпеки, оскільки його могло бути звинувачено за цей злочин.

16. Генеральна прокуратура у своєму меморандумі справедливо відзначає таке: „У вироку було встановлено, що суд виважено розглянув можливість засудження Дем’янюка за ті злочини, отже, здається, що був лише один невеличкий крок від Дем’янюка до його засудження за його злочини в «Собіборі» і «Травниках» та за пов’язані з ними відступи від правил”.

17. З меморандуму генеральної прокуратури та з мудрих аргументів уповноваженого відповідачів за пунктами 1 і 2 видається (з урахуванням усіх обставин), що питання збору доказових засобів для забезпечення засудження відповідача за пунктом 3 за альтернативні правопорушення, які згадано у вироку, в різноманітних аспектах слід розглядати як дуже проблематичне.

Це усвідомлення та пов’язана з ним перспектива можливого виправдання після тривалого і складного судового розгляду посилюють висновок відповідача за пунктом 1, що висунення нового звинувачення за доведені правопорушення не буду служити інтересам громадськості. На підставі матеріалу, який було надіслано нам, я не дійшов переконливого висновку, що точка зору генеральної прокуратури в цьому пункті обтяжена такою неадекватністю.

18. Верховний суд у своєму вироку визначив, що йому було пред’явлено докази, з яких випливає, що відповідач служив у підрозділі „травників” і в таборі смерті «Собібор», що він був добровольцем, був маленьким людським коліщатком в нацистській машині вбивств. На його чоло було поставлено печать, і кожен міг це бачити й знати і, незважаючи на це, – так додатково зазначив суд – через те, що відповідач не мав жодної прийнятної нагоди захищати себе у повному сенсі цього слова, його не може бути засуджено у тій же справі.

19. Фактично суд не займався нічим, крім обвинувального висновку, який було направлено проти відповідача, і доказів, які були йому пред’явлені, як у першій інстанції, так і в апеляційній інстанції».

Зрештою, вказано на те, що до ізраїльського стану справ і правового положення та до ідентичності процесу, включно з правилом заборони подвійного засудження за один і той самий злочин, земельний суд мав би залучити до розгляду письмові документи ізраїльської генеральної прокуратури, взяті до уваги Конституційним судом. Є доступний детальний меморандум ізраїльської генеральної прокуратури, в якому недвозначно підтверджується ідентичність процесів з приводу «Треблінки» і «Собібора», і залучення якого до розгляду з незрозумілих причин було відхилене земельним судом, незважаючи на подані захистом клопотання. Твердження земельного суду, що предмет процесу може випливати лиш тільки з обвинувального висновку та вироку Верховного суду як апеляційної інстанції, є настільки очевидно фальшивим, що земельний суд мусить рахуватися з тим, що такому правовому питанню дати іншу оцінку може будь-хто.

Крім того, в меморандумі ізраїльської прокуратури здійснюється детальна оцінка доказів за протоколами допитів Данильченка і чітко встановлюється, що засудження обвинуваченого за «Собібор» на підставі службового посвідчення, списків переміщень і свідчень Данильченка не витримує жодної критики. Захист претендує на перегляд і ознайомлення з цим меморандумом згідно зі ст. 103 Основного закону. В меморандумі розглядаються питання злочину і провини за «Собібор» і він є складовою частиною документів, що мають бути пред’явлені прокуратурою і, відповідно, залучені судом до розгляду. Цілковито незрозуміло, чому земельний суд Мюнхена і тут відмовився від цього і не надав ці документи в розпорядження захисту.

Таким чином можна констатувати, що відбуте в Ізраїлі попереднє ув’язнення у Федеративній Республіці Німеччина – згідно з положеннями §51 Кримінального кодексу – слід обов’язково зарахувати як перенесене позбавлення волі в одному й тому ж процесі в іншому місці чи, відповідно, попереднє ув’язнення на 18 ½ років на користь обвинуваченого.

ІІ. Єдність процесу за німецьким правом

Навіть якби ізраїльський правовий стан не був таким настільки однозначним, яким він є, навіть якби не існувало жодної ідентичності процесу у відповідності до німецького права і йшлося би про відбування попереднього ув’язнення в Ізраїлі і, таким чином, про попереднє ув’язнення чи, відповідно, арешт з метою видачі за результатами стороннього, „чужого” процесу, все одно слід було зарахувати час позбавлення волі в Ізраїлі та Америці аналогічно до положень §51 Кримінального кодексу. Федеральний верховний суд у своєму рішенні від 26.6.1997 р. ще залишив відкритим питання, чи видається загальнодопустимим і якщо так, то в якому стані судового процесу зараховувати термін позбавлення волі за результатами „чужого” процесу аналогічно до положень §51 абзац 1 Кримінального кодексу. Такий результат напрошується в цьому випадку і здається найпереконливішим з усіх можливих, будь-який інший був би об’єктивно абсурдним.

За змістом рішення Верховного суду Ізраїлю як апеляційної інстанції, добування доказів стосовно «Собібора» було, щонайменше, обов’язковою і необхідною складовою частиною процесу для з’ясування звинувачень з приводу «Треблінки». Без такого збирання доказів до питання злочину і провини щодо «Собібора» звинувачення на адресу обвинуваченого, буцімто він був „Іваном Грозним” з «Треблінки», було б, на думку Верховного суду, неможливим для з’ясування. Прокуратура в ході розгляду справи в другій інстанції повторно діяла в напрямку продовження процесу і, таким чином, подовження терміну попереднього ув’язнення на шкоду обвинуваченому, оскільки прокуратура подала клопотання про допуск доказів щодо «Собібора», а суд задовольнив ці клопотання, усупереч жорсткому опорові захисту. Тривалість процесу (сім з половиною років), тривалість процесу в апеляційному суді (п’ять років) була суттєво збільшена за рахунок наведення доказів щодо «Собібора» під час розгляду справи в другій інстанції. Звинувачення стосовно «Треблінки» і «Собібора» охоплювали однакові проміжки часу діянь, були обумовлені імовірним примусовим рекрутуванням обвинуваченого з табору військовополонених до «Травників», його імовірним навчанням у школі охоронців СС і його відрядженнями з навчального табору «Травники» до різних таборів, між іншим, до таборів знищення «Треблінка» і «Собібор», причому вже за ізраїльським звинуваченням ці проміжки часу перекривалися між собою і, відповідно, перебування в «Собіборі» відбувалось у перервах перебування в «Треблінці». Звинувачувати за «Треблінку» і залишати поза увагою «Собібор» було б неналежним рішенням, з огляду на тісне взаємне проникнення обох комплексів, саме суперечило б належному вирішенню питання через тісний матеріальний та функціональний взаємозв’язок. Ізраїльська прокуратура була би зобов’язана базувати своє звинувачення не лише на «Треблінці», а й поширити його на «Собібор».

Якщо припустити, що процесу проти обвинуваченого в Ізраїлі не було б, якщо припустити, що при застосуванні теорії посадової особи („носія влади”) існувала би каральна влада над обвинуваченим у Німеччині, якщо припустити, що Німеччина провела би розслідування проти обвинуваченого за «Треблінку» і «Собібор», то в такому разі німецька прокуратура переслідувала б одночасно в одному процесі і звинувачувала спільно за «Треблінку» і «Собібор» або ж після звинувачення в одній частині припинила би процес в іншій частині.

Обов’язковим є також те, що обидва комплекси процесів при розділеному засудженні мусили б призвести до додаткового сумарного утворення покарання, завдяки чому зарахування попереднього ув’язнення і часу ув’язнення з метою видачі в комплексі процесів повністю було би зараховане на користь обвинуваченого в рамках сумарного покарання. Тому, згідно з німецьким правом, не може бути жодного сумніву щодо обов’язку такого зарахування.

Зрештою, у своїй заключній промові професор Нестлер сказав таке:
«У «Собіборі» не при кожному прибутті поїзда з Нідерландів ухвалювали нове рішення вбити цих людей, а вбивство людей з кожного поїзда було частиною безперервного і незмінного злочинного плану постійного масового знищення і виконання цього плану».

Професор Нестлер буквально:
«Я гадаю, тут наявне пособництво у злочині: масове вбивство у «Собіборі» в проміжок часу, зазначений в обвинувальному висновку».

З цього ланцюга аргументації немає іншого шляху, ніж висловити наступне:
«Тут наявне пособництво у злочині: масове вбивство в рамках „Акції Райнхардт” у проміжок часу, зазначений в обвинувальному висновку».

Акцію „Райнхардт” слід сприймати лише як концерн зі знищення євреїв, в якому були три виробничі потужності, а саме фабрики знищення «Бельжець», «Собібор» і «Треблінка». Рішення про масове знищення євреїв ухвалювали на рівні концерну, виконання розподіляли по фабриках знищення, що належали до концерну. Масове знищення в «Собіборі» не було окремим рішенням концерну, масове знищення в «Треблінці» не було роздільним, новим або іншим рішенням концерну, масове знищення в «Бельжеці» не було новим окремим рішенням концерну. За цих умов переміщення в межах концерну з однієї фабрики умертвіння до іншої також не ставало жодною особливою подією. Передумовою переміщення з однієї на іншу фабрику знищення того ж концерну не означало закінчення і нове виникнення наміру знищення, переміщення не справляло жодного впливу на подальше існування початкового наміру знищення.

Додатковий позов подає, таким чином (правда, недобровільно), ланцюг аргументацій, який з однозначністю пропонує доказ того, що відбутий в Ізраїлі та США термін ув’язнення з метою видачі та попереднього ув’язнення має бути обов’язково зараховано згідно з §51 Кримінального кодексу.

Висловлювання професора Нестлера поділяли усі представники співпозивачів, як це засвідчили оплески при завершенні його заключного слова. Висновком з таких міркувань є те, що «Треблінка» і «Собібор» – це злочин. Що починалося в «Треблінці» – те не переривалося шляхом переміщення до Собібора як якогось пропуску в подіях, а лише продовжувалось у рамках безперервного і незмінного злочинного плану постійного масового вбивства і його втілення. Передумовою переміщення з «Треблінки» до «Собібора» та зворотного переміщення з «Собібора» до «Треблінки», як це подано як відправний пункт ізраїльського звинувачення, не було жодне закінчення початкового злочинного наміру і необхідність нового злочинного наміру, який розпочинав нову злочинну подію.

З урахуванням цих висновків, можна констатувати, що суд зобов’язаний зарахувати 18 ½ років відбутого попереднього ув’язнення до найвищої міри покарання 15 років шляхом застосування положень §51 Кримінального кодексу.

[W.Z.19. Consideration of incarceration and earlier incarceration in USA and Israel]

20. Протиправний наказ як основа крайньої необхідності / уявний стан крайньої необхідності
    Unlawful order as basis of extreme urgency / imaginary state of extreme urgency

Захист подав численні клопотання про допущення доказів по темі „Протиправний наказ як основа крайньої необхідності / уявний стан крайньої необхідності”. Земельний суд відхилив усі ці клопотання з тим обґрунтуванням, що до них у даному процесі справа не дійшла би. Бо ж обвинувачений сам скористався своїм правом на мовчання. Суд міг би розглядати тему „протиправного наказу як основи крайньої необхідності / уявного стану крайньої необхідності” для обвинуваченого лише в тому разі, якби той недвозначно посилався на це, перервавши свою мовчанку. Обвинувачений мусив би, якби він бажав успішно послатись на ці підстави для вибачення його провини, змалювати свої суб’єктивні передумови при вчиненні кримінального злочину і викласти, що він діяв з тим наміром, щоби шляхом вчинення кримінального злочину відвернути невідворотну іншим чином небезпеку для тіла і життя його самого чи його рідних. Це було б рушійним мотивом для його кримінального злочину.  При цьому обвинувачений мусив би розповісти про свої намагання уникнення кримінального злочину, які мали бути тим сильнішими, чим тяжчим був кримінальний злочин.

Земельний суд, спираючись на це правове тлумачення, виключив з розгляду всю доповідь захисту стосовно „протиправного наказу як основи крайньої необхідності / уявного стану крайньої необхідності”, точно таким же чином, як і проблематику §47 абзац 2 Військово-кримінального кодексу, див. також матеріали в розділі 10.

Правові погляди земельного суду на обставини справи не витримують жодної критики. Це вже довів Пріттвітц у своїй статті „Необхідні амбівалентності – Зауваження до тяжкого кримінального процесу проти Джона Дем’янюка”, „Захисник у кримінальних справах”, 2010, сторінки 648 і наступні. На сторінці 653 ми читаємо таке:

«4. До питання караності, незважаючи на становище протиправного наказу (у відповідному випадку лише уявне), яке не слід виключати.

Лише коротенько тут слід розглянути таку точку зору: а чи не підриває легітимність спрямованого проти Дем`янюка процесу можливість (не виключену) того, що Дем`янюк діяв у певній (об’єктивно наявній або суб’єктивно прийнятій) ситуації необхідності виконання протиправного наказу? Можна було спробувати полегшити собі справу і послатися на те, що обвинувачений Дем’янюк оспорює те, що він узагалі працював у таборі знищення «Собібор», тобто, якщо рухатись послідовно, не скористався і тим, що він об’єктивно чи щонайменше суб’єктивно перебував у ситуації крайньої необхідності виконання протиправного наказу. Але цим можна було значно полегшити собі життя. Німецький процес – це не процес сторін. Суд не був змушений обійтися тим, що заявив обвинувачений, але він також і не міг обмежитися цим. Якщо він переконаний у присутності Дем’янюка в таборі й також у тому, що всі „травники” здійснювали пособництво в масовому вбивстві, то тоді він мусить поставити собі запитання в тій же узагальненій формі – чи протиправність або провина обвинуваченого виключаються завдяки таким обставинам. Загалом можливо те, що суд фактично міг би виходити з так званого «уявного стану крайньої необхідності», тобто, оманливої віри в те, що він може врятувати своє життя лише таким чином, але (цей пункт можна швидко пояснити) це було б рішенням, яке суд міг би ухвалити лише під час розгляду справи, але яке не мого бути врахованим ще на попередній стадії стороною прокуратури і,  тим самим, утримати її від висунення звинувачень».

Хоча й висловлювання Пріттвітца є хибними, коли він твердить, що  лише суд міг би в ході розгляду справи ухвалити рішення про справжній чи уявний стан крайньої необхідності при виконані протиправного наказу.

Протягом 70 років у Федеративній Республіці Німеччина компетентні заклади Центрального управління в Людвіґсбурґу, а також прокурори ухвалили рішення про протиправний наказ як основу крайньої необхідності чи, відповідно, уявний стан крайньої необхідності „травників”, оскільки протягом 70 років, аж до 2008 року, твердим переконанням усіх учасників правових відносин у ФРН було те, що „травників”, як і інших найдрібніших виконавців наказів на найнижчій сходинці ієрархії, було виправдано саме через стан справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу. Прокурори і Людвіґсбурґ вирішили, що не слід було навіть висувати звинувачення, що процеси слід було припинити.

Ця практика спростовує твердження Пріттвітца, що процес проти Дем’янюка, починаючи з 2008 року, за німецьким правом буцімто є легітимним процесом.

Це не що інше, як „injustum contra Дем’янюк“ («несправедливість проти Дем’янюка»).

Захист заперечує професорові Нестлеру, який заявляє:
«Непроведення цього процесу є порушенням закону».

70 років права, судочинства, прокурорської діяльності, 70 років Людвіґсбурґа і все те, що написала і захищала Хельґе Ґрабітц щодо справжнього і уявного стану крайньої необхідності „травників” при виконанні протиправного наказу – всі ці доказові засоби і свідки, все це постає проти професора Нестлера.

Захист наголошує:
Непроведення цього процесу обов’язково рекомендується правовим станом, станом законодавства Федеративної Республіки Німеччина і є єдиним справедливим конституційним рішенням.

Крім того, Пріттвітц однозначно, чітко і ясно своїми висловлюваннями довів, що земельний суд своїм вилученням тематичного кола проблем справжнього і уявного стану крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу порушує закон.

Обвинувачений має гарантоване конституцією право мовчати і не робити жодних висловлювань з приводу звинувачення у злочині. „Nemo tenetur se ipsum accusare“ – «ніхто не зобов’язаний звинувачувати себе самого». Цей конституційний принцип, який гарантовано також і Європейською конвенцією з прав людини як право людини і мінімальне право, захищається Федеральним конституційним судом таким чином, що використання цього права не може завдавати обвинуваченому жодної шкоди. Але така шкода може виникати для обвинуваченого через правову позицію земельного суду. Обвинувачений, який використовує своє право на мовчання, ніколи не зможе скористатися передбаченими і чинними для всіх законодавчими підставами для виправдання у вигляді стану справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу. А щоб скористатися цими законодавчими підставами для виправдання, обвинувачений мусить від свого конституційного і конвенційного права – захищатись через мовчання – відмовитися на користь можливості мати змогу посилатись на підстави для виправдання. Тим самим основний принцип „nemo tenetur“ – „ніхто не зобов’язаний” – перетворюється на свою протилежність. Обвинувачений може скористатись законодавчими підставами для виправдання лише в тому разі, якщо він відмовиться від свого права захищатися мовчанням.

Таке не може бути правильним.

До цього можна додати таке: той, хто в цих справах, починаючи від 2008 року, захоче разом з Вальтером ступити на юридичну цілину, мусить зробити це і для законодавчо передбачених підстав для виправдання. Той, хто посилається на те, що „травник”, який належав до нацистської фабрики знищення, може бути визнаний винним, не вважаючи за необхідне навести  конкретний доказ одноосібного злочину, тому мусить бути також дозволено загалом посилатися на те, що „травник” був під примусом відданий до фабрики знищення і під примусом (у розумінні стану справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконання протиправного наказу) був примушений до певного, постійно подібного пособництва. Хто сказав „А” – той мусить сказати і „Б”. На думку земельного суду, який прийняв це для всього свого процесу і жодного разу не відступив від цього принципу ні на йоту, обвинувачений не лише змушений відмовитися від свого права на мовчання, він, крім того, ще й змушений викласти з усіма подробицями, яким був його індивідуальний внесок у діяння чи який індивідуальний кримінальний злочин він вчинив, щоби таким чином після цього мати змогу посилатися на індивідуальний і конкретний стан справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу при вчиненні цього індивідуального кримінального злочину.

Відмова взагалі розглядати стан справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу, задовольнити клопотання захисту про допущення доказових засобів, змушує обвинуваченого до того, щоби не лише відмовитися від свого конституційно захищеного права на мовчання, а ще й скласти проти себе самого обвинувальний висновок, навести проти себе самого доказ вчинення цілком конкретного, названого ним самим кримінального злочину і пояснити підстави для свого виправдання. Це не крок у юридичну цілину, об’єктивно це скоріше виглядає як руйнування квітучих юридичних ландшафтів!

Юридична цілина, на яку хоче ступити нове покоління слідчих під проводом Томаса Вальтера, полягає (як це у радісному захваті відзначають „Spiegel Online“ і „Zeit Online“) в шаленому святкуванні нахабної сміливості – в обхід законів мислення і юридичної логіки – відфільтрувати з історичних експертних висновків та протоколів допитів те, що загалом мусив робити колектив охоронців-„травників” у «Собіборі», і цю загальну діяльність «охоронців з «Собібора»» приписати Джонові Дем’янюку та стверджувати, буцімто він зробив те, що могли  би зробити охоронці з «Собібора». Але якщо ці охоронці загалом або частково посилаються на спонукання, на примушення, на стан крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу, на уявний стан крайньої необхідності, на страх перед екзекуціями, на страх смерті, на страх смерті для своїх батьків, братів і сестер – то ці підстави для виправдання, якими користається колектив охоронців, є, зрозуміло, обов’язково чинними і для Джона Дем’янюка. Іншими словами:

Якщо я стверджую, що Джон Дем’янюк зробив те, що охоронці X, Y і Z описали як свою діяльність у «Собіборі», то я мушу з висловлювань охоронців X, Y і Z врахувати на користь Джона Дем’янюка і той момент, коли вони посилаються на справжній чи уявний стан крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу як рушійний мотив їхньої діяльності.

Зрозуміло, що земельний суд зобов’язаний з власної ініціативи додатково перевірити, чи працівник на фабриці смерті був змушений до роботи з застосуванням примусу та насильства і надалі утримувався там також шляхом покарань або загрозою покарання, пов’язаного з небезпекою для здоров’я й життя. Відповідну заяву захисника протягом півтора року земельний суд відзначав як таку, що «не має значення, бо обвинувачений вирішив для себе мовчати».

Земельний суд був зобов’язаний заради дотримання закону досліджувати і з’ясовувати кожне клопотання захисту про допущення доказів у зв’язку зі станом справжньої чи явної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу. Якщо фабрика знищення – на підставі доказових засобів про смертні вироки для її працівників, на підставі доказових засобів про тілесні покарання охоронців-„травників”, протоколів допитів свідків або тамошніх працівників – була тим закладом, у якому працівників примушували до роботи і за відмови від роботи тяжко і постійно їх карали, при залишенні ними свого робочого місця шляхом покидання закладу знищення  розстрілювали, при втечі з фабрики знищення розшукували і при повторному схопленні розстрілювали, а потім ще й батьків, членів сімей та родичів брали в заручники, заарештовували і розстрілювали – то тоді (при вибраній прокуратурою конструкції) це й було тим станом справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу, на який не мусить посилатись кожна окрема особа, якщо загалом не можна було виключити такі вимушені становища. Чого не можна виключити загалом – те є чинним і для обвинуваченого, який мовчить.

Висновком зі сказаного є те, що прокурор Хельґе Ґрабітц справедливо використала для „травників”. Для них слід визнати стан справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу, оскільки його не може бути виключено в разі сумніву щодо „травників”. Ґрабітц представляє 70 років судочинства Федеративної Республіки Німеччина аж до 2008 року.

Захист закликає земельний суд Мюнхена знову відродити цей 70-річний стан правосуддя, який відповідає чинному стану законодавства, і дати чітку й недвозначну відмову усім спробам надати цьому процесу риси легітимності і легальності.

І якщо ми вже маємо випадок реалізації права обвинуваченого на мовчання, то земельний суд мусить чітко і недвозначно пояснити співпозивачам і представникам співпозивачів права обвинуваченого в Німеччині і відкинути сповнені ненависті, але, на жаль, зустрінуті оплесками висловлювання професора Хааса, що нібито мовчання обвинуваченого є доказом того, що він до сьогодні залишається «расово-ідеологічним негідником» і «добровільним гітлерівським катом», а також заяви одного зі співпозивачів, що мовчання обвинуваченого буцімто означає образу і зневагу до жертв та їхніх рідних.

У цьому зв’язку співпозивачам можна було би відповісти так:

Вони мали в цьому процесі вибір; вони могли виступати як родичі жертв, але при цьому обмежитися тільки роллю свідків. Оскільки їх у цьому процесі було допитано як родичів жертв у статусі свідків, то щодо них діяли і діють ті повага і захист, які закон забезпечує жертвам чи близьким родичам жертв. Їм належать співчуття й співпереживання з боку обвинуваченого та захисту з приводу непоправної втрати їхніх батьків, бабусь і дідусів, їхніх братів, сестер, дітей і інших рідних. Обвинувачений, та й захист також, ніколи ще – ні в попередніх процесах, ані в цьому процесі – не заперечували і не ставили під сумнів жахливі злочини німців, вчинені щодо європейського єврейства. Цілком навпаки.

Але співпозивачі в цьому процесі не обмежилися роллю родичів жертв у статусі свідків. Вони вибрали для себе – після того як земельний суд неприпустимим чином надав їм такі права – роль співпозивачів, роль «прокурорів» у матеріальному сенсі.

У цьому статусі вони виголошували свої промови. При цьому вони в своїх заключних виступах частково суттєво виходили за межі компетенції, належної їм у матеріальному розумінні як прокурору, коли вони схвально зустрічали висловлювання професора Хааса, що буцімто мій підзахисний є «расистським негідником» і «гітлерівським катом», і за це вітали професора Хааса з найкращими побажаннями.

Але назад, до стану крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу або уявної крайньої необхідності.

Мовчання обвинуваченого не робить непотрібною необхідність перевірки цього стану крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу або уявної крайньої необхідності (за сказаним вище). Скоріше питання наявності таких підстав для виправдання у випадку нацистської фабрики знищення має центральне значення вже тому, що нацистська Німеччина була терористичною державою, яка терором та насильством заразила кожну структуру суспільства, аж до кожної окремої людини, яка перебувала під її насильницьким пануванням.

Виключення з цього процесу питання перевірки земельним судом цих законних підстав для виправдання є порушенням прав обвинуваченого в розумінні §338 цифра 8 Кримінально-процесуального кодексу і перетворює цей процес на нечесний судовий розгляд.

Аби справедливо з`ясувати питання стану крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу і уявної крайньої необхідності, земельному судові слід було би спочатку зібрати факти та всі випадки, від чого земельний суд відмовився.

Захист провів збір фактів та, відповідно, випадків. Це дало такий результат:

Прокуратура кидає в повітря – без жодного доказу! – таке твердження:

«Кожен „травник” або охоронець із колективу „травників” міг утекти із «Собібора» без небезпеки для себе і своїх рідних, безпечно відмовитись від виконання наказу».

Те, що Крістіан Рютерс це твердження прокуратури справедливо назвав у недавньому виступі на телебаченні „казкою”, цілковито зрозуміло і про це вже говорилось у розділі 10.

У пошуку зустрічних доказів можна одразу знайти багато цінного, а саме початок у ключового свідка обвинувачення Ігната Данильченка. Він розповідає, що виконував накази нацистів зі страху смерті.

Таким чином, ключовий свідок Данильченко сам посилається на стан крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу або уявної крайньої необхідності.

Запитаймо у себе – чому прокуратура страх смерті Данильченка, про який він розповів 31.3.1949 р., не кинула на шальку терезів на користь обвинуваченого?

Захист зібрав і зіставив понад 30 свідчень охоронців-„травників”, які одностайно посилалися на стан крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу, страх смерті та небезпеку для життя у разі відмови від виконання наказів або у разі втечі. Земельний суд не задовольнив клопотання про допуск додаткових доказів. Тут слід процитувати кількох охоронців. Якоб Енґельгардт 21.8.1975 р. сказав таке:

«Коли хтось розповідає і повідомляє, що тут відбувається або залишає табір – його карають. Покарання полягало у відправці назад до табору військовополонених або ж тебе могли й розстріляти. Ми були військовополоненими, все ще були ними».

Федір Тихоновський 30.11.1964 р. свідчив про таке:
«Тимошенко і Потравка були розстріляні німцями, коли робили підготовку до втечі, щоби приєднатися до партизанів».

Микола Гуцуляк 6.12.1989 р. у відповідь на запитання, чи він вбачав можливість відмовитися від служби в СС, каже таке:
«Якби я відмовився, то вони  спалили б мій дім і вибили моїх батьків».

Іван Кішчук 20.2.1995 р. у відповідь на запитання, чи він ніс охорону в єврейському таборі праці у «Травниках», каже таке:
«Так, я робив це, інакше мене би розстріляли».

Степан Копитюк 4.7.1951 р. заявив:
«Німці розстріляли дезертирів з частини СС. Тому я боявся втікати з табору СС».

Литвиненко заявив 6.2.1969 р.:
«Я не хотів служити німцям, але зі страху, що в разі відмови служити їм мене розстріляють, я погодився служити. Німці пояснили нам, що кожного, хто спробує втекти, буде розстріляно. Члени сім’ї також були б розстріляні».
16.10.1968 р. він каже те ж саме:  
«Охоронець Патюк утік, його спіймали і розстріляли».

Анастасій Вроді каже 17.4.1952 р. таке:
«Я визнаю, що вчинив тяжкий злочин проти Батьківщини. Але я був змушений до цього злочину загрозою смерті від голоду. Тепер я жалію, що не помер голодною смертю».

Сергій Приходько 9.10.1964 р. висловлюється так:  
«Перекладач привітав нас як новий прибулий персонал. Він пояснив, що кожен,  хто не хоче служити в цих військах, повинен вийти вперед. До цього він додав: кожного, хто з цього формування вийде вперед, буде розстріляно. Після такого попередження ніхто не вийшов уперед, і таким чином ми всі почали свою службу в СС».

Михайло Проданюк каже 9.10.1995 р.:
«Двоє чоловіків зі Сходу України, які служили разом з нами, кинули свою зброю на землю і втекли, коли фронт присунувся ближче. Але потім їх спіймали.
Коли їх розстріляли, то ми з наших бараків мусили утворити коло навколо місця страти. Нам сказали: якщо хтось із нас утече, як це зробили ці двоє, то нас також розстріляють».

Еммануїл Шульц повідомляє 13.7.1961 р.:
«Я пригадую, що нам з самого початку навчання пояснили: кожного, хто відмовиться служити в СС, буде відправлено до концентраційного табору, а не до табору військовополонених. Я гадаю, що цю заяву зробив сам комендант табору Штрайбель».

19.2.1961 р. він каже те ж саме:
«Коли я був у таборі військовополонених у Холмі, то бачив, як люди вмирали від голоду і хвороб. Я вірив у те, що мене спіткає така ж доля. Звичайно, я не хотів помирати. Я був молодий, я хотів учитися. Я розглядав кожну можливість, щоби вийти з цієї ситуації, щоби врятувати моє життя. […] Аби врятувати моє власне життя, я погодився на навчання в таборі у Травниках. […] У цей час я не міг собі уявити, що німці будуть використовувати мене в таборах знищення «Собібор» і «Треблінка»».

19.7.1961 р. Шульц каже:
«Оберхаузер наполегливо застерігав нас від найдрібніших службових порушень і відмови виконувати накази табірної адміністрації. Таких охоронців автоматично карали би розстрілом.

28.6.1961 р. він каже те ж саме:
«У таборі панувала сувора дисципліна. Охоронців карали за найменше порушення. Існувала лише одна форма покарання – тілесні покарання.
Ці екзекуції здійснювали в присутності формувань. Винуватого охоронця роздягали, прикріплювали до спеціального сидіння і били по голих сідницях батогом або палицею».

Приклади, описи можна було би продовжувати годинами. Наводиться недвозначне  посилання на відповідне клопотання про допуск додаткових доказів, яке земельний суд не задовольнив.

Земельний суд, прокуратуру і представників співпозивачів закликаємо надати протоколи допитів, у яких „травники” з табору знищення «Собібор», з табору знищення «Треблінка», з табору знищення «Бельжець» про час з березня 1943 по жовтень 1943 року говорили б таке: „Звичайно, нам не конче було брати участь, зрозуміло, ми могли втекти. Зрозуміло, була можливою втеча без ризику”.

Немає жодного-єдиного свідчення, яке хоча б у загальному вигляді підтвердило заяви у звинуваченні. Захист склав також список охоронців, які втекли або спробували тікати, але яких згодом спіймали й після цього розстріляли або розстріляли ще під час утечі.

Захист зміг також на підставі документів скласти список із близько 50 охоронців-„травників”, розстріляних при втечі або після повторного піймання, і спрямувати до земельного суду відповідне клопотання про допуск додаткових доказових засобів із зазначенням посилань на місце знахідки. Земельний суд відхилив і це клопотання про допуск доказів. Майже п’ятдесят мертвих „травників” є доказом того, що твердження прокуратури, буцімто „травники” могли втекти і що ризик буцімто був незначним, відображає ствердження історичної неправди.

Якщо зупинитися на таборах знищення «Бельжець», «Собібор» і «Треблінка», то практично всі спроби втечі, за винятком зовсім незначної кількості, зазнали провалу і закінчилися смертю втікача.

Для «Собібора» загалом відомо про три спроби втечі, причому щонайменше одна з них мала смертельне закінчення, а втеча Ївженка, якщо повірити в цю спробу його втечі, мала щасливий кінець, у той час як результат третьої спроби втечі з’ясувати не вдалося. Твердження прокуратури, буцімто спроби втечі з таборів знищення не супроводжувалися значним ризиком, не підкріплене жодним кількісним показником, жодним документом. Прокуратура мусила би довести, що спроби втечі, на час вчинення діяння (тобто, з березня 1943 р. по липень 1943 р.), з таборів знищення, задіяних в „Акції „Райнхардт”” – підприємстві з найвищим ступенем секретності в рейху – були можливі і пов’язані лише з незначним ризиком.

50 мертвих „травників” зі списку, 120 страчених „травників” протягом часу, коли Пітров був у «Травниках» – усі вони померли недаремно. Вони доводять, як німецькі тирани поводилися зі слов’янськими „унтерменшами”, що потрапили у сферу їхнього панування. 50 мертвих „травників”, 120 страчених „травників” доводять наявність примусу, стану крайньої необхідності при виконанні протиправних наказів і уявного стану крайньої необхідності, в якому перебували ці нещасні люди.

Це більш ніж історичне нахабство і безсоромність – стверджувати протилежне і ставити в провину обвинуваченому.

При цьому не можна забувати того, що у справі наявні фрагментарні документи, що стосуються спроб утечі та їх провалу. Якби були наявні особові справи усіх „травників”, то з них  можна було дізнатися – з високим ступенем імовірності – про ту ціну, яку заплатили своєю кров’ю охоронці-„травники”, які хотіли втекти, і ця ціна була би жахливо високою.

Долі встановлених шляхом оцінки 5 000 чоловіків-„травників” вдалося з’ясувати лише уривками, фрагментарно. Чи може земельний суд зі спокійною совістю виступати з твердженням, що долі понад 4 000 чоловіків-„травників”, про яких ми нічого не знаємо, складались і склались добре під нацистським пануванням і що всі вони цілими і неушкодженими повернулися до своїх рідних країн?

Чи ми мусили би боятися того, що й чоловіків-„травників” (як потенційних свідків жахливих злочинів „Німеччини Грозної”) тисячами було швиденько пристрелено, а їхні папери знищено тою самою „Німеччиною Грозною”? Останнє видається захистові набагато імовірнішим, ніж перше.

У цьому зв’язку слід послатися на свідчення Пітрова від  10.11.1969 р. в земельному суді Гамбурґа, яке вже було процитовано.

Допомогти може й погляд на німецьких есесівців, які були начальниками „травників”.

Тут слід згадати про першого коменданта «Бельжеця» Крістіана Вірта, який, за інформацією колективу вивчення Голокосту і дослідження архівів (Holocost Education and Archive Research), був брутальним начальником табору, який вдосконалював процес знищення з жорстокою ефективністю.

Після «Бельжеця» Вірт став інспектором „зондеркоманди” в „Акції „Райнхардт””. Я цитую зі звіту колективу:

«Вірт часто відвідував три табори знищення: «Бельжець», «Собібор» і «Треблінку». При цьому він сіяв навколо себе страх і терор, через що своїми підлеглими був прозваний „Christian der Schreckliche“ – «Крістіан Жахливий»».

Про Вірта можна прочитати у вироку земельного суду Хаґена в першому процесі щодо Собібора. На сторінці 399 ми читаємо таке:

«У кожному разі, спираючись на неспростовні дані обвинувачених, слід виходити з того, що Вірт звелів розстріляти військовослужбовців з української команди охоронців, причому йшлося все ж про людей, які або здійснювали заборонені обмінні операції, або ж дезертирували і буди знову спіймані».

На сторінці 403 вироку читаємо:

«Спочатку Вірт, як було представлено, мав славу немилосердного начальника, і він посилював у кожному з цих обвинувачених враження, що він може не лише погрожувати чимось поганим, а й зробити це, якщо йому беззаперечно не підкорятись. Окрім появи та стилю поведінки Вірта, це оманливе враження – на тлі завищеної оцінки наказів, що була в тогочасній авторитарній системі, – значно посилювалося ще й тим, що Вірт виступав просто як виконавець наказу фюрера, тобто, був озброєний авторитетом найвищого керівництва держави і, з іншого боку, був наділений повноваженнями в „Акції „Райнхардт”” з найвищим ступенем секретності як таємної державної справи рейху (між іншим, ще й обов’язком дотримання таємниці, який було недвозначно підкріплено погрозою найтяжчих покарань щодо обвинувачених).

Сюди ж можна  додати, що обвинуваченим, які прибули з акції „Т4”, було відомо: там декілька разів порушення обов’язку дотримання таємниці було тяжко покарано (випадки Каймера і Арендта). В обвинувачених та решти учасників „Акції „Райнхардт”” через це сформувалася думка: якщо вже порушення обов’язку мовчання буде тяжко покарано, то набагато тяжче порушення обов’язку виконувати наказ буде покарано ще жорсткіше, можливо, відправкою до концентраційного табору або навіть смертною карою або й мовчазною ліквідацією. Чутки такого типу поширювалися в загальній атмосфері взаємної недовіри в таборі і через це досягали свідомості обвинуваченого охоронцями, падаючи на „родючий ґрунт”. Як характерні прикмети цього слід було би навести тогочасні розмови про смерть наглядача Фіхтнера в таборі «Бельжець», а пізніше також  – про смерть Вірта і Райхляйтнера, яких начебто підступно застрелили свої власні люди. […] Помилкове припущення, яке виникло в обвинувачених охоронців Шютта, Унверхау, Юрса і Цірке, і яке можна вибачити, що вони перебували у вимушеному становищі, тобто, у стані примусу і крайньої необхідності (згідно з §52 Кримінального кодексу), може як хибне уявлення про фактичні основні принципи підстави для виправдання вести до виключення покарання – згідно з положеннями §§ 59, 52 Кримінального кодексу».

Якщо такі висновки вже є чинними для німецьких військовослужбовців з СС, то вони чинні тим паче і саме для «службових собак» цих властолюбців – для „травників”. Джерела дозволяють історикам однозначно і загалом зробити наступний висновок:

Охоронці-„травники” перебували в таборах знищення в стані крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу чи перебували в стані уявної крайньої необхідності. Якщо „травники” втікали, то вони мусили рахуватися зі своїм розстрілом чи загибеллю своїх рідних.

Найпершим серед усіх точно підтвердив цей результат експерт д-р Поль під час його допиту захистом. Він сказав, зокрема, що для „травників” спроби втечі були пов’язані з високим ризиком і загрозою для їхнього власного життя, а також для життя членів їхніх сімей, їхніх батьків, сестер та братів, дружин і чоловіків, дітей. Він розповів, що відмова від виконання наказу супроводжувалася високим ризиком розстрілу та інших видів тяжкого покарання, включно з відправою в табори для військовополонених або переводом в особливі умови утримання.

Він чітко підтвердив становище відповідних комендантів таборів як господарів над життям і смертю „травників” і недвозначно визнав безправність та безневинність „травників” унаслідок їхнього потрапляння в умови свавілля з боку відповідних комендантів таборів. Він послався на самовільні розстріли двох „травників” у «Бельжеці», яких після відмови від виконання наказу коменданта табору перевдягнули в одяг єврейських в’язнів і потім розстріляли.  Він розповів, що в таборах знищення відмова від виконання наказу і втеча були пов’язані з найвищим ризиком для здоров’я та життя „травників”. Нарешті, він чітко вказав на те, на що мусив би звернути увагу земельний суд – що можливості втечі для „травників” у рамках „Акції „Райнхардт”” практично дорівнювали нулю. Табори знищення мали бути розташовані в чужій (щодо українців) державі – у Польщі. Поляки і українці були на той час непримиренними супротивниками в цій області, українці не могли очікувати на допомогу від поляків. Вони не розмовляли польською мовою, як іноземці вони з самого початку не мали би жодних шансів. Перехід до партизанів був би небезпечним, слід було рахуватися з тим, що партизани могли розстріляти втікачів.

У цьому відомості д-ра Поля нічим не відрізняються від аналітичних висновків гамбурзького прокурора Хельґе Ґрабітц, яку в цьому зв’язку також можна знайти в рубриці «експерти». Обидва експерти використовують лексичний матеріал, яким послуговувався і захист при поданні клопотань про допуск додаткових доказових засобів. Цілковито приголомшливим є те, що земельний суд у своєму рішенні від 14.4.2011 р. при практично ідентичному лексичному матеріалі назвав «перебільшеннями» поняття, застосовані захистом у клопотаннях про допуск до розгляду додаткових доказів, і з цієї причини класифікував ці клопотання захисту як такі, що не мають юридичного значення.

Мимоволі створюється враження, що сірим кардиналом цього процесу виступає Чарльз Сіднор.

Захист надіслав експертний висновок (jewishgen.org/yizkor/belzec) разом з клопотанням зачитати експертний висновок і внести його до судового розгляду. Земельний суд відхилив це клопотання на тій підставі, що Роберт О’Нейл, який підготував експертний висновок на замовлення проекту „Іцкор” (єврейської організації), нібито не є експертом, у чиєму розпорядженні могли б бути „сильніші” – в порівнянні з д-ром Полем – засоби дослідження, і тому клопотання про допуск доказів слід відхилити, а пред’явлений експертний висновок не залучати до розгляду справи. Експертний висновок лежить у земельному суді, похований під купою документів. У ньому міститься історична правда, яка не має навіть натяку на шанс бути включеною в процес проти обвинуваченого Дем’янюка і спростувати абсурдні твердження Чарльза Сіднора. В експертному висновку читаємо таке:

«У протилежність операції „Райнхардт”, оперативні групи („айнзатц-групи”) поліції СС, які були задіяні в операціях знищення євреїв, мали персональний захист від Гіммлера, якщо вони відмовлялися від виконання наказів про знищення.

Такий захист не діяв у «Бельжеці». Відмова підкорятися наказам Вірта була немислимою. Система масового вбивства спиралася на абсолютний страх перед розплатою з боку коменданта табору (особливо це стосувалося Вірта), якщо підлеглі хотіли відмовитися від виконання наказу. […] Вірт належав до того сорту людей, які щоденно вбивали тисячі євреїв і для яких життя окремого есесівця, який відмовлявся виконувати наказ, не значило нічогісінько.

У багатьох випадках Вірт просто застосовував свій пістолет. Його характеризували залізна дисципліна, непохитна слухняність і віра у фюрера, а також абсолютна твердість і жорстокість».

Ці викладки і є гарним доказом:
Експертний висновок Чарльза Сіднора, вирок Матіа, ці обидві «біблії» для цього процесу, пустили у світ „брехню заради життя” про охоронців-„травників”.

Експертний висновок, вирок – обидва вони є документами фальшування історичної правди, вони являють собою полемічні витвори і пропаганду, памфлети, які не заслуговують їхньої класифікації як експертного висновку чи, відповідно, вироку.

Захист запитує: чому земельний суд не залучив до розгляду справи експертний висновок Роберт О’Нейла, експертний висновок єврейської організації про правду й істинне становище „травників” у таборах знищення? Чому судді з земельного суду Мюнхена не оголосили Чарльза Сіднора упередженим?

У процесі щодо «Бельжеця» в земельному суді Мюнхена прокурор зробив такий висновок про Крістіана Вірта:
«Навіть без залучення суду СС, відмова підкорятися його наказам призводила до вірної смерті».

Захист подав клопотання про допит прокурора „бельжецького” процесу в земельному суді Мюнхена, суддів земельного суду Мюнхена, залучення відповідних документів. Земельний суд Мюнхена ІІ відхилив це клопотання. Чому? Чому земельний суд Мюнхена ІІ відхиляє все, що найпереконливішим чином доводить загальний стан справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу для „травників” у таборах знищення? Чи мюнхенський прокурор у „бельжецькому” процесі в земельному суді Мюнхена так само, як і захисник Джона Дем’янюка адвокат д-р Буш, виступив із «нісенітницями», «помилковими і бездумними твердженнями» про історичну правду і цим розсердив суддів земельного суду Мюнхена і співпозивачів? Чи прокурор з „бельжецького” процесу також, подібно до молитви буддійського ченця чи заїждженої платівки, постійно повторював одне й те ж і цим лише вносив у процес «абсурдність» і «хибність»? Професор Нестлер докоряє захисникові, адвокатові д-ру Бушу, що той нібито бере участь у побудові «паралельного світу». Чи не стосується це дорікання і мюнхенської прокуратури в „бельжецькому” процесі?

Чарльз Сіднор знає, що „травники” у всіх таборах знищення не мали навіть натяку на шанс ухилитися від виконання наказу або втекти. Нестлерівська формула „не допомагати, не брати участі, залишити «Собібор», утекти” – така формула не витримує  жодної історичної критики.

Нижче ми читаємо в експертному висновку Роберта О’Нейла:

«Табори знищення працювали за цілковито іншими законами і критеріями, ніж поліцейські операції в ґетто та оперативних районах окупованих областей. Я посилаюся на численні свідчення під присягою, які давали колишні члени військ СС із  «Бельжеця», «Собібора» і «Треблінки». Ці особи перебували у невимовному жаху за своє життя, якщо вони не виконували своїх обов’язків в операціях знищення так, як було наказано. Тут немає найменшого сумніву, доказів більш ніж досить».

З огляду на такі висловлювання в експертному висновку Роберта О’Нейла, підтримані і опубліковані єврейською організацією, кожен мусив би запитати в себе, чому земельний суд Мюнхена не розпорядився перекласти цей експертний висновок і чому цей експертний висновок і його зміст не були залучені до розгляду в суді? Якщо навіть проект „Іцкор” – джерело поза всякою підозрою – недвозначно засвідчує, що „травники” перебували в стані справжньої чи уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу, то в інтересах відшукання істини перший обов’язок земельного суду полягає в тому, аби розпорядитися перекласти цей експертний висновок і сказати всю правду про фактичну наявність для „травників” стану крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу чи про наявність для них уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу.

Гамбурзький прокурор Хельґе Ґрабітц, одна з найкращих та найстаранніших переслідувачів нацистських злочинців, уже багато разів була процитована захистом у цій заключній доповіді. Захист знову цитує пані Ґрабітц з її статті „Іван Дем’янюк – засуджений до смерті” (Зауваження щодо кримінальної відповідальності „травників”. В: Tribüne, Zeitschrift zum Verständnis des Judentums [„Трибуна”, Газета для розуміння єврейства], 27-й рік видання, №108, сторінки 176–182). Тут ми знаходимо таке:

«Усе ж таки – і тут у питанні провини якраз і є вирішальна відмінність він німецьких помічників – у ситуації з „травниками” загалом не можна виключити або з необхідною певністю заперечити виправдувальний стан уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу в розумінні положень §35 абзац 2 Кримінального кодексу, тобто, хибне уявлення про наявність ситуації стану справжньої крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу. Щодо німецьких посібників у злочинах слід, навпаки, припускати виправдувальний стан уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу лише в цілковито певно визначених окремих випадках.

Такий різний правовий результат знаходить свою вирішальну основу в тому факті, що „травники” у своєму повністю підлеглому становищі колишніх російських військовополонених у навчальному таборі перебували в незрівнянно іншій ситуації психологічного тиску, ніж, наприклад, їхні німецькі командири взводів чи рот. Чи були вони і наскільки були безправними в конкретному випадку, цього вони не могли визначити за сумнівних, нез’ясованих обставин. За незначні дисциплінарні проступки їх карали неадекватними карами. Якщо вони здавались уже непридатними для служби як „травники”, то їх відправляли назад, у табори для військовополонених – щонайменше їм загрожувало те, що, з огляду на катастрофічне становище там, це означало би цілком вірну смерть.

Цей страх перед майже певною загибеллю виключав перспективу відмови від виконання наказу в ході операцій. З огляду на їхню особливу ситуацію, щонайменше не слід виключати, що вони  мусили рахуватися зі своїм власним розстрілом. Справедливо це чи ні – але при перевірці наявності стану уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу з точки зору логіки тут було повністю однаково.

Тому процеси щодо пособництва у вбивстві слід було припинити за принципом „in dubio pro reo“ („в разі сумніву справа вирішується на користь обвинуваченого”), з тим обґрунтуванням, що тут не можна було виключити стану уявної крайньої необхідності при виконанні протиправного наказу».

З огляду на такі міркування і ці доказові засоби, видається абсолютно неприйнятним, коли професор Нестлер у своєму заключному слові прикидається і заявляє, що нібито «непроведення процесу проти Дем’янюка є порушенням закону», чим водночас непрямо звинувачує і захисника, який називає ведення процесу нелегітимним та антиконституційним, у вчиненні злочину – порушенні закону.

За плечима у захисту – 70 років німецького післявоєнного судочинства; захист знає про тонни доказового матеріалу, які підтверджують його позицію; у захисту за плечима – два покоління зобов’язаних правовою державою прокурорів, суддів та адвокатів.

За професором Нестлером стоять: носій «оригінального» мислення Томас Вальтер; упереджений експерт Чарльз Сіднор; Управління спеціальних розслідувань – організація, котра, як доведено, через допущення зникнення доказових засобів, важливих для ухвалення смертного вироку обвинуваченому, і через допущення зникнення експертного висновку ФБР про підроблене службове посвідчення №1393 суттєво сприяє засудженню невинного.

Підемо далі за викладки Ґрабітц: захист запитує у суддів земельного суду: чому вони, незважаючи на багаторазові клопотання захисту, не залучили до справи експертний висновок д-ра Серафіна у справі Свідерського (земельний суд Дюссельдорфа)? У цьому експертному висновку містяться масштабні докази абсолютного стану крайньої необхідності для „травників” при виконанні протиправного наказу в таборах знищення „Акції „Райнхардт””.
І сюди можна додати таке: „Акція „Райнхардт”” була – чого ніколи не можна забувати – таємною державною справою рейху. Тут діяв найвищий ступінь секретності, тобто, коло тих, хто про щось знав чи, відповідно, мусив працювати в цій акції, мало бути якомога вужчим. Уже тому слід було виключати будь-яку флуктуацію персоналу: вихід з-під контролю, втеча, переміщення з „Акції „Райнхардт”” в іншу позицію – обов’язково вимагали би розширення кола інформованих і серйозно загрожували б абсолютному дотриманню таємниці. Вже тому організаційно слід було виключити будь-яку можливість для втечі – в інтересах дотримання таємниці.

Крім того, при проведенні акції необхідно було упевнитися в тому, щоби справа навіть не доходила до відмов вiд виконання наказу, які автоматично призводили би до порушення добре владнаного процесу знищення. Якби відмова від виконання наказу була можливою, то слід було б рахуватися з тим, що при наявності такої маси знищуваних жертв могли би виникати небезпечні для життя постійного персоналу ситуації, зокрема, опір, який у серйозних випадках було би неможливо подолати.

Утеча й відмова від виконання наказу були під час реалізації процесу знищення тими факторами, які могли призвести до краху плану знищення і тим самим могли би становити найвищу загрозу для життя постійного персоналу, тобто, німецького персоналу таборів.

Тому такі фактори слід було в кожному випадку виключити.

Те, що це можна було забезпечити не завдяки «гарному вмовлянню» або шляхом застосування „нестлерівської” формули – «не допомагати, залишити «Собібор», утекти», а лише за допомогою найбрутальнішого насильства стосовно „травників”, лежить на поверхні, з огляду на жахливу жорстокість знищення тисяч і більше людей протягом кількох годин і роботу газових камер з півгодинним циклом.  Кожна втеча, кожна відмова від виконання наказу призводила до ризику з непередбачуваними наслідками. Комендант табору, який не виключав таких ризиків, теж навряд чи міг бути спокійним за своє власне життя у таборі.

Крім того, метою „Акції „Райнхардт”” було не лише знищення євреїв. Це була лише одна з її цілей. Іншою метою „Акції „Райнхардт”” було використання робочої сили жертв знищення, а ще й використання їхніх речей, а також вилучення прихованих цінностей та нерухомості.

„Акція „Райнхардт””, поруч з убивством євреїв, була спрямована на пограбування євреїв. Насправді це було масове грабіжницьке вбивство. Захист посилається на економічний звіт від 15.1.1944 р., в якому підбивається баланс загального зіставлення матеріальних цінностей з загальним прибутком 178 745 960, 59 рейхсмарок.

За перерахунком на 2004 рік, ця сума відповідає 760 000 000 доларів США. Але ж ця сума була лише частиною загалом пограбованої власності європейських євреїв.

„Акція „Райнхардт”” мала надзвичайну цінність для бандитів-убивць, надзвичайне економічне значення, яке, між іншим, проявилося в тому, що в «Травниках» пройшли навчання сотні чоловіків-„травників”, які, навіть не знаючи про це, були видресирувані на «службових псів» у запланованих таборах знищення. Такі «інвестиції» бандити-убивці робили не так собі мимохідь, вони були призначені для створення системи, що бездоганно функціонує, в якій наміри (за Нестлером) „не брати участі, залишити «Собібор», утекти” – мали бути задушені й викоренені в самісінькому зародку.

Але це ще й означало, що сліпий послух та виключення будь-якої можливості для втечі належали до основних передумов функціонування цього грабіжницького вбивства. Якщо в цій сфері проявлялися слабкі місця, то це слід було викорінювати з найбільшою брутальністю та найсуворішими покараннями. Лише так і не інакше могла взагалі функціонувати „Акція „Райнхардт””, в ході якої було знищено понад мільйон євреїв.

На завершення слід додати: це залишається таємницею прокуратури – коли ж тоді для окремого ”травника” або для обвинуваченого, який (імовірно) був „травником”, могла трапитися можливість втечі, про яку так упевнено твердить прокуратура.

Прокуратура в обвинувальному висновку зазначає, що обвинувачений в період до 2.4.1943 р. або 2.4.1943 р. при прибутті або під час прибуття поїзду знищення від 30.3.1943 р. міг би і мусив би втекти. В обвинувальному висновку це звучить так:

«Щонайпізніше, невдовзі після його прибуття до «Собібора» 27-го або 28.3.1943 р., обвинувачений дізнався, яка діяльність чекала на нього там, що він повинен буде допомагати, брати участь у масовому вбивстві євреїв.

Втечі обвинуваченого не було аж до прибуття транспорту з «Вестерборка» 2.4.1943 р., хоча він і мав можливість для цього. Ця можливість чітко вимальовується, насамперед, з особових справ багатьох „травників”, з яких випливає їхня успішна втеча. Та й інші історичні документи підтверджують можливість утечі».

Чи не повинна була би прокуратура, коли вона дорікає обвинуваченому, що він не зробив спроби втечі, навести бездоганний і конкретний доказ того, коли, як і де обвинувачений між 27 або 28.3 і 2.4.1943 р. дізнався, що він повинен буде допомагати у масовому вбивстві, коли і де існували неризиковані можливості для втечі і куди він міг успішно втекти? Якщо таку можливість для втечі обвинуваченого буде і справді доведено шляхом оголошення відмітки про втечу українського охоронця Івана Санюка 27.6.1944 р. (між іншим, на рік і три місяці пізніше) або за допомогою звіту про втечу есесівця Черкасова з-під арешту в Любліні, або шляхом оголошення особової справи есесівця Книша і звіту про його втечу 11.6.1944 р. з «Травників» (між іншим, знову ж таки, на рік і три місяці пізніше), або оголошення особової справи Пилипа Вергуна, який мав бути розстріляний при втечі в «Освєнцимі»? Захист запитує у прокурора д-ра Лутца цілком конкретно:

Яка з оголошених особових справ якого „травника” і з якого табору знищення доводить твердження прокурора д-ра Лутца, що обвинувачений до 2.4.1943 р., тобто, протягом п’яти днів після свого прибуття, мусив дізнатися про те, що він повинен буде допомагати при вбивстві жертв знищення, що уникнути такого приниження можна було би шляхом втечі, що втеча можлива і практично позбавлена ризику, нарешті, що втеча може бути успішною, і надалі обвинувачений був інформований про шлях втечі, вид втечі та кінцевий пункт втечі як надійний притулок? З якого історичного документа, який було оголошено під час цього судового розгляду, випливає висунуте д-ром Лутцом твердження?

Захист не бачив жодної особової справи, жодного історичного документа, з якого випливали би твердження прокурора д-ра Лутца.

Висловлювання прокуратури в обвинувальному висновку доводять, що твердження прокуратури про можливості втечі „травників” у рамках „Акції „Райнхардт”” зроблено навмання. З іншого боку, вони доводять наявну від самого початку повну невизначеність обвинувального висновку, який об’єктивно було висунуто довільно і об’єктивно довільно було допущено до судового розгляду, не кажучи вже про те, що земельний суд не наполягав на уточненні і конкретизації можливості (якої насправді не було) втечі „травника” в рамках „Акції „Райнхардт””.

Твердження, що обвинувачений у період між 27.3.1943 р. і 2.4.1943 р. буцімто мав можливість для успішної втечі з «Собібора», взято абсолютно нізвідки і спирається воно лише на тверде (і хибне!) переконання прокуратури у власній непогрішимості.

Твердження прокуратури зроблені з нічого. Цей висновок так само чинний для кожного наступного дня знищення, який наведено в обвинуваченні.

[W.Z.20. Unlawful order as basis of extreme urgency / imaginary state of extreme urgency]

21. Заключне клопотання і заключне слово
    Final questions and concluding remarks

На початку заключного слова слід підвести баланс. Він має такий вигляд:

1. Перша зустріч із „Німеччиною Грозною” сталася для Джона Дем’янюка у війні на знищення проти Совєцького Союзу – війні, в якій винуваті лише самі німці. Джон Дем’янюк як солдат Червоної Армії боровся тоді проти німецьких убивць. У нього влучила граната чи снаряд зі збройового заводу німців і тяжко поранила його, з небезпекою для життя. І після перебування в лікарні протягом кількох місяців у Джона Дем’янюка залишились осколкові поранення. Цей замах на вбивство Джона Дем’янюка, вчинений німецькими убивцями, не розслідувався німецькими судами, злочинці не поставали перед судом і їх не притягали до відповідальності.

2. Після свого одужання Джон Дем’янюк знову був використаний Совєцьким Союзом для оборони у війні на знищення, яку вели німецькі вбивці проти СССР. Цього разу німці полонили його і помістили в табір знищення для військовополонених Червоної Армії і там віддали на поталу катастрофічним умовам і можливій смерті від голоду. Джон Дем’янюк бачив, як тисячі його товаришів німці замордували, довели до голодної смерті, вбили в газовій камері, розстріляли. Жоден німецький суд жодного разу не з’ясовував замаху на вбивство Джона Дем’янюка і вбивства його товаришів і не притягнув німецьких убивць до відповідальності. Переслідування злочинних убивств було політично небажаним, хоча вбивство й не знає терміну давності. Посилання захисту на масові вбивства військовополонених з Червоної Армії та непереслідування їх післявоєнною Німеччиною прокурор д-р Лутц прокоментував наступним чином:

«Ваші посилання служать лише галасливій метушні».

Жахливий принцип легальності, який діє для іноземців, але не для німецьких убивць мільйонів військовополонених Червоної Армії.

3. Джон Дем’янюк 1987 року був засуджений до смерті ізраїльським окружним судом як „Іван Грозний”, ким він не був. Він провів п’ять років у камері смертників, загалом він провів вісім з половиною років у попередньому ув’язненні. Винними в цьому були німецькі „підприємці” і „боси” зі школи в Травниках, а також керівництво таборів «Треблінка», «Собібор» і «Бельжець», а також 434 негідники німецької національності з „Ваффен-СС”, використані в рамках проведення „Акції „Райнхардт””. Доказ невинуватості Джона Дем’янюка, експертний висновок д-ра Вернера з Федерального управління кримінальної поліції, в якому службове посвідчення названо незграбною фальшивкою КГБ, після Ізраїлю не було досліджено далі. Але і за решту Німеччина несла і несе відповідальність за вісім з половинною років попереднього ув’язнення Джона Дем’янюка, включно з п’ятьма роками в камері смертників, оскільки без „Акції „Райнхардт””, за яку Німеччина має нести відповідальність, не було би жодних „травників”, жодних мільйонів мертвих і жодних свідків-очевидців, які би пережили це. Німеччина є відповідальною за майже 40-річну юридичну „облаву” на Джона Дем’янюка, особливо – за вісім з половиною років попереднього ув’язнення і п’ять років у камері смертників. Німеччина ніколи не визнавала цієї відповідальності.

4. Джона Дем’янюка 2009 р. було примусово депортовано за згодою Федеративної Республіки Німеччина, оскільки законодавчі положення про видачу і відповідні договори між Німеччиною і Сполученими Штатами не дозволяли видачі Джона Дем’янюка. Примусовою депортацією обійшли закон, порушили право видачі злочинця. Цим ухилянням досягається те, що Джон Дем’янюк відтепер ніколи не зможе повернутися на свою батьківщину і знову побачити свою сім’ю і свою дружину.

5. Джон Дем’янюк 2009 року постав перед німецьким судом. Його звинувачують у злочинах, які Німеччина вчинила в рамках „Акції „Райнхардт”” і в яких винувата вона. Мета звинувачення – застосувати до невинного Джона Дем’янюка принцип „око за око, зуб за зуб”, змусити його заплатити за німецькі злочини і кримінальні діяння, щоби таким шляхом ухилитися від неспроможності німецької юстиції по відношенню до німецьких злочинців і вбивць, і, з іншого боку – аби звільнити Німеччину від єдино власної відповідальності.

Смерть Джона Дем’янюка була досягнута не німецькою гранатою. Смерть Джона Дем’янюка була досягнута не голодом або холодом. Смерть була досягнута не смертним вироком окружного суду. Видається цілком певним: процес у земельному суді Мюнхена вже тепер відібрав у Джона Дем’янюка сенс його життя, вироку Джон Дем’янюк не переживе.

Висновок: Джон Дем’янюк – це людина, яка з початку Другої світової війни і до 2011 р. була об`єктом полювання, цькування і переслідування з боку Німеччини, особа, щодо якої Німеччина у Другій світовій війні вчинила найтяжчий злочин, ні разу не відповівши за це і не покаявшись.

Німеччина значною мірою відповідальна за 40-річне хиже полювання на Джона Дем’янюка, чиє переслідування у країні злочинців поколіннями наступників злочинців досягло унікальної і нової драматичної найвищої межі, яка затьмарює навіть смертний вирок окружного  суду Єрусалима і перевершує все, що Джонові Дем’янюку донині було уготоване на трьох континентах.

Похмурий, жахливий баланс не на користь Німеччини.

Протягом 40 років Джон Іван Дем’янюк є жертовним ягням для прокурорів, суддів та співпозивачів на трьох континентах. В США він був „scapegoat“, в Ізраїлі „aw-zah-zale“, тепер в Голландії він „Zondebock“, а в Німеччині „Sündenbock“. Ці назви „aw-zah-zale“, „scapegoat“, „Zondebock“, „Sündenbock“ – всі ці поняття мають ім’я і обличчя: «Джон Дем’янюк». Цей „aw-zah-zale“ мусить на дев`яносто першому році життя розплачуватись за те, що післявоєнна Німеччина не покарала або недостатньо покарала босів нацистського терору. Завдання мюнхенської юстиції полягає в наступному:

«Ми реабілітуємо німецьке правосуддя. Правда, ми все зробили неправильно щодо нацистських босів і виправдали шефів школи „травників” – з благословення Федерального верховного суду. Тепер ми знову схвалюємо ці виправдувальні вироки тим, що по-драконівськи засуджуємо найменшого з маленьких „травників”, змушуємо його розплачуватися за злочини босів і за наші упущення та промахи і запроторюємо його в камеру німецької в’язниці до самої його смерті».

Цитата з листа читача:
«Якщо досить бездіяльна протягом десятиріч німецька юстиція 2009 року починає такий процес, то для мене було би набагато приємніше, якби я побачив там, на лаві підсудних, якогось німецького есесівця, ніж переробленого у добровольця українського військовополоненого».

Вже ці слова свідчать так багато про нерозуміння того, що вражає громадян цієї країни – але не її пресу – коли вони думають про цей процес. Відчуття незручності змінюється жахом, коли ці ж громадяни дізнаються, що 3 червня 1976 р. в земельному суді Гамбурґа були виправдані есесівський офіцер і колишній комендант табору «Травники», гауптштурмбанфюрер СС Карл Штрайбель і його нижчі офіцери Міхаель Янчак, Ервін Міттрах, Теодор Пентціок, Курт Райнберґер і Йозеф Мап’єралла.

Це зловісне знамення для німецької юстиції, що саме того року, коли вона (за недвозначного підтвердження з боку Федерального верховного суду в Карлсруе) виправдала найвище начальство всіх „травників” і всіх босів „травників”, починаються слідчі дії проти найменшого з усіх імовірних „травників”, виконавця наказів без права віддавати накази, виконавця наказів виправданих босів; починаються слідчі дії, які 2009 року (через 33 роки!) призводять до висунення обвинувачення в земельному суді Мюнхена проти найменшого з імовірних підлеглих босів-„травників”. Це зловісне віщування для німецької юстиції – коли вона в особі Джона Дем’янюка ставить перед німецьким судом найменшого з імовірних „травників”-виконавців наказів на його дев`яностому році життя, незадовго до його смерті, а прокуратура і співпозивачі говорять про провину найменшого з малих, яка, зрозуміло, «справедливо заслуговує найвищого покарання». Найменший мусить розплачуватися за злочини босів наприкінці свого життя, через 70 років після злочину? Іноземець мусить наприкінці свого життя платити за злочин Німеччини? Іноземець у кінці життя мусить платити за неспроможність німецької юстиції щодо босів? „Я – Гітлер чи хто?”

І жах громадян змінюється їхнім неприхованим обуренням, коли вони дізнаються, що німецька юстиція протягом 70 років жодного разу не звинуватила і не засудила жодного „травника”, який був виконавцем наказів без права віддавати накази, жодного німця, який у поліції, вермахті, СС і гестапо був виконавцем наказів без права віддавати накази, бо протягом 70 років цілковито справедливо виходили з того, що маленька людина – виконавець наказів без права віддавати накази – у смертоносній системі нацистів не мала жодного шансу на нормальну, стандартну поведінку, не ризикуючи своїм власним життям у конфлікті інтересів між наказом і послухом.

Томас Вальтер посилається в цьому процесі на принцип законності. Як свідок, він сказав таке:
«Принцип законності спонукає вести процес».

Захист волає до пана Вальтера: цим процесом ви виганяєте геть принцип законності!

Історик Фрей відчеканив таку багатозначну фразу:
«Німеччина повинна вести цей процес».

Правда має інший вигляд, пане Фрей: Німеччина робить себе винною, ведучи цей процес!

Нове покоління слідчих бурхливо вітають преса і Центр Симона Візенталя за їхню «сміливість», за те, що вони ступили на юридичну цілину.

Радощі тут зовсім недоречні. Нове покоління слідчих цим процесом заганяє правову державу в трясовину.

Ступити на юридичну цілину – в цьому разі означає відмовитися від принципу законності, провадити вибіркове кримінальне переслідування, порушувати ст. 3 Конституції і ЄКПЛ, звалювати тягар доказовості на обвинуваченого, відмовитися від доведення індивідуального діяння, залишити поза увагою правовий стан на час вчинення злочину, порушити правило заборони зворотної дії закону, видалити з процесу кримінальне право часів здійснення злочину, порушити принцип „ne bis in idem“ і ст. 54 Шенгенської угоди про виконання закону (SDÜ), не виконувати обов’язок зарахування покарання згідно з §51 Кримінального кодексу; спекуляції, припущення та переконання у власній безпомилковості оголошувати «сильними доказовими засобами» в розумінні Кримінально-процесуального кодексу, історичну правду обертати на її протилежність.

Німеччині можна дати гарну пораду і щоби вона її виконала: не ставити перед судом найменших з малесеньких рибок, не звинувачувати їх, визнати їхню крайню нужду і усвідомити їхнє безвихідне становище. Вихід на юридичну цілину означає оголосити це право, це правосуддя – безправ’ям, учиненим в обхід закону лише для того, щоб мати змогу провести один-єдиний процес, вибірковий процес проти останнього живого імовірного „травника”, найменшої з малесеньких рибок, з тією метою, щоби за рахунок цього старого виправдати Німеччину від одноосібної вини в Голокості.

70 років післявоєнного судочинства, 70 років переконання Людвіґсбурґа, прокуратур, генеральних прокуратур та міністерств юстиції, а також усіх судів Німеччини оголошуються „сліпими польотами” юстиції, тільки щоби перекласти упущення німецької юстиції щодо нацистських босів на одну особу – на нездатного до судових слухань, тяжкохворого старого на ім’я Джон Дем’янюк.

А обурення громадян іще більше наростає, коли вони усвідомлюють, якими методами це нове покоління слідчих воліє звинуватити обвинуваченого за упущення юстиції щодо нацистських босів. Цитата з одного інтерв’ю:
««Spiegel-Online»: Тим часом історики та експерти розповідають про те, що коїлось у таборі знищення «Собібор». Коли мова піде про індивідуальну провину Дем’янюка?

Нестлер: Зрозуміло, що тут, як і в кожному кримінальному процесі, має бути встановлено індивідуальну провину. Але ж саме про це йдеться кожного дня судових слухань: про те, що охоронці, такі як Дем’янюк, робили в «Собіборі».

„Spiegel-Online“: Багато документів свідчать на користь того, що Дем’янюк пройшов в СС навчання для масового вбивства і був направлений до «Собібора». Але чи не мусить бути у звинуваченні доведено, що він точно робив там?

Нестлер: Ми знаємо зі свідчень очевидців та з історичного дослідження досить точно, що було завданням охоронців у таборі. І самі охоронці знали це також. Тому все, що робив Дем’янюк у «Собіборі», слід розцінювати як пособництво у масовому вбивстві.

„Spiegel-Online“: Чи не буде він, часом, звинувачений у чомусь такому, що, можливо, робили інші?»

Нове покоління слідчих знає від істориків і експертів приблизно, що охоронці, такі як Джон Дем’янюк, робили в «Собіборі». Але тим самим нове покоління слідчих іще не знає, чи Джон Дем’янюк робив те, що робили в «Собіборі» охоронці, «такі як Джон Дем’янюк». За нашим кримінальним правом, що спирається на принцип вини, необхідною передумовою провини  обвинуваченого є те, що нове покоління слідчих подає доказ: Джон Дем’янюк у «Собіборі» робив те, що, за даними істориків та експертів, робили в «Собіборі» охоронці, «такі як Джон Дем’янюк».

Витяг з інтерв’ю являє собою сучасний документ юридичної безпомічності нового покоління слідчих, і, водночас, свідоцтво юридичної злиденності. Джон Дем’янюк  «мусить бути винним», оскільки ми знаємо, що робили в Собіборі охоронці, «такі як Джон Дем’янюк», у той час як ми не знаємо, що робив у «Собіборі» сам Джон Дем’янюк. Це не має нічого спільного з наведенням доказів, з пошуком права та справедливості. Це – юридичний волюнтаризм.

Далі в інтерв’ю звучить ще й таке:
«Єдиною метою буття „травників” у таборі «Собібор» було якомога простіше звести зі світу велику кількість євреїв».

Той, хто хоче на цій основі засудити обвинуваченого згідно з німецьким правом, не стоїть на ґрунті Основного закону. Те, що обвинувачення не стоїть на ґрунті Основного закону, вже доведено. Не могло й не повинно було бути мови про звинувачення в пособництві нацистам у їхніх злочинах убивства в «Собіборі». Могло й мало йтися лише про кримінальний злочин згідно з положеннями §47 Військово-кримінального кодексу, а саме виконання одного або декількох імовірно необов’язкових наказів у розумінні §47 абзац 2 Військово-кримінального кодексу з урахуванням історичної дійсності, що ці накази було віддано терористичною державою, яка своє завдання бути сторожем, хранителем законів і дотримуватися права проміняла на професійне, поставлене на індустріальну основу вбивство мільйонів невинних людей з метою забезпечити німецькій «расі панів» світове панування і створити новий життєвий простір на Сході для німецьких господарів. Що саме за доби нацистських жахів було необов’язковим наказом, який не мусила виконувати кинута у вир насильства людина – саме це мало бути центральним предметом цього процесу. Земельний суд не може у ситуації з §47 Військово-кримінального кодексу послатись на те, що обвинувачений буцімто мовчить і закриває для суду можливість перевірити, чи достатньо він «напружив свою совість». Положенням §47 Військово-кримінального кодексу в цьому відношенні тут нічого робити з §35 Кримінального кодексу як законною підставою для виправдання. Суд відмовився навіть згадувати про §47 Військово-кримінального кодексу і його вплив на обвинувальний висновок.

Висувається таке клопотання:
1. Обвинувачений за рахунок державного казначейства, яке також несе його необхідні видатки, виправдовується.
2. За час арешту для видачі і попереднього ув’язнення обвинуваченому належить відшкодування згідно з Законом про відшкодування за кримінальні переслідування (StrEG).
3. Наказ про арешт скасовується.

Роберт Пробст цитує в „Зюддойче Цайтунґ” від 23.3.2011 р. адвоката Ланґера з його „Закликом до обвинуваченого”:

«Подивіться в очі співпозивачам і розкажіть їм у подробицях, що спонукало Вас служити в «Собіборі». Покажіть їм Вашу совість і перервіть Ваше мовчання!»

Заклик адвоката Ланґера був насправді не закликом, а визнанням. Адвокат Ланґер знає, що обвинуваченого не може бути засуджено земельним судом на підставі наявної доказової бази. Потім, під час наступних заключних промов співпозивачів і представників співпозивачів, адвокат Ланґер одразу ж різко змінив свій заклик в обвинуваченнях таким чином:

„Ваша мовчанка – це образа співпозивачів” або ж „Ваше мочання доводить, що Ви все ще залишаєтеся расистським негідником і добровільним гітлерівським катом, яким Ви були тоді”.

Історія, очевидно, повторюється. Перед окружним судом Єрусалима обвинувачений – на підставі начебто «неспростовних доказів» – мусив-де робити фальшиве зізнання в тому, що він нібито був „Іваном Грозним” із «Треблінки».

Перед земельним судом Мюнхена він мусить-де робити фальшиве зізнання на підставі експертного висновку упередженого експерта на ім’я Чарльз Сіднор, буцімто він є «Іваном із Собібора».

1988 року в окружному суді відмова обвинуваченого призвела до того наслідку, що він мусив п’ять років тремтіти в камері смертників від страху за своє життя.

У Мюнхені відмова обвинуваченого неправедно звинуватити себе самого, буцімто він і є «Іваном із Собібора», призводить до того, що його вже понад 700 днів принижують до ролі об’єкта протизаконного, антиконституційного кримінального процесу.

Але винуватець не має права вершити суд над імовірним співвинуватцем.

Винуватець завжди чинить саме власну справу.

Захист відповідає на заклик адвоката Ланґера зустрічним закликом:
Німеччино! Залиш, нарешті, починаючи від цієї, жертв твого переслідування, дай, нарешті, цьому старому чоловікові,  Джону Дем’янюку, спокійно померти в колі своєї сім’ї!

Твоя, Німеччино, відповідальність за Голокост не дає тобі права шукати провину або спів-провину за Голокост в інших. Твоя відповідальність за Голокост зобов’язує тебе виключно до такого:
1. Берегти спогади про це німецьке варварство і передавати їх із покоління в покоління.
2. Зберігати шанобливу пам’ять про мільйони замордованих Німеччиною.
3. Просити вибачення у родичів жертв і пом’якшити їхній біль.
4. Усіляко сприяти побудові кращого світу, в якому більше ніколи не зможе трапитися таке, що ти, Німеччино, заподіяла всьому цивілізованому світові і, насамперед, євреям у Другій світовій війні і в Голокості, але ще й те, що ти заподіяла Джонові Дем’янюку.

Крилате слово у цьому процесі звучить так:
„До вас (захисту) все одно ніхто більше не дослуховується ”.

Якщо ж, незважаючи на це, хтось дослухався до захисту у його заключній промові – захист дуже вдячний йому за його увагу.

[W.Z.21. Final questions and concluding remarks]

FOOTNOTES

[1] в так званій „Flug-Affäre” йдеться про буцімто оплачені банком приватні перельоти міністра фінансів землі Північна Рейн-Вестфалія Гайна Шлойссера (СПД), а також колишнього Президента ФРН Йоганнеса Рау (джерело: Berliner Zeitung 1999 ).
[2] Оурі Яллох, втікач з Сьєра-Леоне, якому було відмовлено в наданні притулку в Німеччині і який пізніше загинув за нез’ясованих до кінця обставин під час пожежі в камері тюрми.
[3] „травники” сукупна назва випускників навчального тренувального концентраційного табору СС „Травники” (Übungslager SS Travniki) в часи 2-ї світової війни.
[4] „Spiritus rector“ (лат.) – рушійна сила.
[5] Ларрі Стюарт (Larry Stewart) – американський мультимільйонер і філантроп. [Wrong information.]
[Larry Stewart was an expert witness for the prosecution on the authenticity of the ID card #1393 at both the 2001 Cleveland and 2009 Munich trials.]
[6] наглядач у таборі.
[7] Supergau – мається на увазі велика катастрофа.
[8] з лат., дослівно „частина замість цілого”.
[9]  ЄКПЛ – Європейська конвенція з прав людини.
[10]  spiritus rector – рушійна сила (лат.).
[11]  „Schütze Arsch” – „стрілець на ім’я „Дупа””, прізвисько для вояків найнижчого рангу.
[12] „Генерал диявола” – за назвою антинацистського фільму, прототипом головного героя в якому був генерал люфтваффе Ернст Удет (прим. перекл.).
[13] Юліус Шелвіс (Julius Shelvis), один зі свідків на процесі в Мюнхенському суді, колишній в’язень табору Собібор.
[14]  „Акція „Райнхардт”” – акція винищення євреїв Польщі.
[15] - „в разі сумніву справа вирішується на користь обвинуваченого” – (лат.)
[16] - Карл Штрайбель, з жовтня 1941 р. начальник навчального табору „Травники”.
[17] - Вестерборк – транзитний табір для євреїв-біженців у Голландії (1939).
[18] дивізія „СС-Галичина”.
[19] натяк на „Священний союз” – Антанту.
[20] SDÜ – Шенгенська угода від 14 червня 1985 р.
[21] Принцип законності (нім.”Legalitätsprinzip”) – обов’язок прокуратури порушувати кримінальне переслідування у всіх випадках вчинення злочину.
[22] „sui generis” (лат. ”своєрідний”).

[W.Z.0. Preface]
Toward the end of the Preface, Dr. Busch emphasizes the inadmissability of the testimony of  Larry Stewart and Charles Sydnor, who testified before Judge Paul R. Matia in the 2001 Cleveland trial.
-- A summary of the testimony of Larry Stewart in the 2001 Demjanjuk denaturalization trial is archived at /fc/2001/jd20010529.html#Stewart
- Cross-examination of Larry Stewart on 05Jun2001 is included at fc/2001/jd010605.html
- Summaries of the seven days of testimony from 29May2001 to 07Jun2001 are archived at fc/2001/2001.html
- Transcripts of the 2001 trial in .pdf format are archived at /tp/Demjanjuk2009/transcripts2001/transcripts2001.html 

-- The UKAR archives at http://www.willzuzak.ca/lp/index.html contain a wealth of information on the John Demjanjuk case, especially at http://www.willzuzak.ca/lp/demlinks.html .
- An analysis of the 2001 trial by Dr. Lubomyr Prytulak is contained in a letter to Alan Dershowitz dated 04Jul2001 with the head headline "Was Michael Tigar a Tiger?".
- The transcripts of the 2001 trial in .txt/.doc and .pdf format are available at http://www.xoxol.org/dem/cleveland-2001-docs/cleveland-2001-index.html
http://www.xoxol.org/dem/cleveland-2001-docs/JD20010529.txt  -- 29May2001
http://www.xoxol.org/dem/cleveland-2001-docs/JD20010530.txt  -- 30May 2001, Stewart at pages 154-238.

[W.Z.1. Accused as sacrifice of Justice]
In Chapter 1, Dr. Busch refers to the "alliance of corrupt and unscrupulous prosecutors in the USA, Israel, Russia and Poland" to obtain a death sentence in the Jerusalem trial. They suppressed exculpatory evidence and ignored recommendations of George Parker and Wilczur. It is Germany, not Mr. Demjanjuk, that is guilty of Trawniki, Sobibor and Treblinka. Mr. Demjanjuk is the victim of German justice.

[W.Z.2. Meaning of process against John Demjanjuk or his exoneration as a solitary accused]
In Chapter 2, Dr. Busch criticizes Thomas Walther (who spearheaded the drive to have Mr. Demjanjuk prosecuted in Germany and who recruited the Jewish accusers from Holland) as well as the prosecutors Kurt Schrimm, Lutz and others for violating all legal norms and precedents to pursue Mr. Demjanjuk.
- Their thesis of "Collective guilt of Trawnikis" utilizes the concept "All Trawnikis are killers; therefore Demjanjuk is a killer", which is analogous to Stalin's thesis "All POWs are traitors; therefore Danilchenko is a traitor".
- "Professor Reuter noted that there were tens of thousands of German "Demjanjuks" who perpetrated war crimes in Ukraine and other occupied territories."
- Dr. Busch is particularly scathing towards "Charles Sydnor of USA flew in to fulfill the criminal potential of the "Trawniki" syndicate."

-- W.Z.: Charles Sydnor testimony during 5 of the 7 days (30May2001 to 06Jun2001) of the 2001 trial can be viewed in the summaries at fc/2001/2001.html and the .pdf trial transcripts at /tp/Demjanjuk2009/transcripts2001/transcripts2001.html .

[W.Z.3. Accused as victim of Stalin]
In Chapter 3, Ulrich Busch refers to the Ukrainian famine-genocide of 1932-33 (the Holodomor) with quotes from researcher James Mace, the Italian counsel Sergio Gardenigo, survivors Katerina Panchenko and Ksenia Datsenko, former President Leonid Kuchhma, former Premier and now President Viktor Yanukovych ("at least 7 million citizens died") and Pope John-Paul II.
- "John Demjanjuk experienced his childhood amongst mounds of corpses perpetrated by Stalinist terror."

[W.Z.4. Accused as victim of Germany]
- "German attack on the USSR resulted in about 11 million deaths in Ukraine alone."
- German leaflets identified "Russian and Jewish commissars" as particularly evil and called on inhabitants to "kill all commissars and Jews".
- Already on 10Jul1941, Dorsch wrote Rosenberg about the terrible situation in the POW camps.
- In the Lulak 112 POW camp the daily death rate rose from 1% in September 1941 to 2% in November and increased further in December 1941.
- Of 5.5 million POWs some 3.5 million died of starvation.
- On 25Jul1941 many Ukrainians were let go from the POW camps but that was the only occasion.

-- W.Z.: In this Chapter 4, Ulrich Busch has missed the opportunity to emphasize that "Barbarosa" (22Jun1941 German invasion of the Soviet Union) was a German "Drang nach Osten" (drive to the East)  to create "Lebensraum" (living space) for an expanding German population. The genocidal intent of this colonial endeavor was openly described by Hitler, Himmler, Rosenberg, Koch and even German academics, who envisioned a "Garden of Eden" in Ukraine populated by 20 million Germans, where the indigenous Ukrainian population would either be exterminated, deported to the East or enslaved as Untermenschen. (See  quotes of Hitler and Himmler .)

The German conduct of the war reflects this scenario perfectly, in which millions of Ukrainian civilians were either exterminated or sent as slave-labor Ostarbeiter to Germany. The deliberate starvation of POWs was just a subset of this overall genocidal policy. (See text and photographs at XoXoL.org .)

[W.Z.5. Was John Demjanjuk in "Sobibor"?]
- For 35 years John Demjanjuk has always replied: "I was never in Sobibor. I was never in Treblinka. I was never in Trawniki."
- During the Jerusalem trial, Israeli prosecutors tried to entice Mr. Demjanjuk to admit being in Sobibor so as to avoid a death sentence for being in Treblinka. He refused.
- Thomas Walther, the Munich prosecutors and the Munich lower court refused to submit a videotape of Nagorny being questioned by Walther in which he testified that he first saw Demjanjuk in Heuberg.

[W.Z.6. Identification card, transfer lists and documents]
- There is contradictory testimony as to the alleged location of Mr. Demjanjuk at various times.
- With respect to ID card #1393, the defense maintains that: (1) The signature under "Richtig empfangen" was not made by Mr. Demjanjuk; (2) The photograph was glued onto the card after the war.
- Dr. Busch submits a number of arguments to support his contention. The German court refuses to obtain #1627 secret evidence from Moscow: "In this case all roads lead to Moscow."
- The Munich II court ignored the testimony of 6 experts that the signature and card were fraudulent. Instead, they relied on the false testimony of Larry Stewart, who travelled to Moscow with Sydnor.

-- W.Z.: Surprisingly and disturbingly, Ulrich Busch did not challenge the fraudulent testimony of Larry Stewart, who claimed that, by rotating the photograph glued onto ID card #1393 slightly, he could obtain perfect alignment of the seal between the photograph and the card paper. (There are two such seals on the card. Improving the alignment of one seal by rotation worsens the alignment on the other seal.) In my opinion, the careful analysis by Dr. Lubomyr Prytulak available at http://www.xoxol.org/traw/stewart.html proves the fraudulence of Larry Stewart's testimony beyond all doubt.

-- W.Z.: Even more disturbing is that Dr. Busch does not refer to the other 3 ID cards submitted during the Jerusalem trial: Juchnowskij #847, Wolembachow #1211 and  Bondarenko #1926. The discrepancies between these cards proves their fraudulence. Neither does he refer to the 50 or so ID cards (in low-resolution pdf format) presumably submitted by the OSI for the 2001 Cleveland trial. High-resolution color images (in jpg format) of the 4 cards and low-resolution images (in pdf format) of the 50 other cards are archived at http://www.willzuzak.ca/tp/Demjanjuk2009/trawniki1393/trawniki1393.html . Detailed analyses of these cards is available at http://www.willzuzak.ca/tp/Demjanjuk2009/Demjanjuk2009.html and http://www.willzuzak.ca/tp/Demjanjuk2009/trawniki1393/trawnikiTypes.html .

[W.Z.7. Rejection by Defense as to Chelm, Graz and Hueberg]
In Chapter 7, Dr. Busch criticizes the testimony of Bruce Menning, who rejected Mr. Demjanjuk's claims to have been in Chelm, Graz and Heuberg.
- Menning's report was prepared by the OSI and he was under the control of Charles Sydnor.
- Menning's testimony does not reflect historic reality. His contention that the Vlasov Army was formed only in March 1945 is false. It's formation was announced on 14Nov1944.

-- W.Z.: Menning testified on 06Jun2001 (JD20010606.pdf). A summary of his testimony is at /fc/2001/jd20010530.html .

[W.Z.8. Fictitious John Demjanjuk in "Trawniki"]
- Soviet POWs had the following alternative: "Become a "Trawniki" with a chance to save one's life, or die in the POW camp."
- For Stalin a POW was a deserter and a traitor.
- Charles Sydnor testified that the Trawnikis were all volunteers, which is a blatant lie.
- Helga Grabitz testified that Trawnikis faced death, if they disobeyed.
- Pitrov testimony of 29Oct1962: "The mass flight of 23 Ukrainians, which resulted in the execution of 11 deserters, was not the first such occurence." "About 120 Ukrainians were shot."
- Dr. Busch is convinced that 99.9% of those present in this hall would have "volunteered" rather than remain in the POW camps.

[W.Z.9. Fictitious John Demjanjuk in "Sobibor"]
In Chapter 9, Dr. Busch utilizes long complicated arguments that are difficult to follow. He implies that the intent of the proceedings is to label Mr. Demjanjuk a "Trawniki", to demonize "Trawnikis" as killers of Jews and, thus, to label all Ukrainians guilty of the Holocaust.
- German original plan was to make Lublin the centre of German estates and Chelm raion was one of such work camp locations to which "Trawnikis" escorted prisoners. Transfer of people between the various camps was very chaotic.
- "Prosecutor conclusions are based exclusively on pure fantasy."
- Martin Mendelsohn was an OSI prosecutor from 1978 to 1980 and in this trial is acting as an attorney for the "nebelklager" at German cost.

-- W.Z.: I find this section terrible! My impression is that Dr. Busch is re-enforcing the Holocaust Industry narrative, rather than defending Mr. Demjanjuk. He seems to take the testimony of Danilchenko and others obtained by the NKVD/KGB via coercion and torture at face value. Why did he not refer to Judge Norman C. Roetgger in the 1978 Federenko trial in Fort Lauterdale, Florida?

[W.Z.10. Fictitious participation of the accused in killing Jews in "Westerbork"]
- "An order is an order" and must be obeyed -- applies to Trawniki recruits, Red Army soldiers, German soldiers, American soldiers, etc.
- "A Trawniki recruit who refused an order faced certain death."
- "Dieter Pohl: "In case of refusing an order or escape, the Trawniki recruit not only faced death himself, but also his family, which was held responsible for the actions of its family members."
- Criminal responsibility is assigned to the person who gives the orders.
- "Stangl, in ordering Danilchenko to shoot victims, was following orders from Hitler."

[W.Z.11. Excursion]
In one-paragraph Chapter 11, Dr. Busch makes the following valid point: "No one in Germany has been held responsible for the death of 3.5 million POWs."

-- W.Z.: The Germans have acknowledged and accepted responsibility for the Holocaust, but they have never acknowledged and accepted responsibility for their genocide of Ukrainians during WWII.

[W.Z.12. Jurisdiction of Munich lower court and application of German law]
- In Israel, Russian documents and the U.S., John Demjanjuk was considered to be a soldier in the Waffen-SS.
- Past interviews indicate that Trawniki recruits considered themselves to be soldiers of the German Army or Waffen-SS.
- For this trial, the prosecution changed his status from "soldier" to "civilian" so as to be able to charge him under German law.

[W.Z.13. Polish judgment of Institute of National Memory from 19 December 2007]
In Chapter 13, Dr. Busch maintains that, upon receipt of the Polish decision on 25Sep2009 that Mr. Demjanjuk cannot be prosecuted, the Munich II court should have halted all proceedings against John Demjanjuk. The contrary happened. The Munich II court ruled that Sobibor and Treblinka are separate issues and commenced the proceedings against Mr. Demjanjuk on 30Nov2009.

[W.Z.14. "Trawnikis" and principles of law]
In Chapter 14, Dr. Busch refers to a book of Mark Daiters on "principles of law" (or principle of legality) and discusses its application to the John Demjanjuk case.

[W.Z.15. Multiple choice]
In Chapter 15, Dr. Busch lists seven different personages relevant to the identification of John Demjanjuk.
[W.Z.: excluding the five Jewish Nazi collaborators, who falsely identified Mr. Demjanjuk as being Ivan the Terrible of Treblinka at the 1987 Jerusalem trial.]
- These include Vasyl Litvinenko, Ivan Melnychuk, Karp Nagorny and Ignat Danilchenko, who provided conflicting descriptions, places and times of knowing John Demjanjuk. Polish historian Wilczur relied on statements of Janus Kobusa and Kukharek. These all differ from thedescription and information on ID card #1393. Finally, Pavlo Lelek refers to an Ivan Demenchuk with black hair.

[W.Z.16. Key witness Danilchenko]
In Chapter 16, Ulrich Busch reviews the odyssey of the "Danilchenko protocols" -- the 1949 and 1979 NKVD/KGB interrogations of Ignat Danilchenko concerning John Demjanjuk in Sobibor. It starts with the OSI withholding them from the Demjanjuk defense in the 1981 denaturalization trial; their sudden appearance following the 1987 Jerusalem trial; ruling by the Israeli Supreme Court that this evidence was insufficient to charge Mr. Demjanjuk of being Ivan the less-Terrible of Sobibor; their acceptance by Sydnor/Matia in the 2001 second denaturalization trial; refusal by the Munich II court to provide defense attorney Busch with translated copies; Dieter Pohl (expert witness for the prosecution) assessment that these interrogations could not be used in this trial; the Munich Court ignores its own expert witness.
- "... Charles Sydnor, whose unrestrained hatred toward the accused, oozes like manure from every second sentence in his "expert testimony". "
- Danilchenko files #15457 (300 pages) and Demjanjuk files #1627 (1400 pages) are still unaccessible in Moscow.
- Presumably, interrogations of Danilchenko from 1983/84 exist. Danilchenko died in 1985.

-- W.Z.: We provide a rough summary of the argumentation of Dieter Pohl: "The Soviet order to arrest Ivan Demjanjuk was already issued in 1948, long before the interrogation of Danilchenko in 1949. The Stalinist system showed a high interest in persecuting "Ukrainian deserters". The interrogations of Danilchenko were obviously organized in conditions utilizing torture. Under such conditions,Danilchenko would be encouraged to implicate Demjanjuk. Therefore the interrogations of 1949 cannot be used against the accused. The same argumentation is valid for the 1979 interrogations. The Soviet Union during the 1970s started a campaign against the national movement in Ukraine. Special attention was given to so-called "collaborationist Nazis". Already by 1975, USSR representatives announced in the press, radio and television accusations against Mr. Demjanjuk and spread these accusations abroad, especially the USA. During the 1979 interrogations, the Soviet Union could not allow Danilchenko to say anything that would contradict their accusations from 1975. Thus, the 1979 testimony of Danilchenko upheld the 1975 accusations and cannot be now used in the German proceedings."

[W.Z.17. Vasyl Litvinenko]
- Allegedly, Demjanjuk served in Maidanek with Litvinenko.
- Interrogations of Litvinenko from 09Oct1968 and 16Oct1969 indicate that he was not referring to Maidanek, but to the "Lublin Camp" in the city of Lublin. (Maidanek was outside the city boundaries of Lublin.) In the 18Jan1968 interrogation, Litvinenko says that he heard from prisoners that people were being burned in Maidanek, but "I personally was never in the death camp Maidanek".

[W.Z.18. Three signs of killing]
- Prosecution maintains that, because Demjanjuk did not try to escape, this indicates his acceptance of the Nazi philosophy.
- The prisoners wrote to their relatives that: "They have finally arrived at their destination and soon they will be sent to their places of work."

[W.Z.19. Consideration of incarceration and earlier incarceration in USA and Israel]
- It is an undisputed fact that Mr. Demjanjuk spent 8.5 years in prison in Israel and USA, plus prison in Germany (2 years) = 10.5 years.
- Despite all this the prosecution demands sentence of six years in jail.
- Because of German criminality Mr. Demjanjuk had to suffer 5 years on death row, even though he was not Ivan the Terrible. It is Germany that was "Ivan the Terrible".
- Dr. Busch concludes by stating that previous imprisonments constitute 18.5 years in legalistic terms.
-- W.Z.: Chapter 19 is a very boring and argumentative chapter.

[W.Z.20. Unlawful order as basis of extreme urgency / imaginary state of extreme urgency]
- Trawniki guards were forced to work, were punished if they refused, and if they ewscaped and captured were shot, and then their immediate family was arrested and shot.
- Germany was a terroristic country that, with terror and force, infected every structure of society, affecting every person.
- Prosecution: "Every Trawniki guard could have escaped from Sobibor with no danger to himself and his family, could safely refuse to follow orders."

-- Dr. Busch excerpted testimony (from 30 sources) of 12 Trawniki guards indicating that disobedience or escape were punishable by death. (It is not clear if these were NKVD/KGB interrogations or testimony at multiple German trials since the 1960s.)
(1) Ignat Danilchenko (interrogated 31Mar1949)
(2) Yakov Engelhardt (21Aug1975) "Punishment consisted of being sent back to the POW camp, or they could even have you shot."
(3) Fedir Tykhonovsky (30Nov1964) Tymoshenko and Petrovka were shot by the Germans, when they tried to escape to join the partisans.
(4) Mykola Huculiak (06Dec1989) "If I refused, they would have b urned my home and killed my parents."
(5) Ivan Kishchuk (20Feb1995) "Yes, I did that. Otherwise, I would have been shot."
(6) Stepan Koptiuk (04Jul1951) "The Germans shot deserters. Therefore, I was afraid to escape."
(7) Vasyl Litvinenko (06Feb1969) Both he and his family would be shot if he escaped.
(7b) Vasyl Litvinenko (16Oct1968) "Guard Patiuk escaped, he was caught and shot."
(8) Anastasi Vrodi ((17Apr1952) "I admit that I perpetrated a heavy crime against the Fatherland. But I was forced to this crime being faced with death by starvation. Now I am sorry that I did not starve to death."
(9) Serhiy Prykhodko (09Oct1964) Translator invited those that did not want to serve the Germans to step forward; then added that these would be shot. Nobody stepped forward.
(10) Mykhailo Prodaniuk ((09Oct1995) Two people from Eastern Ukraine dropped their guns and fled, but were caught.The rest of the group were forced to watch their execution.
(11) Emmanuel Schultz ((13Jul1961)  Everyone who refuses to serve the SS, will be sent to a concentration camp, not a POW camp. Order came from Streibel.
(11b) Emmanuel Schultz ((19JFeb961) He was a POW in Chelm faced with starvation. Agreed to training inTrawniki, but did not know that he would be used in Sobibor and Treblinka.
(11c) Emmanuel Schultz ((19Jul1961) Oberhauser warned Trawniki guards that refusal to follow orders would result in execution.
(11d) Emmanuel Schultz ((28Jun1961) Strict discipline was enforced. Penalty was physical destruction.
(12) Pitrov (10Nov1969) testified in Hamburg. Wirth gave orders that deserters be shot.

- Death camps were in Poland (not Ukraine). Ukrainians and Poles were enemies, such that Ukrainian deserters would find no help from Poles. In fact, they would be shot by Polish partisans.
- In its 14Apr2011 verdict the Munich court rejected defense submissions as juridically irrelevant. Impression is that the Grey Cardinal in this process is Charles Sydnor.
- Ulrich Busch maintains that "Operation Reinhardt" was top secret and that very few people knew about it.

-- W.Z.: If "Operation Reinhardt" was so secret, perhaps it did not exist as an official German operation? In other words, was the term created by the Germans? Or was it created by the Holocaust Industry? Dr. Busch appears obsessed with the term, since he uses it 39 times in the book. People associated with the Holocaust Industry originally used the term "Operation Reinhard" claiming that this name was chosen in honour of Reinhard Heydrich, who was assassinated by British-trained agents in Prague (shot 27May 1942; died 04Jun1942). Other researchers have claimed "Operation Reinhardt" was associated with a German immigration official whose last name was Reinhardt.
[In his testimony on 30May2001, Charles Sydnor states that "the real focus of my interest in the last decade has been Reinhardt Heydrich" and that he plans to publish a book on Heydrich in the fall of 2001.]

[W.Z.21. Final questions and concluding remarks]
In the closing Chapter 21, Dr. Busch summarizes the history of John Demjanjuk from being a soldier in the Red Army in 1941, being wounded, returning to battle, being captured, being condemned to death in the 1987 Jerusalem trial, being forcibly deported to the 2009 Munich trial.
- Dr. Busch repeatedly condemns Germany for ruining Mr. Demjanjuk's life.
- Germany "industrialized the concept of killing millions of innocent people in order to insure world domination of the German "master race" and to create a new living space in the East for German landlords."
- Dr. Busch laments that the cynical catchphrase of this  trial process is as follows:
"Nobody is listening to you (the defense) anyway."
"Despite this, if anyone has listened to the closing presentation of the defense -- the defense is very grateful for your attention."