Україну періодично лихоманить від історичних дискусій. Голодомор, Голокост, боротьба УПА, дисиденти, агенти КГБ -- ці теми вже давно вийшли далеко за межі суто історичного дискурсу і обговорюють їх не лише на університетських кафедрах. І це природньо, адже в Україні щойно почалося переосмислення власного минулого. Хочеться вірити, що ми, як і представники інших націй, віднайшовши себе в минулому зможемо врешті дати раду й сьогоденню.
Багато залежить від якості цих дискусій, а отже -- від рівня підготовки істориків як їх головних учасників. Я завжди вважав, що завдання фахівців у такого роду суперечках гасити надмірний емоційний градус, “приземляти” їх до рівні фактів. І в тому, що у нас часто головними знавцями минулого країни є політики -- провина професійних істориків, які або не хочуть вступати у громадські дискусії, вважаючи це приниженням для себе, або не можуть цього зробити через недостатній фаховий рівень. Суперечки ж про минуле за участю політиків не лише не сприяють його пізнанню, але й служать додатковим чинником суспільного протистояння.
Ненабагато кращою є ситуація у власне наукових дискусіях. По-перше, їх практично немає, публічне наукове життя в країні майже відсутнє. Для нього бракує як учасників, так і бодай якоїсь інфраструктури: місць для проведення різного роду дебатів, засобів донесення інформації про їх зміст та результати. Відтак, попри те, що деякі дебати заслуговують якнайширшої уваги, невисокі кількісні показники наукових диспутів не дозволяють підняти якісний рівень історичної наукової дискусії в країні загалом. Допоки ми не братимемо участь, чи бодай не побачимо з десяток якісних наукових суперечок, ми не знатимемо якими вони мали б бути.
Як історику мені завжди видавалося, що фахова історична дискусія має вестися довкола джерел (їх походження, достовірності), опертих на них фактів, їх інтерпретаціях, врешті, довкола цілісних концепцій. Але те, що зараз відбувається, до прикладу, в обговореннях польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни, є досить далеким від дискусії в такому форматі. Більшість учасників, попри історичну освіту і володіння необхідною методологією, не хочуть “опускатися” до рівня фактів чи, тим паче, джерел. Вони воліють сперечатися виключно про концепції, візії, авторські інтенції, часто не гребують обговорювати не тексти, а авторів, їх політичну заангажованість чи особисту (не)порядність. Такий рівень дискусій провокує долучення до участі в них під гаслом “я теж так можу” усіх, в кого є час і натхнення. Саме завдяки цьому відбувається не лише політизація історичних тем, але й їх “таблоїдизація”.
Після ознайомлення із статтею Сергія Рябенка “Слідами Львівського погрому” я побачив, що спокійна наукова дискусія довкола історії ХХ століття в Україні таки можлива. Публікація є реакцію на текст професора Джона-Пола Химки, який викликав чимало збурення і у нас, і в українських громадах за кордоном. Ще б пак, об'єктом статті є дражлива в історичному та політичному контекстах тема участі українців у Голокості. Проте більшість відгуків, спровокованих роботою Химки, очікувано зосередилися на обговоренні особи автора. За більш як два роки після появи першого варіанту “Львівського погрому” так і не з'явилося спокійного аргументованого відгуку на статтю. Аж до минулого тижня.
Символічно, що автор публікації не історик. Можливо, це й забезпечило спокійну відстороненість його роботи. Хоча вже перші дні обговорення статті показали: саме цей момент найбільше використовують в аргументах проти тексту. Зрозуміло, що тут маємо справу з певним фаховим снобізмом. Але не лише. Справа в тому, що Сергій Рябенко настільки скрупульозно опрацював тексти професора Химки, що йому важко закинути щось інше, крім неприналежності до “цеху”.
Слід зазначити, що попри відсутність у нього історичної освіти, формат дискусії, заданий його текстом, цілком науковий, адже пише він “без гніву і пристрасті”.
Автор визбирав буквально по крихтах усі можливі джерела (документи, спогади, фото, кінохроніки) задля реконструкції подій кількох днів кінця червня -- початку липня 1941–го року у Львові. Це було надзвичайно важко, адже йдеться про перехідний період зміни влади у місті, коли совєти “вже пішли”, а німці ще значною мірою “не прийшли”. Тож не можна було просто сподіватися на документи офіційних структур, які б фіксували події.
Але публікація важлива не тільки спробою реконструкції -- вона чудово ілюструє, як фаховий науковець Джон-Пол Химка “натягає” джерела на свої умоглядні концепції. Рябенко не історик, а адвокат, тож не ставив собі за мету відтворити історичний контекст, аналізувати причини та наслідки подій. Як юрист він обрав об'єктом свого аналізу виключно докази, висунені професором Химкою на підтвердження його тези про участь ОУН в антиєврейських погромах. Ретельний аналіз аргументів канадського професора засвідчив їх недостатність, а часом і цілковиту надуманість.
Таким чином неісторик нагадав історичному “цеху” про актуальність класичної тези історіографії: пізнання минулого має починатися з пошуку джерел і їх інтерпретації, а не з формулювання концепцій і підбирання під неї джерел.
Тож щиро заздрю професору Химці:) У нього, схоже, з'явився опонент, з яким можна сперечатися по суті -- про джерела, факти, інтерпретації.
Автор — Володимир В’ятрович
Хочу запросити до публічної наукової дискусії істориків Андрія Портнова та Ігоря Ільюшина, які вже неодноразово виступали з критикою моєї концепції польсько-української війни (і Волинської трагедії як частини цієї війни), але здебільшого за кордоном.
Книга "Друга польсько-українська війна. 1942-1947" викликала жваву дискусію в Україні і за кордоном майже відразу після появи. Та це й не дивно: об’єктом дослідження обрано маловивчену тему, яка викликає жвавий суспільний інтерес.
Додаткової цікавості додавало те, що в роботі використано документи з донедавна закритих архівів КГБ, більшості з яких не бачили ні польські, ні українські дослідники.
Історіографічна нерівність
У вивченні польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни першість впевнено посідає польська історіографія. Саме її представниками пророблено масштабну роботу з віднайдення та аналізу джерел, саме польські історики першими вийшли на рівень концептуалізації проблеми.
В українській історіографії це питання досі перебуває на маргінесі досліджень: за останні двадцять років з’явилося лише кілька дослідників, які спеціалізуються на згаданій темі.
Диспропорція між рівнем розвитку обох історіографій чи не найкраще проявилася під час семінарів "Польща — Україна: важкі питання", де польську сторону представляли кільканадцять науковців, які тривалий час досліджували питання польсько-українських стосунків у роки Другої світової війни чи історію польського і українського підпільних рухів. Українську — здебільшого історики, які в кращому випадку займалися проблемами українського минулого ХХ століття.
У дослідженнях, представлених для обговорення польськими істориками, використано нові віднайдені архівні документи, записані спогади свідків та учасників подій. Українські дослідники в більшості випадків покликалися на роботи своїх попередників, істориків української діаспори або, в кращому випадку, на опубліковані джерела.
Така диспропорція пояснюється загальним станом посткомуністичної історичної науки в обох країнах: в Україні вона значно повільніше відроджується після звільнення від партійного диктату; тут, на відміну від інших країн Східної Європи, не відбулося остаточного відкриття архівів, що проливають світло на чимало проблемних питань минулого століття.
У результаті такої диспропорції постраждали обидві історіографії. Багато сформульованих польськими істориками припущень та гіпотез, не пройшовши верифікації та жвавого обговорення в режимі дискусій, перетворилися на певні догми, що стали основою історіографічних концепцій. Часто ці концепції безкритично приймалися і українськими істориками, які проводили власні дослідження в заданому ними форматі.
Через те, беручись за написання монографії, присвяченої польсько-українському конфлікту , я ставив перед собою два завдання: проаналізувати наявні в історіографії концепції (здебільшого сформовані польськими істориками) і викласти власне бачення його причин та перебігу.
Концепція польська
Отже, головні положення польської історіографії такі:
Польсько-український конфлікт мав етнополітичний характер.
Його ключовою причиною була полонофобська ідеологія українських націоналістів, яка передбачала масове винищення поляків.
Збройний конфлікт розпочався навесні 1943 року на Волині зі знищення польського населення, яке проводили вояки новосформованої Української повстанської армії.
Антипольський фронт був першим і головним для УПА протягом усього періоду Другої світової війни.
Існувало своєрідне "остаточне вирішення польського питання", підготовлене Проводом ОУН. Тому винищення польського населення було систематичним і запланованим, відбувалося згідно з чіткими вказівками керівництва українського підпілля і координувалося ним.
Доказом існування такого рішення є масштабна операція проти поляків, проведена УПА в ніч із 11 на 12 липня 1943 року.
Акції польського підпілля проти українського населення мали майже виключно оборонний чи відплатний характер, доказом чого є велика диспропорція в кількості жертв, абсолютну більшість серед яких становлять представники польського населення.
Ці тези в тих чи інших інтерпретаціях повторюються в більшості польських досліджень. Найчіткіше викладені і аргументовані вони в роботах одного з провідних спеціалістів Ґжеґожа Мотики.
Багато цих положень знайшли своє відображення також у працях американських (наприклад, Тимоті Снайдер) та британських (Норман Девіс) істориків. Значний вплив вони справили і на одного з головних українських спеціалістів цієї проблеми — Ігоря Ільюшина.
Проте верифікація більшості з цих положень, зіставлення їх із інформацією з українських, польських, німецьких та радянських джерел ставить під сумнів їхню остаточність.
Етнічний чи соціальний, спонтанний чи організований?
Польсько-український конфлікт, безумовно, був етнополітичним. Але не менш важливими його виявами було тривале протистояння в соціальній площині між українцями і поляками.
Ця площина конфлікту має значно глибші коріння, ніж етнополітична, і сягає часів до початку ХХ століття, коли політично оформилися національні вимоги українців. Не слід забувати, що особливої гостроти конфлікту на терені Холмщини та Волині додавало релігійне протистояння між православними українцями і католиками-поляками, яке теж було дуже давнім.
Зведення багатовимірного конфлікту виключно до етнополітичного є підставою для пошуку конкретної політичної сили, винної в його розпалюванні. Таку польські історики бачать в Організації українських націоналістів. Основою діяльності ОУН, на їхню думку, була полонофобська ідеологія.
Головним аргументом на користь цієї тези є постанова Першого конгресу Організації з 1929 року про те, що організація "змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель".
Різниця між тезою про повне усунення всіх окупантів (характерною для будь-якого визвольного руху) і постулатом про повне усунення представників інших національностей залишилася поза увагою істориків, що висувають цей аргумент.
Ще одним методологічним підходом, характерним для польської історіографії у висвітленні польсько-українського конфлікту, є прагнення подати його у звуженій часовій та просторовій перспективі, зосередившись лише на 1943 році на теренах Волині.
Такий підхід вириває окремі події з повного контексту, не сприяє чіткішому розумінню конфлікту в цілому та подій 1943 року на Волині зокрема. У цьому регіоні справді найбільше постраждало польське населення, тому таке фокусування є одним із ключових способів підкреслення страждань виключно однієї сторони.
Подальше представлення польсько-українського конфлікту як ініційованого українським підпіллям підштовхнуло польських дослідників до пошуку наказу, згідно з яким розпочато операцію масового знищення поляків. Пошук триває доволі давно, і періодично оголошується про його "результативне завершення". Проте щоразу аналіз документів, які мають свідчити про цей наказ, ставить під сумнів його існування.
На сьогодні головним аргументом “за” є свідчення одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука, взяті з документа, представленого як виписка з протоколу його допиту від 28 лютого 1945 року. Проте із самої архівно-кримінальної справи на Стельмащука дізнаємося: допиту в цей день не було, відповідно немає й жодного протоколу з інформацією, яку цитують історики.
Ще одним аргументом на користь існування наказу щодо знищення поляків є теза про масштабну акцію, проведену в ніч із 11 на 12 липня 1943 року, яка нібито охопила від 60 до 167 (а в деяких публікаціях іще більше) польських сіл.
Проте жодних документальних слідів такої масштабної операції досі не виявлено ані в польських, ані в українських, ані в німецьких чи радянських архівах. В одному з найдетальніших звітів польського підпілля про ці події мова йде про кільканадцять (тобто між 11 і 19) населених пунктів, атакованих тієї ночі.
Загалом аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження найвищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні.
Але важливо не лише те, що такого "наказу" не знайдено (адже немає й розпорядження Гітлера про винищення євреїв), важливо, що виявлені на сьогодні матеріали заперечують можливість існування такого документа.
Спроба іншого погляду
Усвідомлення того факту, що висунуті в польській історіографії концепції оперті на доволі непевні факти і не здатні наблизити до розуміння причини та суті польсько-українського протистояння, підштовхнуло мене до формулювання власного бачення.
Головним джерелом дослідження стали документи структур, які були головними суб’єктами конфлікту, — польського та українського підпільних рухів. Робота меншою мірою опирається на спогади свідків цих подій, українців та поляків, тому що такі джерела, особливо створені через багато років, часто більше стосуються обставин, під час яких відбувалося пригадування подій, ніж власне обставин того, що саме пригадується.
В епоху розвинених засобів масової інформації сформульовані медіа інтерпретації формують уявлення про минуле не лише у сучасних поколінь, але й активно впливають на осіб, які безпосередньо пережили описувані в медіа події. Поступово їхні особисті переживання витісняються більш яскравими враженнями, отриманими від перечитування газет чи перегляду телебачення, які стають невід’ємною частиною споминів.
Коротко суть мого розуміння польсько-українського конфлікту представлена вже в самій назві роботи. На мою думку, слід говорити про Другу польсько-українську війну, головними учасниками якої були польське підпілля і його воєнізовані структури (зокрема Армія Крайова) та українське підпілля і Українська повстанська армія.
Друга польсько-українська війна стала останнім етапом тривалого протистояння між українцями і поляками, яке набувало різних форм (релігійного, етносоціального і врешті етнополітичного конфлікту). Ця війна, по суті, була продовженням збройної боротьби між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою, яка закінчилася в 1919 році.
Як і в час попереднього конфлікту, в 1940-і роки головним завданням воюючих сторін було встановлення власного контролю над спірними теренами сучасної Східної Польщі та Західної України.
Особливість другої війни в тому, що вона була збройним протистояння між не регулярними, а партизанськими формуваннями, активну участь у ній брало цивільне населення, яке або підтримувало одну зі сторін, або не мало жодної чітко окресленої політичної орієнтації і користувалося конфліктом як способом розв’язання власних непорозумінь.
Початком війни стали польські акції, спровоковані німецькими переселеннями на Холмщині в 1942 році. Згодом вона перекинулася на Волинь, де набула не контрольованого жодною із сторін характеру селянської жакерії.
Наступною ареною війни стала Галичина, а згодом ще й Надсяння і Лемківщина. Її завершальним акордом стала акція "Вісла" 1947 року, в рамках якої депортовано близько 150 тисяч українців, що населяли східні райони відновленої після війни Польщі.
Ключова теза мого дослідження про польсько-український конфлікт як війну не є новою. Її висловлювали у своїх роботах відомі українські історики Леонід Зашкільняк, Ярослав Дашкевич, Ярослав Грицак, німецький історик Філіпп Тер, з польських Ришард Тожецький і навіть частково Ґжеґож Мотика.
Особливістю моєї роботи може вважатися лише спроба обґрунтувати цю тезу, опираючись на нововиявлені документальні джерела.
Паралельно з виходом монографії Львівський національний університет імені Івана Франка опублікував упорядкований мною двотомний збірник "Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА", який містить 478 документів, більша частина з яких вперше вводиться в науковий обіг.
Цікаво, що більшість польських істориків, які відреагували на появу монографії, взагалі не згадують цей масив нових документів, який доповнює і значною мірою корелює уявлення про проблему.
Професор Львівського національного університету імені І. Франка Леонід Зашкільняк зазначив у відгуку щодо цього двотомника : "Маючи цей компендіум, ми володіємо серйозним аргументом. Адже опубліковані документи — неспростовні. Можна сказати навіть більше: у польських істориків таких документів немає".
Польська відповідь
Загалом від часу появи "Другої польсько-української війни" з’явилося чимало відгуків на неї. Першими, хто відреагував, були представники правих "кресових" середовищ польського політикуму.
Їхньою головною метою є домогтися визнання антипольських акцій УПА геноцидом, тому будь-яка інформація про взаємне польсько-українське винищення у конфлікті сприймається як святотатство.
В їхніх відгуках мова надалі йде виключно про події на Волині 1943 року - інших територій, охоплених конфліктом, вони й далі вперто не хочуть помічати. Але навіть у спокійніших відгуках польських науковців теж відсутнє бажання бачити протистояння в повному географічному та хронологічному масштабі.
Спроби провести верифікацію висунутих дотепер концепцій представлені в рецензіях як намагання автора виправдати дії української сторони під час конфлікту. Хоча в книзі неодноразово наголошується: обидва учасники протистояння чинили дії, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.
Найцікавішим для мене був відгук Ґжеґожа Мотики, обговоренню концепцій якого присвячено значну частину дослідження. Своє ставлення польський історик висловив уже в заголовку рецензії — "Невдала книга". Схоже, що саме на назві публікації критичний запал автора вичерпався, тому подальше її обґрунтування виявилося не дуже переконливим.
На жаль, дослідник не використав розгорнутої рецензії для того, аби заперечити чи відкинути цілий ряд зауважень, що підважують сформульовані саме ним гіпотези. До прикладу, він проігнорував наведені в книзі аргументи щодо початку кривавого протистояння в 1942 році на Холмщині.
"Українці в цьому регіоні фактично стали жертвами багатьох нападів польського підпілля, але сталося це в основному в 1943—1944 роках, — пише Мотика в рецензії. — Найбільше таких нападів відбулося вже після початку антипольських чисток, тому очевидним є те, що вони не могли стати їхньою причиною. Перші масові убивства, здійснені польськими руками, у цьому районі були занотовані тільки в травні 1943 року".
Можливо, наведених у книзі фактів виявилося замало, тому можу додати інформацію, почерпнуту з документації Українського центрального комітету.
Згідно зі звітами цієї установи, перші вбивства українських активістів на Холмщині почалися ще в листопаді 1941 року, а протягом 1942-го зафіксовані напади польських підпільників на українські села і масові ліквідації.
У звіті грубешівського Українського допомогового комітету йдеться про те, що протягом 1941-1942 років на цих теренах (тобто не всієї Холмщини, отже - цифра неповна) було вбито 258 українців. У перші місяці 1943 року чиновники УЦК звітують про ще близько сотні вбитих активістів із Холмщини.
Цифра незіставна з тисячами загиблих через кілька місяців у 1943 році поляків Волині, проте у вкрай напруженій ситуації визріваючого конфлікту вісток і про ці вбивства було достатньо, аби запалити протистояння на Волині. Тим паче, що поки вона потрапила сюди, її було вже неодноразово перебільшено.
"Автор намагається, наприклад, піддати сумніву зізнання Юрія Стельмащука — "Рудого", — пише далі Мотика, — одного з організаторів антипольських чисток у західних повітах Волині, особливо підкреслюючи маніпуляції офіцерів радянської служби безпеки, що допитували "Рудого"".
Натомість моє дослідження містить цілком конкретну тезу: свідчень Юрія Стельмащука про існування наказу Центрального проводу ОУН про винищення поляків, на які покликаються польські історики, зокрема Мотика, не існує. Перевірити це легко, взявши до рук архівно-кримінальну справу на Юрія Стельмащука, чого, на жаль, польський історик не зробив досі, хоч неодноразово працював в архіві, де вона зберігається.
Неврахований фактор
Принциповим моментом книги є теза про події на Волині влітку 1943 року як селянську війну, своєрідну жакерію. "В’ятрович свідомий того, що гіпотеза "народного бунту" користується великою популярністю не тільки в Україні, — пише Мотика, — тому я тим більше зобов’язаний звернути увагу на її основну слабкість — для неї немає жодних доказів".
У цьому місці хотілося б лише подякувати рецензенту, який змусив більш ретельно підійти до обґрунтування даної тези і відшукати нові аргументи.
Зробити це було нелегко. Адже участь у польсько-українському протистоянні на Волині, особливо на його початковому етапі навесні 1943 року, не підконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних, напівполітичних угруповань не досліджена ані в польській, ані в українській історіографії.
Та це й не дивно — такі групи фактично не залишали слідів діяльності. Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи наказів, вони не зобов’язані були звітуватися вищому керівництву, тому що його не мали, не намагалися в якійсь формі (агітаційних листівок чи погроз) пояснити мотиви дій.
Вони не мали сталого членства, учасники цих угруповань могли збиратися в довільній кількості на довільний час і потім знову розходитися по домівках. Серед них були як колишні військовополонені, яким нікуди було повертатися, так, зрозуміло, й місцеві жителі. Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли в той час на Волині, а могли і з усіма, укладаючи тимчасові союзи.
Не контрольована ніким ситуація створювала добрі можливості для швидкої наживи за рахунок іншого. І часто зовсім неважливо, хто був цим іншим — українець, поляк, єврей чи чех.
Згодом, у післявоєнний період, під час чекістських розслідувань подій 1943-1944 років чимало "подвигів" таких угруповань списувалися на політичні формації — польські та українські. Списувалися як самими чекістами, які намагалися використати їх для пропагандистської війни проти націоналізму, так і місцевим населенням, серед якого теж були учасники таких груп, котрі тепер могли зіпхнути всі можливі звинувачення в бік УПА чи АК.
Але, попри таку "історіографічну невловимість" цього чинника, про нього не слід забувати, описуючи ситуацію, що вилилася у криваві вбивства. Тим паче, що принаймні деякі сліди ці формації залишили — до прикладу, у документах радянських партизанів.
Змальовуючи події в одному з волинських сіл у червні 1943 року, партизанський командир Федоров говорить про вбивства, вчинені групою, яку він ідентифікує як "сокирники":
"Українські націоналісти "сокирники" (так їх називає місцеве населення) в селі Згуща вбили 45 осіб поляків різного віку. Всім убитим відрубали голови. Живими залишилися тільки ті, що втекли до лісу […]. У селі Заморіччя [Заморочення — В. В.] 16.5. сокирники спалили будинок чотирьох ні в чому не винних селян.
Селянину Бандурі Мирону відрубали голову, посадили на кіл і виставили серед села. Тіло спалили в палаючому будинку. Звинуватили партизанів. З тією ж метою, тобто компрометації партизанів, сокирники 17.6. зарізали селянина, поклали на віз, на якому він їхав, і пустили селом".
Значно точнішу інформацію про "сокирників" та іншу невідому групу містять повідомлення партизанських командирів Федорова та Дружиніна від 20 липня:
"За даними, якими ми володіємо, відомо, що крім "бандерівців", "бульбівців" і "мельниківців" в областях Західної України існують "зеленівці" та "сокирники", які є ніби різновидом українських націоналістів, існують і діють організованими групами.
"Зеленівці" виникли ще за радянської влади із соціально чужих елементів, осіб, що не бажали служити в Червоній армії, які до війни були базою для німецького шпіонажу. До окупації німцями Західної України їхнім завданням було: знищення партійного й радянського активу, колгоспників, євреїв.
Згодом, коли німці застосували терор до населення, який значно зачепив і сім’ї "зеленівців", останні частково перейшли на службу в поліцію, частково в основні кадри націоналістів, і частина з них продовжує існувати невеликими бандитськими групами. Назву "зеленівці" взято від умов існування в лісі.
"Сокирники" виникли наприкінці 1942 року як групи незначні, існують головним чином у районі сіл Золоте і Степанча Грутська [можливо, Гута Степанська — В.В.], з куркулів. Їхня практична діяльність — грабіж і вбивства мирного населення, здебільшого поляків. Назва "сокирники" пов’язана з їхніми методами вбивства — сокирами. Цю кличку дало їм населення. Обидві групи тісно пов’язані з українськими націоналістами і ведуть боротьбу з партизанами та німцями".
Як бачимо, йдеться про ще один фактор ескалації конфлікту на Волині навесні-влітку 1943 року.
11 липня 1943 року
Польський історик Ґ. Мотика украй критично сприйняв мою тезу про те, що масштаби акції в ніч із 11 на 12 липня дуже перебільшені в історіографії. З наведеної в книзі звітності ОУН, пише він, "випливає, що у цей день жертвою українських націоналістів стало… одне польське село".
Проте в дослідженні я наводжу і польські документи, які точно називають сім населених пунктів, атакованих тої ночі. Подальше вивчення цього важливого моменту дозволило виявити додаткові українські, польські і радянські документи про ці події.
Це звіт Міністерства внутрішніх справ еміграційного уряду Польщі, який говорить про вбивства польського населення в "кільканадцяти селах Володимирського повіту 11-12 липня". Звіт із діяльності загону УПА "Січ", в якому йдеться про масове вбивство поляків у двох населених пунктах, жертвами якого стали близько трьох тисяч осіб.
Це страшні події, які призвели до великих втрат. Але мова ніде не йде про знищення кількох десятків чи понад сотні сіл.
Можливо, автор цих рядків пропустив важливі документальні джерела, які мали б показати географічний розмах операції в ніч із 11 на 12 липня, а звідси і її скоординованість на найвищому командному рівні УПА. Тоді не зрозуміло, чому Ґжеґож Мотика при нагоді не назвав джерела, на які опирається він, наводячи цифру 96 атакованих тієї ночі польських сіл.
Історик у рецензії намагається сформувати уявлення в читача про нелогічність моїх умовиводів:
"Місцями важко збагнути справжні погляди автора. На с. 92 він рішуче стверджує: "принаймні станом на серпень 1943 року не існувало жодного остаточного рішення Проводу ОУН з приводу польського питання", а вже за кілька сторінок (с. 94-95) схвально [цікаво, з чого взято це "схвально"? — В.В.] цитує слова згадуваного вже Стельмащука, з яких випливає, що той наприкінці серпня 1943 року приступив до масового винищення поляків за розпорядженням провідника волинської ОУН-Б і УПА Дмитра Клячківського — "Клима Савура" (і тим самим визнає, що якісь накази таки існували)".
Насправді вказане в книзі доволі просте і зрозуміле: не існувало рішення Центрального проводу ОУН про знищення поляків, було лише розпорядження місцевого керівництва, представленого Дмитром Клячківським.
Часом у рецензії доходить до перекручення наведених у книзі фактів, що виливається у звинувачення автора книги в тому, про що він ніколи не писав:
"Захищаючи учасників І сотні перед закидами щодо нападу на село, — пише Мотика, —Володимир В’ятрович у своєму риторичному запалі в певний момент переступає межу хорошого смаку. Він пише, наприклад, що вона була занадто мало озброєна, аби напасти на польське село.
Кожний, хто ознайомиться з перебігом нападу на Парослю, зрозуміє мою емоційну реакцію — усі мешканці цієї місцевості (понад 150 осіб, у тому числі кількамісячні діти) були спочатку без єдиного пострілу зв’язані, а потім почергово зарубані сокирами".Дивно читати такі речі, адже про брак зброї як аргумент я взагалі не пишу.
Насправді, спростовуючи версію Мотики, я показав, що вона опирається на свідчення українського повстанця Петра Василенка, який вказує, що село Паросля було знищене упівцями, але іншою сотнею і — що найголовніше — не в лютому 1943 року, а не раніше серпня.
Тож версія Мотики, котрий пов’язує першу акцію першої сотні УПА з убивствами поляків, залишається недоведеною, і збудована ним струнка символічна конструкція, завдання якої — показати, що саме антипольський фронт був головним для українського підпілля, провисає в повітрі.
Маніпуляції в академічній дискусії
Якщо говорити про рецензії загалом, то мені, як і кожному автору, приємно, що моя робота стала предметом жвавого обговорення серед колег. Хоча деякі висловлені тези важко назвати конструктивними і такими, що сприяють плідній дискусії.
До прикладу, український історик Андрій Портнов зазначає, що в Україні з’явилися виключно позитивні відгуки, після чого запитує: чи не тому, що "спеціалісти, які чудово розуміють усі недоліки текстів В’ятровича, вважають за краще промовчати, щоб "дорожче не встало""?
Для відповіді на це питання пану Андрію достатньо було спробувати опублікувати власний відгук в Україні, а не в Росії. Тим паче, що саме інтернет-ресурс, редактором якого є Портнов, надрукував без жодних для себе проблем український переклад рецензії Мотики.
Аналогічно навряд чи "дорожче встало" Ігорю Ільюшину, який виступив із критикою книги під час презентації в Києво-Могилянській академії.
Загалом спроби показати, що в Україні існує якась небезпека для дослідників, які висловлюють критичне ставлення до українського націоналістичного руху, є доволі смішними.
Такого не було за попередньої влади, в чому легко переконатися, оглянувши публікації в ЗМІ та академічних виданнях за 2005-2010 роки, такого тим паче немає тепер, коли така критика, здебільшого оперта на радянську пропаганду, стала основою державної історичної політики.
"Війна чи військові злочини?" — так назвав рецензію шведський історик Пер Рудлінг. Сама назва публікації свідчить, що її автор не особливо вник у рецензовану роботу, головною тезою якої якраз є те, що конфлікт був війною, з невід’ємними для цього явища військовими злочинами, винними в яких є обидві сторони.
Рудлінг у рецензії намагався довести не науковий, а пропагандистський характер монографії. Для цього йому довелося використати цитати не лише з рецензованої роботи, але й із моїх публіцистичних статей, інтерв’ю і навіть виступ на жалобному мітингу з нагоди роковин Голодомору.
Крім того, шведський історик поставив під сумнів науковий авторитет усіх інституцій, причетних до видання книги: Центр досліджень визвольного руху, попри десятилітню роботу в Інституті українознавства Національної академії наук, названо фасадною організацією ОУН (б).
Провідний український університет Києво-Могилянська академія теж, на його переконання, не може претендувати на академічну довіру, оскільки його ректор Сергій Квіт — ультранаціоналіст, адже займається дослідженням постаті Дмитра Донцова.
Львівського національного університету імені І. Франка, за рекомендацією вченої ради якого опубліковано збірник документів, шведський історик чомусь не помітив, хоча, напевно, при бажанні і його легко міг представити як націоналістичну структуру.
Звинувачення у пропагандистському характері книги звучить і в рецензії польського дослідника Анджея Земби. Він, зокрема, наголошує на вибірковому використанні мною джерел для написання дослідження. Зокрема, на тому факті, що в ньому майже не використано великий масив спогадів польських свідків та учасників цих подій.
Про своє ставлення до такого роду джерел я вже написав вище. Тут лише додам, що в роботі так само незначною мірою використано великий масив спогадів, зібраних українськими краєзнавцями Ярославом Царуком, Іваном Пущуком, Іваном Ольховським, які підважують достовірність спогадів зі збірки Владислава і Єви Семашків — основи більшості польських досліджень.
Можна й далі сперечатися довкола важливості для дослідника того чи іншого джерела. Така дискусія є цікавою і плідною, на відміну від брудних натяків і звинувачень, до яких вдається пан Земба.
"Зник між іншими, — пише він, — з обласного архіву Служби безпеки Волинської області в Рівному [насправді має бути в Луцьку — В. В.] документ, віднайдений Владиславом Філяром, а також ключовий протокол допиту Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 року".
Тут маємо справу з відвертою маніпуляцією — ці документи нікуди не зникали. У першому випадку за архівною легендою, на яку покликається Владислав Філяр, знаходимо кримінальну справу проти п’яти поліцаїв, які звинувачувалися в акціях проти комуністичного підпілля. Жодної інформації про УПА чи польсько-український конфлікт у матеріалах цієї справи немає взагалі.
У другому випадку маємо архівно-кримінальну справу № 67424, яка починається з опису документів від 16 вересня 1945 року, з якого легко переконатися: "ключового протоколу від 28 лютого 1945 року" просто ніколи не існувало.
На жаль, маніпуляціями і певними недомовками не гребує й відомий український дослідник проблеми польсько-українського протистояння Ігор Ільюшин. Головну увагу вінзосередив на тому, аби довести, що концепція польсько-української війни не є новою. Цілком погоджуюся з цим і в книзі неодноразово вказую авторів, які використовували цей термін, авторитет яких для мене є важливим аргументом в оцінці цих подій.
На завершення рецензії Ігор Ільюшин посилює обвинувачення в упередженості словами історика, який є для мене авторитетом:
"Відомий львівський історик Ярослав Дашкевич зазначив: "Не підлягає сумніву, що український терор у 1942—1944 роках стосовно польського населення в Західній Україні заслуговує на суворий і беззастережний осуд.
Навіть якщо пробувати його виправдати — як то робить українська сторона — ідеями помсти за польські кривди, провокаціями росіян і німців, співпрацею АК з комуністичною Росією, злочинами тієї ж АК і польського в своїй основі гітлерівського кріпо, нападами польських сіл на українські, винищенням української інтелігенції на Холмщині і т. д.". Шкода, що наш молодий колега В. В’ятрович не дослухався до думки поважного вітчизняного дослідника і аж ніяк не полонофіла Я. Дашкевича".
Готовий підписатися під кожним словом, сказаним Дашкевичем, проте не варто було обривати професора на півслові, адже сказане ним далі було не менш важливим:
"Але для характеристики цих кривавих років варто врахувати висновки, до яких дійшов польський історик З. М. Ковалевський: "Якщо визвольний рух поневоленого народу чинить злочини по відношенню до панівного народу, то причиною є національне гноблення, а не воля звільнитися від нього".
Правда, у ХVII столітті висловлювалися простіше і ясніше — великий канцлер Альбрехт-Станіслав Радзивіл 1649 року: "Козаки і чернь здійснили нечувані злочини, бо нечувані були наші гріхи"".
Продовження розмови?
Попри те, що часом тон публікацій про "Другу польсько-українську війну" виходив поза межі нормальної наукової дискусії, обговорення книги було дуже корисним.
Саме зауваження колег-істориків дозволили мені звернути більше уваги на деякі моменти в дослідженні, посилити аргументацію. Врешті вони підштовхнули мене до підготовки другого, виправленого і доповненого видання монографії, що з’явилося цього року у видавництві Києво-Могилянської академії.
Презентації нової книги стануть добрим приводом для продовження обговорення проблем польсько-українського протистояння. Тому, користуючись нагодою, хочу запросити до публічної наукової дискусії істориків Андрія Портнова та Ігоря Ільюшина, які вже неодноразово виступали з критикою моєї концепції, але здебільшого за кордоном.
Майданчиком для зустрічі може стати Києво-Могилянська академія, видавництво якої опублікувало книгу. Таким чином ми разом зможемо започаткувати цікаву історичну дискусію про важливу тему і пожвавити академічне життя в Україні. Тож, колеги, сподіваюся на швидку зустріч на дебатах!
"Історична правда" вже публікувала рецензію на книгу В. В’ятровича "Друга польсько-українська війна. 1942—1947" доцента КНУ імені Т. Шевченка Івана Патриляка та готова надати майданчик для продовження дискусії щодо книги.
Джерело: Історична правда
Додано 13.12.2012
Автор — Сергій Рябенко
(Рецензія на: John-Paul Himka. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd // Canadian Slavonic Papers / Revue canadienne des slavistes. Vol. LIII, Nos 2—3—4, June-September-December 2011/ juin-septembre-decembre 2011, pp. 209—243)
У 2011 році у міждисциплінарному академічному часописі «Canadian Slavonic Papers» було опубліковано статтю Джона-Пола Химки «The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd»* {* Львівський погром 1941 року: німці, українські націоналісти та карнавальна юрба.} (надалі також — «Львівський погром»), присвячену подіям єврейського погрому 1 липня 1941 року у Львові [1]. Зазначена стаття являє собою частково доопрацьовану та перероблену доповідь пана Химки для ASN Convention** {** Збори Асоціації дослідження націй.}, котра мала назву «The Lviv Pogrom of 1941» та була прочитана у квітні 2011 року [2] (надалі також — «доповідь»). Наприкінці грудня 2012 року український переклад цієї статті було розміщено на інтернет-ресурсі «Історична правда» [3].
За час, який минув від моменту першої появи цієї роботи у мережі Інтернет, з’явилося декілька критичних відгуків, що стосувалися цієї та інших статей пана Химки [4; 5; 6]. Однак, зазначені відповіді, здебільшого, були присвячені не стільки аналізу суті та аргументації наукових доробок автора, скільки обговоренню його політичних поглядів, джерел фінансування діяльності та методів роботи. Тому, такий стан речей дозволив панові Хімці у минулому році у своїй черговій роботі зазначити, що його опоненти у спорах «намагаються скоріше захистити певну позицію, ніж з’ясувати, що відбувалося насправді, як це мали б робити історики», а також докорити останнім, що його «аргументи відкидаються одразу ж, без серйозного та чесного заперечення їх самих або джерел, на які вони спираються» [7, с. 427].
З огляду на це, зазначена робота є спробою аналізу саме аргументів та основних тез Джона-Пола Химки, висунутих ним у «Львівському погромі», а також використаних ним джерел.
Насамперед, слід зазначити, що задовго до Химки дослідженням єврейських погромів у Східній Європі під час Другої світової війни, зокрема на окупованій території України, займалися інші дослідники [12; 13; 46; 47; 48; 49; 50; 51; 79; 107; 141]. Тому автор «Львівського погрому», який, за його ж власними словами, почав інтенсивно займатися проблемою Голокосту в період з серпня 2008 р. по травень 2010 р. [7, с. 425], у вказаному питанні не є першопрохідцем. Очевидно, це змусило його шукати власні «родзинки», які б відрізнили його дослідження від інших, значно ґрунтовніших та об’ємніших, та привернули до нього увагу широкого кола читачів.
З огляду на це, у своєму «Львівському погромі» Химка, насамперед, зробив ставку на порівняно невеликий обсяг дослідження, оформивши його не стільки у науковій, скільки у публіцистичній та досить простій формі. Уся стаття, загалом, займає тридцять чотири сторінки (з яких власне авторський текст — менше тридцяти), структурно поділених на вступ, висновки та чотири окремих розділи: «Перебіг погрому», «Українські націоналістичні учасники», «Карнавальна юрба», «Німці». Таке рішення автора було викликано тим, що «для засвоювання інформації у наукових формах необхідні зусилля та час. Сучасний читач віддає перевагу коротким та простим текстам, і газетна колонка видається ідеальною — і за розміром, і за інтелектуальним рівнем» [7, с. 433]. Варто відзначити, що обрана Химкою форма для цілей, які він перед собою ставив, значною мірою виправдала себе: лише за неповний місяць український переклад його статті, розміщений на «Історичній правді», зібрав більш ніж 1000 читацьких коментарів [3]. Однак, подібні порівняно невеликі за обсягами тексти, запущені в мережу Інтернет, мають ряд недоліків, що визнає і сам автор. Зокрема, такі тексти часом є «не досить точними» [7, с. 433]. Подібні, користуючись словами самого Химки, «швидкі, миттєві реакції» призводять до помилок, часом дуже кумедних: згадки про «Акт 31 червня 1941 р.» [2, с. 5] (у остаточному варіанті виправлена) або роботу Крістофа Міка під назвою «Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv Under Soviet and Jewish Occupation, 1939—1944» [1, с. 210]* {* Несумісний досвід: поляки, українці та євреї у Львові під радянською та єврейською окупацією 1939—1944. Насправді, у назві роботи Міка говориться лише про радянську та німецьку окупації, про жодну «єврейську» там не згадується.}, посилання на неправильні джерела [1, с. 225, посилання №81] тощо. Другою, набагато серйознішою проблемою є те, що «короткий текст часто виявляється занадто спрощеним» [7, с. 434], чим у багатьох суттєвих місцях «грішить» і «Львівський погром».
Утім, головною тезою, на спробі доведення якої дослідник зробив головний акцент, є начебто «забезпечення механізму погрому» з боку бандерівського крила ОУН [1, с. 243], а також очолення погрому створеною ОУН (б) українською міліцією [1, с. 209, 226]. У раніше згадуваній доповіді автора ця теза прозвучала ще більш однозначно: «у цій доповіді я хотів би пояснити перебіг Львівського погрому, а також довести, що то була саме оунівська міліція, яка очолила його» [2, с. 1]. Тому, «обґрунтуванню» цієї тези присвячено більше половини усієї статті: весь другий розділ — «Українські націоналістичні учасники» [1, с. 221—234], а також значну частину першого — «Перебіг погрому» [1, с. 210, 213, 215, 218, 220—221], половину третього — «Карнавальна юрба» [1, с. 235—236], та четвертого — «Німці» [1, с. 240—242] — розділів, унаслідок чого у пересічного читача складається враження, ніби роль інших учасників погрому 1 липня була порівняно незначною.
Утім, проблеми з обґрунтуванням цієї тези починаються у автора вже від початку. Як пише сам Химка, для цілей дослідження використовується визначення поняття «погром», взяте у Рауля Гільберґа, за яким погроми є «короткими насильницькими спалахами спільноти проти її єврейського населення» [1, с. 211—212]. З огляду на це, оскільки відповідні «короткі насильницькі спалахи» за визначенням Гільберґа є направленими «спільнотою проти її єврейського населення», то таке єврейське населення має бути складовою частиною цієї спільноти, зокрема, проживати з нею на одній території та складати з нею єдине ціле.
Однак, у такому випадку незрозуміло, яке відношення до описуваного Химкою погрому мають ексгумаційні заходи, які за власним твердженням автора «тривали три дні» [1, с. 215], примусові роботи, які тривали мінімум два дні поспіль [1, с. 211—212]? Дивує також, чому дослідник виокремлює серед них власне «повноцінний погром 1 липня», і при цьому жодним чином не пояснює, у чому саме полягала його «повноцінність» та відмінність від інших насильницьких спалахів [1, с. 211, 215]? Незрозумілим є і віднесення до учасників погрому німців [1, с. 209], оскільки єврейське населення Львова, проти якого направлені їх насильницькі дії, аж ніяк не є частиною їхньої спільноти у контексті Гільберґового визначення. Ураховуючи, що деяка частина членів бандерівського крила ОУН формально також на момент погрому прибула з інших місць, то фактично єдиним учасником погрому, який повністю підпадає під застосоване визначення, є «карнавальна юрба» (населення Львова). З огляду на це, саме дослідженню її ролі у погромі Химка мав би присвятити основну частину роботи, однак, натомість, цьому питанню він відвів у статті зовсім небагато місця.
Складається враження, що застосувавши Гільберґове визначення погрому, дослідник чомусь вирішив своєю статтею його заперечити, не запропонувавши, утім, ніякого нового. Усе це тільки зайвий раз підтверджує вади обраної автором форми дослідження такого складного, суперечливого та багатогранного явища як єврейський погром, а також свідчить про те, що поспішаючи «швидко, миттєво» донести до читачів свою реакцію задля «порушення плавної течії розлогих наративів та міфів» [7, с. 434], автор до кінця не продумав концепцію роботи.
Власне, саме дослідження Химка починає з наведення статистичної інформації щодо національного складу населення Львова у розрізі трьох найбільших громад — поляків (більше 50%), євреїв (майже 32%) та українців (майже 16%) [1, с. 210]. Хоча використання даних 1939 року є більш виправданим, ніж застосованих у доповіді відомостей 1931 року, які характеризують населення не стільки за національним, скільки за релігійним та мовним складом [2, с. 5], однак вони також не відображають повного стану речей на літо 1941 року. Зокрема, якщо унаслідок німецької окупації західної частини Польщі та майже 2 років панування «перших совітів» на ЗУЗ співвідношення пропорції поляки/українці лишилося майже на тому самому довоєнному рівні з деяким зменшенням загальної чисельності поляків та збільшенням українців, то чисельність євреїв та їх питома вага у національному складі населення Львова значно зросли як за рахунок утікачів з Генеральної Губернії, так і за рахунок приїзду до міста фахівці-євреїв з інших регіонів СССР [17, с. 39—40; 19, с. 447; 20, с. 127]. Таким чином, фактично єврейська громада Львова у червні 1941 року лише незначною мірою поступалася за чисельністю польській, і кожна з них більш ніж удвічі перевищувала українську громаду. Крім того, євреї з території Генеральної Губернії тікали, передусім, від нацистського терору, а євреї з інших частин СССР прибували до міста переважно як працівники радянських установ. Тому, обидві ці групи прибульців, опинившись у Львові, повинні були назовні демонструвати лояльність та підтримку політиці радянської влади. Однак така поведінка у очах інших національних громад міста певною мірою впливала та визначала відношення останніх і до місцевих євреїв, даючи підстави вважати їх прибічниками та помічниками радянської влади, хоча це відповідало дійсності лише частково. Зазначена обставина також була однією з причин вибуху погрому 1 липня та його перебігу, однак Химка чомусь повністю оминув її своєю увагою. Це видається дуже дивним як для дослідника, для якого «правда являє собою цінність сама по собі» [7, с. 427], позаяк відповідні дані нескладно знайти у відкритих джерелах.
Навівши дані про національний склад населення, автор одразу ж приголомшує читачів заявою про те, що «погром у Львові відбувався на фоні проголошення Української держави у місті першого дня німецької окупації» [1, с. 210]. Мотивом такої заяви є бажання одразу ув’язати в очах читачів погром з ОУН (б), яка була відповідальна за проведення Національних зборів та прийняття Акту відновлення Української держави, ще більше «підсиливши» тим самим свою попередню заувагу про те, що «ОУН співпрацювала у цих антиєврейських акціях з метою підлеститися до німців, розраховуючи на визнання Української держави» [1, с. 209]. Виявлення ж тисяч тіл в’язнів, розстріляних енкаведистами у в’язницях Львова, на думку дослідника було лише «іншою важливою концептуальною обставиною» [1, с. 210], завдяки чому складається враження, начебто вибух погрому був пов’язаний більшою мірою саме з проголошенням Української держави. Насправді ж, проголошення Української держави відбулося увечері 30 червня [15, с. 31; 23, с. 87, 191—198; 24, с. 123, 167; 25, с. 136; 27, с. 114; 28, с. 90; 39, с. 126], і більшість населення дізналася про нього лише наступного дня [29, с. 104]. Однак, ще уранці 30.06.1941 р. було виявлено тисячі тіл в’язнів, розстріляних енкаведистами [23, с. 190; 24, с. 98—99; 28, с. 86—87; 29, с. 98—99], а вже увечері того ж дня німецькі військові звітували, що «населення Львова виміщувало свою злість на убивцях з НКВД «на євреях, які жили у місті, котрі завжди співробітничали з більшовиками» [1, с. 211]. Таким чином погром у контексті Гільберґового визначення фактично відбувався незалежно від проголошення Української держави, яке не мало для погрому жодного вирішального значення. А тому винесення його на передній план з приділенням фактору енкаведистських розстрілів у тюрмах міста порівняно незначної уваги, як це робить Химка, є безпідставним.
Варто зауважити, що перший розділ статті «Перебіг погрому» чимало місця відводить не стільки, власне, «погрому 1 липня», скільки описам подій, які йому передували (примусові роботи 30 червня), або відбулися вже після та «окремо від нього» (систематичні страти, вчинювані протягом наступних кількох днів) [1, с. 211, 219—221]. Утім, опис робіт та заходів, які передували «повноцінному погрому», і у яких, як стверджує Химка, євреїв примушували брати участь, містить чимало пересмикувань, недомовок та змішування докупи подій, які насправді відбувалися у зовсім різні дні. Так, дослідник зазначає, що «уцілілі євреї говорять про те, як були примушені чистити будинки» [1, с. 211]. Однак Марія Ґольцман, на чиї слова посилається автор, говорить, що «на третій день після вступу німецьких окупантів до м. Львова група українських поліцейських на чолі з німецькими офіцерами привели до будинку №8 по вулиці Арцишевського близько 20 громадян Львова, серед яких були й жінки. Серед чоловіків були професори, юристи та лікарі. Німецькі окупанти примусили осіб, що були приведені, збирати у дворі будинку губами сміття (без допомоги рук), осипаючи їх градом ударів палками» [30, с. 68—69]. Таким чином, зазначений епізод мав місце не 30 червня, а 2 чи навіть 3 липня, і оповідачка не згадує про те, що вона приймала якусь участь у цій примусовій праці. Ніщо не вказує також, що згадані нею люди, яких примушували збирати сміття, були євреями, позаяк у Львові професорами, юристами та лікарями були також представники інших національностей. Враховуючи, що якраз у період 2—4 липня 1941 року відбувалися арешти польських учених, членів їх родин та людей, які у той час перебували у їхніх квартирах [33, с. 31—35, 115, 117], особи, про яких йде мова у розповіді Марії Ґольцман, могли бути не євреями, а поляками.
Невідомо навіть, чи Марія Ґольцман сама була очевидицею зазначених подій, чи вона просто переказувала чужі слова. Позаяк її чоловік, Броніслав Ґольцман, чиї свідчення були опубліковані у газеті «Красная звезда», а пізніше процитовані на Нюрнберзькому міжнародному військовому трибуналі, зазначає, що очевидцем цих подій був лише він сам та двірник будинку №8 Леопольд Ґіра [31, с. 2], а про присутність на місці подій Марії Ґольцман узагалі не згадується. Крім того, його розповідь у окремих деталях відрізняється від розповіді Марії, зокрема, вказується, що людей на подвір’я привела не «група українських поліцейських на чолі з німецькими офіцерами», а есесівці [32, с. 491].
Усі вищенаведені суперечливі деталі обох розповідей Химка оминув своєю увагою, ухопившись лише за одну з можливих версій розвитку подій та посиливши її власним дрібним пересмикуванням, що це, мовляв, розповідь уцілілих євреїв, яких примушували чистити будинки, а усі інші версії просто проігнорував.
Дуже специфічно виглядає у викладенні Химки розповідь про силове примушування близько 10 євреїв до допомоги в «українській націоналістичній друкарській діяльності» [1, с. 211]. Однак у спогадах Дмитра Ґонти, звідки взято відповідний епізод, нічого не говориться про те, що до надання такої допомоги євреїв було залучено під примусом. Оповідач згадує лише, як він відправив «пару людей» з числа тих, хто знаходився у друкарні (з логіки тексту — тих самих друкарів), для організації допомоги працівникам друкарських машин, і за деякий час ті привели близько 10 євреїв [34, с. 15—16]. Ніде не вказується, що Ґонта або будь-хто з його працівників належали до ОУН (б) чи інших націоналістичних організацій, не вказується, якого саме характеру афіши, листівки чи відозви друкувалися ними після появи у приміщенні друкарні згаданих євреїв. Той факт, що євреї опинилися у приміщенні друкарні після того, як на вулицю для організації допомоги було вислано людей, аж ніяк не свідчить про те, що це було здійснено під примусом, зокрема, силовим. Позаяк, окремі єврейські очевидці подій згадують, що після зміни влади у Львові готові були працювати, якби їх покликали до виконання тих чи інших робіт, та ставилися до цього цілком спокійно [35, с. 4—5; 36, с. 36]. З огляду на це, висновок Химки про силовий примус євреїв до допомоги у націоналістичній друкарській діяльності є необґрунтованим та недоведеним.
Переходячи до опису подій, власне, «повноцінного погрому» 1 липня, автор уже практично на початку своєї розповіді наводить дуже показовий фрагмент з прецедентами «характерних особливостей погрому» з окупованої нацистами Польщі: Кракова (грудень 1939 р.) та Варшави (великодні свята 1940 р.) [1, с. 212—213]. Факт того, що «жінки були силою роздягнуті у Кракові у грудні 1939 року», дивним чином «ув’язується» Химкою з перебуванням там багатьох членів ОУН [1, с. 213]. Однак останнє не має прямого відношення до подій львівського погрому 1 липня, тому лишається незрозумілим, на що цим хотів натякнути автор, який сам же засвідчує відсутність підстав підозрювати таких членів ОУН в участі у краківських інцидентах [1, с. 213].
Не менш суперечливою є розповідь Химки про знущання над жінками під час погрому 1 липня. Її автор ілюструє, зокрема, випадком з шкільною подругою Рози Московіц, яку вулицями гнав натовп, відрізавши волосся [1, с. 213]. Однак оповідачка ніде не говорить, що дівчина, про яку йде мова, була єврейкою чи мала якісь характерні особливості зовнішності, зате згадується, що вона «стала активною комуністкою» [1, с. 213]. Ця важлива деталь біографії дівчини може пояснити жорстокість натовпу по відношенню до неї з інших позицій, аніж її національна приналежність. Адже, як «активна комуністка» після відкриття львівських в’язниць у очах частини мешканців вона виглядала «зрадницею», перебравши на себе частину вини комуністичного режиму за страти багатьох невинних людей. У подібний спосіб, наприклад, у післявоєнній Франції юрба «мстилася» жінкам за «співпрацю з ворогом», хоча уся вина їх полягала у тому, що вони були коханками німецьких окупантів, або народили від них дітей поза шлюбом [42, с. 27]. З огляду на це, незрозуміло, яке відношення епізод з шкільною подругою Рози Московіц, щодо якої немає жодних даних, що вона була єврейкою та постраждала саме через свою національність, має до погрому як «короткого насильницького спалаху спільноти проти єврейського населення»? Видається, що і тут з боку дослідника знову присутня підгонка наявних у його розпорядженні фактів під заздалегідь вибудувану власну концепцію, аби нагромадити побільше прикладів страждань євреїв під час погрому, і отримати змогу завершити відповідний фрагмент тексту гучною завою про те, що «жертв обирали випадково, лише за те, що вони були євреями» [1, с. 214].
Описам різноманітних «антикомуністичних вистав та ритуалів», які «супроводжували погром 1 липня» присвячено наступний фрагмент Химкиної статті. Нижче у тексті дослідник однозначно розставляє акценти, говорячи, що «жертви єврейського погрому були залучені до антикомуністичних ритуалів» [1, с. 214]. Цю тезу автор у властивій йому манері намагається довести за допомогою розповіді Лариси Крушельницької про велетенський плакат з портретом Сталіна біля головпоштамту, який було зірвано під аплодисменти натовпу, а потім потоптано ногами. Її спогадам автор протиставляє слова Яніни Гешелес (на той момент десятирічної єврейської дівчинки), яка «також була біля пошти того самого дня, і пригадує події зовсім по-іншому: «перед поштою стояли люди з лопатами, і українці били їх і кричали «Jude! Jude!» [1, с. 214]. Однак звернення до тексту обох першоджерел дозволяє виявити черговий випадок маніпуляції з боку автора «Львівського погрому». Так, Лариса Крушельницька дійсно згадує відповідний епізод зі зриванням портрету Сталіна біля пошти на розі вулиці Миколи Коперника, однак за її розповіддю це відбувається не у день «повноцінного громадського погрому 1 липня», а напередодні, 30 червня, причому ще до приходу до Львова перших загонів ОУН [43, с. 176—177]. Крім того, сам Химка нижче вказує, що «німецька кінохроніка про визволення Лемберґа, вочевидь, показує цю саму сцену, а велика юрба дійсно випромінює радість та аплодує» [1, с. 214]. Цю німецьку кінохроніку [44, фрагмент з 6:15 по 6:22] Химка згадує у одній з своїх попередніх статтей як «тижневі кіноновини (Wochenschau), що їх німці демонстрували у кінотеатрах», говорячи, що «фільм знято 31 [sic!] червня 1941 р.» [8, с. 49]. У іншому місці «Львівського погрому» Химка знову згадує її як один з двох фільмів «про арешти євреїв у Львові 30 червня» [1, с. 235, посилання №134]. Зрештою, згідно опису на сайті «Cinematography of the Holocaust» епізоди, присвячені подіям у Львові («Lemberg (Beitarg 2)»), знято 30 червня 1941 року [57]. Таким чином, події, про які розповідала Лариса Крушельницька, мали місце не 1 липня, а 30 червня.
Однак з розповіді Яніни Гешелес видно, що події біля пошти, свідком яких вона стала, відбувалися наступного дня після приходу до міста німців. Вона чітко вказує, що цей прихід відбувся «у понеділок», який сама оповідачка провела удома, а вже «у вівторок, о пів на п’яту ранку» прийшов батько, і вона з ним пішла оглядати Львів після бомбардування та, зокрема, побачила епізод, про який йде мова [52, с. 26—28]. Згідно з календарем на 1941 рік «понеділок», про який згадує Гешелес, це 30 червня, а похід дівчини з батьком до міста та епізод біля пошти (до якої вони потрапили вулицею Сикстуською (сучасна Петра Дорошенка) з боку вулиці Легіонів (сучасний проспект Свободи) відбулися, відповідно, у вівторок 1 липня [53].
Таким чином, і Лариса Крушельницька, і Яніна Гешелес дійсно бачили події поблизу одного й того самого місця — будинку №1 на сучасній вулиці Словацького [54; 55], однак не одного і «того самого дня», як стверджує Химка, а у різні. Тому немає нічого дивного, що «десятирічна єврейська дівчинка» відповідні події «пригадує зовсім по-іншому», ніж Крушельницька, оскільки обидві вони бачили різні події. Штучне ж зведення цих подій до одного дня і, таким чином, протиставлення розповіді Крушельницької словам Гешелес є нічим іншим, як маніпуляцією з боку дослідника, який тим самим натякає, що спогади українських очевидців (Лариса Крушельницька відкрито демонструє свою симпатію до українського визвольного руху), які «не бачать» побиття українцями ж «людей з лопатами» (треба думати, євреїв), є заангажованими, схильними до замовчування, а тому не заслуговують на увагу. Цей натяк автор підсилює подальшою заувагою про те, що «кожна дівчинка зафіксувала у пам’яті ту картину, яка відбивала її власну позицію та перспективу» [1, с. 214], а ще нижче висловлюється однозначно: «ясно, що українські спогади мовчать про роль міліції у Львівському погромі» [1, с. 231]. Після такого натяку у пересічного читача мимоволі виникає у голові асоціативний ланцюжок, що, якщо українські свідки замовчують та недоговорюють важливі події і є заангажовані, то свідки з єврейського боку, як формально постраждалої сторони, навпаки кажуть правду. Тому усі подальші свідчення та докази, які походять з українського боку та не вписуються у створювану Химкою «концепцію погрому», починають сприйматися як неправдиві та такі, що не заслуговують на увагу, а авторська інтерпретація передусім єврейських спогадів навпаки приймається читачем некритично та на віру.
Утім, вищезгадана маніпуляція з датами є далеко не єдиною проблемою цього фрагменту статті. Якщо епізод з скиданням портрету Сталіна, який бачила Лариса Крушельницька, мав місце 30 червня, то яким чином він міг, як стверджує Химка, «супроводжувати», тобто «відбуватися одночасно» [14, с. 1217] з погромом 1 липня? Відповідь на це питання навряд чи знає сам дослідник.
Розповідь Гешелес, зі свого боку, теж містить у собі важливу деталь, яку чомусь не помітив Химка. Говорячи про людей з лопатами, побиваних біля пошти начебто «українцями», вона згадує, що ці «українці» кричали їм «Юде! Юде!» [52, с. 28]* {* В оригіналі «Jude! Jude!», в українському перекладі наведено кириличну транслітерацію.}. Слово «jude» дійсно означає єврея, однак не українською чи польською, а німецькою мовою, і воно було добре знайоме Яніні Гешелес [52, с. 31, 34, 39, 48]. Однак незрозуміло, чому вона ідентифікує людей, які кричали його біля пошти, саме як «українців»? Адже навіщо «українцям», які начебто примусово зігнали до пошти «євреїв» з лопатами та почали їх бити, кричати на них німецькою мовою «Jude! Jude!», замість того, аби робити це українською чи, бодай, польською? Тому, якщо побивачі дійсно-таки кричали на своїх жертв «Jude! Jude!» у значенні «єврей», то кричали, скоріше за все, німці або фольксдойчі, проте аж ніяк не українці. Утім, згаданий крик міг не мати до євреїв ніякого відношення, адже в українській мові слово «юда/іуда» є одним з синонімів слова «зрадник». Тому під час подій біля пошти побивачі могли просто кричати саме це слово, однак це ніяк не означає, ні, що люди з лопатами, яким воно адресувалося, були євреями, а не просто комуністами чи симпатиками радянської влади, як подруга Рози Московіц, ні, що самі побивачі були українцями, а не, наприклад, поляками. Можливо також, що побиття біля пошти, яке лише мигцем бачила Гешелес, тільки випадково співпало з погромом, а викликано було іншими причинами, зокрема, особистого характеру. Однак, будь-які варіанти розвитку подій, які не вписуються у ретельно створювану Химкою картину погрому, останнім відмітаються навіть без обговорення та аналізу.
Після цього епізоду автор наводить інші приклади примусового залучення євреїв до антикомуністичних ритуалів, хоча спосіб, у який він це робить, викликає здивування вже з перших рядків. Наприклад, він згадує поляка, який розповідає про євреїв, котрих примусили ходити по четверо у ряд, співати російських маршових пісень та викрикувати хвалу Сталіну, та продовжує це словами «єврейська очевидиця підтверджує: вона бачила юрбу, яка оточувала групу з двох або трьох сотень молодих єврейських чоловіків та жінок, які з піднятими руками були примушені співати «російську комуністичну пісню «Моя Москва» [1, с. 214]. Маніпулюваннями з терміном «підтверджує» Химка створює враження, ніби певний поляк та єврейська очевидиця бачили одну й ту саму подію. Однак розповіді польського слюсара з книги Мусіала [46, с. 177] та Аліції Рашель Гадар не містять конкретики щодо місця та часу подій, а також осіб, які приймали у них участь, а крім того різняться у деталях. Тому ніщо не вказує, що обидва очевидці бачили одну й ту саму подію. Варто відзначити також, що улітку 1941 р. євреї у Львові ніяк не могли співати російську комуністичну пісню «Моя Москва», як це стверджує Аліція Рашель Гадар, позаяк перший варіант її слів було написано у листопаді, опубліковано у грудні 1941 р., а власне, «піснею» вона стала лише навесні 1942 р. [56].
Викликає здивування і згадка Химки про те, що «такі самі подібні ритуали мали місце і деінде того літа» з наведенням у якості прикладу такого «деінде» чомусь лише однієї Коломиї [1, с. 215]. Однак, останній приклад навпаки спростовує тезу дослідника, позаяк у Коломиї спочатку після вступу угорців відбувся погром, який був припинений угорськими військами через 2 дні, а вже потім на дозволеній угорцями демонстрації євреїв примушували зносити пам’ятники Лєніну і Сталіну [46, с. 179]. Таким чином, у Коломиї «подібні ритуали» ніяк не могли «супроводжувати погром», адже відбувалися вже після його припинення. Тому незрозуміло, яке відношення останній приклад узагалі має до подій у Львові? Якщо цим дослідник хотів довести, що якщо у Коломиї руйнування радянської символіки відбувалося з примусовим залученням євреїв, то те саме повинно було мати місце і у Львові, то такий висновок є безпідставним. Наприклад, у Києві восени 1941 р. після відступу радянських військ, пам’ятники радянським вождям знищували самі мешканці міста без якогось силового залучення до цього євреїв [61, с. 36; 62]. Пізніше, після відступу німців, люди так само без примусового залучення євреїв нищили символи уже нацистської влади [60, с. 389; 63; 64; 65]. Таким чином, у різних місцях такі події відбувалися по-різному, то ж у контексті Химкиної статті згадуваний ним «коломийський приклад» не має ніякого значення.
Як зазначає дослідник, для «погромних заходів» євреїв начебто збирали українські міліціонери, що ходили від будинку до будинку у єврейських навколицях [1, с. 215]. Своє твердження автор обґрунтовує одразу кількома джерелами: власною статтею [8, с. 45] та іншими спогадами очевидців. Однак такий висновок Химки є безпідставним. Зокрема, Рузя Ваґнер у своїй розповіді згадує лише про якогось «підлітка з обличчям бандита» (тобто, хлопця у віці 12—16 років перехідного віку [14, с. 773], який згідно оунівських інструкцій не міг бути міліціонером [34, с. 13—14; 38, с. 148; 66, с. 36—37]), що покликав її до праці [8, с. 45—46] і тільки. Нічого не говорять про «українських міліціонерів» і троє наступних очевидців — польський слюсар, українська жінка та польський очевидець на ім’я Владислав [46, с. 177—178]. Крім того, незрозуміло, яким чином той факт, що чоловіків (які лише ймовірно були євреями) кудись вели вулицею 2 липня [46, с. 177], або, що «на третій день після німецького вторгнення» банда українських підлітків (осіб 12—16 років [14, с. 773]) вломилася до будинку навпроти в’язниці, де жили євреї, після чого звідти вивели групу євреїв та погнали невідомо-куди ударами палиць[46, с. 177—178], має доводити збір євреїв начебто українськими міліціонерами для «погромних заходів», якщо погром, за власними словами Химки припинив вермахт увечері 1 липня [1, с. 219]?
Професор Мауріций Аллерганд також згадує лише хуліганів-шумовиння, котрі били не тільки євреїв, які знаходилися на вулиці, але витягали їх з будинків [46, с. 177]. Крім того, у розмові з колишнім суддею апеляційного суду Аллерганд по суті не заперечував, що погром учинив «польський мотлох», а українцям докоряв лише за те, що вони, на його думку, мали владу і вплив, однак нічого не зробили, щоб запобігти погромам [29, с. 278].
Нічого не згадує про міліціонерів Яніна Гешелес: у її спогадах говориться лише про якихось невстановлених українців, які вбігли до будинку та почали витягати людей «під приводом, що беруть їх на роботу» [52, с. 29]. Однак оповідачка ніяк не називає цих українців, не подає жодних ознак, за якими їх можна було б ідентифікувати.
Єдиним з джерел, у якому формально згадується «міліція» як така, є спогади Лусії Горнстайн. Однак ідентифікація дійових осіб цією очевидицею є досить плутаною, вона називає їх: «українці, поліція чи міліція або ким вони там були» [1, с. 230]. Вона не наводить жодних ознак, за якими цих осіб можна було б точно ідентифікувати, а її власні слова свідчать про те, що цього, вочевидь, не знала і сама оповідачка. Тому, особи, яких вона бачила могли бути або якимись «українцями», або представниками «поліції» (остання у Львові у цей час була виключно німецькою, однак при ній також знаходилися українці, які виконували функції перекладачів або здійснювали інші обов’язки [40, с. 341; 110, с. 128]), або «міліції», чи узагалі не мати ніякого стосунку до усіх перерахованих груп. То ж зрозуміти, кого саме бачила Лусія Горнстайн, неможливо.
Варто зазначити, що спогади цієї очевидиці є досить суперечливими у частині деталей та містять у собі суттєві неточності стосовно описуваних подій. Наприклад, говорячи про події 30 червня, Горнстайн згадує, як навіть до повного відступу радянських військ зі Львова, українці взяли під контроль львівську радіостанцію, звідки «передавали й передавали погрози євреям: «І ми вітатимемо німців кошиками, наповненими єврейськими головами» [127, с. 233]. Однак Горнстайн тут переплутала радіоповідомлення з листівкою [68, с. 154], а фактично з повідомленням у окупаційній газеті «Lemberger Zeitung» за 1942 рік [68, с. 154, 177], яка виходила з серпня 1941 року під твердою німецькою цензурою [17, с. 63; 21]. З огляду на це, вона ретранслювала позицію не стільки українську, скільки окупаційної адміністрації, яка була зацікавлена у підтриманні протиріч між різними верствами населення та національними групами, аби не дати їм об’єднатися проти німців як спільного ворога. Неточною є тут і згадка про начебто зайняття українцями радіостанції ще до повного відступу радянських військ 30 червня. Адже основна маса радянських військ залишила місто увечері 29 червня, і лише окремі підрозділи НКВД, які прикривали відступ, відійшли близько 2 години ночі [17, с. 52; 27, с. 113; 38, с. 13; 69, с. 200—201; 70], а частини німецької армії та батальйон «Нахтіґаль», вояки якого, власне, і перебрали контроль над радіостанцією, увійшли до Львова близько 4:30 ранку 30 червня [27, с. 113, 152]. З огляду на це, таке зайняття радіостанції ніяк не могло відбутися ще «до повного відступу росіян».
Отже, висновок Химки про те, що збір євреїв для «погромних заходів» начебто проводили саме українські міліціонери, є недоведеним. У подібний спосіб дослідник «обґрунтовує» і своє твердження про те, що для ексгумації та знущань у тюрмі на Лонцького євреїв арештовували на вулицях також начебто українські міліціонери. За його словами такі арешти на вулиці Коперника, яка веде від центру міста у напрямку цієї в’язниці, добре задокументовані фотографічно [1, с. 215]. На підтвердження своїх слів автор посилається на фільм, зроблений оператором 1 альпійської дивізії та 566-й випуск «Die Deutsche Wochenshau» [1, с. 215, посилання №34, с. 235—236]. Однак, як уже зазначалося вище, відповідні фрагменти цього випуску про події у Львові було відзнято 30 червня (у тому числі і сцена арешту [1, с. 235]), і тому невідомо, яким чином він стосувався «погромних заходів», адже за Химкою погром мав місце виключно 1 липня? Крім того, якщо уважно передивитись цю кінохроніку [44, фрагмент з 5:35 по 5:50], неможливо не помітити, що згадуваний Химкою «арешт на вулиці Коперника» показаний там як штовхання якимись людьми крізь натовп кількох чоловіків з подальшою передачею їх німецьким військовим та введенням у арку будівлі з двома левами обабіч та надписом «Посуд» праворуч. Усе це супроводжується звуковим рядом: «ганебні єврейські вбивці, які тісно співпрацювали з ҐПУ, передаються обуреною юрбою німецьким військам на покарання»* {* Дякую skagenij та otec_fyodor_mp за допомогу з перекладом звукового ряду.}. Однак камера не демонструє жодного «українського міліціонера» чи не фіксує жодних ознак, за якими людей у кадрі можна було б ідентифікувати саме як міліціонерів. Фактично, єдиною особою, яку можна визначити точно, є німецький солдат у характерній касці. Що стосується конкретного місця подій, показаних на відео, то його добре ілюструє ось ця фотографія, зроблена у період німецької окупації, хоча й пізніше, ніж указаний випуск «Die Deutsche Wochenshau» [71]:
[... Photo ...]Зрозуміло, що мова йде про Львівську ратушу на площі Ринок [72]. Карта дає уявлення про те, на якій відстані одна від одної знаходяться ратуша та вулиця Коперника, які розділяє між собою мінімум два квартали будинків та площа Міцкевича з досить широким проспектом Свободи [73]. Кінохроніка фіксує лише момент, власне, передачі євреїв німецьким військовим, однак з цього ніяк не слідує, що цих євреїв було «арештовано» саме на вулиці Коперника. А отже, питання про те, яке відношення ця конкретна кінохроніка має до «арешту євреїв» на вулиці Коперника «українськими міліціонерами» та ще й «для ексгумаційних заходів» конкретно у тюрмі на Лонцького є, мабуть, риторичним.
Що стосується другого фільму, то за словами Химки він «показує чоловіків та декількох жінок у процесі арешту, головним чином на вулиці Коперника» [1, с. 236; 8, с. 48—49]. Судячи з такого досить загального опису, у об’єктив кінокамери не потрапила жодна особа, яку можна було б ідентифікувати як «українського міліціонера». Інакше, про цю обставину дослідник неодмінно та прямо зазначив би у своїй роботі, а не обмежувався загальними фразами, що, мовляв «обидва фільми про арешти євреїв у Львові 30 червня створюють сильне враження того, що там були певні лідери, які діяли у згоді та точно знали, що вони роблять» [1, с. 235].
За уже раніше випробуваним принципом «вінегрету» побудовано дослідником наступний фрагмент роботи, який стосується побиття євреїв під час ескортування до в’язниць 1 липня. Як і у попередньому випадку, автор послався як на джерела, які розповідають про події, що дійсно відбувалися 1 числа (спогади Яніни Гешелес [52, с. 29] та Тамари Браницьки [74, фрагменти з 18:00 по 23:00]), так і на джерела, щодо подій, наведених у яких, точну дату встановити неможливо (єдина прив’язка, це те, що вони відбувалися починаючи з 30.06.1941 р.) [40, с.335; 46, с. 176], а також ті, які розповідають про події, які сталися вже після 1 липня (спогади Лєшека Аллерганда, який у одному місці подає, що це мало місце «на третій день німецького вторгнення» [127, с. 232], а у іншому — що «усього за кілька днів» після німецької окупації Львова [75]; обидва варіанти розповіді різняться у окремих деталях). Обґрунтування факту побиття євреїв під час ескортування до в’язниць 1 липня у подібний спосіб не є виправданим та навряд чи має щось спільне з об’єктивним та глибоким дослідженням суті проблеми.
Ряд питань викликає інтерпретація Химкою окремих деталей світлини, котра походить з архіву Девіда Лі Престона, і яку Химка подає як таку, що показує «жертв в’язничної акції». Цією світлиною автор, зокрема, намагається обґрунтувати те, що «багато єврейських чоловіків, зібраних для роботи у тюрмах, були убиті після виконання свого завдання», докоряючи, водночас, щодо помилкової на його думку інтерпретації світлини як такої, що зображує жертв НКВД [1, с. 216—217]. Аргументація дослідника тут зводиться до наступного: тіла на світлині звалені у купи безсистемно, натомість тіла енкаведистських жертв викладено у чіткі ряди; одежа на світлині є досить яскравою (світлою), особливо справляють враження білі сорочки, натомість одяг на тілах убитих енкаведистами брудний та сірий; один з трупів на світлині одягнутий у помочі, які, як вважає Химка, з нього зняли б, якби він був в’язнем НКВД; на світлині зображено довгі багри та інструменти, якими користувалися єврейські жертви для ексгумації жертв НКВД [1, с. 217]. Однак такі висунуті дослідником тези є недостатніми для того, аби ідентифікувати зображені на ній тіла саме як «жертв в’язничної акції».
Дуже багато факторів вказує на те, що цю фотографію було зроблено ще до 1 липня 1941 р. У статті «Достовірність свідчення: реляція Рузі Ваґнер про Львівський погром влітку 1941 р.» таке твердження висловлює сам Химка, говорячи, що цю, та інші фотографії, «які стосуються львівських подій 30 червня 1941 р., на інтернет-аукціоні іБей (eBay) у серпні 2002 р.» придбав Девід Лі Престон [8, с. 50]. Крім того, світлини, які зображують те саме місце, зберігаються у колекціях Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» у Львові [76] та Спільноти пам’яті мучеників та героїв Голокосту «Яд Вашем» (надалі — «Яд Вашем») під архівним номером 5138/98 [77]:
[... 3 Photos ...]На звороті світлини з архіву Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» у Львові міститься напис про те, що її зроблено у червні 1941 року [76]. Світлину з архіву Яд-Вашем також датовано як таку, що зроблена у червні 1941 р. та вказано, що автором її є німецький фотограф [77]. Візуальне порівняння усіх трьох світлин (включаючи ту, що походить з архіву Престона), засвідчує, що усі вони зображують одне й те саме місце та зроблені у один період, визначений архівами Музею «Територія Терору» та «Яд-Вашем» як «червень 1941 р.». Те саме місце і ту саму купу тіл демонструє німецька кінохроніка [84, фрагменти з 2:02 по 2:20 та з 2:34 по 2:37].
Оскільки остаточно енкаведистська обслуга тюрми «Бриґідки» втекла у ніч з 27 на 28 червня, останні уцілілі в’язні вийшли на волю з допомогою українських націоналістів та місцевих мешканців 28 червня [78, с. 236—237; 80, с. 269], бійці радянських військових підрозділів та енкаведисти залишили місто у ніч з 29 на 30 червня, а перші німецькі загони та батальйон «Нахтіґаль» увійшли до Львова уранці 30 червня, то остання дата фактично і є єдиним днем червня, коли відповідні фотографії могли бути зроблені. Тому, датування цих аналогічних світлин у архівах Музею «Територія Терору» та «Яд-Вашем» збігається з тим, яке вказано Химкою щодо світлини з архіву Престона у попередній статті. Однак, ніде у «Львівському погромі» чи інших роботах дослідник не згадує про будь-які страти задіяних у «в’язничній акції» євреїв 30 червня 1941 р. [1, с. 211, 217—218, 221, 239].
Необґрунтованими є й самі аргументи автора. Трупи в’язнів були знайдені або у внутрішніх приміщеннях в’язниці, або узагалі на подвір’ї у ямах чи просто присипані землею, звідки їх уже переносили на подвір’я та складали у чіткі ряди для опізнання на завершальній стадії ексгумації [24, с. 98; 78, с. 237; 80, с. 257, 269, 354, 368; 81, с. 202; 82, с. 16; 83; 84, фрагменти з 0:20 по 0:23 та з 0:49 по 0:57]. Таким чином, Престонова світлина зображує одне з таких поховань у дворі «Бриґідок», після того, як верхній шар землі і частину трупів встигла порозсувати ексгумаційна команда. Цим пояснюється і безлад, і наявні у кадрі кийки та багри (потрібні для розтягування трупів, а не переносу їх двором), і відсутність самих ексгуматорів. Досить світлий колір одежі, на що вказує Химка, можна бачити лише на світлині з архіву Престона і лише на тілах деяких людей. На двох інших світлинах практично весь одяг — темних або сірих кольорів, навіть той, що на Престоновій виглядає яскраво білим або світлим. Така різниця у кольорах може бути пояснена якістю фотоплівки та її динамічним діапазоном, зовнішнім освітленням у момент зйомки, умовами подальшого зберігання фотоплівки та надрукованого знімку. Крім того, досить світлі сорочки та деталі одягу на тілах жертв НКВД, «розкладених у чіткі ряди» фіксують інші світлини [85], а також німецька кінохроніка [44, фрагмент з 4:42 по 4:55].
[... Photo ...]Наявність помочів на одному з тіл також може бути пояснена іншими причинами. З початком війни на вулицях Львова почали масово виловлювати та кидати у в’язничні камери людей, завдяки чому останні були значно переповнені [15, с. 26; 29, с. 82; 80, с. 268; 86, с. 326—327; 87]. Хаос, який панував у ті дні у паперах тюремної обслуги, відзначають і колишні в’язні «Бриґідок» [78, с. 230—231; 80, с. 268—269; 81, с. 198]. У ніч з 23 на 24 червня персонал в’язниці залишав її на кілька годин, і частині в’язнів вдалося відкрити двері камер, а деяким навіть дістатися до камер, де зберігалися речі, велика кількість різноманітної одежі [29, с. 84; 78, с. 223—226; 80, с. 267—269; 81, с. 196—197; 88, фрагмент з 0:42 по 2:12; 89]. Наявність на тілах жертв НКВД особливостей одягу та різних знаків згадується і у тогочасній пресі [90, с. 334]. Німецький документ фіксує знаходження у одній з в’язниць портупей та кашкетів німецьких льотчиків та виявлення при розкопуванні масового поховання летунського шолому [24, с. 99].
Таким чином, світлина з архіву Престона ні за часом її створення, ні за змістом її зображення не стосується «жертв в’язничної акції». А тому Богдан Мусіал цілком вірно ідентифікував зображені на ній тіла як жертв розстрілів НКВД [45, с. 581], натомість Химкина ідентифікація видається належним чином не обґрунтованою та помилковою.
Переходячи безпосередньо до опису екзекуцій під час в’язничних заходів 1 липня, автор основує свою розповідь на спогадах очевидців, які є досить неоднозначними та суперечливими, а деякі мають суттєві внутрішні неузгодженості. Наприклад, він посилається на розповідь Германа Каца, присвячену опису того, як «німці та українці» спочатку знущалися над ним та іншими євреями та били їх, а потім почали розстрілювати по одному, і Кацу лише дивом вдалося уникнути смерті [91, с. 1]. Однак очевидець нічого не каже, що у той час діялося на подвір’ї «Бриґідок», і лише одного разу мимохідь кидає фразу, що німці та українці «говорили, що «знищення» — то «єврейська робота». З контексту самої лише розповіді зрозуміти, про яке «знищення» йде мова, неможливо, лише співставляючи її з іншими джерелами стає ясно, що малися на увазі енкаведистські розстріли в’язнів «Бриґідок». Оскільки, як стверджує Химка, ексгумаційні заходи тривали протягом 3 днів, тобто, з 30 червня по 2 липня [1, с. 215], то Кац повинен був би стати свідком таких заходів. Однак, складається враження, що Кац або якось примудрився усього цього «не помітити», або з певних причин не захотів чи не зміг про це розповісти, і обмежився однією малозрозумілою реплікою. Усе це викликає сумніви у об’єктивності Каца як свідка подій, а також повноті та достовірності його спогадів. Можливо також, що відсутність цих даних була викликана певного роду «зовнішнім втручанням». Адже Герман Кац давав свідчення Єврейській історичній комісії у Любліні (Польща) 15 березня 1947 р. [91, с. 1], коли Польща входила до радянської зони впливу, а в СССР відповідна інформація тривалий час відносилася до категорії небажаної, і її за поодинокими виключеннями не відображають навіть документи Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників або Комісії з історії Вітчизняної війни АН УССР. У будь-якому разі, відсутність даних про ексгумаційні заходи у спогадах Германа Каца сама по собі є підставою для критичного ставлення до наведеної у них інформації з боку дослідників, чого Химка у своїй роботі не продемонстрував.
Варто звернути увагу також і на те, що окремі деталі розповіді Каца дивним чином повторюють розповідь Філіпа Фрідмана про події у тих же «Бриґідках», де той наводить слова львівського адвоката Еліяша Ізидора Ляу (на той момент уже покійного) [92, арк. 80—81]; у іншій версії розповіді — Ізидора Еліаша Лана, який мешкав по вулиці Бернштейна [Шолом-Алейхема], 1 [20, с. 128]. Це і стояння людей під стіною та побиття їх при цьому, і згадка про заляпаний кров’ю в’язничний мур навколо подвір’я, і страта через розстріл, для якого жертв викликали по-одному у певне місце, і німецькі військові як виконавці страти, і припинення такої страти на оповідачеві (у варіанті Каца на ньому самому, у варіанті Фрідмана — на Еліяшеві Ізидорові Ляу/Лані) і навіть фраза німецького військового, якою завершилися розстріли, — «досить на сьогодні» (Genug fur heute / Fur heute genug), та те, що після оповідача (Каца або ж Ляу/Лана) нікого більше з євреїв не розстрілювали. Така подібність ключових деталей обох розповідей аж ніяк не виглядає випадковістю. Відомо, що Фрідман з 1944 по 1946 роки був засновником та керівником Центральної єврейської історичної комісії у Польщі [93], у грудні 1945 року видав свою монографію «Винищення львівських євреїв» [21], у якій уперше згадувався цей епізод у «Бриґідках», а більш повна версія розповіді була записана у січні 1946 р. [92, арк. 78, 89]. Секції тієї ж самої Єврейської історичної комісії у Любліні вже після появи обох варіантів розповіді Фрідмана у березні 1947 року давав свої свідчення Герман Кац [91, с. 1]. То ж питання про те, що було джерелом походження свідчень Каца (власний досвід або чужа розповідь), а також, чия версія розвитку подій відповідала дійсності (Каца, Фрідмана, який посилається на спогади покійної на той момент людини, або жодна), наразі, лишається відкритим.
Багато критичних зауважень викликає «детальний звіт Курта Левіна про пережиті ним знущання під час в’язничної акції у «Бриґідках». Однак, використана Химкою розповідь Левіна з книги «Przezylem. Saga Swietego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa»* {* Пережите. Сага Святого Юра, написана у 1946 році сином рабина Львова.}, виданої 2006 року [1, с. 218, посилання №50], є далеко не єдиним варіантом спогадів останнього про тогочасні події: існує, як мінімум, ще його книга «Archbishop Andreas Sheptytsky and the Jewish Community in Galicia During the Second World War»** {** Архієпископ Андрей Шептицький та єврейська громада Галичини у часи Другої світової війни.}, опублікована 1960 р., та відеосвідчення, записані фундацією «Шоа» у 1997 р. У багатьох деталях ці три версії розповіді про одні події суттєво різняться між собою.
Наприклад, Химка поміщує свій переказ спогадів з книги Курта Левіна у розділ, у якому йдеться про події у «Бриґідках» 1 липня 1941 р., подаючи це як одну з подій, що відбувалися під час погрому [1, с. 217—219] Однак у своїх відеосвідченнях Курт Левін наводить іншу хронологію подій, згадуючи, що першого дня після приходу німців до Львова нічого не змінилося, другий день все ще був спокійний, а потім почався погром [94, фрагменти з 0:48:56 по 0:49:55]. Таким чином, погром і подальші події у «Бриґідках» тут мали відбуватися не 1, а 2 липня. Подібна хронологія наводиться ним і у книзі, яку цитує дослідник [95, с. 55—57]. У світлі раніше наведеного твердження Химки, що погром мав місце лише одного-єдиного дня 1 липня, це, щонайменше, дивує. Звичайно, можливо, що Левін помилився у датуванні подій, якби не та обставина, що іншими непрямими доказами [52, с. 30; 96] дата загибелі батька оповідача — рабина Єзекіїла Левіна, свідком якої був Курт Левін, ув’язується не з 1 липня, а вже з наступним днем (щоправда, у останньому випадку він помилково визначається як «вівторок»). Зрештою, саме 2 липня датує цю подію дослідник Владімір Меламед [127, с. 219]. Тому питання про встановлення точної дати подій вимагає подальшого з’ясування. На жаль, подібне недбале ставлення до дат зустрічається на сторінках роботи Химки аж надто часто. Слова Левіна про спокійний другий день після приходу німців відверто дисонують і з твердженнями дослідника про повноцінний погром цього дня, і навіть з іншою версією спогадів того ж Левіна, у якій він згадує, що антиєврейські заворушення почалися «негайно після того, як вступили німецькі війська» [97, с. 56]. То ж виникає питання, яким чином мають узгоджуватися між собою усі три версії цієї розповіді? Складається враження, що оповідач, на слова якого так беззастережно покладається Химка, відверто плутається у власних спогадах.
Подаючи передісторію свого та батькового потрапляння до «Бриґідок», Левін говорить, що «були чутки, що українське населення нападає на євреїв» і тому його батько, рабин, пішов просити митрополита Шептицького про втручання [94, фрагмент з 0:50:55 по 0:52; 95, с. 55—57]. Однак змальовувана ним далі картина подій викликає, щонайменше, подив: батько зібрався йти до Шептицького, однак перед цим запросив перукаря, щоб той підстриг сина, потім рабин у ритуальному одязі у супроводі двох старших членів громади пішов, а Курт Левін, чекаючи на його повернення, спокійно лежав на дивані і читав книжку — виданий у США та перекладений польською вестерн [94, фрагмент з 0:50 по 0:50:55; 95, с. 56—57]. На фоні усіх розповідей Химки про повноцінний погром та попередні знущання над євреями, рабин Левін передусім думає про синову зачіску, і тільки після того, як перукар закінчує роботу, уходить просити митрополита Шептицького про втручання у ситуацію з нападами на євреїв, про які «були чутки». Зі свого боку сам Курт Левін спокійно прощається з батьком та лягає на канапу читати американський вестерн. Однак у такій ситуації, коли глава родини уходив прямо у небезпечне місто, яким вирували лихі чутки, його рідні аж ніяк не сиділи б спокійно та не читали якихось вестернів, а навпаки місця не знаходили б собі від хвилювання. Слова ж Левіна лишають стійке враження, що він особливо не хвилювався за долю батька: не згадується ні про його власний неспокій, ні про прощання з батьком матері, навіть сама сцена прощання подається якось коротко та буденно. І це враховуючи, що за два квартали від їхнього будинку знаходиться в’язниця «Бриґідки», де ще 30 червня виявлено тіла жертв НКВД [24, с. 98; 82, с. 16] та розпочато ексгумаційні заходи. У такій ситуації сумнівно, що Курт Левін просто забув усі ці подробиці, адже подія мала аж ніяк не рядовий характер (чого варто хоча б убрання Єзекіїла Левіна перед уходом у ритуальну рабинську одежу), і, радше, у його пам’яті не залишилося б якихось другорядних подробиць на кшталт мови перекладу вестерна, який він читав. Скоріше, оповідач просто вирішив описати окремі події трохи не так, як вони мали б відбуватися насправді, розставивши у деяких місцях потрібні емоційні акценти та для підсилення створюваного ефекту навівши одні подробиці, які не надто вписуються у загальну логіку подій, і умовчавши про інші. Звідси такий буденний опис сцени прощання з батьком, відсутність згадок про хвилювання за його долю як з боку самого Левіна [94, фрагменти з 0:50:55 по 0:52; 95, с. 57—58], так і його матері, яка теж знаходилася у будинку [94, фрагмент з 0:52 по 0:53]. Усе це вказує на те, що погром 1 липня та сцени антиєврейського насильства напередодні мали значно більш локальний характер та розголос, ніж це може здатися з «Львівського погрому»; навіть чутки, про які згадує Левін, були не стільки страшними, скільки незрозумілими, і тому великої тривоги за долю Єзекіїла Левіна його син не відчував. Виключно у такому контексті поведінка Курта Левіна зрозуміла та логічна, однак сам епізод не надто відповідає старанно змальовуваній Химкою картині погрому. На жаль, цим обставинам дослідник не дає жодного пояснення, просто не згадуючи їх у роботі, а лише вибірково цитує фрагмент розповіді Левіна, який «вписується» у його власну концепцію.
Так само, не вписуються у логіку подій, суперечать одна одній сповнені численних перебільшень варіанти розповіді Левіна про появу у будинку «українців», про те, як вони витягали його на вулицю до в’язниці [94, фрагмент з 0:50:55 по 0:53; 95, с. 57—58], і про те, як його та інших євреїв били по дорозі [94, фрагмент з 0:50:55 по 0:53; 95, с. 57—58], а його ремарка, що для в’язничних заходів «не чіпали жінок у той час, тільки чоловіків» [94, фрагмент з 0:50:55 по 0:53], спростовується німецькою кінохронікою [83; 84, фрагменти з 0:32 та далі]. Розповідаючи про жертв розстрілів НКВД оповідач акцентує увагу лише на поляках та євреях, а про українців узагалі не згадує [94, фрагмент з 0:53 по 0:55], хоча навіть за переліком тих, чиї прізвища вдалося встановити, саме українці складали абсолютну більшість жертв у «Бриґідках» [80, с. 155—163].
Суперечливою є сама Левінова розповідь про те, що трапилося з ним безпосередньо у в’язниці. Зокрема, усі подробиці катувань у «Бриґідках», які Химка цитує з його книги [95, с. 58—59] у відеосвідченнях для фундації «Шоа» зводяться лише до однієї фрази: «нам дали мотузки, і деякі люди мали йти униз, і тіла були винесені назовні. І я працював там» [94, фрагмент з 0:55 по 0:55:54]. Схоже, що усі криваві подробиці, зокрема, про побиття різним приладдям, елегантно вбраного українця з виряченими налитими кров’ю очима, який начебто «просто вбився у пам’ять» Левіна, виникли лише у процесі написання книги завдяки бажанню Левіна-автора підсилити цим загальний драматизм ситуації та натиснути на емоції своїх читачів.
Розповідь про загибель Єзекіїла Левіна у різних варіантах також різниться у деталях. У книзі Курт Левін подає, що це сталося близько 10 години ранку, коли у кут, де він працював, «більше нікого не заганяли», і після цього раптом він побачив, як рабина Левіна двоє німців, б’ючи прикладами, притягли до групи євреїв, де той промовив молитву, а потім почав співати «Szma Jisrael», одночасно з чим німці розпочали стрілянину [95, с. 60]. Однак у відеосвідченнях Левін говорить, що близько 10 ранку він тільки опинився на подвір’ї «Бриґідок», а батька побачив, коли працював у дворі: той разом із іншими євреями йшов у кут, а після того, як туди завели першу групу, з неї відібрали людей, завели у куток великого двору, поставили перед кулеметами та стратили [94, фрагмент з 0:55 по 0:55:54 та з 0:57:08 по 0:58:04]. Тут він не згадує ні про побиття «прикладами», ні про німців, які начебто «волокли батька», б’ючи прикладами, ні про будь-які молитви чи-то співи. Утім, зовсім іншу версію подій подає Давид Кахане, наводячи спогад Елієху Йонеса, що ще увечері рабин Левін був живий, бо разом з групою інших євреїв цілий день простояв обличчям до стіни на подвір’ї «Бриґідок» [96]. З огляду на це, незрозуміло, за яких саме обставин загинув рабин Левін, і яка з версій обставин його загибелі відповідає дійсності.
Суперечливою є й «ідентифікація» Левіном осіб, задіяних у «в’язничних заходах» на тюремному подвір’ї. У одному варіанті він говорить, що там були присутні «гестапівці» [95, с. 58—59], звичайні солдати [95, с. 58], німецький генерал, неназвані українці-побивачі, включаючи того, який «просто вбився у пам’ять» [95, с. 58—59], українська міліція, яка начебто «допроваджувала, а точніше приволікала, все нові жертви» [95, с. 58—59], а пізніше пішла додому, а також солдати Українського легіону Бандери («Нахтіґаль») [94, с. 218]. Цитуючи, саме цей варіант його спогадів, Химка особливо відмічає, що Левін як, начебто, інші очевидці згадував про участь «української міліції» у антиєврейських заходах [1, с. 231, посилання №117]. Однак у відеосвідченнях для фундації «Шоа» той же Левін подає дещо інше коло учасників: неназваних «українців», роль яких у події незрозуміла, а також три види німців: «люди у німецькій уніформі, що належали до українського батальйону, який називався «Нахтіґаль», котрими командував Теодор Оберлендер, «німецькі солдати», і, можливо, також «кілька людей з СС чи німецької поліції, фельджандармерії», зауважуючи, що точно про учасників «дуже важко знати, і крім того, я був не у тому стані, щоб розпитувати» [94, фрагмент з 0:55:54 по 0:57:08]. Таким чином, ні про яку присутність тут «української міліції» не йдеться. З огляду на це, однозначно відповісти на питання, хто саме був присутній на в’язничному подвір’ї, і кого Левін там бачив, є неможливим.
Навіть останній фрагмент Левінової розповіді є не менш суперечливим. Якщо у одному варіанті оповідач згадує, що його та інших близько 21 години копняками та стусанами вигнали з в’язниці, з 2000 людей у живих увечері лишилося менше 80, а з його будинку з 30-х назад повернулося лише 3 [95, с. 63], то у іншому варіанті звільнення відбулося близько 19 години, з «Бриґідок» до будинку повернулося не 3, а 2 осіб (сам Левін та пасинок його сусіда — аптекар), і про жодні стусани та копняки не згадується [94, фрагмент з 0:57:08 по 1:00:42].
Абсолютно нелогічною виглядає у розповіді Левіна поведінка організаторів ексгумаційних заходів. Спочатку для їх проведення залучають дуже велику кількість євреїв, потім більшість з них вбивають, однак невеличку групу відпускають додому з наказом прийти наступного дня [1, с. 218; 94, фрагмент з 0:57:08 по 1:00:42]. Не треба бути великим мудрагелем, аби зрозуміти, що уцілілі учасники не тільки не повернуться (як вчинив сам Левін), але розкажуть про те, що сталося, усім своїм родичам-знайомим, і це значно ускладнить наступний «збір» робочої сили німцями. Наведений оповідачем у книзі порядок цифр загиблих у результаті лише одного дня в’язничних заходів євреїв абсолютно не відповідає спогадам Каца та Фрідмана, обидва з яких подають зовсім інші цифри (Фрідман узагалі зазначає, що з тюрми вийшла «досить велика частина людей» [92, арк. 81]). З яких міркувань Левін подає подібні цифри, дослідник знову не пояснює.
Загалом, за манерою викладення книга Курта Левіна носить більше художній, ніж документальний характер, хоча й ґрунтується, безперечно, на реальних подіях. Однак, окремі наведені у ній подробиці є суперечливими, не вписуються у загальну логіку подій, не відповідають іншим варіантам розповіді Левіна та іншим джерелам. На жаль, автор «Львівського погрому» поставився до спогадів Курта Левіна некритично, позаяк вони надто добре «вписувалися» у створювану ним концепцію погрому з «провідною» роллю УНМ, не провів їх ґрунтовного порівняльного аналізу, чим укотре засвідчив своє небажання повно та усебічно розібратися у проблемі.
Не менше питань викликає наступна розповідь Лусії Горнстайн, частина якої вже була проаналізована вище. За словами дослідника, 1 липня Лусія та її мати бачили на території «Бриґідок» німців та українців у формі, чули, як «стріляли у євреїв», і такі постріли й крики лунали весь день [1, с. 218]. Оповідачка прямо не каже, що це були за «українці у формі», хоча раніше цитовані Химкою слова Горнстайн та розміщення цього фрагменту одразу після «історії Левіна», справляють враження, що вони теж були «міліціонерами», а сам Химка ніякого іншого пояснення щодо «приналежності» цих «українців» також не подає. Однак, враховуючи, що Горнстайн не говорить, яку саме форму мали ці «українці», та що вони робили на задньому дворі «Бриґідок», насправді вони могли бути перекладачами чи іншими працівниками на німецькій службі, які носили німецьку уніформу, володіли українською мовою, однак при цьому могли бути навіть не українцями, а фольксдойчами [28, с. 87—88; 37, с. 69; 98, арк. 2].
Не до кінця зрозуміло також, що саме за постріли протягом дня чули Лусія та її мати. Адже внутрішній двір «Бриґідок» відділений від їхнього будинку високими капітальними спорудами корпусів [99], а поруч з будинком та тюрмою знаходяться 4 досить жваві вулиці, забудовані цегляними будинками, стіни яких впливають на поширення звуків. Тому не зрозуміло, чи весь день жінки чули постріли, які лунали саме з «Бриґідок» (що, втім, не означало, що «протягом цілого дня» там стріляли євреїв, адже постріли могли бути й елементом залякування [92, с. 81]), чи також з сусідніх вулиць. Прив’язка їх виключно до розстрілів євреїв у тюрмі суперечить спогадам Фрідмана та Каца, за якими розстріл у «Бриґідках» тривав порівняно небагато часу і став наслідком загибелі порівняно невеликої кількості робітників. Тому зазначене питання потребує подальшого ґрунтовного дослідження. Варто також зауважити, що як і у «історії Левіна», поведінка організаторів ексгумаційних заходів у викладенні Горнстайн виглядає такою самою нелогічною. Утім, це може бути пояснено або тим, що вона через багато років, як і у випадку з «українськими погрозами» по радіо, переплутала деталі розповіді батька про події, очевидцем яких вона не була [1, с. 218], або бажанням підсилити «накал ситуації». Ґрунтовного аналізу цих деталей її розповіді від Химки знову чекати марно: так само, як і з Левіном, він сприймає на віру усе, що говорить Горнстайн, оскільки формально це вписується у його концепцію погрому.
У порівнянні з попередніми, більш логічною, хоча також не позбавленою протиріч, видається розповідь Тамари Браницьки про події у Тюрмі на Лонцького. Однак, оповідачка плутається у хронології та деталях, говорячи, що після уходу радянських військ «не було нікого в місті протягом близько 3—4 днів», а 1 липня уранці до Львова увійшли німці. Викликає подив і її твердження, що німці «дали українському населенню можливість робити з євреями все, що заманеться» [74, фрагмент з 18:00 по 19:00], при тому, що дорогою до в’язниці вона згадує натовп, у складі якого могли бути не тільки українці, але також поляки [74, фрагмент з 21:16 по 22:00]. За логікою оповідачки виходить, що українцям для знущань над євреями знадобилася «санкція» з боку німців, натомість поляки без такої якось змогли обійтися.
Як і у Левіна, суперечливою є «ідентифікація» Браницьки присутніх на подвір’ї в’язниці осіб. Вона згадує про «СС та гестапо» [74, фрагмент з 25:00 по 27:00], зокрема, «офіцера гестапо високого рангу», який відпустив додому усіх жінок та дітей [74, фрагмент з 27:00 по 28:00], однак не пояснює, за якими ознаками вона їх розрізнила. Між тим, форма підрозділів СС на той час відрізнялася від форми вояків Вермахту лише знаками на петлицях та нашивках, а працівники Гестапо узагалі не мали якоїсь окремої форми, і, тим більше, офіцерських звань. У ситуації очікування розстрілу, у якій опинилася Браницьки [74, фрагмент з 26:00 по 28:00], вона навряд чи приглядалася б до особливостей уніформи німців на подвір’ї чи, тим більше, розпитувала б, до яких підрозділів вони належать. Тому, ймовірно, що оповідачка просто могла поширити на події, які сталися раніше, і свідком яких вона була, розповсюджені пізніше уявлення про «гестапівців» та «есесівців» як катів євреїв, особливо не замислюючись, кого насправді вона бачила у Тюрмі на Лонцького.
Існують у розповіді оповідачки і проблеми з іншими деталями. Наприклад, розповідаючи, як їх виводили з будинку до тюрми, вона згадує про присутність у приміщенні чотирьох осіб, яких і забрали на Лонцького [74, фрагмент з 20:00 по 21:16], однак надалі під час перебування у в’язниці та повернення додому згадує лише про трьох [74, фрагмент з 26:00 по 28:00]. Куди поділася четверта особа, лишається загадкою. Подібні суперечності потребують відповідних пояснень.
На жаль, до розповіді Браницьки автор «Львівського погрому» поставився так само некритично та не продемонстрував спроби її ґрунтовного аналізу, а натомість процитував, «вписавши» тим самим у свою концепцію погрому, причому зробив це досить неуважно: згаданого оповідачкою «офіцера Гестапо високого рангу» він перетворив одразу на кількох «офіцерів Гестапо високого рангу» [1, с. 219].
Важливою особливістю цитованих дослідником розповідей про події у Тюрмі на Лонцького є те, що у жодній з них не говориться про масові страти єврейських робітників під час або після ексгумаційних заходів. Навпаки зазначається, що таких страт не було, хоча мали місце недолугі погрози чи-то «жарти» з боку німців. У щоденнику Ґольда навіть вказується, що німецький офіцер навпаки намагався захистити євреїв від натовпу, який вимагав їх страти. Те ж саме говориться і про події у Замарстинівській вуличній в’язниці, де на подвір’я принесли кулемет, і євреїв кілька разів лякали розстрілом, який, утім, не відбувся [1, с. 219]. Ці деталі, на відміну від «історій» Левіна та Горнстайн, відповідають загальній логіці подій.
Викликає подив також твердження Химки, що «вермахт припинив погром увечері 1 липня, хоча окремі спалахи насильства продовжувалися наступні кілька днів» [1, с. 219], оскільки у контексті Гільберґового визначення такі «окремі спалахи насильства» у наступні дні якраз і є «погромом». Тому незрозуміло, навіщо автор, не наводячи жодних відмінностей «окремих спалахів насильства» від, власне, «погрому 1 липня», у черговий раз це визначення фактично заперечив.
Останню частину першого розділу «Львівського погрому» присвячено розповіді про «систематичні вбивства, вчинювані німцями протягом кількох наступних днів», які здійснювалися німецькою айнзацгрупою «Ц» начебто без залучення натовпу «за сприяння української міліції уряду Стецька» [1, с. 219]. У якості доказу такого «сприяння» автором наводиться довга цитата з спогадів Едварда Спайсера, у якій розповідається про те, як днями після погрому над ним знущалися німці та українці у цивільному спочатку в якомусь місці поблизу залізничної станції, а потім на іншому великому місці, яке він охарактеризував як «хокейну арену». Висновок дослідника однозначний: українці, які співпрацювали з німцями у цих стратах, були не цивільними, а членами міліції, лише меншість з яких носила уніформу [1, с. 220]. Але такий висновок є необґрунтованим та недоведеним.
Описані Спайсером події у «великому місці» («хокейній арені») могли відбуватися у будь-який день «після погрому» [1, с. 220] та мінімум у декількох локаціях на території Львова [101]. Згадуючи про участь у подіях українців, він не наводить жодних ознак, за якими їх можна було б ідентифікувати, тільки двічі наголошує, що вони були «у цивільному» [1, с. 220]. Однак, така характеристика аж ніяк не доводить, що вони були членами УНМ. Жодним чином не обґрунтовують подібне твердження й інші джерела. Так Ганс-Йоахім Баєр у інтерв’ю згадує лише про те, що «міліція дістає порядкові завдання внутрі міста» [24, с. 153], однак не розшифровує, у чому саме вони полягали. Ймовірно, саме через це Химка одразу ж натякнув на високе становище Баєра у СД Львова та те, що той був «глибоко утягнутий у звірства проти поляків та євреїв», створюючи враження, ніби причетність до цих звірств самого Баєра якимось чином свідчить про «причетність» до них і УНМ. Важливо, однак, що саме це інтерв’ю у ключових моментах не відповідає реальному перебігу подій та суперечить іншим документальним джерелам [66, с. 33—36], і це не дозволяє сприймати усю наведену у ньому інформацію як достовірну без проведення її ґрунтовного аналізу. Однак замість цього Химка поспішив «підперти» слова Баєра спогадами Паньківського про те, що цілі, для яких німці почали використовувати міліцію, «можуть бути названі антиєврейськими справами» [1, с. 221]. Проте, ці слова Костя Паньківського стосуються не конкретно Львова, а загалом усієї окупованої німцями території ЗУЗ, а до антиєврейських справ («протижидівського відтинку») він відносить як «зібрання відповідної кількості людей до роботи», так і «звільнення жидівських помешкань, реквізування меблів», не наводячи, втім, жодних конкретних прикладів та зазначаючи, що різні німецькі станиці у різних місцях ставили перед міліцією (а інколи перед окремими поліцистами) різні вимоги [16, с. 401].
Не підтверджують Химкин висновок і спогади Лейба Вєлічкера, не зважаючи на заяву дослідника, що детальна розповідь останнього «недвозначно ідентифікує задіяних тут українців як членів міліції» [1, с. 221]. Вєлічкер описує події на колишньому хокейному полі поблизу Пелчинської вулиці [35, с. 8; 36, с. 39] зовсім інакше, і його опис у багатьох деталях не збігається з Спайсеровим. Якщо Спайсер згадує насамперед про фізичні знущання [1, с. 220], то Вєлічкер каже більше про знущання морального характеру [36, с. 39—40]. Спайсера, кінець-кінцем, разом з іншими відпускають додому, натомість Вєлічкера з «хокейного поля» уночі приводять до «наступного найближчого поля» (у першому варіанті — «площі», на відстані кількадесят метрів звідти [35, с. 8]), де відбуваються наступні події [35, с. 8—11; 36, с. 40—43]. Тільки одного разу Вєлічкер згадує про присутність на місці подій якихось «двох українських убивць» [35, с. 10] (у другому варіанті ця згадка відсутня [36, с. 42]), та «прощальний удар від українських батогів» біля воріт [36, с. 43] (хоча у першому варіанті заувага про їх «український» характер також відсутня [35, с. 11]), однак жодного разу не наводить ніяких ознак, за яким цих осіб можна було б співвіднести з УНМ. Крім того, у тому, що стосується ідентифікації окремих учасників описуваних ним подій, Вєлічкер досить суттєво помиляється [40, с. 352].
З огляду на це, висновок автора про співучасть української міліції у подіях, описаних Спайсером, не підтверджується жодним з наведених вище джерел. Слід також зауважити, що ні Спайсерова розповідь, ні усі інші «подібні історії» [1, с. 220] не мають відношення до теми Химкиного дослідження, адже відбувалися пізніше та «окремо від погрому» [1, с. 219]. Тому незрозуміло, якою логікою керувався автор, включаючи їх до статті про «погром 1 липня», і чому тоді він не включив до неї усіх наступних насильницьких заходів та знущань над єврейським населенням Львова до закінчення німецької окупації.
Насамкінець першого розділу «Львівського погрому» дослідник наводить дані про кількість євреїв, яка, на його думку, загинула під час подій початку липня 1941 року, зазначаючи, що «львівський юденрат підрахував, що 2000 євреїв зникло під час погрому та страт у перші дні липня 1941 року, однак внутрішній звіт німецької безпеки, датований 16 липня, говорить, що «поліція піймала та розстріляла близько 7000 євреїв» у цей час» [1, с. 221]. Однак у першому випадку Химка наводить не підрахунки самого юденрату, а лише цитує книгу Джейкоба Ґерстенфельда-Мальтієля «My Private War: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis»* {* Моя особиста війна: Боротьба однієї людини задля виживання під Совєтами та Нацистами.}, при чому, перекручуючи оригінальний текст: згадані там «близько 2000 трупів перших жертв нацистів» [103, с. 54] він «округлює» до «2000», а фраза про те, що це, начебто, було число жертв «протягом двох перших днів німецької окупації», очевидно, для надання словам Ґерстенфельда-Мальтієля більшої «достовірності» перетворюється на «перші дні липня 1941 р.» [1, с. 221]. Крім того, Ґерстенфельд-Мальтієль ні у цьому, ні у інших випадках не спирається на жодні документи або інші джерела. Самі події описуються ним у художньо-публіцистичному стилі з багатьма перебільшеннями та навішуваннями різноманітних ярликів (передусім, на українців), проти чого так рішуче у випадку з євреями протестує Химка. Наприклад, він безапеляційно заявляє, що євреї не приймали участі у зустрічі німців місцевим населенням [103, с. 53], хоча інші джерела показують, що євреї, так само, як і інші, зустрічали їх під час вступу до Львова [17, с. 47; 18, с. 62; 29, с. 94—95; 47, с. 46—47; 48, с. 78—79]. На противагу цьому, він характеризує більшість поляків як пристосуванців, звинувачує значну частину польського та українського населення у допомозі гітлерівцям у їхніх актах знищення [103, с. 53], а ще нижче вказує, що українці служили нацистам до кінця, вчиняючи найжахливіші різанини та убивства, і ледь не всі вони «підходили для цієї задачі. Вони знайшли у цьому шляхетному покликанні своє призначення, і уповні проявили свої таланти у вбивствах та різанині» [103, с. 54]. Однак серед поляків та українців по відношенню до загальної чисельності населення навпаки «допомагала» німцям у «вбивствах» та «різанині» єврейського населення порівняно невелика кількість людей, зате вони разом мали найбільшу, порівняно з іншими народами Європи, кількість осіб, визнаних «Праведниками народів світу» [104]. Після такого, порівняння оповідачем українців з канібалами [103, с. 54] та характеристика Симона Петлюри як «керівника білих росіян [sic!] в Україні» [103, с. 60] викликає, щонайменше, здивування. У подібному ключі написана уся книга Джейкоба Ґерстенфельда-Мальтієля. А тому, наведена у ній кількість загиблих євреїв лише за перші два дні німецької окупації, враховуючи відсутність чітких вказівок на джерело, з якого автор її взяв, викликає сумнів у існуванні такої статистики узагалі. Слід враховувати також, що Юденрат було утворено лише 22 липня, склад його керівництва сформовано наприкінці серпня — на початку вересня 1941 р. [105, с. 164], тому приступити до збору та опрацювання даних він зміг не раніше вересня. Однак за період липня — вересня у Львові відбулося декілька акцій антиєврейського характеру, тому встановити кількість загиблих під час «двох перших днів німецької окупації» Юденрат навряд чи міг. Тому, немає підстав вважати цифри Ґерстенфельда-Мальтієля, не підкріплені жодним джерелом, достовірними та спиратися на них у рамках серйозного наукового дослідження.
У подібний спосіб шляхом висмикування окремого фрагменту з контексту автором цитуються дані з внутрішнього звіту німецької безпеки [1, с. 221]. Тут Химка так само посилається не на сам звіт, а на його досить неточний та скорочений переказ з книги Елієху Йонеса [48, с. 83], хоча цей звіт давно опублікований [25, с. 193—194; німецький текст на с. 197]. Однак, його дані щодо розстрілу близько 7000 євреїв стосуються не лише Львова, а й Добромиля, Самбора, Яворова та інших місць на Західній Україні. Можливо, що кінцева цифра дійсно є завищеною, як про це пише Химка [1, с. 221], однак встановити, яка її частина стосується розстріляних у Львові євреїв, та за який конкретно період, неможливо. З огляду на це, питання визначення кількості євреїв, що загинули під час погрому 1 липня, потребує подальшого вивчення.
Утім, навіть у такому принциповому для себе питанні, як встановлення кількості жертв одного з масових злочинів [7, с. 423; 10], автор чомусь так само не демонструє бажання розібратися у суті, провівши ґрунтовний аналіз усіх наявних даних, а обмежується загальною ремаркою про те, що, мовляв, «у будь-якому разі зрозуміло, що тисячі євреїв загинули у Львові на початку липня» [1, с. 221]. Таке досить вільне поводження з кількістю загиблих виглядає тим більше дивним на тлі його «моралізаторства» стосовно неприпустимості «змагання у мучеництві», «легкого трактування таких катастроф, маніпулювання ними, інструменталізування їх чи фальсифікування», необхідності існування у тих, хто займається обговоренням подібного роду трагедій «певної моральної чесності» та необхідності поводження з злочинами, вбивствами, порушеннями морального порядку «особливо обережно, і особливо поважати правду» [10] та докорів дослідникам Голодомору у використанні «завищених цифр» при підрахуванні кількості жертв [7, с. 423].
Другий розділ статті, як вже зазначалося вище, присвячений дослідженню ролі бандерівського крила ОУН та української міліції у погромі 1 липня. Посилаючись на думку Томаша Шароти, що німці завжди вдавалися до тактики взаємодії з місцевими організованими групами, які повинні були очолити кожен інцидент, та твердження Дітера Поля, що есесівці не знали населення, топографії, не розуміли місцевої мови, а тому були повністю залежні від місцевих перекладачів, місцевої адміністрації та загонів міліції [12, с. 308], Химка зауважує, що такі місцеві агенти допомагали німцям викривати та переслідувати євреїв та здійснювати погроми, відводячи роль «природного кандидата на цю роль» Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка «тісно співпрацювала з німцями протягом попередніх років та намагалася наслідувати модель націонал-соціалізму» [1, с. 222]. Однак при цьому автор знову «забуває» сказати, що у німецьких документах за цей період роль «природного кандидата» для використання у акціях самоочищення відводилася не ОУН, а «антиєврейські та антикомуністично» налаштованим полякам [109, арк. 28—29; частково опубліковано: 25, с. 92—94], що у черговий раз породжує сумніви у об’єктивності Химки.
Обґрунтування «природної кандидатури» ОУН (б) на роль «допоміжного учасника у організації погрому» зводиться у дослідника до наступних тез: ОУН роками співпрацювала з німцями, зокрема, про таку співпрацю говориться і в Акті відновлення Української держави 30 червня; створений ОУН (б) у Львові Український уряд очолював «затятий антисеміт» Ярослав Стецько; програмні документи ОУН (б) носили антисемітський характер, зокрема, містили плани «етнічних чисток»; крім мотивації для розгортання антиєврейських заходів, ОУН також мала засоби для втілення їх у життя [1, с. 222—225].
Утім, детальний аналіз виявляє, що автор значною мірою знову видає тут бажаний для себе розвиток подій, за дійсний. Наприклад, говорячи про «тісну співпрацю ОУН з німцями протягом попередніх років», він не приділяє належної уваги тому факту, що для ОУН (б) така співпраця до початку німецько-радянської війни обмежувалася контактами переважно з структурами Вермахту, зокрема, Абвером [40, с. 200—201]. Говорячи про Акт відновлення Української держави від 30.06.1941 р. (надалі — «Акт 30 червня») та цитуючи ту його частину, де говориться про тісну співпрацю відновленої Української держави у майбутньому з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, яку він вважає «чітким проголошенням прихильності до нацистської Німеччини» [1, с. 223], автор навмисно не згадує інші документи ОУН (б), які розкривають зміст цього формулювання. Однак, наприклад, декларація Правління Української держави від 03.07.1941 р. подавала таку співпрацю як надання незалежної економічної допомоги німецькій армії та спільну боротьбу створеної української армії з Вермахтом проти СССР до розвалу останнього та звільнення усієї території України [24, с. 136—137]. Травневі Інструкції РП ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» 1941 р. (надалі — «Інструкції РП ОУН») також визначали напрямком співпраці організацію спільної з німецькими військами боротьби проти СССР за звільнення України, і саме це разом з взаємовигідною політичною та господарською співпрацею є платформою для союзницьких відносин, у яких мають шануватися права і життєві вимоги України [38, с. 71, 80, 93].
Таким чином, у контексті зазначених документів «тісна співдія» з Німеччиною мала полягати, головним чином, у спільній збройній боротьбі проти СССР як окупанта України, з іншого ж боку відповідні вживані у Акті 30 червня формулювання були лише вираженням дипломатичними засобами подяки керівництва новопосталої Української держави керівництву Німеччини, війна якої з СССР створила умови, у яких стало можливим відновлення незалежності України. Ні про яку співдію ОУН (б) чи УДП з Німеччиною щодо організації «антиєврейських акцій» тут не йдеться.
Висловлена Химкою теза про «націонал-соціалізм» як модель для ОУН та проповідування роками ідей тоталітаризму [1, с. 222] є дискусійною, і щодо неї у істориків немає однозначної думки. Окремі дослідники погоджуються з зазначеною тезою повністю або частково, інші ж навпаки її заперечують та спростовують [28; 111; 112; 113; 114; 115; 116; 117; 121; 151]. У документах ОУН (б), зокрема у Маніфесті Проводу ОУН від грудня 1940 р., постанові ІІ Великого збору ОУН (б) у Кракові від квітня 1941 р. (надалі — «постанова ІІ ВЗ ОУН (б), а також вже згаданих Інструкціях РП ОУН можна знайти як положення, що формально підпадали під ознаки «тоталітаризму», так і ті, що були цілком собі демократичними [24, с. 3—4, 7—15; 40, с. 473—474, 486—487, 494—496]. Слід зазначити також, що Інструкції РП ОУН регулювали, передусім, питання здобуття Української держави у період національної революції, яка супроводжуватиметься збройним повстанням та подальшими військовими діями проти СССР, визначаючи порядок та функції організації влади саме на цьому початковому етапі [40, с. 472, 508]. Вирішення питання про те, якою саме має бути держава у подальших нормальних умовах мирного часу, відкладалося на майбутнє [125, с. 95].
Тому, відповідні твердження автора «Львівського погрому» є недоведеними, дискусійними, а питання ідеології ОУН (б) потребує подальшого дослідження.
Необґрунтованою та суперечливою є наступна теза Химки про «затятий антисемітизм» голови УДП Ярослава Стецька. Фактично, цю тезу дослідник засновує на двох документах, одним з яких є стаття Стецька «Жидівство і ми», опублікована під псевдонімом «Зиновій Карбович» у часописі «Новий шлях» навесні 1939 р. [1, с. 222—223]. Процитувавши підібрані звідти Орестом Мартиновичем вирази, якими Стецько характеризує євреїв та єврейство [122, с. 189—190], автор, однак, навмисно не згадує передостанній абзац цієї статті, котрий зводить увесь Химкин натяк практично нанівець. У ньому Стецько пише, що: «Москва є головним ворогом України, а не жиди, які є помішниками Москви й як такі відповідно до питомої ваги є нами поборювані. Боротьба українства йде проти Москви й большевизму в першій лінії, а проти жидівства в тій мірі, в якій вони спомагають ворогів України й намагаються визискувати й розкладати український народ» [22]. У ще одній своїй роботі «За зміст державного життя», написаній не пізніше літа 1941 р., Стецько у аналогічному ключі роз’яснює позицію стосовно національних меншин, зокрема, євреїв, яку має займати відновлена Українська держава: по відношенню до національних меншин не вестиметься екстермінаційної політики, їм буде забезпечено культурний та господарський розвиток в межах інтегральності та суверенітету держави. Не зважаючи на те, що тут запропоновано поділ на: меншини «поневолюючи сьогодні Україну народів», ті, що борються проти окупантів, але неприхильно чи байдуже ставляться до Української держави на території свого проживання, ті, що допомагають окупантам (у якості прикладу наведено євреїв), та прихильні до України, Стецько прямо зазначає, що «поставу Української держави до національних меншин визначать вони самі своєю поведінкою у час національної революції й у період закріплювання держави» [123, арк. 19]. Таким чином, в усіх випадках позиція Стецька чітка й однозначна: боротьба йде лише проти тих євреїв, які допомагають ворогам України (насамперед, СССР) визискувати (експлуатувати [14, с. 95]) український народ, і лише у відповідь на конкретні дії таких євреїв у тій мірі, у якій вони допомагають ворогам. Аналогічну позицію закріплено у постанові ІІ ВЗ ОУН (б) [24, с. 11].
Іншим документом, на якому ґрунтується теза про «затятий антисемітизм» голови УДП, є так званий «життєпис Стецька» [1, с. 223]. Однак більшість дослідників визначає цей документ як такий, що носить суперечливий характер та не відображає дійсних поглядів Ярослава Стецька. Зокрема, наведені у ньому дані не відповідають ні окремим етапам біографії Стецька, ні назвам реально існуючих організацій, ні обставинам окремих подій [116, с. 161—162]* {* Сюди можна додати також наявність у «життєписі» згадки про начебто членство Стецька починаючи з 1928 р. у підпільній націоналістичній організації молоді Юнацтво [68, с. 158] (однак організації з такою назвою ніколи не існувало — існували Союз української націоналістичної молоді (СУНМ) [125, с. 56—62] та Група української національної молоді (ГУНМ) [125, с. 64—67], проте їх ніколи не називали «Юнацтвом». У складі ж ОУН підреферентура юнацтва була створена у 1929 році з призначенням її керівником Івана Ґабрусевича [125, с. 119], яка у 1930 р. була перетворена на референтуру [125, с. 152]), участь у конференції ПУН та Крайової екзекутиви ОУН у Берліні, Данциґу та Празі у 1932—1933 рр. (хоча у липневій конференції 1932 р. у Празі Стецько участі не приймав [125, с. 295—296], а конференція у Берліні відбулася не до, а після «празької» у червні 1933 року [125, с. 322—323], а у Данциґу відбувалися не «конференції», а лише «організаційні зустрічі» [125, с. 485]).}, висловлюються сумніви щодо належності Стецькові підпису та правок [17, с. 245], а, крім того, висловлювані там погляди конкретної особи не мають стосунку до програмних чи офіційних документів ОУН (б) і не можуть бути поширені на всю Організацію [26, с. 187—188; 116, с. 153—154]. Ряд непрямих доказів може свідчити про те, що до остаточного варіанту цього документу могли «прикласти руку» радянські спецслужби, які наприкінці 60-х років ХХ століття проводили роботу з українською еміграцією [126] та здійснювали заходи, направлені на дискредитацію українських націоналістичних організацій [116, с. 169], зокрема, проти Ярослава Стецька, у рамках чого було виготовлено провокативну листівку з використанням фрагменту «життєпису» [116, с. 169—170, 172—174; 118, с. 259; 119, с. 254—255]. 1970 р. повний текст «життєпису» раптом був виявлений у архіві радянським функціонером Віталієм Чередніченком, після чого його почали активно використовувати прорадянські налаштовані діячі типу Майкла Ганнусяка задля боротьби проти українських націоналістів [68, с. 156—157]. Зрештою, є докази, що свого часу органи радянської держбезпеки «дописували» навіть спогади діячів українського підпілля та організовували їх видання на заході [108]. Усе це породжує сумніви у автентичності документа [117, с. 9—10]. Навіть якщо «життєпис» повністю з усіма правками написаний Стецьком, то останній робив це, перебуваючи у німецькому ув’язненні [124, с. 177]. Це, зрештою, визнають і Беркгоф та Царинник, на статтю яких у даному випадку посилається Химка, зазначаючи, що: «Стецько, звісно ж, писав під примусом: СС помістило його під арешт та тримало його під пильним наглядом» [68, с. 153]. Що, однак, не завадило цим двом авторам на основі «життєпису», а також інших суперечливих документах вибудувати цілу концепцію з цілком однозначними «висновками» [67]** {** У цьому контексті, м’яко кажучи, «дивною» виглядає позиція Химки, який вважає Царинникову публікацію про позицію ОУН щодо євреїв «високоавторитетною» [1, с. 224].}.
З огляду на це, висунута Химкою теза про «затятий антисемітизм» Ярослава Стецька не підтверджується належними та допустимими доказами. Незрозуміло також, яке відношення на думку автора цей «затятий антисемітизм» Стецька повинен мати до погрому 1 липня, адже жодне з використаних джерел не говорить про будь-яке планування, чи, тим більше, участь у ньому з боку останнього.
Так само, непідтвердженою лишається у роботі дослідника ціла конструкція про антисемітський характер програмних документів ОУН (б) й, зокрема, наявні плани «етнічних чисток» [1, с. 224—225]. Обґрунтування її зводиться до цитування висмикнутих з контексту фрагментів різних бандерівських постанов, інструкцій, відозв та листівок. Автор навіть не намагається проаналізувати їх ні у контексті документів, з яких їх було взято, ні системно у прив’язці до інших документів, на виконання або з опорою на положення яких вони створювалися. Так, він згадує наявність у ОУН (б) чітко визначеної «програми «Україна для українців» [1, с. 224], однак «забуває» повідомити, що у контексті програмних документів ОУН (б), а також праць теоретиків українського націоналізму, наприклад, Миколи Міхновського [125, с. 61, 91, 480], це означало тільки, що влада в Україні повинна належати українцям, а не народам-окупантам, з якими слід вести боротьбу, допоки ті не припинять панування та експлуатацію українського населення [24, с. 156—157; 129, с. 141—142]. Подібні гасла є типовими для будь-яких національно-визвольних чи антиколоніальних рухів.
У процитованому ж дослідником фрагменті Військових інструкцій з Інструкцій РП ОУН щодо ліквідації небажаних діячів під час хаосу та замішання мова йде не стільки про «планування етнічних чисток» [1, с. 224], скільки про усунення конкретних активістів, які співпрацюють з ворогом або у той чи інший спосіб ведуть боротьбу проти ОУН (б) та створюваної нею Української держави. Але така постава знову була типовою не тільки для національно-визвольних рухів, але й навіть для існуючих держав у ХХ ст., особливо під час війн. До того ж, автори Інструкцій РП ОУН мали перед собою нещодавній приклад Чехословаччини, коли дії «небажаних діячів» з числа німецької та угорської меншин стали приводом спочатку для відторгнення від ЧСР значних територій, а згодом до зникнення її узагалі з карти Європи. Перед ОУН (б) ж стояло набагато складніше завдання, яке полягало не в утриманні вже існуючої держави, а у тому, щоб вибороти саму державу. Саме тому подібне положення передбачалося Військовими інструкціями, а оскільки відновлення незалежності України планувалося шляхом збройного повстання під час війни [40, с. 461—463], то за законами воєнного часу передбачалося застосування значно суворіших видів покарання, ніж в умовах мирного часу. Виокремлення ж у саме «польських, московських та жидівських» діячів пояснюється тим, що «московськими діячами» на ЗУЗ були, здебільшого, різних рангів представники радянської влади, які в силу цього могли виступати проти створення Української держави, а «польські діячі» претендували на ці землі як «невід’ємну частину» Польщі, за відродження якої вели боротьбу. Що стосується єврейських діячів, то певні підстави для підозрювання їх у можливій нелояльності до створюваної Української держави в оунівців були — непомірно велика участь євреїв у партійних та чекістських структурах у 20-х — 30-х роках ХХ ст. [116, с. 156—158], керівництво Тюремним відділом НКВД у Львівській області [80, с. 52], підтримка та допомога у різний спосіб з боку частини єврейського населення на ЗУЗ радянській владі після 1939 р.* {* Про подібні випадки див., наприклад: [29, с. 132—135; 138, с. 93—94; 139, с. 69; 140].}, перебування на території ЗУЗ єврейських утікачів з Генеральної губернії та Німеччини [80, с. 42—43], які змушені були активно демонструвати свою лояльність радянській владі тощо. Утім, застосування такої «ліквідації» до вищезазначених діячів в контексті цього та інших документів ОУН (б) залежало не від їхньої національної приналежності, а від поведінки цих конкретних діячів під час боротьби за здобуття держави та її утримання. Це твердження добре ілюструє звіт Управління державної безпеки СБ ОУН (б) (складовою частиною якої мала бути створювана УНМ [66, с. 18]) від 12.08.1941 р., у якому серед напрямків ведення безпеки «протиєврейський» (протижидівський) або «євреї» (жиди) узагалі не значаться [130, арк. 23—26], позаяк їхні «діячі» у своїй більшості на той момент жодним чином не перешкоджали діяльності ОУН (б).
Так само фрагментарно цитує Химка розділ щодо меншинової політики з Вказівок на перші дні організації державного життя за травень 1941 р., говорячи, що «національні меншини «які є ворожі до нас, росіяни, поляки, євреї» були позначені до «винищування у боротьбі» [1, с. 224]. Однак, при цьому знову не говориться, що зазначена позиція у контексті самих Вказівок та постанови ІІ ВЗ ОУН (б), на виконання якої їх було розроблено, мала дещо інше значення. Так логічне та системне тлумачення п. 16 Вказівок чітко вказує, що у пп. «б» під «ворожими» національними меншинами розуміються члени відповідних народів: росіян (москалів), поляків та євреїв (жидів) [40, с. 485]. Однак, у контексті цього та інших вищезгаданих оунівських документів, застосування до цих членів ворожих народів відповідних заходів залежало від конкретної їх постави; щодо євреїв, зокрема, згідно п. 17 постанови ІІ ВЗ ОУН (б) наскільки окремі з них діяли, як «підпора» радянської влади [24, с. 11]. Химка не пояснює, що означає «винищування у боротьбі» у контексті Вказівок, хоча розшифровка подається нижче у документі: переселювання у їх землі, винищення головним чином інтелігенції з перешкоджанням доступу їй до влади та «продукування» такої інтелігенції [40, с. 485], що так само вказує, що об’єктом цих санкцій мали бути лише конкретні представники. Зокрема, щодо євреїв таке «винищення у боротьбі» передбачало лише «поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу» [40, с. 485], а «ліквідація» передбачалася лише конкретно тих, які залишаться на посадах, і лише за вчинені ними проступки [40, с. 485—486], під якими у контексті цього пункту розумівся, наприклад, той же саботаж в умовах воєнного часу. Варто відзначити також, що Вказівками не передбачалося будь-яке примусове зобов’язання євреїв залишатися на посадах та, тим більше, чинити саботаж абощо. Таким чином і тут йшлося не стільки про «винищування» когось за національною ознакою, скільки у залежності від поведінки конкретної особи в умовах воєнного та надзвичайного часу.
Згадуючи про підготовлені керівником оунівського підпілля Іваном Климовим (Легендою) листівки, першою з яких передбачалося запровадження революційних трибуналів включно з «масовою (родинною та національною) відповідальністю за провини проти українського війська, української держави та ОУН» [1, с. 224—225], Химка забуває вказати, що цей документ є не листівкою «керівника оунівського підпілля», а наказом коменданта УНРА [24, с. 129], навмисно перекручує зміст його окремих положень (Климів нічого не пише про відповідальність за провини проти ОУН [24, с. 131]), а також не говорить, що такі «революційні трибунали» запроваджувалися не для «винищення ворогів українського руху» [1, с. 224], а «за всі проступки проти українського народу, Української Держави, Українського війська та супроти моралі, безпеки» [24, с. 131] незалежно від національності порушника* {* Розділ ІХ наказу: «все майно, всі громадяни, їх життя, праця і спосіб життя переходять під охорону і юрисдикцію військової влади» [24, с. 131].}, і у зв’язку з тим, що попередньо було впроваджено «на терені всіх українських земель воєнний стан» [24, с. 131]. Саме в умовах «воєнного часу» цей наказ і було оприлюднено [24, с. 129].
Цитуючи другу відозву Климова з переліком ворогів: «Москва, Польща, мадяри, жидова» [1, с. 225], Химка знову забуває вказати, що ця теза у відозві йде у чіткій прив’язці до попереднього основного заклику ставати до боротьбі за відстоювання у боях Української держави у лавах УНРА та ОУН, творення віська та міліції та обійняття усіх галузей господарства та суспільного життя під проводом ОУН [24, с. 128—129]. Звичайно, що у тексті відозви немає прямих відсилок на програмні документи ОУН (б), однак і автору відозви, і керівникам ОУН (б) та УНРА (членам ОУН (б) [40, с. 456—458]), зміст цих документів був відомий, і вони мали забезпечувати діяльність підпорядкованих їм структур та відділів саме у відповідності до їхніх вимог** {** Показово, що у своїй доповіді Химка проводив паралель між цим закликом та відповідними положеннями Декалогу Миколи Міхновського [2, с. 5], однак у «Львівському погромі» від цього відмовився, оскільки таке, загалом правильне порівняння, грає далеко не на користь його теорії.}. Крім того, для членів бандерівського крила ОУН та для більшості тогочасного українського населення ЗУЗ було без додаткових пояснень зрозуміло, які саме «жидова, мадяри» та які саме «Москва, Польща» («жидокомісари, жидокомуни, жидобольшевики» тощо) малися на увазі у відозві. Так само сучасним мешканцям України, наприклад, зрозумілий термін «донецькі», а прорадянські налаштованим мешканцям СССР у 1941—1945 рр. — радянські заклики «убити німця» у плакатах [131; 132; 133], віршах [134], статтях [135], офіційній пресі тощо, а також згадка про злочини «німців» у преамбулі указу про створення Надзвичайної державної комісії [136].
Таким чином, відповідна теза Химки не знаходить свого підтвердження, оскільки цитовані ним фрагменти програмних документів ОУН (б) у контексті мають зовсім інший зміст, ніж той, який вкладав у нього дослідник, що виявляється при системному та логічному їх тлумаченні. Крім того, дослідник загалом не пояснює, яке відношення цей «програмний антисемітизм» бандерівців мав, власне, до погрому 1 липня, адже у своїх програмних документах ОУН (б) якраз рішучо заперечувала єврейські погроми [24, с. 11]. Він припускає тільки, що насильство проти євреїв у перші дні окупації «найбільш вірогідно пояснюється спробою ОУН продемонструвати німцям, що вона поділяє їхні антиєврейські настрої, і що вона була гідна того, аби їй довірили утворення Української держави» [1, с. 234] та, що ОУН (б), координуючи свої військові дії з німцями, могла у принципі координувати їх і щодо єврейських погромів та страт [1, с. 241]. Однак, крім того, що існування проблем з такою «координацією» визнає і сам дослідник [1, с. 241], гіпотеза автора щодо необхідності отримання ОУН (б) з боку німців якогось «мандату довіри» для «утворення Української держави» спростовується документальними джерелами: постановою ІІ ВЗ ОУН (б), де наголошується на вповні суверенній Українській державі, за яку бореться ОУН (б) і яку має здобути український народ «тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками» [24, с. 7]. У подальших Політичних вказівках Проводу ОУН для низових організацій в умовах війни з Інструкцій РП ОУН приписувалося на звільнених землях України без зволікань проголошувати відбудову Української держави та встановлювати владу, мандат для чого «дає нам довголітня революційно-визвольна боротьба, підняття українського зриву, державно-творча ініціятива та активна сила» [24, с. 28]. Отримання ж, як стверджує Химка, відповідного «мандату» від німецької влади фактично зводило б таку Українську державу до статусу Словаччини та Хорватії, на неприпустимості чого чітко наголосив Провід ОУН (б) у Меморандумі від 23.06.1941 року [24, с. 74]* {* Про це ж йшлося в Урядовій нотатці німецької райхсканцелярії до зазначеного Меморандуму [24, с. 75].}. У зв’язку з цим стверджувалося, що «навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, там спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром це ставлення може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і без відповідних гасел» та підкреслювалося, що «немає закону чи розпорядження режиму, якого б український революційний рух і його співтовариші по боротьбі не зуміли обійти» [24, с. 70—71]** {** Більше про зазначений Меморандум див. наприклад: [116, с. 51, 149—151].}. Отже, позиція РП ОУН була чітка і однозначна та не мала нічого спільного з отриманням «мандату» від німців для створення Української держави. Подібна точка зору зафіксована і у вже згадуваній вище декларації Правління Української держави від 03.07.1941 р. [25, с. 96], протоколі переслухання Степана Бандери від 03.07.1941 р. [25, с. 109—111, 113], меморандумі Ярослава Стецька від 07.07.1941 р. [24, с. 158—159]. Про те, що проголошенням Української держави ОУН (б) фактично вже намагалася ставити німців перед «доконаним фактом» зазначає тогочасний німецький звіт [25, с. 100] та відповідь Політичної служби ОУН (б) від 21.07.1941 р. [25, с. 213—217]. Зрештою, незацікавленість ОУН (б) у єврейських погромах визнає і сам дослідник [9]. Таким чином, вищевказані припущення Химки є недоведеними та спростовуються документальними джерелами.
Нарешті, остання з висунутих автором тез на обґрунтування ролі ОУН (б) у погромі 1 липня стосується наявності в останньої засобів для втілення у життя антиєврейських заходів: батальйону «Нахтіґаль» та української міліції [1, с. 225, 226]. Однак, версія про причетність «Нахтіґаля» до погрому визнається Химкою за радянську фальшивку, створену для послаблення позицій уряду Конрада Аденауера у Західній Німеччині, яка не знайшла свого підтвердження під час судового розгляду на території ФРН [1, с. 225—226]. Тому роль такого засобу Химка відводить українській міліції [1, с. 209, 226, 243], однак з доведенням цього у роботі існують суттєві проблеми.
По-перше, автор належним чином не дослідив процедуру та механізм створення української міліції у Львові, що призвело до твердження, ніби джерелами створення такої міліції 30.06.1941 р. були «активісти ОУН, які прийшли до Львова з Кракова та члени ОУН зі Львова, які реєструвалися на пагорбі Св. Юра. Третім джерелом були колишні радянські українські міліціонери» [1, с. 229]. Проте, це твердження є хибним, позаяк з Кракова до Львова такі «активісти» прибули тільки у складі батальйону «Нахтіґаль», які не мали до УНМ жодного відношення, та похідної групи Ярослава Стецька, з якої до УНМ мали стосунок тільки Іван Равлик та Євген Врецьона [66, с. 4, 65]. Крім того, серед мобілізованих 30 червня міліціонерів члени ОУН (б) становили меншість [66, с. 65]. Таким чином, надміру та безпідставно акцентуючи увагу на приналежності мобілізованих міліціонерів до ОУН (б), дослідник займається пересмикуванням та видаванням бажаного за дійсне. Стосовно «джерела» у вигляді «колишніх радянських міліціонерів» Химка зазначає, що, з одного боку, деякі з цих людей були ОУН (б) «направлені до радянської міліції для отримання поліційного досвіду» [1, с. 229] (однак дослідження, на яке він посилається при цьому, стосується виключно Буковини з її специфічною ситуацією у 1940—1941 роках та місцеву ініціативу тамтешнього провідника Віктора Кулишіра [137, с. 6]), а з іншого, у деяких випадках люди брали участь у німецьких антисемітських заходах, аби «дистанціюватися в очах нових керівників від своїх попередніх зв’язків з радянською адміністрацією» [1, с. 229] (що не мало відношення до бандерівців, які й так були ворогами радянської влади). Також, «антиєврейський характер» діяльності української міліції Химка намагається «обґрунтувати» за допомогою відповідної згадки про євреїв у звіті* {* Слідом за А. Дюковим Химка помилково називає цей документ «телеграмою» [1, с. 227], не пояснюючи при цьому, з якого телеграфного відділення Стецько її відправляв.} Ярослава Стецька Степанові Бандері від 25.06.1941 р. Однак вона не має ніякого відношення до Львова і пов’язана виключно з подіями, що сталися у Кобильниці Руській, про які йдеться у звіті [24, с. 76—77]; у аналогічних звітах з інших місць подібні згадки відсутні [24, с. 78—95]** {** Лише одного разу згадується про той же самий випадок [24, с. 83].}. Вдається автор і до натяжок, вказуючи, що отриманий Омеляном Матлою та Богданом Казанівським, які «відігравали важливу роль у львівській міліції», досвід у енкаведистських тюрмах став «причиною великого гніву» [1, с. 228]. Однак при цьому знову «забуває» сказати, що будь-яка причетність Матли та Казанівського до погрому 1 липня не підтверджується жодними джерелами. Не зробив дослідник також спроби з’ясування чисельності міліції станом на 30 червня — 1 липня 1941 р., а також функціональних обов’язків, для виконання яких вона створювалася, хоча про останнє зазначається навіть у використаних Химкою джерелах [23, с. 179—182; 34, с. 13; 81, с. 212—214]. Між тим, напередодні погрому 1 липня чисельність міліції далеко не відповідала визначеній Інструкціями РП ОУН для міської та районних команд обласного міста чисельності, необхідній для виконання відповідних задач у місті [66, с. 65]. Зокрема, у зв’язку з нестачею людей керівництво УНМ не змогло забезпечити належну охорону об’єктів у місті та запобігти розкраданню майна [81, с. 84—85; 100, с. 216]. Це не дивно, адже й у набагато менших містечках та селах організація та формування української міліції займали від одного до кількох днів [66, с. 10—11], і навіть Інструкціями РП ОУН (б) на проведення лише першого (мобілізаційного) етапу відводилося 2 дні [38, с. 148].
По-друге, джерелом доказування «провідної ролі міліції» у погромі 1 липня виступають післявоєнні, переважно єврейські, спогади [1, с. 229—231] з усіма їх, як слушно зауважив Дітер Поль «проблемами інтерпретації» [12, с. 306—207]. Більша частина цих спогадів була записана Єврейською історичною комісією у Польщі після закінчення Другої світової війни або зібрані Фундацією «Шоа» у 1990-ті та 2000-ні роки [1, с. 231], а незначну частину становлять різного роду післявоєнні мемуари та окремі публікації у пресі. Химка стверджує, що ці «десятки свідчень очевидців визнають міліціонерів головними учасниками погрому» [1, с. 229]. Однак, якщо просто порівняти кількість подібних свідчень з загальною кількістю використаних Химкою та узагалі загальною кількістю джерел з архіву Єврейської історичної комісії та Фундації «Шоа», які стосуються подій у Львові починаючи з 30 червня 1941 р., то неможливо не помітити, що свідчення, де згадується про будь-яку участь міліціонерів у погромі 1 липня, становлять незначну частину і аж ніяк не вимірюються «десятками».
Крім того, подібні спогади про погром 1 липня, часом, узагалі містять дуже цікаві подробиці, як наприклад, що у складі щойно створеної «української поліції» перебували українці та поляки [96], присутність на місці подій «україномовних солдатів, які носили емблеми СС» [106, с. 108—110] тощо. Слід також мати на увазі, що великий масив цих спогадів був зафіксований через 50—60 років після самих подій, і у цей час очевидці спілкувалися з іншими людьми, слухали радіо, читали газети та книжки, дивились телебачення, що певним чином впливало на їхні ще на той момент не зафіксовані спогади, подекуди стаючи їх частиною, та заступаючи реальні подробиці пережитих ними подій. Так, Яніна Гешелес під впливом подій, пов’язаних зі справою Оберлендера, у 60-х роках ХХ ст. раптом пригадала, як вона бачила під час погрому біля тюрем вояків «Нахтіґаля» та, що її батько був убитий найманцями в уніформі, хоча у її щоденнику нічого подібного узагалі не згадується [52, с. 28—30, 33]. Для дитячих спогадів, збираних Єврейською історичною комісією після війни, навіть було розроблено спеціальний методологічний буклет, який, серед іншого, забороняв укладачам переривати оповідачів, хоча вони були цілком свідомі того, що очевидці могли перебільшувати чи додумувати події, факти [142]. Дорослі так само могли перекручувати певні події, або навпаки, недоговорювати про деякі з них, що добре видно на прикладі спогадів Германа Каца.
Таким чином, ці спогади потребують дуже ґрунтовного, глибокого та ретельного аналізу. Однак, складається враження, що автор «Львівського погрому» просто вибрав з усіх наявних у його розпорядженні спогадів фрагменти, які хоч якось можна було «прив’язати» до міліції, та процитував чи згадав їх у своїй роботі, навіть не намагаючись розібратися, яким чином ці свідки ідентифікували участь у подіях саме міліціонерів, кого насправді вони могли бачити, та чому робили акцент саме на українцях. На жаль, самі свідки лише у декількох випадках наводять такі «ідентифікуючі ознаки»: носили сині та жовті пов’язки, мали зброю та розмовляли українською [1, с. 231]. Хоча Інструкція Служби безпеки з Інструкцій РП ОУН дійсно передбачала для міліціонерів УНМ наявність нарукавних пов’язок синьо-жовтого або білого кольору [38, с. 130, 135, 148], однак ні цим, ні жодним з документів ОУН (б) не заборонялося носити такі пов’язки будь-яким іншим особам. Очевидці та документальні німецькі джерела згадують, що подібні пов’язки у той час у Львові носили як члени ОУН (б), які не належали до УНМ [24, с. ХІІІ], так і загалом члени українських організацій [24, с. 98], або навіть цілком випадкові особи (не обов’язково українці), зокрема, з кримінального середовища [15, с. 35—36; 29, с. 115; 144, с. 67; 146]. Сам Химка по суті це твердження не оспорює, лише зазначає, що, мовляв, «символічно, що вони [польські злочинці — С. Р.] обрали для себе маскування під українських міліціонерів» [1, с. 236], не пояснюючи при цьому, що саме символічного він вбачає у тому, коли бандити маскуються під правоохоронців?
Що стосується «української мови», то у Львові на той час вона перебувала під помітним впливом польської, і навіть місцеві українці використовували у ній чимало польських слів [145, с. 262—263]. Крім того, у місті побутувала ще так звана «львівська ґвара», утворена внаслідок змішування місцевих говорів української та польської мови з окремими домішками лексики інших мов [146]. Тому не дивно, що такою «українською мовою» за необхідності розмовляли не тільки українці, але також поляки [15, с. 35—36; 29, с. 115; 145, с. 262—263]. Місцеві євреї, загалом, володіли українською не надто добре, а деякі навіть дуже погано [94, фрагмент з 0:50 по 0:50:55], аби за окремими особливостями вимови відрізняти українця від поляка. Наприклад, наведена у спогадах Рузі Ваґнер фраза одного з погромників «chodzcie — no panienki popracowac troche» [8, с. 69] практично однаково могла пролунати як з вуст українця, так і поляка. Наявність зброї сама по собі також не могла бути ідентифікуючою ознакою міліціонерів, оскільки її мали також представники злочинного світу, польського підпілля міста, колишні співробітники радянських структур, які не змогли або не захотіли евакуюватися з міста, і навіть дехто з населення, заховавши з польських часів, або здобувши під час відступу радянських підрозділів. За одягом відрізнити українця від, скажімо, поляка теж було складно, оскільки за майже 2 роки панування «перших совітів» у Львові мешканці у більшості перейняли так звану «радянську моду» з її сірими жіночими хустками, чоловічими кашкетами та чоботами [147, с. 87; 148, с. 68].
З огляду на це, усі наведені вище «ідентифікуючі ознаки» не обов’язково вказують на приналежність конкретної особи до української міліції. А тому питання про те, чи бачили цитовані Химкою свідки міліціонерів, чи просто людей з пов’язками або зі зброєю, а також, чи усі вони бачили одних і тих самих людей, чи різних, потребує ґрунтовного дослідженя. На жаль, з боку автора «Львівського погрому» такого здійснено не було. Більш того, у другому розділі своєї роботи він також періодично вдавався до перекручувань та пересмикувань, домислюючи певні деталі за свідків або приписуючи їм те, чого вони й не думали говорити. Наприклад, цитуючи спогади Броніслава Ґольцмана за роботою Дюкова, він наголошує на тому, що очевидець ідентифікував людей, які знущалися над його дружиною, як поліцейських з синьо-жовтими пов’язками [1, с. 230], хоча ні Дюков, ні сам оповідач, ні Марія Ґольцман ніде не зазначають, що ці люди якимось чином «знущалися» над дружиною Ґольцмана [30, с. 68—69; 31, с. 2; 32, с. 491]. Згадуючи слова Тамари Браницьки про українських конвоїрів з гвинтівками, дослідник «уточнює», ніби ті носили «синьо-жовті нарукавні пов’язки» [1, с. 230], хоча сама Браницьки каже про «жовті пов’язки» [74, фрагмент з 19:00 по 20:00], що може бути як помилкою, так і екстраполяцією на цих людей жовтих пов’язок єврейської порядкової служби у гетто, незалежно від того, чи мали ці люди будь-які пов’язки узагалі. Не гребує Химка і посиланням на статтю Лео Гаймана, хоча єдина досить загальна згадка там не стосується конкретно Львова та подій погрому 1 липня [143, с. 326]; загалом стаття присвячена розповідям євреїв, які вижили та урятувалися завдяки допомозі з боку оунівського підпілля та УПА, проти чого Химка рішучо в інших своїх роботах заперечує [7, с. 424—425].
Великого значення дослідник надає також «ідентифікації» міліціонерів по фотографіях з погрому, виконаній Джефрі Бурдсом [1, с. 232—233; 8, с. 63—64]. У якості прикладу такої ідентифікації наводиться начебто «упізнання» у одному з чоловіків у кадрі міліціонера Івана Ковалишина з «щойно оформленої української міліції» [8, с. 61, 63—64]. Аналогічний приклад такої «ідентифікації» іншого міліціонера Михайла Печарського наводив під час своєї «лекції» колишній аспірант Химки Ґжеґож Россолінський-Лібе [149]. Однак, неможливо не помітити, що відбиток печатки, який міститься на посвідках, має як український, так і німецький текст, що не відповідало вимогам Інструкції служби безпеки з Інструкцій РП ОУН стосовно подібних печаток [38, с. 142], а також печаткам інших створених ОУН (б) органів (УДП, місцеві управи тощо), які мали написи виключно українською мовою [66, с. 62—63]. Вже ця деталь свідчить про те, що посвідки стосуються не «щойно створеної української міліції» станом на 30 червня — 1 липня 1941 р., а значно пізнішого часу [66, с. 63—64]. Також, у всіх випадках демонструється виключно лицевий бік міліцейських посвідок з фотографією, відбитком круглої печатки, а також іменем, прізвищем і службовим ступенем особи, проте жодного разу не показується зворотній бік, а також не повідомляється, ким та коли було ці посвідки видано. Це пояснюється не випадковим збігом, а лише у черговий раз підтверджує, що методи, якими Химка та окремі його «колеги по цеху» «обґрунтовують» свої ключові висновки та тези, мають небагато спільного з усебічним та об’єктивним дослідженням. Адже на зворотній стороні цих посвідок немає підписів жодної з відповідальних за створення УНМ осіб з числа ОУН (б), натомість там міститься підпис штурмбаннфюрера (майора) СС Кіпки [150, арк. 2—10]. Але найцікавіше навіть не це: посвідка, видана, наприклад, Василю Турковському під №35, датована 14 липня 1941 р. [150, арк. 10], а наведена Химкою посвідка Ковалишина під №53 — узагалі 21 липня 1941 р. [150, арк. 6], тобто, аж через три тижні після погрому* {* За допомогу у роз’ясненні ситуації з міліцейськими посвідками дякую п. Сергію Музичуку.}! «Вражаючі» темпи видачі цих посвідок (за два тижні липня видано менше 4 десятків; за наступний тиждень теж близько 2 десятків) засвідчує, що на кінець липня 1941 р. міліціонерів з подібними посвідками не могло бути більше сотні на усе місто. Крім того, жодна з цих посвідок не доводить, що, наприклад, той же Ковалишин вступив до міліції 30 червня, або навіть 1 липня, і жодним з наведених Химкою джерел це також не підтверджується. З огляду на це, незрозуміло, яким чином посвідки, видані через 2—3 тижні після того, як відбувся погром, мають доводити, що зафіксовані на фотографіях особи були станом на 1 липня членами української міліції? На це питання у своїй роботі дослідник жодної відповіді не дає.
Сама ж «ідентифікація» Бурдсом міліціонерів шляхом співставлення світлин на міліцейських посвідках з світлинами з подій погрому, не свідчить, що на них зображені одні й ті самі люди. Наприклад, фотографія Ковалишина на посвідченні дуже поганої якості, і на чоловіка, зображеного на відповідних фотографіях [8, с. 61, 64] він мало схожий. Ще менше схожий на будь-кого з людей з іншої світлини [8, с. 56], Михайло Печарський, фотографія якого міститься на іншій міліційній посвідці за №51 [150, арк. 4; 149]** {** Зображення цієї посвідки демонстрував під час своєї «лекції» у Посольстві Німеччини у Києві Ґжеґож Россолінський-Лібе. Деякий час воно містилося у статті, розміщеній на «Історичній правді», однак було видалено звідти на прохання Ґ. Россолінського-Лібе.}. Крім того, при «бажанні» на подібних фотографіях з погрому зі Львова або інших місць у їх учасниках можна так само легко «упізнати» будь-яких персонажів, наприклад, наркома НКВД СССР Єжова або навіть Ульянова-Лєніна*** {*** За виконання графічних ілюстрацій-співставлень дякую vasovl. Використано зображення з статті Дж.-П. Химки [1, с. 232] та Б. Мусіала [46, між с. 176—177].}:
[... 2 Photos ...]Показово однак, що ні тоді, коли дослідник 2008 р. уперше з дозволу Бурдса навів відповідний приклад «упізнання» міліціонера [8, с. 64], ні тоді, коли він у квітні 2011 р. оприлюднював свою доповідь про погром 1 липня [2, с. 19], ні при публікації «Львівського погрому» наприкінці 2011 р. [1, с. 233], ні навіть у грудні 2012 р. [3] дослідження Бурдса усе ще не було опубліковане. Тому незрозуміло, чи буде воно, урешті-решт, опубліковано, коли, а головне, у якому вигляді? Однак автор оперує його даними так, неначе результати Бурдсової «ідентифікації» є усім відомим, доконаним та неспростовним фактом. Схоже, що посилатися на неопубліковані, чи навіть незакінчені дослідження у Химки та деяких його колег «по цеху» вважається «переконливим аргументом» у наукових дискусіях [7, с. 434—435, 447—448; 128].
Говорячи про участь у погромі 1 липня дітей та підлітків, Химка робить висновок, що лише деякі з них «просто приєдналися до погрому у пошуках пригод», однак інші були «дитячими солдатами національної революції». Він зазначає, що «у Західній Україні такими дітьми та підлітками-кривдниками, наймовірніше, була молодь, пов’язана з бандерівським рухом» та вказує, що «на Галичині найкраще організованою та найчисленнішою молодіжною організацією, що діяла одразу після відступу совітів, була молодіжна група ОУН (б) (юнацтво), до якої входило підпільних 7000 членів у квітні 1941 р.» [1, с. 233—234]. Однак, і тут Химка знову вдається до перекручувань та не приділяє належної уваги деталям. Так дані про 7000 членів Юнацтва ОУН (б) стосуються не «квітня 1941 р.», а кінця 1941 р.–початку 1942 р., і не лише «Галичини», а усієї території України [40, с. 171; 120, с. 158; 152, с. 137]. Тому, задля створення враження начебто масової участі членів Юнацтва ОУН (б) у погромі 1 липня Химка знову видає бажаний йому розвиток подій за дійсний, не перевіряючи першоджерела походження своєї інформації.
Дуже мало місця у роботі відведено автором дослідженню ролі юрби-шумовиння у погромі 1 липня [1, с. 235—238], однак навіть ту він переважно розглядає через призму «провідної ролі» у погромі української міліції та ОУН (б), на чому постійно наголошує. Посилаючись на дослідження П. Брасса, дослідник говорить про начебто існування між трьома в’язницями Львова та у місті координації дій, що «передбачає загальне планування», яким повинні були займатися «спеціалісти», включаючи «місцевих войовничих ватажків», згадуючи при цьому, що завданням ОУН (б) було «опанувати революційну стихію мас», та докоряючи, що «важко уявити, що міліція ОУН, яка точно була на місці подій у Львові, допустила ці прояви насильства, якби вона принаймні не схвалювала їх» [1, с. 235]. З цього натяку автора створюється враження, що «координацією» та «плануванням» займалися ОУН (б) та УНМ. Однак ця теорія «планування та координації» знову не має нічого спільного з Гільберґовим визначенням «погрому», що укотре засвідчує усю «логічність» та «продуманість» статті. Крім того, навіть розповідь Химки про перебіг «в’язничних заходів» у трьох тюрмах не створює враження такої «координації»: у одних випадках, наприклад, на роботу забирали виключно чоловіків, а у других — також жінок [1, с. 216], у «Бриґідках» відбувалися страти єврейських робітників та дозволялося юрбі знущатися над ними [1, с. 216—217], а у інших тюрмах можливою стратою лише лякали, а насильство з боку юрби припиняли досить швидко [1, с. 218—219] тощо. Також, говорячи про наявних у середовищі юрби лідерів та «войовничих ватажків», дослідник не вказує, що такі могли з’являтися під час погрому з самого натовпу, а не бути наперед підготовленими до цієї ролі. Цитуючи фрагмент Військових інструкцій з Інструкції РП ОУН [1, с. 235, посилання №133], автор знову робить це у своїй звичній манері, вихоплюючи окремий фрагмент з контексту та не зазначаючи, що він, як і самі Військові інструкції, стосується організації антирадянського повстання на території України, а «опанування революційної стихії мас та ситуації» має на меті, по-перше, упорядкувати та організувати на звільненій території життя задля зустрічі «надходящих союзників у зорганізованій формі зо зброєю у руках», а по-друге, створити основи «майбутній Українській армії» [40, с. 113]. Усе це не має жодного відношення до «планування погромів». Докори ж на адресу УНМ у мовчазному схваленні та небажанні припинити погромне насильство спричинені, значною мірою, неналежним дослідженням процедури та механізму створення міліції Львова з боку автора, який навіть не намагався з’ясувати, чи могла міліція за тих умов таке насильство припинити до того, як це увечері 1 липня зробив Вермахт [1, с. 219]? Адже особовий склад УНМ на той момент був небагаточисленним [66, с. 65], не всі з міліціонерів отримали зброю, а належний вишкіл мала дуже незначна їх кількість. Міліція перебувала у стадії мобілізації та організації структури і не могла навіть забезпечити належну охорону важливих об’єктів у місті, запобігти розкраданню майна та забезпечити патрулювання вулиць у місті уночі навіть у наступні після погрому дні [110, с. 117]. До того ж, реальну мілітарну силу в Львові тоді становили лише німецькі підрозділи, які не були зацікавлені у запобіганні чи надто швидкому припиненні антиєврейського насильства, що визнає і сам дослідник [1, с. 238]. Усі ці фактори свідчать про те, що міліціонери навряд чи змогли б запобігти та припинити насильство за відсутності відповідного бажання німців. Максимум, спроби втрутитися у ситуацію з боку погано озброєних та ще гірше вишколених міліціонерів призвели б до зіткнень між ними та німцями, які швидко були б «подавлені» останніми з наступним використанням цього як приводу для початку репресій проти членів УНМ, ОУН (б) та взагалі українського населення, у чому бандерівці не були зацікавлені. Зрештою, чим закінчувалися подібні спроби «припинення насильства» добре ілюструє спогад одного з учасників подій [100, с. 85]. Тому, слушність докору Химки полягає лише у тому, що на той час для УНМ, як і, загалом, ОУН (б) пріоритетними були зовсім інші задачі, пов’язані з організацією структури державних органів, запобіганням розкраданню зброї зі складів та арсеналів, проведенням мобілізації населення до лав створюваної армії тощо, виконанням яких вони займалися.
Що ж до німців як третього учасника погрому 1 липня, то найкраще їхню роль у подіях за Химкою описує фраза з доповіді останнього: «німецькі солдати були також присутні» [2, с. 20]. Дослідженню ролі німців у погромі автор присвятив ще менше місця, ніж карнавальній юрбі, при чому левову частку четвертого розділу знову займають намагання прив’язати до «організаторів погрому» ОУН (б) за допомогою сумнівних припущень про чи-то запозичення досвіду «литовських націоналістів, які були у контакті і з ОУН, і з СС», чи-то німецького посередника на кшталт Ганса-Йоахіма Баєра, унаслідок чого ОУН начебто «відреагувала на висловлені Гейдрихом побажання» щодо погрому. Химка навіть висловлює думку, що «під час погрому оунівці потурбувалися, як показують фотографії, поставити міліціонерів у цивільному на громадські ролі» [1, с. 241]». Утім, жодне з вищевказаних припущень не є доведеним* {* Показово, що обстоюючи у доповіді ту ж саму тезу про «координацію дій» між ОУН (б) та німецькими службами безпеки, автор обійшовся без будь-яких «посередницьких ланок». Утім, по суті, він і там не зміг обґрунтувати її чимось більшим, ніж власне припущення та бажання саме такого розвитку подій [2, с. 4].}.
Наостанок, слід відзначити, що основна теза дослідника про те, що у погромі «провідну роль» начебто грала українська міліція, далеко не нова. Ще наприкінці 40-х років ХХ століття позицію, що айнзацкоманди у Львові начебто тільки допомагали місцевій міліції «карати винних» за енкаведистські розстріли обстоював під час Нюрнберзького процесу у справі айнзацгруп Ервін Шульц [48, с. 77—78], що, утім, не допомогло йому уникнути покарання.
Підводячи підсумок, слід зазначити, що багато важливих деталей, пов’язаних з причинами та перебігом погрому, лишилися поза увагою дослідника. Наприклад, він навіть не спробував з’ясувати, чому очевидці у першу чергу бачили у погромниках «українців», зокрема, «міліціонерів», а також наскільки обґрунтованою є така їхня ідентифікація. Хоча після невдалої спроби нападу бандерівського підпілля на тюрми Львова для визволення ув’язнених там людей, у місті посилили заходи безпеки, розпочалися арешти українців, а радянська пропаганда змальовувала останніх як терористів та фашистських посібників [29, с. 82; 86, с. 325—326], відголоски чого можна знайти навіть у післявоєнних єврейських джерелах [36, с. 34]. Тому не було нічого дивного у тому, що погромники асоціювалися у очевидців у першу чергу з «українцями».
Не приділив автор також належної уваги підставам, процедурі створення, чисельності та функціональним обов’язкам української міліції Львова. Не дослідженим лишився і той факт, як саме погромники відрізняли єврейські помешкання у Львові серед інших будівель, хоча відповідні дані можна знайти навіть у використаних Химкою джерелах [29, с. 114].
Автор не приділив жодної уваги як одному з факторів погромного насильства впливу на суспільну думку мешканців Львова довоєнної антисемітської пропаганди з боку окремих польських партій, зокрема, так званих «ендеків», та довоєнній політиці Польщі по відношенню до євреїв [17, с. 18; 40, с. 334; 102]. За лаштунками роботи лишився і такий важливий аспект, як перешкоджання радянськими органами євреям з західних районів СССР тікати на схід [29, с. 86—87; 153], що значно зменшило б число жертв Голокосту. Фактор енкаведистських розстрілів у тюрмах Львова та число їх жертв, віднайдених після відкриття в’язниць, узагалі відсунутий дослідником на другий план, хоча побачене впливало навіть на поведінку та бойовий дух німецьких солдатів [154, с. 310—312]. Зате події, які містили ознаки вуличного насильства, однозначно віднесено до єврейського погрому, хоча насправді не усі вони могли насправді бути такими.
Статтю побудовано, загалом, на післявоєнних єврейських спогадах, до яких продемонстровано некритичне ставлення за відсутності їх системного аналізу. При цьому лише незначною мірою використано документальні джерела. Зокрема, документи ОУН (б) цитовано фрагментарно та вибірково, не використано ряду важливих німецьких документів, як, наприклад, Звіт начальника поліції безпеки та СД з СССР від 2 липня 1941 р. [109, арк. 28—29]. Не згадано узагалі про жодні документи польського підпілля, наприклад, звіт генерала Ґрот-Ровецького, складений у вересні 1941 р., у якому вказується, що арешти та гнання євреїв до тюрем у Львові здійснювалися місцевим шумовинням [11, с. 135]. Не використано також великого масиву свідчень, зібраних Надзвичайною державною комісією з встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників, а також Комісією з історії Вітчизняної війни АН УССР, хоча окремі з них нескладно знайти навіть у Інтернеті [83, арк. 1—16; 92, арк. 78—89; 98, арк. 1—14; 155, арк. 120—133; 156, арк. 1—30].
За рахунок цього, а також тенденційного тлумачення, перекручування, дрібного пересмикування, використання натяків та залишення за лаштунками роботи важливих деталей, а також висунення цілого ряду необґрунтованих та сумнівних припущень, суттєво перебільшена роль у подіях як бандерівського крила ОУН, так і української міліції. Доводиться констатувати, що у своїй роботі Химка поставив за мету не сумлінно, об’єктивно та ґрунтовно розібратися у суті питання, а лише усіма можливими способами «навісити» на українську міліцію, а через неї на ОУН (б) «провідну роль у погромі» та повідомити про це якнайширшому загалу, не зважаючи на факти, які йдуть урозріз з такою концепцією. Основний упор зроблено не на скрупульозний аналіз джерельної бази, а на те, аби сильніше вдарити на емоції читачів, змушуючи останніх сприймати тези дослідника не стільки на логічному чи аналітичному, скільки на емоційному рівні.
Не до кінця з’ясовано дослідником справжні масштаби погрому та кількість його жертв. Фактично, застосоване Химкою для цілей роботи Гільберґове визначення «погрому» ним же самим у статті постійно заперечується. Тому не дивно, що для автора «Львівського погрому» у підсумку мета влаштованого погрому так і залишилася неясною [1, с. 242].
Загалом, Химка зробив спробу вмістити у порівняно невелику статтю дослідження складного, багатогранного та суперечливого явища. Однак, своїми маніпуляціями, схильністю до змішування у купу різних подій, пересмикуваннями, перекручуваннями, необґрунтованими припущеннями та залишенням за лаштунками роботи великого масиву важливих факторів та джерел він суттєво знизив цінність своєї статті. Таким чином, по суті єдиним безперечно корисним наслідком появи статті є введення в науковий обіг низки спогадів про події у Львові улітку 1941 р. Однак для досягнення такого результату не потрібно було писати тенденційну статтю, а достатньо було просто видати збірку таких спогадів з авторською передмовою, у якій пояснювалося б, звідки походять ці спогади та ким є люди, яким вони належать.
Подяки:
Насамкінець кілька слів подяки тим, без чиєї допомоги ця робота ніколи не побачила б світ. Це колеги henyk, k_kombinator, oksana107, oles_maasliouk, otec_fyodor_mp, skagenij, tin_tina, vasovl та інші члени ua_shtab, які допомагали у пошуку джерел, їх аналізі та з’ясуванні окремих суперечливих місць.
Також велика подяка п. Тарасу Гунчаку за допомогу в отриманні ряду важливих джерел та п. Сергію Музичуку за роз’яснення окремих аспектів створення та діяльності української міліції.
Окрема подяка самому п. Джону-Полу Хімці, який люб’язно погодився надати деякі використані ним у «Львівському погромі» джерела для ознайомлення та аналізу.
Перелік скорочень та абревіатур:
ЗУЗ — західноукраїнські землі.
НКВД — Народный комиссариат внутренних дел (Народний комісаріат внутрішніх справ).
РП ОУН — Революційний провід ОУН.
СССР — Союз Советских Социалистических Республик (Союз Радянських Соціалістичних Республік).
УДП — Українське державне правління.
УНМ — Українська народна міліція.
УНРА — Українська національна революційна армія.
УССР — Украинская Советская Социалистическая Республика (Українська Радянська Соціалістична Республіка).
Перелік посилань:
[1] John-Paul Himka. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd. Canadian Slavonic Papers/Revue canadienne des slavistes. Vol. LIII, Nos 2—3-4, June-September-December 2011/ juin-septembre-decembre 2011, pp. 209—243;
[2] John-Paul Himka. The Lviv Pogrom of 1941. Paper for ASN Convention, April 2011, pp. 1—25;
[3] http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/;
[4] http://krytyka.webukraine.com.ua/uk/articles/borotba-ivana-himki-z-ukray...
[5] http://ukrpohliad.org/komentari/vidkry-ty-j-ly-st-do-dr-v-kravchenka-dy-...
[6] http://volianarodu.org.ua/uk/Vystupy/Askold-Lozynskyy-Nepravda-v-Ukrajin...
[7] Джон-Пол Химка. Дружественные вмешательства: борьба с мифами в украинской истории ХХ в.// Историческая политика в ХХI веке: Сборник статей. — М.: Новое литературное обозрение, 2012, c. 421—454;
[8] Іван Химка. Достовірність свідчення: Реляція Рузі Ваґнер про Львівський погром влітку 1941 р. // Голокост і сучасність, №2(4) 2008, c. 43—79;
[9] Джон-Пол Химка. Молодому поколінню трудно вірити, що націоналісти робили все те, що я й інші дослідники описуємо. Інтерв’ю журналу соціальної критики «Спільне/Commons» від 30 червня 2010 р. на http://commons.com.ua/?p=8555;
[10] Химка Іван-Павло. Скільки людей загинуло під час Голоду і чому це важливо? на http://www.mankurty.com/statti/golod.html;
[11] Холокост (Шоа). Убийство евреев в 1933—1945 гг. Документы, свидетельства, литература. Антология. Т. 1. Уничтожение. Составитель и редактор Анатолий Кардаш (Аб Мише). Издатель Иосиф Бегун. Научные консультанты: д-р Ицхак Арад (Яд ва-Шем), д-р Леон Волович и д-р Людмила Дымерская-Цигельман (Еврейский университет в Иерусалиме), 409 c.;
[12] Dieter Pohl. «Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine — A Research Agenda» // «Shared History — Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939—1941», ed. by Eleazar Barkan, Elizabeth A. Cole and Kai Struve. Leipzig: Leipziger Universitatsverlag, 2007), pp. 305—313;
[13] The Shoah in Ukraine: History, Testimony, Memorialization. ed. by Ray Brandon and Wendy Lower. Indiana Press/US Holocaust Memorial Museum, 2008, 378 p.;
[14] Великий тлумачний словник сучасної української мови. Укладач і головний редактор В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002, 1440 c.;
[15] Кость Паньківський. Від держави до комітету. — Нью-Йорк — Торонто: Життя і мислі, книга 10, 1970 р., 151 c.;
[16] Кость Паньківський. Роки німецької окупації. — Нью-Йорк — Торонто: Життя і мислі, книга 7, 1965 р., 480 c.;
[17] Жанна Ковба. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Видання третє, виправлене і доповнене. — К. 2009, 296 c.;
[18] Жанна Ковба. Останній рабин Львова. Єзекіїль Левін. — Львів — Київ: «Дух і Літера». Всеукраїнський єврейський благодійний фонд «Хесед-Ар’є», 2009, 184 с.;
[19] Степан Макарчук. Зміни в етносоціальній структурі населення Львова в першій половині ХХ століття. // Львів: місто — суспільство — культура: Збірник наукових праць / За редакцією Олени Аркуші й Мар'яна Мудрого. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. — Т. 6: Львів — Краків: діалог міст в історичній ретроспективі. — (Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск 2007). — С. 445—55;
[20] Філіп Фрідман. Винищення львівських євреїв. // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №58, 2009 р., c. 126—152;
[21] д-р Філіп Фрідман. Винищення Львівських євреїв. Видання Центральної Єврейської Історичної комісії при Центральному Комітеті Польських Євреїв №4 на http://www.mankurty.com/fridua.html;
[22] Ярослав Стецько [Зиновій Карбович]. Жидівство і ми // Новий шлях, 8 травня 1939 р.;
[23] Ярослав Стецько. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. — Торонто, 1967 р., 465 c.;
[24] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. — Львів-Київ: Піраміда, 2001;
[25] Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1 / Упорядкування і передмова Володимира Косика. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997 р., 384 c.;
[26] Володимир Косик. Гарвард патронує ненаукові методи історичного дослідження. // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, збірник 1. — Львів: Видавництво «Мс», 2003, стор. 176—190;
[27] Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993, 660 c.;
[28] Джон Армстронг. Украинский национализм. Факты и исследования / Пер. с англ. П. В. Бехтина. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2008, 368 c.;
[29] Євген Наконечний. Шоа у Львові. — Львів: ЛА «Піраміда», 2008, 284 c.;
[30] Александр Дюков. Второстепенный враг. ОУН, УПА и решение «еврейского вопроса» / Фонд «Историческая память». — 2-е изд. испр. и доп. — М., 2009, 176 c.;
[31] Сообщение Чрезвычайной Государственной комиссии по установлению и расследованию злодеяний немецко-фашистских захватчиков. О злодеяниях немцев на территории Львовской области. // Красная звезда, 23 декабря 1944 г., №302 [5982];
[32] Trial of the major war criminals before the International Military Tribunal Nurnberg 14 November 1945 — 1 October 1946. Volume VII. Official text in the English language. Published at Nurnberg, Germany 1947, 602 p.;
[33] Андрій Боляновський. Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти, міфи, розслідування: монографія / А. Боляновський. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011, 188 c.;
[34] Дмитро Ґонта. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р. Ельванґен. Конкурс №40. — Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. Арк. 40—1 — 40—43;
[35] AZIH, 302/26, Lejb Wieliczker;
[36] Leon Weliczker Wells. The Janowska Road. The Macmillan Company, New York, 1963, 340 p.;
[37] Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С.В. Кульчицький (відп. ред.). — К.: Наук. думка, 2005, 495 c.;
[38] ОУН в 1941 році. Документи. В 2-х ч. Ч. 1. / Упорядники О.Веселова, О.Лисенко, І.Патриляк, В.Сергійчук. Відп. ред. С.Кульчицький. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2006, 281 c.;
[39] Іван Патриляк. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. // Український історичний журнал, 2001 р., №4;
[40] Іван Патриляк. Військова діяльність ОУН (б) у 1940—1942 роках. — Київ, 2004, 598 c.;
[41] Іван Патриляк. Встань і борись! Слухай і вір…: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939—1960 рр.): Монографія / Центр дослідження визвольного руху. — Львів: Часопис, 2012, 592 c.;
[42] Алла Лазарева. Зрадниць буде скарано // Український журнал. Інформаційний культурно-політичний місячник для українців у Чехії, Польщі та Словаччині, №5 (46), 2009, c. 25—28;
[43] Лариса Крушельницька. «Рубали Ліс… (Спогади галичанки)». Львів: видавництво «Астролябія», 2008 р., третє доповнене видання, 260 c.;
[44] Die Deutsche Wochenschau Nr. 566 на http://www.youtube.com/embed/JssX0hAvK0E (доступно станом на 06.07.2012 р.);
[45] Bogdan Musial. Bilder einer Ausstellung Anmerkungen zur Wanderausstellung “Vemichtungskrieg. Verbrechen der Wehrmacht 1941 bis 1944” // Vierteljahrshefte fur Zeitgeschichte 47.4 (October 1999), pp. 563—591;
[46] Bogdan Musial. «Konterrevolutionare Elemente sind zu erschie?en»: Die Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges in Sommer 1941». Berlin: Propylan, 2000, 349 p.;
[47] Eliyahu Jones. Zydzi Lwowa w okresie okupacji 1939—1945. Lodz: Oficyna Bibliofilow, 1999, 62 s.;
[48] Eliyahu Jones. Smoke in the Sand: The Jews of the Lvov in the War Years 1939—1944. Jerusalem and New York: Gefen, 2004, 390 p.;
[49] Jan T. Gross. Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland. Princeton: Princeton University Press, 2001, 214 p.;
[50] Jurgen Matthaus. Operation Barbarossa and the Onset of the Holocaust // The Origins of the Final Solution: The Evolution of Nazi Jewish Policy, September 1939–March 1942, by Christopher R. Browning, with contributions by Jurgen Matthaus. Lincoln and Jerusalem: University of Nebraska Press and Yad Vashem, 2004, 615 p.;
[51] Raul Hilberg. The Destruction of the European Jews. Chicago: Quadrangle Books, 1961, 788 p.;
[52] Янінa Гешелес. Очима дванадцятирічної дівчинки — К.: Дух і Літера, 2011. — 96 с.;
[53] http://kalender-365.de/kalendar.php?yy=1941;
[54] http://mapia.ua/ua/features/dilnitsya-obrobki-sortuvannya-ta-dostavki-po...
[55]http://www.lviv.ukrposhta.com/www/upost_lviv.nsf/%28documents%29/8FE3F4636616F8ADC22573B1003C2B27;
[56] Евгений Мухтаров. Песни нашей Победы. // Четыре года из тысячи: Ярославцы в Великой Отечественной войне. Альманах. Вып. 1./ Под ред. П. Стряхилева; Вступ. статья д.и.н. проф. Ю. Ю. Иерусалимского; Авт.: А. Власов, А. Кононец, С. Рябинин, Е. Мухтаров, Д. Озерова. — Ярославль: Ярновости, 2010. — с. 23—76 на http://yarportal.ru/topic114583.html&st=0;
[57] http://www.cine-holocaust.de/cgi-bin/gdq?efw00fbw000826.gd;
[58]http://maps.google.com.ua/maps?q=%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0+%D0%BB%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B0+%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F+%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0&hl=uk&gbv=2&gs_sm=3&gs_upl=1360l4735l0l4844l22l19l0l8l8l0l235l1828l0.4.6l10l0&um=1&ie=UTF-8&hq=&hnear=0x473add6ff85b3223:0x148038296503c6c9,%D0%B2%D1%83%D0%BB.+%D0%9A%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0,+%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2,+%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0+%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C&gl=ua&ei=UH05T54Dj6vxA-7uuMkC&sa=X&oi=geocode_result&ct=title&resnum=1&ved=0CBIQ8gEwAA;
[59] http://www.poshuk-lviv.org.ua/prison/lviv/lonckogo.htm;
[60] Дмитро Малаков. Київ. 1939—1945. Фотоальбом. — К.: Кий, 2005, 464 c.;
[61] Дмитро Малаков. Кияни. Війна. Німці. — К.: Амадей, 2008, 364 c.;
[62] http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/10/38340/;
[63] http://photoshare.ru/photo3818388.html (доступно станом на 22.01.2013 р.);
[64] http://photoshare.ru/photo3818395.html (доступно станом на 22.01.2013 р.);
[65] http://photoshare.ru/photo3818426.html (доступно станом на 22.01.2013 р.);
[66] Сергій Рябенко. До питання створення української міліції у Львові улітку 1941 р. на http://independent.academia.edu/SergiiRiabenko/Papers/1558331/_1941_;
[67] Оксана Минайленко, Сергій Рябенко. Пастка для дослідників. До питання про ґрунтовність джерелознавчого аналізу в зарубіжній історіографії українського націоналістичного руху. на http://www.academia.edu/1243023/_i_i_._;
[68] Karel C. Berghoff and Marco Carynnyk. «The Organization of Ukrainian Nationalists and its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys» (Harvard Ukrainian Studies 23, no. 3—4 (1999): 149—84;
[69] Сборник боевых документов Великой отечественной войны. Выпуск 36. — Военное издательство Министерства обороны Союза ССР. М.: 1958, 363 c.;
[70] Доклад о служебной деятельности 233 полка Конвойных войск НКВД за период военных действий с 22.6.41 по 29.7.41. (РГВА, ф. 40631, оп. 1, спр. 2, арк. 46—53);
[71] http://strubcina.narod.ru/page10/p10_05_ru.html;
[72] http://history.lviv.travel/photo_detail/16;
[73]http://maps.google.com.ua/maps?q=%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D1%89%D0%B0+%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BA+%D0%B2%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F+%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B0&hl=uk&ie=UTF8&ll=49.841124,24.031134&spn=0.006822,0.013754&sll=49.841594,24.031692&sspn=0.006822,0.013754&t=m&z=16;
[74] Інтерв’ю з Тамарою Браницьки, 1922 р.н., записане кореспондентом Фундації «Шоа» 21.04.2001 р.; в електронному вигляді на:
http://www.youtube.com/watch?v=cCVVPYktQyA&list=PL8273A4028E0BC70B&index... (фрагмент 2);
[75] Спогади Лєшека Леона Алерганда на Сайті Асоціації «Діти Голокосту у Польщі»: http://www.dzieciholocaustu.org.pl/szab58.php?s=en_myionas_09.php;
[76] http://territoryterror.org.ua/uk/archive/photo-archive/photo/?pictureid=146 (доступна станом на грудень 2012 р.);
[77] http://collections.yadvashem.org/photosarchive/en-us/47841.html (доступна станом на січень 2013 р.);
[78] Наталя Яхненко. Від Бюра до Бриґідок. Трохи спогадів з 1939—1941 років Львів. Бераля-Мюнхен: 1986, 264 c.;
[79] Gabriele Lesser. «Haniebne czymy beda pomszczone». Pogromy Zydow w Galicji Wschodniej latem 1941 roku. // Obludnik Powszechny (8), 3011.2002;
[80] Олег Романів, Інна Федущак. Західноукраїнська трагедія. 1941. Львів — Нью-Йорк, 2002, 431 c.;
[81] Богдан Казанівський. Шляхом Легенди. Спомини. — Львів: Кальварія, 2007. — 311 с.;
[82] ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 57;
[83] ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 280.
[84] http://www.youtube.com/watch?v=9dDONW2EU3Y (доступно станом на січень 2013 р.);
[85]http://digitalassets.ushmm.org/photoarchives/detail.aspx?id=1153801&search=Lemberg&index=2;
[86] Спогад молодої журналістки М. П. // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №66, 2011 р., стор. 325—327;
[87] АГІБ МВС України. Колекція документів на сайті: http://poshuk.lviv.ua/ukr_docs_p_1_p_6.html;
[88] Спогади колишньої політув’язненої Ольги Попадин (дівоче прізвище — Заболотська). Інтерв’юер — Тарас Чолій, відео оператор — Богдан Іванський, дата запису: 25.07.2009 р., установа: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору». http://www.youtube.com/watch?v=s8hEfXaw0NU&feature=relmfu;
[89] Спогади колишньої політув’язненої Марії Чунис (дівоче прізвище — Стара). Інтерв’юер — Тарас Чолій, відео оператор — Володимир Чопик, дата запису: 17.02.2009 р., установа: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору». http://www.youtube.com/watch?v=ckZOifS_j2k&feature=related;
[90] Кривавий танок. // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №66, 2011 р., стор. 332—342;
[91] AZIH, 301/2299, Herman Katz;
[92] Стенограма запису спогадів д-ра філософських наук Пилипа Лазаровича Фрідмана вченим секретарем Комісії з історії Вітчизняної війни АН УССР 22.01.1946 р. ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 3. — Спр. 246;
[93] Біографія Філіпа Фрідмана у Електронній єврейській енциклопедії — інтернет-версії Короткої єврейської енциклопедії російською мовою (КЄЕ) в 11 томах, Єрусалим, 1976—2005, т. 9, кол. 444—445, на сайті: http://www.eleven.co.il/article/14367;
[94] Інтерв’ю з Куртом Левіном, 1925 р.н., записане кореспондентом Фундації «Шоа» 30.01.1997 р.; в електронному вигляді на http://www.youtube.com/watch?v=RUBKuLL0rGc (доступно станом на січень 2013 р.);
[95] Kurt Lewin. Przezylem. Saga Swietego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa. Warszawa, 2006, 188 s.;
[96] Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане. Упор. Ж. Ковба, наук. ред. М. Феллер. К.: Дух і літера, 2003 на сайті: http://www.judaica.kiev.ua/Kahane/Kahane_04.html;
[97] Ярослав Білінський. Історія і Сучасність. Причинок до студії українсько-єврейських взаємин під час Другої світової війни (Реакція на телевізійну програму «Голокост» // Часопис «Сучасність», вересень 1978 — ч. 9 (213), c. 47—68;
[98] Стенограма запису спогадів д-ра історичних наук зав. відділу інституту історії України АН УРСР у м. Львові, проф. Крип’якевича Івана Петровича. ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 73;
[99] План в’язниці «Бриґідки» на http://www.territoryterror.org.ua/uk/archive/photo-archive/photo/?pictur...
[100] Роман Волчук. Спомини з передвоєнного Львова і воєнного Відня. — К.: Критика, 2011, 184 c.;
[101] Карта Львова станом на 1941 рік на сайті: http://lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=99 (доступно станом на січень 2013 р.);
[102] Климентій Федевич. Українці і політичний терор у Польщі у 1920—1939 роках на http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?ukrayintsi_i_politichniy_teror_u...
[103] Jacob Gerstenfeld-Maltiel. My private war: One Man’s Struggle to Survive the Soviets and the Nazis. London: Vallentine Mitchell& Co. Ltd., 1993;
[104] http://www1.yadvashem.org/yv/ru/righteous/statistics.asp (доступно станом на січень 2013 р.);
[105] Яків Гоніґсман. Катастрофа львівського єврейства 1941—1944 // Незалежний культурологічний часопис «Ї», №58, 2009 р., c. 160—192;
[106] Яков Хонигсман. Катастрофа єврейства Западной Украины. — Львов, 1998. — 352 с.: ил.;
[107] Gabriel N. Finder and Alexander V. Prusin. Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian police and the Holocaust // East European Jewish Affairs, 34:2, 95—118, 2004;
[108] Руслан Забілий. Як КГБ «дописував» спогади повстанців. на сайті: http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/03/15/31535/;
[109] Національний архів Республіки Білорусь. — Ф. 1440. — Оп. 3. — Спр. 943.
[110] Роман Ільницький. Думки про українську визвольну політику. — Гадяч. Видавництво «Гадяч», 2007 р. — 516 с.;
[111] Олександр Зайцев. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. — К.: Дієз продукт, 2012. — №1 (502). — с. 89—101;
[112] Кость Бондаренко. Фашизм в Україні. До історії проблеми // Українські варіанти. — 1997. — №2. — с. 74—82;
[113] Bogumil Grott. Nacjonalizm Organizacji Ukrainskich Nacjonalistуw jako faszyzm // Rуzne oblicza nacjonalizmуw: polityka — religia — etos. — Krakуw, 2010. — S.257–268;
[114] Георгій Касьянов. Ідеологія ОУН: Історико-ретроспективний аналіз // Український історичний журнал. — 2004. — №1. — с. 29—42;
[115] Alexander Motyl. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism. 1919–1929. — Boulder, 1980. — p.162–173;
[116] Тарас Гунчак. Ключові проблеми історіографії Другої світової війни.— УВС ім. Ю. Липи. — Київ, 2011 — с. 45—76;
[117] Володимир В’ятрович. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. — Львів: Видавництво «Мс», 2006, 144 c.;
[118] Володимир В’ятрович. Проти «оунівсько-сіоністської співпраці». Спроби загострення українсько-єврейських стосунків радянськими спецслужбами // Український визвольний рух. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2011. — Збірник 15. — с. 251—263;
[119] Володимир В’ятрович. Історія з грифом «Секретно». — Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011, 328 c.;
[120] Анатолій Кентій. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929—1941 рр.). К, 1998. — 201 с.;
[121] Анатолій Кентій. Збройний чин українських націоналістів. 1920—1956. Історико-архівні нариси. — Т. 1. Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920—1942. — К., 2005. — 332 с.;
[122] Orest T. Martynowych. Sympathy for the Devil: The Attitude of Ukrainian War Veterans in Canada to Nazi Germany and the Jews, 1933—1939,” in Rhonda Hinther and Jim Mochoruk, eds., Re-Imagining Ukrainian Canadians: History, Politics and Identity (Toronto: University of Toronto Press, 2011), 173—220;
[123] ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 2. — Спр. 39;
[124] Александр Гогун. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / Автор. перекл. з англ. Т. Цимбал. — К.: Критика, 2011. — 455 с. // Голокост і сучасність: Студії в Україні і світі. 2011. №2 (10).;
[125] Петро Мірчук. Нарис історії Організації Українських націоналістів. Перший том 1920—1939. За редакцією Степана Ленкавського. Українське видавництво Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968, 639 c.;
[126] ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 446. — Арк. 107—116;
[127] Vladimir Melamed. Organized and Unsolicited Collaboration in the Holocaust // East European Jewish Affairs, 37:2, 2007, 217—248 pp.;
[128] http://www.opednews.com/articles/Katyn-in-Reverse-in-Ukrain-by-Ivan-Katc...
[129] Микола Міхновський. Х заповідей УНП // Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ ст.: Хрестоматія. / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1996, 800 c.;
[130] ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 233;
[131] http://www.davno.ru/posters/1942/poster-1942e.html;
[132] http://www.davno.ru/posters/1943/poster-1943f.html
[133] http://sovmusic.ru/p_view.php?id=162;
[134] Константин Симонов. Убей его // Красная звезда. — Центральный орган Народного комиссариата обороны Союза ССР, 18.07.1942 г. — №167 (5231). — с. 3;
[135] Илья Эренбург. Убей // Красная звезда. — Центральный орган Народного комиссариата обороны Союза ССР, 24.07.1942 г. — №172 (5236). — с. 4;
[136] Ведомости Верховного Совета СССР, 1942 г. — №40;
[137] Іван Фостій. Діяльність ОУН на Буковині у 1940—1941 рр. на http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog%5Cdocument?id=42164;
[138] Wincenty Urban. Droga krzyzowa Archidiecezji Lwowskiej w latach II wojny swiatowej, 1939—1945. Wroclaw: Semper Fidelis, 1983, 139 s.;
[139] Malgorzata Gizejewska. Polacy na Kolomie 1940—1943. Warszawa: Instytut Studiow Politycznych Polskiej Akademii Nauk, 1997, 269 s.;
[140] http://www.naszawitryna.pl/jedwabne_149.html (доступно станом на січень 2013 р.);
[141] The Historiography of the Holocaust, ed. by Dan Stone. Royal Holloway, University of London, printed and bound in Great Britain by Antony Rowe Ltd, Chippenham and Eastbourne, 2004;
[142] Оксана Винник. Дитячі голоси: свідчення тих, хто пережив Голокост у Львові на http://www.uamoderna.com/md/179;
[143] Leo Heiman. They saved Jews: Ukrainian Patriots Defied Nazis // Ukrainian Quarterly 17.4 (Winter 1961), pp. 320—332;
[144] Остап Тарнавський. Літературний Львів, 1939—1944: Спомини / Передм. М. Ільницького. — Львів: Просвіта, 1995, 136 c.;
[145] Юрій Шевельов. Я — мене — мені… (і довкруги) / Ю. Шевельов. — Харків; Нью-Йорк, 2001. — Т. 1., 428 c.;
[146] http://www.ji.lviv.ua/n36—1texts/gwara.htm;
[147] Західня Україна під большевиками (ІХ.1939-IV.1941) / За ред. Мілени Рудницької. — Нью-Йорк, 1958, 494 c.;
[148] Мирослав Семчишин. З книги Лева. Український Львів двадцятих — сорокових років: Спомини / ред. вид. Олег Романів. — Львів, 1998, 146 с.;
[149] Павло Солодько. Лекція про "фашиста" Бандеру. Конспект і хронологія скандалу на http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/5/75689/;
[150] ДАЛО. — Ф. Р12. — Оп. 1. — Спр. 150;
[151] Roman Wysocki. Organizacja Ukrainskich Nacjonalistow w Polsce w Latach 1929—1939. Geneza, struktura, program, ideologia. — Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curi-Sklodowkiej, 2003, 433 s.;
[152] Мирослав Прокоп. Україна і українська політика Москви. Частина І: Період підготовки до другої світової війни. Мюнхен: Видавництво «Сучасна Україна», 1956. — 176 с.;
[153] Дов Левин. Судьбоносное решение: бегство евреев во внутренние районы СССР летом 1941 года на http://www.historicus.ru/529/;
[154] Роберт Кершоу. 1941 год глазами немцев. Березовые кресты вместо Железных. — М.: Яуза, 2010, 544 c.;
[155] ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 243;
[156] ЦДАГО України. — Ф. 166. — Оп. 2. — Спр. 277.
Джерело: Історична правда
Додано 25.02.2013