Political commentator Mykola Riabchuk describes a presentation of a documentary film about Mykola Khvylovyy, a talented Ukrainian writer, who committed suicide in 1933, during the Holodomor, at the peak of the USSR’s battle with “bourgeois nationalism”. During the discussion that followed he asked an SBU (Ukraine’s Security Service) officer that was present how come the names of the [Soviet] agents involved had been obliterated? The officer smiled and replied, “What kind of secret service would this be if we gave up the names of our agents?” The fact that agents of the Soviet NKVD could in no way be considered ours was so obvious to Riabchuk that he did not continue the discussion. Yet this officer honestly did not understand this. To him, despite all their crimes, these special services were institutionally the predecessors of his SBU, and so “good or evil, yet they were ours”. What is more embarrassing, this did not occur under presidents Kuchma or Yanukovych, but at the time of Yushchenko’s term, who had placed Valentyn Nalyvaichenko at the head of the SBU and who expended much effort at uncovering Soviet crimes, including recognition of the Holodomor as genocide.
The strange process of transition from subjugated colony to “independence” that occurred in 1991 is little understood to those not steeped in the knowledge of the language and all things Ukrainian. But to make this understandable I must begin with what came before -- I take the reader to the beginnings of Muscovite bolshevik rule in Ukraine.
Official statistics show that in July of 1918 there were 4354 Bolsheviks in Ukraine, and only a handful of them were Ukrainian. Even 5 years later, in the Ukrainian SSR, the Ukrainians in the Communist Party of Ukraine made up but 23%. This low representation in what was being presented as a “Ukrainian” state was even lower when it came to the Spearhead of the party -- the CheKa-GPU-NKVD security services. No Ukrainian ever headed the political secrecy department of Soviet security: in Ukraine out of 9 leaders of the time, 7 were Jewish, one was Russian and one was Armenian. NKVD documents revealed by researchers Yuriy Shapoval and Volodymyr Prystaiko illustrate the most cynical separation of the occupying government from the populace they were ruling. Even when imitating “Ukrainization”, “Internationalism”, and “support for national cultures”, in secret documents amongst themselves the regime spoke in a language (Russian of course) where the word “Ukrainian” was synonymous with “nationalist” and thus “enemy”. It was obvious that “Ukrainians” in this sense were the hated “others” who had to be destroyed or subjugated.
Soviet special security services in all their reincarnations from the CheKa to the KGB served not only the interests of the totalitarian state which fought all deviation of thought, but also of the Imperial State that had to maintain the obedience of subjugated nations and territories, attempting as much as possible to homogenize them not only politically but also culturally and linguistically. Over time the terminology of the NKVD was modified so that instead of the ethnic category “Ukrainian” there appeared the euphemism “bourgeois nationalist” borrowed from the party’s “internationalist” propaganda. Formally this euphemism introduced a strictly ideological (in place of ethnic) description of the enemy, although the object of this description remained unchanged: the self-aware segment of the Ukrainian ethnos with a defined national identity and a linguo-cultural separateness. This same model was employed in the repression of other nations by representing the regime’s antinational policy as antinationalist. For that matter Stalin’s struggle against “cosmopolitanism” and eventually his “ant Zionist” propaganda became similar euphemistic covers for official anti-Semitism.
And so the destruction of national self-consciousness, independence and separateness of non-Russian nations was accomplished under the banner of the “struggle with bourgeois nationalism”. The official correct alternative was “proletarian internationalism” which meant, in Soviet parlance, the denial of the colonized ethnoses of any national identity and a recognition by them of unwavering loyalty to the colonizers – to the point of identifying oneself with one’s oppressor and accepting his sense of superiority over you. The battle with “bourgeois nationalism” was thus in fact a battle with the Ukrainian nation, not only by propaganda but also by means of security police as “bourgeois nationalism” was classed as a criminal offence. To the last days of the USSR, the Soviet security structure battled this “bourgeois nationalism” -- collected denunciations, collected informers, and invented provocations. It considered the Ukrainian movement its greatest opponent.
Cosmetic Changes
The independent Ukrainian state that appeared as a result of the collapse of the USSR was a hybrid creation, which at the institutional level was a continuation of the Ukrainian SSR, but on the symbolic level bore all the accoutrements of the (briefly) independent Ukrainian National Republic of 1918-1920. At the core of this hybrid contraption was an understood compromise between the opposition national democrats and the opportunistic faction of the ruling nomenclature, in other words between a national (Ukrainian) elite and the territorial (Imperial) elite. The national elite acquired the symbolic context of a new state and its legitimization; while the territorial elite got to control its institutional continuity and thus the strictly cosmetic character of any post-communist and post-colonial changes. The Soviet KGB was renamed the SBU without any lustration nor any changes in personnel! On the practical level the repressive functions of the organization were greatly limited, but in its place the business-corruptional component expanded as a result of the growth of oligarch-capitalism and the use of the SBU to settle accounts. In reality this organization remained Soviet in terms of personnel as well as in their activities.
The murder of the Ukrainian singer Ihor Bilozir by a young ukrainophobe son of an SBU officer for singing in Ukrainian in a Lviv bar serves as but one example of the mentality of this “nationalized” but not “national” police force. “Why are you singing in Ukrainian?” asked the son, himself an SBU operative. Bilozir continued singing. The ruffian smashed his head in.
And educating a fresh generation of oppressors is a book by V. Zuev and I. Kulaga, meant for both the SBU and the general public titled (in Russian of course) “Organs of State Security in the Donetsk Oblast’”. It proudly recites the achievements of the knights of Dzerzhinsky (creator of the CheKa): “In the years of the first five year plans and the collectivisation of agriculture, the enemy could no longer fight openly with arms as it could in the early 1920’s. Now he was masked as a civil servant, an activist, a professional union worker, and a specialist in management. It was difficult to identify him. But the CheKists were able to discover the class enemy wherever he hid.” All the key events of the “fatherland’s” history are told in a similar vein. “In the first quarter of 1937 they uncovered 112 criminal organizations and liquidated 587 people”. The fact that these people who became corpses with shattered bones and bullet-holed skulls were once living persons, and that their “crimes” were as fictitious as the courage of the NKVD never crossed the mind of these authors. They proudly write of the struggle against dissidents in the 1960’s, against the samvydav literature, and against the smuggled foreign books.
One such homegrown dissident, the poet and prisoner of conscience Vasyl’ Stus who was tortured to death in 1985 in a Soviet concentration camp wrote about the KGB: “I accuse the KGB as an organization that is openly chauvinist and anti-Ukrainian because it has silenced my nation. The court proceedings of 1972-73 in Ukraine -- were prosecutions against man’s thoughts, against the very process of thinking, against humanism, even against all signs of a son’s love of his nation… I am convinced that sooner or later the KGB will be prosecuted as a criminal police organization that is openly hostile to the people. I am not sure that I will live to see the day…”
Most notably, the Preface to the Zuev-Kulaga work was written by Victor Yanukovych, the current president of Ukraine! “The history of state security,” he writes, “reaches back to 1918 when in the cities of Mariupol and Bakhmut the first CheKist organizations began their activity… Since then the workers in the organs of State security have always firmly stood on guard for the interests of our (sic) nation and state. This publication will be interesting for both the young cadres of the SBU and readers in general, as it has collected wonderful examples of true patriotism in action, loyal service to the state and to the people of Ukraine (sic)”.
Re-KGB-ation
In the three years since Victor Yanukovych’s inauguration and
the parliamentary putsch he inspired, the SBU has to a great extent
renewed its KGB functions as a political okhrana (schutzstaffel). Civil
rights groups report constant interference of the SBU in their
activities, in that of independent mass media, educational institutions
etc. Such pressures take both a “soft” form such as “prophylactic
conversations” as well as brutal attacks with arrests, searches and
fabricated criminal charges. Particular examples are the scandalous
arrest at the Borispil Airport of Nico Lange of the Konrad Adenauer
Fund, political blackmail of the Rector of the Ukrainian Catholic
University in Lviv, Boris Gudziak, and the arrest of Ruslan Zabilyy on
the ridiculous charge of “attempting to disseminate state secrets”
namely the archived documents declassified under President Yushchenko
about covert operations of the Soviet secret services against the UPA
(Ukrainian Insurgent Army). Various “conversations” with
journalists, scholars, and civil activists and all who are in contact
with foreigners serve to create an atmosphere of fear.
A counterespionage operative has been quoted by Dzerkalo Tyzhnia that “Logic in the actions of the SBU is not apparent, but only at first glance, […] However if you look at the foreign policy priorities of the leadership of the country, at the ties of the chief of the SBU and his own political status […] these actions follow an iron logic. Valeriy Khoroshkovskyy reports to the President daily, bringing him daily reminders of his personal loyalty. The number of the regime’s enemies is increasing, and thus so is the value of Khoroshkovskyy as head of the SBU. The direction that SBU actions have taken is shocking in terms of methods but only if viewed from a pro-western course that the country took in the past [under Yushchenko]. The situation looks altogether different from the viewpoint of Russia.” The West has again become the enemy of the SBU. All operative activities against Russia begun under Yushchenko have been decidedly stopped. A colonel of the (Russian) FSB, Noskov, arrested in 2009 with a group of other agents while attempting to kidnap a Ukrainian officer, has been quietly released on the request of FSB-Head Aleksandr Bortnikov.
Furthermore, Khoroshkovskyy was later replaced by a Russian KGB career officer Ihor Kalinin, showing again the lack of any difference between both organizations. After the 2012 Parliamentary elections the SBU Chief was again replaced, this time by Oleksandr Yakymenko a director of a private security firm belonging to (billionaire) Rinat Akhmetov and Yanukovych Jr., who was prior to that, an officer in Russia’s Armed Forces in 1998.
SBU activity has been focused on Ukrainian civil liberties groups in the east and south of the country. A well-known example of this is the case of Stalin’s Latest Victims . A group of young men sawed off the head of a Stalin statue (such statues are formally illegal in Ukraine). A day later this monument was blown up by persons unknown, but the hewers of Stalin’s head were charged. What is notable is that while in prison, detectives beat them, insisted that they speak Russian, and explained how Russia had given Ukraine both its borders and its culture.
There are many many similar cases. In the case of the Vasylkiv “terrorists” detectives openly regretted that it was no longer 1933 (the year of the Holodomor) and regretted that Ukraine was not part of the Russian Federation.
Such views are not the exception but actually reflect the thinking of the state apparatus from the Minister of Education Dmytro Tabachnyk, to the local DAI traffic cop who insists that his victims speak Russian. As pointed out at the very beginning of this article, the entire state apparatus (what is euphemistically referred to as the civil service in the west) has been left unchanged from Soviet times. The entire structure continues to serve the great One and Indivisible Empire in purging Ukraine-Rus’ of Ukrainians. In these matters the SBU plays the same role as did the CheKa-NKVD-KGB of old, although with (only) slightly different methods.
Conclusions
President Victor Yanukovych has cast his lot with the Russian-speaking, Sovietophile, and most often Ukrainophobe electorate, clearly identifying himself, ideologically, and institutionally with the appropriate imperial-creole elites. Since March of 2010 his government has been enacting a policy of creeping but consistent resovietization and russification of the symbolic space, the national narrative and the linguistic and cultural self-identification of the population.
The ruling creole-oligarchy is acting appropriately in maintaining their grip on power, correctly identifying the Ukrainian national identity and language as an obstacle to maintaining that grip. Their interests are served better by a sovietised Russian speaking anti-liberal, anti-west, eastern-slavic populace that is used to being ruled. And so the attack on the Ukrainian identity will continue.
The Ukrainian identity, culture and language have been correctly identified as being associated with Western values and so Yanukovych will attack democracy and all things Ukrainian with equal zeal. A state apparatus unchanged since Stalin’s time, and populated by cadres with a mentality unchanged since Shcherbytskyy will serve Yanukovych very well, for the same reason that it refused to serve Yushchenko, the Ukrainian-speaking “other” that they sensed was totally foreign them.
The example of Belarus under President Lukashenka beckons.
Given this reality, it is no surprise that the Ukrainian opposition is now actually calling for open rebellion.
Недавно появилася на історичному сайті Historians in UA стаття Миколи Рябчука яка описує тяглість репресивних органів московської імперії від ЧеКа та КҐБ до сьогоднішнього СБУ. Слід зрозуміти що існує така сама суттєва незміненість у цілому державному апараті сучасної УкраИни -- і тоді багато чого стає більш зрозумілим. Передруковуємо статтю за дозволом автора із незначним скороченням. (ред.)
Совєтські спецслужби в усіх їхніх реінкарнаціях від ВЧК до КҐБ обслуговували інтереси не лише тоталітарної держави, яка поборювала будь-яке інакомислення, а й інтереси держави імперіальної, яка мусила утримувати в покорі підлеглі народи і території, намагаючися за змогою гомогенізувати їх не лише політично, а й мовно-культурно. Нищення національної самосвідомості, самобутності та окремішності неросійських народів здійснювалoся під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом». Його офіційною альтернативою був «пролетарський інтернаціоналізм», котрий означав у совєтській практиці відмову колонізованих етносів від будь-якого національного партикуляризму та визнання беззастережної лояльності щодо колонізаторів – аж до ототожнення себе з ними та безоглядного прийняття їхнього зверхнього погляду на самих себе. Боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» була таким чином, фактично, боротьбою з українською нацією, причому не лише пропаґандистськими, а й поліційними методами, оскільки «буржуазний націоналізм» не просто вказував на серйозне ідеологічне збочення, а й не раз слугував важким кримінальним звинуваченням. Фактично ішлося про офіційну державну українофобію та політику винародовлення, евфемістично приховану за формулою «боротьби з буржуазним націоналізмом», – подібно як державний совєтський антисемітизм евфемістично ховався за боротьбою з «сіонізмом» та «космополітизмом».Вступ
Кілька років тому мені трапилася нагода разом з групою істориків та журналістів побувати на передпрем’єрному показі документального фільму про Миколу Хвильового – талановитого українського письменника, що 1933 року, у розпал політичних цькувань та звинувачень у «буржуазному націоналізмі», покінчив самогубством. Під час обговорення я задав безневинне запитання присутньому там офіцерові СБУ, котрий опікувався на той час архівною службою і, за свідченням творців фільму, активно сприяв у їхній роботі. «А чому, – запитав я, – імена аґентів у всіх цитованих справах замазано?»
Офіцер поблажливо посміхнувся моїй нетямущості й абсолютно переконаний у своїй фаховій правоті відповів: «Що ж то була б за спецслужба, яка б розсекречувала імена своїх аґентів?!..»
Те, що аґенти совєтського НКВД аж ніяк не є чи, принаймні, не повинні б бути «своїми» для Служби безпеки незалежної України, видавалося мені настільки очевидним, що я навіть не продовжував дискусії. Офіцер цілком щиро не розумів проблеми. Він, безумовно, знав про злочинну діяльність совєтських спецслужб і, як свідчать історики, котрі з ним ближче стикалися, ніколи тої діяльності не виправдовував. А проте інституційно ті служби були для нього попередницями сьогоднішньої СБУ, тобто вони були «добрими чи лихими, але – своїми». Причому діялося це не за президентства Леоніда Кучми чи Віктора Януковича, а за щиро-патріотичного Віктора Ющенка, який мав на чолі СБУ близького соратника – Валентина Наливайченка, і який докладав чимало зусиль до розкриття архівів та викриття совєтських злочинів, особливо у справі Голодомору.
За всієї важливості
розсекречування каґебістських архівів (зрештою, досить обмеженого),
жодних істотних інституційних змін в СБУ навіть за «помаранчевого»
уряду не відбулося.1 СБУ зберігає й
донині інституційну тяглість щодо совєтських ВЧК-НКВД-КҐБ, а її
співробітники й досі, за свідченням низки джерел, святкують день
створення ВЧК (20 грудня 1917) як своє професійне свято і неформально
вітають із ним одне одного. Все це можна було б уважати простацькою
фрондою, виявом історичного невігластва і моральної глухоти щодо
мільйонів безневинних жертв, коли б ішлося про звичайних собі продавців
сувенірів чи власників та відвідувачів модних кнайп під назвою «КGB».
Але в даному випадку йдеться про певну – і то досить впливову –
державну службу, яка має, крім писаних правил, ще й неписані чи,
принаймні, менш чітко артикульовані традицію, лояльність, етос,
ідеологію.2 З двох традицій, властивих
совєтським спецслужбам – тоталітарної та колоніальної, – я зосереджуся
головним чином на другій, оскільки саме вона безпосередньо стосується
теми нашої конференції, присвяченої національним меншинам. При цьому я
спробую показати, що українці не лише були переслідуваною меншиною в
колишньому СССР, а й у сьогоднішній Україні вони під багатьма оглядами
зберігають квазі-меншинний статус, оскільки сама держава значною мірою
контролюється колоніальними, криптосовєтськими, а подеколи й відверто
українофобськими елітами.
Евфемізація етнічного ворога
В документальній праці «Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД» (1996) один із чільних українських дослідників Юрій Шаповал наводить цікаву статистику, яка дає певне, хоча й далеко не вичерпне уявлення про характер режиму, експортованого у 1918-1920 роках в Україну з Росії. За офіційними даними, у липні 1918 року в Україні було 4364 більшовики, з них лише кілька українців. Через п’ять років, після політики так званої «коренізації», українці складали в КП(б)У «аж» 23 відсотки, при чому в керівних органах їх знову ж таки були лічені одиниці. Ще менш українським за своїм етнічним складом був «бойовий загін» Партії – ЧК-ҐПУ-НКВД. У примітках до книги автори зазначають зокрема, що жоден українець не очолював Секретно-політичного відділу совєтської охранки: з дев’яти тогочасних керівників СПВ в Україні семеро були євреями, один – росіянином, і один – вірменином.3
Втім, найбільш промовистою характеристикою режиму був не етнічний склад (чимало імперій успішно асимілюють і кооптують «інородців» до своїх владних структур), а – його дискурс, зокрема той, через який виявляється ставлення режиму до неасимільованих інородців. Енкаведистські документи, розпубліковані Юрієм Шаповалом та Володимиром Пристайком, чи не найбільше вражають цинічною відстороненістю окупаційної влади від країни й народу, яким їй удалося накинути своє панування. На людях ця влада імітувала «українізацію», «інтернаціоналізм» і «підтримку національних культур», але між собою, в секретних документах, режим говорив своєю (звичайно, російською) мовою і послуговувався своїм (традиційно імперським) катеґоріальним апаратом, у якому слово «українець» було абсолютним синонімом до слова «націоналіст» і, відтак, «ворог»:
«По нашим сведениям, украинские деятели имеют намерение придать этому торжеству [ювілею історика Михайла Грушевського, котрий 1924 року повернувся з еміґрації, щоб працювати в Академії наук] характер национально-политического торжества… Близкие к Грушевскому украинские круги оповестили уже о юбилее украинские слои на периферии»; «Сейчас это письмо посылается в Киев … для распространения в украинских кругах с целью компрометации Грушевского»; «Разрешить воспользоваться создающимися у украинцев разногласиями для обострения их…»4
Судячи з документів, чекістські «грушевськознавці» від самого початку мали суто утилітарнi, фактично провокаторські плани щодо українського вченого: «При настоящем положении вещей, – писали його київськi «опікуни» до столичного натоді харківського начальства, – Грушевского можно использовать в качестве орудия по разложению украинских контрреволюционных кругов… Для использования его есть две принципиальные линии – политическая и чекистская. Если будет признано необходимым использовать его по политической линии, то будет рациональным посадить его на президентское кресло, дав ему этим самым возможность превратить академию в аппарат, проводящий определенные задания под руководством партийных органов. Если же ГПУ УССР признает возможным использование Грушевского вести по чекистской линии, путем создания вокруг него сети наших людей, которые, прикрываясь его именем, будут проводить наши задания, то в таком случае привлечение Грушевского к руководству академией явилось бы нежелательным, ибо это создало бы между ним и частью украинских кругов рознь и вражду».5
Не менш показовою є й відповідь з «центру» на це послання: «Никакой политической выгоды для нас Грушевский на президентском кресле Академии наук не представляет. Первостепенной важности и значения для нас имеет усиление разногласия в верхах украинской шовинистической (!) общественности и, в частности, с самой сильной сейчас группой проф. Ефремова и внутри ее».6
Неважко помітити, що «украинцы» в цьому дискурсі – це ворожі, ненависні «інші», яких треба знищити або підкорити. З плином часу енкаведистська термінологія змінюється: замість етнічної категорії «украинцы» з’являється евфемізм «буржуазные националисты», запозичений із партійної, позірно «інтернаціоналістської» пропаґанди. Формально цей евфемізм запроваджував суто ідеологічне (а не етнічне) окреслення ворогів, хоча об’єкт цього окреслення залишався незмінним: (само)свідома частина українського етносу з виразною національною ідентичністю та мовно-культурною окремішністю.
Та сама модель була
застосована й до репресування всіх інших народів через представлення
антинаціональної політики як «антинаціоналістичної». Зокрема й
сталінська боротьба з «космополітизмом», а згодом і затяжна
«антисіоністська» пропаґанда стали подібним евфемістичним прикриттям
для офіційного совєтського антисемітизму. Фактично до останніх днів
свого існування совєтська охранка, як це видно з деяких оприявнених
документів, боролася з «буржуазним націоналізмом» – збирала доноси,
вербувала аґентів, готувала провокації, вважаючи український рух своїм
головним супротивником.
Косметичні зміни
Незалежна українська держава постала внаслідок розпаду СССР як гібридне утворення, що на інституційному рівні було продовженням УССР, натомість на символічному рівні нав’язувало до всіх попередніх форм української державності, включно з УНР, символи якої власне й стали офіційними символами нової України. В основі цього гібриду лежав ситуаційний компроміс між опозиційними націонал-демократами та опортуністичною частиною панівної номенклатури, тобто, умовно кажучи, між елітами національними (українськими) та територіальними (імперськими). Національні еліти забезпечували символічний зміст нової держави та її леґітимізацію, територіальні – контролювали її інституційну тяглість і, відповідно, суто косметичний характер посткомуністичних і постколоніальних перетворень.
Совєтський КҐБ в Україні був перейменований на СБУ, проте не зазнав жодної люстрації, жодних серйозних інституційних та кадрових змін. У практичному плані репресивні функції організації було суттєво обмежено – з огляду на новий характер, тобто новий спосіб міжнародної і внутрішньої леґітимізації, старого режиму. Натомість істотно розширився бізнесово-корупційний компонент її діяльності – з огляду на стрімкий розвиток кримінально-олігархічного капіталізму та залучення СБУ до різних видів підкилимної боротьби.7
Сутнісно ця організація, однак, і надалі залишилася переважно совєтською – як за своїм специфічним кадровим складом, що й досьогодні себе успішно саморепродукує, так і за специфічними методами діяльності, непідзвітної й часто беззаконної, та загальним традиційно-каґебістським етосом.8 Записи, зроблені у 1999-2000 роках офіцером президентської охорони Миколою Мельниченком у кабінеті Леоніда Кучми, дають добре уявлення про діяльність так званої «Служби безпеки України», спрямовану проти політичної опозиції – як у самій Україні, так і за її межами. При цьому загальний тон, яким керівники репресивних органів (міліції, СБУ, податкової служби) говорять про українців (російською мовою, звісно) засадничо не відрізняється від того, яким говорили свого часу чекісти про Грушевського та інших зловмисних «украинцев». Це, за багатьма ознаками, дискурс окупаційної влади, зневажливої або й ворожої до «свидомитов», себто всіх само-свідомих, незрусифікованих українців.
Ось як міністр внутрішніх справ доповідає президентові про вбивство у Львові українського композитора Ігоря Білозіра молодими українофобами з «національних», себто формально «націоналізованих» спецслужб: «У нас возникает напряжение по Львову. Я вам докладывал, что был избит Билозир. Это такой народный артист, алкаш. Избит был работником оперативной части СБ войсковой. Конфликт вышел из-за украинского языка. “Ты почему поёшь на украинском языке?” Билозир пел. Ну, короче, тот его ударил головой. Он долго был в реанимации, вчера умер. Завтра похороны. Раскручивается антироссийская кампания, достаточно серьезно раскручивается. Значит, Хмара [депутат від опозиції], он же там идет депутатом по избирательному округу, и там серьезные есть такие опасения, чтобы оно не перекинулось в какие-то антироссийские настроения. Один из тех, кто бил, ну, он не долго был в той группе, значит, сын заместителя начальника УВД Львова, 27-28 лет парню. Ну, я не знаю. Для отца, ну что ж, двадцать восьмой год. Ну, совершил сын. Но отец тут причем? Что, он отвечает за здорового оболтуса? Поэтому сейчас там большая часть таких средств делается, чтобы это “причесать”, но все время там ситуация может…»9
A ось зразок українофобської літератури, на якій виховуються працівники згаданих відомств, зокрема й ті, що вбили людину «из-за украинского языка». Книжка, написана такими собі В.Зуєвом та І.Кулагою, має назвy «Органы государственной безопасности в Донецкoй области. Воспомнинания, факты, документы» (Донецьк, 2002). В стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)» вона на чотирьох сотнях сторінок розповідає про доблесні подвиги лицарів Дзержинського: «В роки перших п’ятирічок та колективізації сільського господарства ворог уже не міг відкрито виступати зі зброєю в руках, як це було на початку 20-х. Тепер він маскувався під державного службовця, активіста, профспілкового діяча, спеціаліста народного господарства. І розпізнати його було нелегко. Але чекісти вміли знаходити класового противника, хоч би під якою личиною він ховався».10
Приблизно в такому ж дусі переповідаються й інші ключові події «вітчизняної» (в термінах авторів книжки) історії, з особливим наголосом на видатній ролі «вітчизняних» (sic) чекістів, котрі «лише б першому кварталі 1937 року викрили і ліквідували 112 злочинних груп загальною чисельністю 587 осіб». Те, що всі ті «особи», перш ніж стати трупами з потрощеними кістками й простреленими черепами, були живими людьми і що «злочини» їхні були такою ж фікцією, як і «доблесність» оспівуваних у книжці енкаведистів, схоже, навіть на гадку не спадає її вченим авторам. Навіть визнаючи, що були певні «перегини», пп. Зуєв i Кулага пояснюють їх проникненням до НКВД «соціально чужих елементів», головно єврейського (sic) походження».
Про відносно недавні події – боротьбу КҐБ з українськими дисидентами – згадані автори пишуть у тому ж таки луб’янському стилі: «Покоління “шістдесятників” різними акціями ініціювало активізацію хвилі критики не лише культу особи Сталіна, а й створило умови для різних антисуспільних проявів… Цією політичною кон’юнктурою цинічно скористалися доморослі псевдописьменники. З-під їхнього пера народжувалися скороспілі мемуари “самвидаву”, які відверто спекулювали на тенденційних трактуваннях драматичних процесів недавнього періоду нашої історії. Країну заповнили потоки не лише підпільної продукції “самвидаву”, а й нелеґально переправленої з-за кордону макулатури відверто підбурювального змісту. Незабаром подібна діяльність закордонних організацій та емісарів, а також усіляких доморослих “дисидентів” набула всіх ознак тенденції, що має назву “ідеологічна диверсія”. Тому в системі комітету держбезпеки 1967 року з’явилося 5-е управління, перед яким поставили завдання боротися з різними формами ідеологічних диверсій».
Один із таких «доморослих дисидентів» – поет і багатолітній політв’язень Василь Стус, закатований 1985 року у совєтському концтаборі, – писав про згадану «вітчизняну» організацію щось цілком протилежне: «Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ без’язиким і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу… Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити як злочинну, відкрито ворожу народові поліцейську організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень».11
У формально демократичній державi, якою вважається Україна, кожен, зокрема й В.В.Зуєв та І.І.Кулагін, може вільно висловлювати й навіть публікувати свої думки, хоч би навіть найекстраваґантніші чи, скажімо так, не зовсім сумісні з моральністю та науковістю. У деяких демократіях, правда, за апологію нацистських спецслужб чи заперечення голокосту можна нарватися часoм i на судове переслідування. Українська проблема, однак, полягає в тому, що написана згадана книга – колишніми працівниками спецслужб для теперішніх, каґебістами – для есбеушників, у рамках, сказати б, інституційної тяглості та кадрової спадкоємності. А найпікантніше, що передмову до монументальної «праці» написав нiхто інший, як тогочасний голова Донецької обласної державної адміністрації Віктор Федорович Янукович.
«Історія органів державної безпеки в Донецькій області, – пояснював він, – сягає 1918 року, коли в містах Маріуполі та Бахмуті почали діяти повітові чекістські організації… Відтоді співробітники органів державної безпеки завжди твердо стояли на сторожі інтересів нашого (sic) народу і держави. Це видання стане цікавим не лише молодим працівникам Служби безпеки, а й масовому читачеві, оскільки в ньому зібрані чудові приклади справжнього, діяльного патріотизму, вірного служіння державі й народові України (sic)».
Нам достеменно не відомо, чи
теперішній президент справді писав власноруч ту передмову і чи взагалі
читав ту вікопомну книгу. Але здійснювана ним сьогодні політика
показує, що люди, котрі ту статтю писали й котрі ту книгу підсовували
Януковичу на благословення, мають на цю політику куди більший вплив,
ніж усі українські історики разом узяті.
Ре-каґебізація
За три роки, що проминули від приходу до влади Віктора Януковича та інспірованого ним у парламентського перевороту, Служба безпеки України великою мірою відновила притаманні колишньому КҐБ функції політичної охранки. Правозахисні організації, які здійснюють моніторинґ різноманітних порушень прав людини в Україні, фіксують численні випадки втручання СБУ в діяльність громадських організацій, незалежних мас-медій, наукових та освітніх закладів, тощо. Тиск здійснюється як у відносно «м’яких» формах так званих «профілактичних співбесід», так і у формі брутальних наїздів, з арештами, обшуками і фабрикуванням кримінальних справ.12
Уже в перші післяпутчеві місяці СБУ зробила низку символічних кроків, які демонстративно сиґналізували розрив з попередньою практикою декаґебізації спецслужб, хоч якою слабкою й непослідовною, та повернення до традиційних репресивних функцій. Це стосується зокрема скандального затримання у Бориспільському аеропорту керівника київського представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе;13 спроби політичного шантажу супроти ректора Українського Католицького Університету у Львові Бориса Ґудзяка;14 та арешту історикa Русланa Забілого за сміховинним звинуваченням у «спробі розголошення державної таємниці», під якою малися на увазі розсекречені ще за Віктора Ющенка документи про аґентурну роботу совєтських спецслужб проти УПА.15
Ці події набули скандального розголосу, що, на думку окремих оглядачів, є виявом низького професіоналізму спецслужб. Вірогіднішою, однак, видається свідома настанова їхнього керівництва на максимальний розголос та нагнітання в суспільстві атмосфери підозріливості й страху. Саме залякуванню слугують і різноманітні «співбесіди» з журналістами,16 науковцями,17громадськими активістами,18 а також – у традиційно каґебістському стилі – з усіма, хто має контакти з іноземцями.19
Юрій Бутусов, оглядач авторитетного часопису «Дзеркало тижня», цитує непойменованого працівника української контррозвідки, котрий висловлює те, що багато хто й сам відчуває інтуїтивно: «Логіка в діях СБУ відсутня тільки на перший погляд, якщо підходити зі звичайними критеріями оцінювання. Але подивімося на зовнішньополітичні пріоритети керівництва країни, на зв’язки голови СБУ і його власний політичний статус, на рівень персон, до яких проявляє увагу спецслужба, – і тоді очевидно, що в усіх цих діях прозирає залізна логіка. Валерій Іванович [Хорошковський] ходить на доповідь до президента через день – і щоразу приносить свідчення особистої лояльності. Кількість ворогів режиму збільшується, а отже, цінність Хорошковського як глави спецслужби зростає… Вектор дій СБУ шокує з погляду методів і з погляду прозахідного політичного курсу останніх років. Але ситуація виглядає зовсім інакше, якщо подивитися на неї з погляду Росії».20
Захід знову став для так званої «СБУ» головним ворогом, тимчасом як будь-яка оперативна діяльність супроти російської аґентури в Україні, несміло розпочата за Віктора Ющенка, була, за всіма ознаками, рішуче припинена. СБУ дала згоду на повернення працівників ФСБ у Крим, де вони начебто мають дбати про безпеку російського Чорноморського флоту. А полковник ФСБ Носков, затриманий 2009 року з групою інших ґебістів при спробі збройного викрадення українського офіцера й вивезення його на допит до Придністров’я, був звільнений без жодного судового рішення – після простої розмови начальника ФСБ Алєксандра Бортнікова з новим керівником СБУ Валерієм Хорошковським.21 Зрештою, подальша заміна Валерія Хорошковського на кар’єрного офіцера КҐБ та колишнього, а можливо, й теперішнього громадянина Росії Ігоря Калініна лише підтверджує підозру щодо відсутності чітких інституційних меж обома організаціями.22
Після парламентських виборів та переформатування уряду наприкінці 2012 року в СБУ відбулася ще одна заміна – на його чолі став Олександр Якименко, керівник охорони фірми «Лемтpанс» – приватної власності Рината Ахметова та Януковича-молодшого, а ще перед тим, до 1998 року, – офіцер російських збройних сил.23 Ігор Калінін отримав тим часом посаду президентського радника, що змусило журналістів згадати про ще двох подібних «радників» в оточенні Віктора Януковича. Один із них, Вячеслав Заневський, був керівником його приватної охорони до обрання свого господаря президентом, після чого й надалі виконує цю функцію де-факто, хоча формально числиться позаштатним радником.24 Другий росіянин, Ігор Шувалов, прославився напередодні Помаранчевої революції як творець сумозвісних «темників» та політичних провокацій («політтехнологій»), спрямованих проти Віктора Ющенка. Тепер він формально дораджує керівникові президентської адміністрації Сергієві Льовочкіну, а фактично керує президентською інформаційною політикою.25
Так чи так, а відчутна ре-каґебізація Служби безпеки України проявляється не лише в тому, що вона стає інструментом авторитарного врядування й політичного тиску, а й у тому, що дедалі помітніше набуває характерного для КҐБ антиукраїнського характеру. Саме українські активісти й організації, особливо на півдні та сході країни, стають основним об’єктом есбеушних переслідувань; і саме в цьому середовищі політична охранка вишукує й фабрикує, за прикладом російських колеґ, усіляких «екстремістів» та «терористів».26
Під цим оглядом показовою є справа проти групи молодих націоналістів , котрі 28 грудня 2010 року відпиляли голову бюстові Iосіфа Сталіна під обкомом Компартії в Запоріжжі. Акція мала суто політичний, протестний характер, самі учасники записали її на відео й виставили в інтернет, і навіть, як пояснив один, відпиляну голову залишили поруч із бюстом, аби ніхто не звинуватив їх у крадіжці металу. Комуністи швидко відновили пам’ятник, проте невдовзі хтось знищив його вибухівкою. Це, власне, й дало підстави для арешту всіх членів організації за звинуваченням у «тероризмі», хоча всі вони мали алібі, а саму вибухівку, на думку експертів, було закладено надто фахово як на молодих аматорів. Зрештою, особливої логіки у повторному знищенні бюсту Сталіна не було (скоріш за все вибух спровокували самі спецслужби); на «співпрацю» зі слідством «терористи» вперто не йшли, попри майже річне ув’язнення й застосовані до них тортури, тож справа про «тероризм» розвалилася. Це проте не завадило суддям дати «злочинцям» по два-три роки тюрми за «пошкодження майна в особливо великих розмірах». Відпиляна голова була оцінена судом у розмірі 106,63 тисяч гривень (10 тис. євро) – саме таку суму, на додачу до ув’язнення, зловмисники зобов’язані відшкодувати обкомові комуністичної партії.
Не вникаючи тут у деталі фарсового процесу, дедалі типовішого, зрештою, для сучасної України, звернемо лише увагу на невідповідність покарання вазі «злочину» (у найгіршому разі суд мусив би обмежитися грошовим стягненням), а також – на визнаний зокрема й самою владою факт, що пошкоджений бюст був і справді встановлений комуністами незаконно, і що саме його існування суперечить указам двох президентів – і Кравчука, і Ющенка – про ліквідацію в Україні пам’ятників тоталітаризму. А головне – і найцікавіше в контексті обговорюваної тут проблематики – це дискурс, яким послуговувалися під час слідства працівники спецлужб.
«У запорізькому СІЗО, – стверджує один з учасників акції Василь Аврамів, – слідчі били і вимагали розмовляти російською, бо вони “нє панімают”. Говорили, що ми, “бандєровци”, повинні дякувати Сталіну, без якого “ви би і нє зналі цивілізації”, “Росія дала вам граніци, а СССР – образованіє” і т.д.».
«Було таке враження, – підтверджує Андрій Стемпіцький, – що їм огидне усе українське – наша мова, наша символіка, наша історія».27
Влітку 2011 СБУ заарештувала іншу групу молодих націоналістів у містечку Васильків на Київщині, з яких теж намагалася зробити небезпечних «терористів», незаконно тримаючи їх в ув’язненні, не допускаючи адвокатів, вдаючись до погроз, знущань і тортур. Оминаючи тут юридичні тонкощі очевидно фіктивної справи, звернемо знову увагу на характерно українофобський дискурс працівників «органів», котрий сутнісно не мінявся – від Дзержинського до Калініна, – оскільки українці (національно свідомі, тобто освічені, але при тому не зрусифіковані) були однаково ворогами що для імперської охранки, що для її пост-імперських спрадкоємців:
«Під час допитів, – стверджує один із васильківських «терористів» Олексій Чернега, – співробітники СБУ постійно висловлювали ностальгійні думки по СРСР, КДБ та часами політичних репресій 30-х років минулого століття, які здійснювали органи НКВС-КДБ. Згідно їхніх слів, в ті часи нас би усіх перестріляли без суду та слідства. Співробітники СБУ, звинувачуючи нас в порушуванні конституційного ладу в Україні, робили відверті заяви, в яких зневажали українську державу та український народ (виказували жаль, що зараз не 1933 рік), а також висловлювали прагнення приєднати Україну до Російської Федерації».28
Беручи до уваги, що подібні
погляди притаманні значній, коли не переважній частині чинної влади –
від міністра освіти Дмитра Табачника29 до
провінційного одеського даїшника, котрий публічно обзиває українську
мову «телячьим языком»,30 – ми
усвідомимо, що в Україні відбувається той самий, що й у Білорусі,
процес утвердження постколоніальних, «креольських» еліт та упокорення
ними активнішої, неприборканої частини аборигенного неселення. СБУ
відіграє у цій справі ту саму роль, що й ВЧК-НКВД-КҐБ, хоча й
послуговується сьогодні дещо іншими методами та дискурсами.
Замість висновків
На відміну від Леоніда Кучми, який здійснював політику маніпулятивного «центризму», що полягала в маневруванні між різними кланами та показній державницькій «миротворчості» – зрівноважуванні інтересів сходу і заходу, совєтофілів і атлантистів, проросійських і українських націонал-радикалів, Віктор Янукович зробив виразну ставку на російськомовний, переважно совєтофільський і досить часто українофобський електорат, однозначно себе ототожнивши – ідеологічно, кадрово та інституційно – з відповідними імперсько-креольськими елітами. Від березня 2010 року його уряд здійснює політику повзучої, проте досить послідовної ресовєтизації та русифікації символічного простору, національного наративу і мовно-культурної самоідентифікації населення.
З погляду панівної креольської олігархії така політика є по-своєму слушною.31 Ці люди навряд чи читали дослідження Стівена Шульмана про кореляцію між українською ідентичністю громадян та їхньою прозахідною, проринковою, продемократичною орієнтацією.32 Проте діють вони цілком відповідно до Шульманових спостережень: всіма доступними засобами намагаються ослабити українську ідентичність – як головну перешкоду їхньому авторитарному врядуванню, і заступити її звичнішою і зручнішою для себе ідентичністю гомо совєтікуса, засадничо антизахідною й антиліберальною, – різновидом тієї самої російсько-совєтсько-східнослов’янської ідентичності, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров’ї. Тому, як прогнозує американський політолог Олександр Мотиль, «українцям слід очікувати, що наступ на демократію й українську ідентичність триватиме. Справді, оскільки українська мова, культура й ідентичність пов’язуються з демократією і Заходом, а російська мова, культура й ідентичність, на жаль, – з авторитаризмом і совєтським минулим, Янукович повинен атакувати і демократію, й українську ідентичність з однаковим завзяттям».33
В обмеженій часовій перспективі така політика здатна принести президентові та його оточенню певну вигоду, проте у віддаленішому майбутньому може мати принаймні чотири фатальних для держави і нації наслідки. По-перше, вона позбавляє Україну реальних шансів на повноцінну модернізацію й просування у перший світ, – оскільки те й те у специфічних реґіональних умовах є можливим лише на шляху всебічної євроатлантичної інтеґрації, якої без союзу з демократичною частиною суспільства та прийняття демократичних правил гри не осягнути. По-друге, така політика антагонізує значну частину населення й веде до поглиблення наявних мовно-культурних поділів та, у кінцевому підсумку, до розколу країни або її ольстеризції. По-третє, вона унеможливлює використання спецлужб за призначенням – для забезпечення загальнонаціональних інтересів, а не суто корпоративних потреб домінантної групи. І по-четверте, ескалація внутрішнього конфлікту та репресивних дій уряду немунуче веде до «лукашенкізації» режиму, тобто його міжнародної ізоляції й потрапляння під повний контироль Росії, що означає зокрема консервацію і поглиблення всебічної цивілізаційної відсталості.
оригінал статті тут http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/618-mykola-riabchuk-vid-vchk-do-sbu-tiahlist-ta-modyfikatsiia-antynatsionalistychnykh-dyskursiv-i-polityk
