Home > Religious Affairs | Katriuk2012 |

ePoshta | 28Apr2012 | Editorial (Myroslava Oleksiuk)
http://www.eposhta.com/newsmagazine/ePOSHTA_120428_CanadaUS.html#ed31

Where are you going, Diasopran Orthodox Church?
Камо грядеш, діаспорна православна церква?

Нині чимало списано сторінок усілякими релігієзнавцями, дослідниками, журналістами щодо чорної ролі московського православ’я в контексті поневолення народів, знищення їхньої національної ідентичності, ліквідації національних церков тощо. До речі, мартирологія знищених Москвою церков могла б повністю виповнити полиці будь-якої солідної бібліотеки.

Православна Київська митрополія, яка брала свій початок з прадавньої України-Русі, стала колискою українського християнства як для православних, так і для греко-католиків. Однак у 1686 році Київська митрополія шляхом ганебного підкупу Москвою була передана в канонічну юрисдикцію Московському патріархатові. Це сталося через укладення суперечливого томасу Вселенським патріархом Діонісієм ІV та Священним Синодом Константинопольської Церкви. Відтоді розпочався відлік хресних доріг для українських національних церков.

Цікавим є той факт, що юрисдикцію над Київською митрополією, яка існувала  600 років, отримала недавно охрещена поганська Московія. Адже відомо, що ще в ХV столітті, зокрема,  за 300 верст від Москви масово хрестили мешканців містечка Мщенськ.

Не менше дивними є сучасні події: Українська Православна Церква закордоном (в Канаді, США, Південній Америці, Великобританії, Західній Європі, Австралії та Новій Зеландії) замість того, щоб приєднатися до УПЦ КП стала від квітня 1990 року самостійною гілкою Матірної Церкви -- Київської митрополії, перебуваючи в канонічній єдності зі Вселенським Патріархатом.

Відношення Вселенського Патріарха до невизначеного статусу УПЦ КП є двояким. У 26 липня 2008 року на Софіївській площі у своєму звернення до українського народу Патріарх Варфоломій І назвав перепорядкування Києвської митрополії Московському патріархатові анексією. Однак наступ на українство з боку нинішньою проросійської влади в Україні, агресивність Московського православ’я щодо України головного глашатая Кремля Кіріла відіграють свою негативну роль.

Якось Вселенський Патріарх прирівняв події 1686 року до надання автокефалій низці Помісних Церков на Балканах: Елладській, Сербській, Албанській. Це сталося тому, що еліти перелічених церков і їхня громадськість чинили тиск на Вселенського патріарха. На жаль, як в Україні, так і за її межами нікому по-справжньому клопотати за долю УПЦ КП.

Виходячи з вище викладеного можна зробити сумний висновок: Українська Православна церква закордоном замість того, щоб виборювати Київський Патріархат шляхом тиску на Вселенського Патріарха, зайняла, м’яко кажучи небезпечну позицію моя хата з краю, я нічого не знаю. І не тільки.

Кожного свідомого українського патріота щораз більше турбує небезпечна ситуація, яка витворилася навколо діаспорних православних церков. А точніше -- щодо їхнього таємного й водночас надто небезпечного курсу на зближення з Московською православною церквою. Церквою, яка була і далі є лютим ворогом українського народу!

І, безперечно, щоб оправдатися перед мирянами-патріотами стосовно своєї нетерпимості й демонстративної зневаги до Української Православної Церкви Київського Патріархату, ієрархи Української православної Церкви закордоном повсюдно спекулюють терміном не канонічності православного Києва.

Здавна не надто посвяченим особам відомо, що будь-яка церква має плекати не тільки слово Боже, але й непохитно стояти на сторожі національних інтересів. Таку позицію завжди займали видатні ієрархи українських національних церков -- Української Православної й Греко-Католицької. Не потрібно надто заглиблюватися в історію цих двох Церков, щоб пригадати, як хижий московський дух на початку минулого століття спершу знищив відроджену УАПЦ, а відтак -- загнав у підпілля розтерзану УГКЦ. Здавалося б, що із проголошенням незалежності Української держави настане благословенний час для відродження обох ще донедавна переслідуваних національних церков. Однак цього не сталося. Бо на перешкоді до проголошення патріархату і в Римі, й у Константинополі стоїть все та ж Москва, яка всілякими способами протистоїть позитивним рішенням Понтифіка й Вселенського Патріарха. Однак стан УГКЦ докорінно відрізняється від УПЦ КП.Бо УГКЦ достойно вийшла зі свого катакомбного стану, миттєво увібравши в себе розкидані по всіх світах частини тіла своєї церкви. Інакше сталося з Українською Православною Церквою Київського Патріархату: ніби то патріотично наставлені діаспорні ієрархи мали б радіти відродженню материнської церкви й допомагати їй у всьому. Але з певних причин вони мало не опиняються в таборі непримиренного ворога українських національних церков -- Московського Патріархату. Вочевидь, можна ієрархам діаспорної УПЦ ще довго обдурювати своїх вірних щодо невідповідності УПЦ КП апостольському праву, щодо вимушеної підпорядкованості діаспорної УПЦ Вселенській Церкві. Однак рано чи пізно настане момент істини. І він наступає. Адже в нинішніх неофітів** завдяки приїздові Патріарха УПЦ КП Філарета урешті відкриваються очі: ієрархи Української Православної Церкви закордоном свідомо чи несвідомо діють в інтересах імперської Москви, допомагаючи тим чи іншим способом головному батюшці-гебістові, патріархові Кірілові поширювати руський  мір в Україні. Мета: повторно повернути нашу Батьківщину в московське ярмо. І саме відповідальність за це перед Богом та українським народом нестимуть конкретні ієрархи Української Православної Церкви закордоном.

Редакція еПОШТИ

* Камо грядеши, Господи? (укр. Куди ти ідеш, Боже? лат. Quo vadis, Domine?) — фраза, сказана, за Біблією, апостолом Петром Ісусу Христу, коли апостол під час гонінь імператора Нерона на християн покидав Рим.

В переносному сенсі фраза Камо грядеши (грядеш)? є реченням (в формі запитання), задуматися, чи правильно людина живе, чи туди прямує у своєму житті, чи правильні її життєві орієнтири, цінності і т. д.

** неофіт – новонавернений первісний християнин