http://www.fraza.ua/zametki/10.10.07/43227.html?cpage=24
Руський
11.09.07 14:25
"Мы их не стреляли, мы их убивали просто так, обушком".
Історію загибелі цієї мужньої дівчини почув від одного з катів
колишньої Станіславської (Івано-Франківської) тюрми. Час стер в пам'яті
прізвище героїні, що знайшла смерть від його рук. Випадковість зустрічі
з ним пов'язана з перебуванням в одному із желізноводських санаторіїв,
де лікувався у 60-х роках.
Може, колись, коли розкриються ті страшні архіви КДБ, загиблій буде
повернено ім'я, стане відомою історія її боротьби в рядах УПА. А
сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду, без імені
героїні. Моя совість і честь примушує зробити це, хоч і надто пізно.
Щоденно, після обіду, мій сусід випивав припасену заздалегідь пляшку
горілки, не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і
хропів. Років йому було не так багато, десь під сорок, виглядав
знищеною алкоголем людиною.
Нав'язуючи компанію до пиття, з образою сприймав відмову, говорячи:
"Что, пить со мной западло? Да ты знаешь, кто я такой? Со мной генералы
считались, а ты пить со мной не хочешь?!"
Один раз, оп'янівши, сказав:
- Ты знаешь, почему я пью? Пью с тоски, что-то мучит меня, сосет, перед
глазами постоянно люди, которых я лично убил.
- І що, не судили тебе за те? - запитую я.
- Не судили, ибо я был особым человеком.
- Чого ж ти людям не розкажеш про кривду, яку робив, - мовив я.
- Нельзя, подписку давал. Да и, вообще-то, делал, что приказывала
партия, понял?
Але якось, добре випивши, він розповів про вбивство дівчини, яка
постійно стоїть йому перед очима.
- Убивать научился еще в заградотряде под Сталинградом. Расстреливал
разных. Солдат своих жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали
бандеровцев, этих не жалко было, - мовив далі.
- Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали стерво
бандеровское, когда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат.
Расстреляв все патроны с автомата, хотела взорваться гранатой, но
граната не сработала. Взяли живой.
А далі з розповіді його стало відомо, що вона донька священика, віком
до 22 років. В УПА виконувала обов'язки провідника, навіть назвав
псевдо. Говорив, що дуже була гарною. У пам'яті цього ката збереглись
її голубі ясні очі, красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і
струнка постать, одягнута в коротку шкірянку, в штани, на ногах -
пасовані чобітки. Такою вона запам'яталась йому в той час, коли привели
її до камери.
Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, що мали з нею справу, її
відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах.
Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко
переносила нестерпні муки, вперто нічого не виказувала.
- Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся
кожа на пальцах рук полопалась, когда прижимали дверью, били гвозди в
пятки, за волосы подвешивали вверх и так держали, кололи грудь,
подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего
так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кровью плюет нам в
лицо. Даже графином одного стукнула. Потом в наручниках допрашивали.
Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько
таких, как я . В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту
девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело,
выпивал грамм двести водки и... Навеселе то неприятное дело было делать
легче. Все же человека убивали.
- Ну і що, ніхто не просився? - спитав я.
- Нет. Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели
гимн, кричали "Слава Украине", но не просились. Между тем, редко кто из
них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть.
Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так.
- Як це так? - перепитав я.
- Очень просто. В то время, когда вели по коридору, обушком били в
потылычную часть головы. То получалось классно, почти без крови.
Ударишь, подергается раз-два и - конец.
- Який же це обушок?
- А вот такой, как железнодорожники буксы в колесах обстукивают, -
маленький, с длинной ручкой. Держишь в рукаве, не видно, когда надо -
высунул, раз ударил - и готово...
Цинічності розповіді не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на
обличчі у мого співрозмовника. Ні. З якоюсь особливою насолодою
продовжував:
- А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась,
падло, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову
воды, очнулась. И я повел ее по коридору убивать. Она поняла, куда
веду, ибо крикнула: "Прощайте, брати! "Дзвінка" іде на смерть!"
Повернулась ко мне, с ненавистю что-то сказала, шла и пела.
Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кадебіст запитав мене:
"Ты знаешь, что она пела? Пела бандеровский гимн "Еще не вмерла".
- І що ж було далі? - спитав знову я.
- А что дальше? Как только она ступила на канализационную решетку, с
рукава я высунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда
надо, ведь пьянел уже, провозились с ней до этого долго.
Скрутилась сердешна на коліна від удару, опустилась на руки, але не
впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові
обушком, поки не вискочив мозок.
- Ну, а далі що" - знову спитав я.
- Дальше ничего. Дернулась несколько раз - и все. Я вытер оббрызганные
кровью и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, и
увидел ее открытые глаза, что как-то особенно смотрели на меня. До сих
пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел.
А далі розповідав, що після екзекуції приходив лікар, забирали тіло і
подібна процедура повторювалась з іншим приреченим на смерть.
- Ну, а тоді срвість тебе не мучила? - запитав я.
- Какая там совесть? Что, я только один это делал? Пойдешь после этого,
хорошо выпешь - и по совести. Думаешь, мне даром капитана дали, а
премий сколько я получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тогда
не мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно
эта девка.
Налив склянку горілки, випив і запитав:
- Скажи, как мне избавиться от нее. Преследует даже днем, бывает, иду -
она идет за мной, оборачиваюсь - нет. Иду - опять она идет. Что мне
делать, не знаю...
Сп'янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів. А я
поклявся, що дітям, внукам, усім розкажу про цю героїчну дівчину. І хоч
без імені, а оживе вона в історії нашої боротьби за волю.