Volodymyr (Ze’yev)
Jabotinsky
Born in Odessa (1880) Jabotinsky was a journalist, a writer
and poet. He wrote in both Russian and Hebrew. He was
the leader of the right wing of Zionism, a cofounder of the Jewish
Legion, and of both the “Beitar” and “Irgun” organizations.
He died in 1940 in New York and is reburied in Jerusalem.
He was a friend of
Simon Petliura and wholeheartedly supported the Ukrainian National
Republic.
During the meeting of the World Jewish Congress in 1923 he and his ideological allies were forced out of the leadership of this organization. They were defeated by the socialist wing of the movement, led by Chaim Weizmann (who later became the first president of Israel). For Ukrainians the difference of the views of the two wings became apparent during the trial of Schwartzbard, the killer of Petliura. The World Jewish Congress under Weizmann took a pro-Bolshevik position, while Jabotinsky defended the good name of Petliura.
In 1911, Jabotinsky wrote (in his native Russian, of course) a very interesting article on the anniversary of the birth of the great prophet, Taras Shevchenko. UV is presenting this English translation of the original. What is most interesting is Jabotinsky’s attitude and understanding, albeit from a pre-war imperial viewpoint, of Shevchenko, Ukrainian nationalism, as well as his vision and foresight of future events.
The article paints
a unique picture of the Russian Empire in the years before World War 1,
giving insight into events such as the Russian Revolution, Ukraine’s
Declaration of Independence, the War of Independence and even the
reasons for creating the Holodomor.
(The following
is a translation by Mirko Petriw from the Russian language original.
Clarifications in brackets and the highlighting of segments of text are
the translator’s.)
It is surprising how inconsistent people can be. When we say A, we usually do not think that we need to pronounce B as well. We approach a social fact as though it were isolated, torn from life and having no consequence.
And today we honor the memory of Shevchenko or at least we respond to its celebration. But at the same time -- we draw no conclusions. Not only do we not listen to the words that were read, but often even in print it cannot be seen that anyone gave any thought to that which the recognition of this anniversary demands of us.
It can only be one of two things: either Shevchenko is a cultural misunderstanding, a philological curiosity and rarity, and then it makes no sense at all to celebrate his anniversaries, or else Shevchenko is a natural and characteristic phenomenon that comes to life as a sign of what is to come, and then each of us, having said A must utter B -- that by recognizing this anniversary is to define one’s attitude towards this great phenomenon, the inevitability of which is prophesized by this celebration.
But it seems few people think about this.
This may be explained by the possibility that, to ourselves, many of us really do believe that Shevchenko is a philological curiosity.
There is no hiding the truth, that is in fact what many of us think. It seems to them to be a whim, a caprice: behold a man who knew the Russian language well and could have written the same poems in the “universally understood” language, but instead he stubbornly wrote in the “khokhol” language.
Others go even further asking
whether there is any serious difference between the two
languages except for mere stubbornness, a petty insistence on
certain letters?
What an oddball -- to insist on writing like this:
- If one could write the
following just as easily:
One gentleman recently showed me a volume of poems by Oles’ just to prove that these poems can be read in Russian and almost everything would remain in perfect order: the spacing would not change and almost all the rhymes would still rhyme.
It may be that he was right: I did not listen to the end and while he recited in the Muscovite language: “Oh, why did you give the little child to the steppes?” -- I was thinking something else. I remembered that Shevchenko actually wrote some things in Russian.
The journalists of the newspaper “Kyevlyanyn” recognized this as a great merit and tried to embarrass today’s Mazepists: as you can see, he does not write like you, he has “not shied away from the universally understood language”! Even if that were true, somehow the “universally understood ” language managed to shy away from the Ukrainian poet, and he pasted together nothing of worth in that language.
And Shevchenko -- is not the lone example of that phenomenon. In the [18]40’s there was in Rome, a great poet, Belli. I think there is mention of him somewhere in Gogol’s works. He wrote mainly in the Roman dialect. The Roman dialect, when compared to other local dialects of Italy, almost coincides with the Italian language and if it would not nauseate my reader, I could explain all the differences between the two in exactly fifteen lines of script.
Belli wrote many wonderful things in that dialect, however in Italian -- his work totally sucks. His sonnets in Romanesque are amazing, but his Italian elegy is watery, rhetorical and -- forgotten.
It’s obvious, he was very stubborn. So stubborn that God himself abandoned him as did his creative impulses, the moment that he crossed that subtle border -- and Belli, who on this side was a great poet by the grace of God, on the other side became but a miserable scribbler…
Mother tongue! We need all of our Russian naïveté, inexperience, our social ignorance, all our Pegasus-like flights of wisdom, all the rough practical empiricism professed by us in relation to so many holy matters of the spirit, to look surprised and wonder why any normal person, of sound mind and memory, should stubbornly insist on writing “svit”, and not “svet”.
Oh folly, oh folly! Hungarians have for many years been fighting for Magyar commands in the Hungarian army, although the required lexicon consists of exactly only 70 words. Because of these mere 70 words ministries fall and the most important reforms remain abandoned while cracks appear along the seam of the river Leyte on the political map of Europe.
In the Hungarian parliament, among four hundred or more Hungarians, sit but forty deputies from Croatia and religiously retain their right to speak from the podium in Croatian, in a language that no one but they can understand and whose use in the parliament, it would seem, is not only useless but even harmful in itself to the Croatian cause.
These same Croats rebelled when Hungarian authorities tried to have signs on some government agencies in Zagreb, posted in Magyar as well as Croatian: there were street demonstrations and clashes with troops. Blood was spilled…
Oh folly, oh folly! -- Say we, we, the inhabitants of a distant backwater of this country, we from the heights of our political understanding and experience. Is it possibly not more correct to look at things from the other side and realize that there is no arguing with facts?
After all, we behold a number of clear facts both of the masses, but even more significantly, those of the individual. Here we have entire nations in turmoil over seventy words or ten signs in a foreign tongue: we also see that great poets, instantly lose the gift of God, as soon as they try to do a little, tiny, innocent forgery, to say “svet” instead of “svit” or “buona sera“ instead of “bona sera “.
These are all facts, immutable phenomena of life that will not change whether we approve of them or not. One should not condemn nor approve, one should not judge as pass or fail the very order of the world and its manifestations -- instead we must modestly learn and gain wisdom by accepting life as it is in its essence, and on this basis build our worldview.
Despite the fact that we celebrate Shevchenko’s anniversary with a respectful bow, it has not even occurred to us that it is a fact of exceptional symptomatic importance, on the basis of which, if we were smart, experienced and prudent, we would have to change some of the essential elements of our worldview.
What is Shevchenko? One of two possibilities.
We either look at him as a curious quirk of nature, something like an armless artist or an acrobat with one foot, or something like a rare antediluvian exhibit at the Archaeological Museum. Or we need to look at him as a brilliant manifestation of the national and cultural vitality of the Ukrainians, and then we have to open our eyes wider and look carefully at the conclusions that follow from here.
Here in the cities of the South (in Ukraine) we have so carefully and so naively planted our Muscovite seed, our press has so fussed about Russian theatre and the spread of Russian books that in the end we did not notice the very real, tangible, mathematical reality as it manifests itself outside our chicken coop world.
Beyond the cities roils a massive, almost thirty million strong Ukrainian sea. Have a look, but not only in its center at any Vasilkovsky or Mirgorod district: but look at its edges, in Kharkiv and Voronezh, at the very borders beyond which begins the “Great Russian” language -- and you will be surprised to what extent that solid Ukrainian sea has remained intact and unpolluted.
There are villages on this border, where on this side of the river live “khokhly”, on the other side – “katsapy.” They live next to each other since time immemorial but they do not mix. Each side speaks in its own manner, they dress in their own way, each has preserved its customs: they marry only their own kind; they shun each other; they do not understand nor seek to understand each other.
P.B. Struve the author of the theory of “national repulsion” should have travelled there, before talking about a single transcendental “all-Russian” existence. There is no more expressive a “repulsion”, they say, neither at the Polish-Lithuanian nor at the Polish-Belarusian ethnographic border.
He knew his people well, this
Ukrainian poet, when he taught foolish young girls:
I do not agree with the theory of PB Struve and do not think that a “repulsion” is necessarily part of the required and proper identification of nationality -- in any case I believe that the legalization (in the scientific sense) of such “repulsion” should be allowed only with great and severe reservations.
I do not think it is a normal or an eternal phenomenon, this antagonism between a Moskal and Ukrainian, which is reflected in the vulgar nickname “khokhol” and especially “katsap”. I am sure, however, that by improving the external environmental influences, not only Ukrainians, but in general all the peoples of Russia (Russian Empire) will coexist well with Russians on the basis of equality and mutual recognition, and I even believe that a great and beneficial role in this is to be played by Moscow’s democratic intelligentsia -- and recently, in one of my Kiev lectures, I expressed this faith so sharply that it was even met with resistance by some Ukrainian students.
But it is undeniable that the “repulsion” of the stranger is one of the signs of the presence of a national instinct, especially where national identity is suppressed through external oppression, and there is no other channel, no positive channel, for its expression. In such cases, the “pushing back”, which is observed on ethnographical limits remains by default the best proof that the oppressed nation spontaneously resists the mutation of its very self, and that the true path for its normal development lies in another direction.
This is a groundswell of the feelings of a great homogenous mass; this is the spontaneous mood of thirty million Ukrainian common people, no matter how much this is denied by experts from among national changelings. The experts of this kind are as competent in the assessment of national feelings of the people whom they abandoned, as a deserter can be competent in evaluating the patriotism and morale of the army, from which he ran.
The Ukrainian people have preserved intact that which is the major, undefeatable support of the national soul, the village. A people, whose roots are firmly and densely rooted into a huge continuous area of its native land, have nothing to fear for their native soul, no matter what happens in the cities to the weak sprouts of its culture or its language and its poets.
The villager will withstand everything, he will survive, he will prevail and slowly, step by step, steady and undefeated he will crowd into the city from all sides, and what is now considered a peasant dialect, will after two generations be the language of newspapers, theatres, road signs -- and more.
That is what the Shevchenko anniversary means for anyone who can think consistently and look into the future. We, unfortunately, are not rich in these talents. We think that the Ukrainian movement that is growing under our very nose is some kind of sport, we ignore it, we ignored it before this anniversary and we will probably ignore it after this anniversary.
This complacency, or blindness of self-satisfaction, or disconnectedness of human thought that directs our actions results in a gross, unforgiveable political mistake. Instead of having this movement, huge in its potential consequences, develop with the support of influential circles of elite society, accustomed to seeing them as their support, their natural allies – we are forcing it to break through on his own, we slow its progress through silence and inattention, we annoy it and push it to the opposition (of Empire) -- to the liberal and radical community.
This will not stop the growth of the movement, but it will distort its growth and direct it toward the least desired channel -- this is what is easy, and this is what we (Muscovites) should beware.
The worst consequences for future relations of this vast southern Russia (Russian Empire) will be born here if we fail to awaken and fail to understand and do not take into account the spreading reach of this mass phenomenon which the anniversary of Shevchenko reminds us of, and to coordinate with it all our policies, all our tactics in both local and state matters.
Let me express a concern that I have long had which is supported by the study of Western European experience, but in response to which, the reader will probably shrug his shoulders.
Our South (Ukraine) has become the favorite arena of the Black Hundreds, and they act there with substantial success, especially in cities and towns. And still we have not come to terms whether there is a way to fight against this phenomenon, and if so, how, and with what weapons.
We should pay attention to this matter because, given the current mood, our regional or municipal governments nor even the right to send deputies to the State Duma are not beneficial to our country. Members of the South -- are the main pillar of reaction, and that was the case even before the change to the electoral law, the third Duma.
How does one fight against the mood of the urban masses of the south? Pure, abstract liberalism of any brand is not suitable: the petty bourgeoisie does not follow liberals, unless they decide to promise additional things.
Socialist propaganda is organically unpalatable to them: economic ideals of this movement are inevitably reactionary and in the best case revolve around the ideals of a medieval guild system, at worst – as we see in Vienna, Warsaw, at the last craftsmen’s’ congress -- around the economic and legal displacement of foreigners.
The only idea, which, in these conditions, can appeal to the urban bourgeois masses, and to cleanse and ennoble their worldview -- is the national idea.
If they now favour the right, it is not because the right promises them wealth, but only because the right resonated with their nationalist chord. But this was not the chord of creative, positive nationalism, but the string of “repulsion” from foreigners.
And no bright flags can distract our southern townspeople from hate slogans, except for one: that of one’s own national protest. I am not competent to judge how ready some Slobidka-Romanivka is to the acceptance of a Ukrainian national consciousness: but I can confirm but one thing: either the Ukrainian movement will find allies here, or no one will.
I repeat: all this is so far from the current state of affairs, that the reader, I know, will shrug his shoulders and call it fortune telling, or fantasy. But I think that the soothsayers and fantasizers are those who can only see that which is sticking out in front of their face, and look neither to statistics, nor to history nor to the wise expertise of the West. We’ll wait and see. Or maybe, if we do not change our tactics in time, then we’ll feel it too…
When it is our official duty to honor the anniversary of Shevchenko, we sheepishly tell each other that the departed, you see, was a “people’s” poet that sang about the sorrows of simple poor people, and in this, you see all his greatness.
No, that is far from the
point.
The “populism” of Shevchenko is less than secondary, for if he had it
all written in Russian, he would not have nearly the same level of
importance in anyone’s eyes compared to the immense importance all
sides recognize in him now.
Shevchenko is a national poet, and this is his strength. He is a national poet in a subjective sense that of a poet-nationalist even with all the faults of a nationalist, with wild outbursts of hostility to the Pole, to the Jew, and to other neighbors…
But more importantly, he is a national poet in his own right. He gave his own people and the world a brilliant, immutable proof that the Ukrainian soul is capable of the highest flights of original cultural creativity. It is for that that he is so loved by some, and so feared by others, and this love and this fear would not be any less if Shevchenko were not a populist in his time, but an aristocrat in the style of Goethe or Pushkin.
You can throw out all the democratic notes from his works (as the censorship did for so long) -- and Shevchenko will remain what nature has created: a dazzling precedent that does not allow Ukrainians to deviate from the path of national renaissance. This meaning was well understood by the reactionaries when they screamed of separatism, treason and incitement of the mob, (in the days before this anniversary).
It is still far from the mob and other horrors, but the truth remains the truth: for it is not possible to honor Shevchenko as just another talented Russian writer of some grade or other, but to honor him is to recognize all that is associated with that name.
Honouring Shevchenko -- is to understand and acknowledge that there cannot be a single culture in a country in which there are one hundred or more nations: it is to understand, recognize, and make room to give a rightful place to a mighty partner, the second power in the empire.
[1911]
UV thanks Istorychna Pravda for the Russian language original
УВ подає статтю написану 101 років тому, Володимиром Жаботинським, одним із творців сіонізму. Передмова Мірка Петріва, він же автор перекладу з оригіналу (в тексті збережена його стилістика та термінологія). [2012.03.10]
Володимир (Зе’єв) ЖаботинськийУродженець Одеси (1880). Журналіст, публіцист, поет. Писав московською та на івриті. Провідник правого сіонізму, співтворець Жидівського легіону, організацій “Бейтар” і “Іргун”. Помер 1940 р. у Нью-Йорку, перепохований у Єрусалимі. Дружив із Симоном Петлюрою та підтримував УНР.
Підчас зборів Світового Жидівського Конґресу в 1923-ім році він та його ідейні соратники були витиснуті із провідних посад цеї організації. Їх перемогло соціалістичне крило цього руху, під проводом Хаїма Вайзмана (який з часом став першим президентом Ізраїлю). Для українців різниця поглядів цих двох крил стала наявною підчас справи Шварцбарда, вбивці Симона Петлюри. Світовий Жидівський Конґрес під проводом Вайзмана зайняв про-большевицьку позицію, в той час як Жаботинський обороняв добре ім’я Петлюри.
У 1911-му році Жаботинський був написав (звісно що рідною московською мовою) дуже цікаву статтю на ювілей народження великого пророка. УВ подає цей україномовний переклад оригіналу. Цікавим є розуміння і ставлення автора до Шевченка, українського націоналізму, та його і бачення і передбачення майбутних подій.
(Слідує переклад Мірком Петрівом з московськомовного оригіналу. Його і наголоси та роз’яснення в дужках у цій статті)
Дивно, наскільки люди непослідовні. Коли ми вимовляємо А, то здебільшого і не думаємо про те, що треба в такому випадку вимовити і Б. Підходимо до суспільного факту так як ніби він був ізольований, вирваний з життя і якби він за собою ніяких наслідків не тягнув.
Ось тепер ми вшановуємо пам’ять Шевченка або, принаймі відгукуємося на вшанування. Але при цьому – ніяких висновків. Не тільки не слухаємо тих хто читають, але іноді і в друку непомітно, щоби хто з нас добре замислився над тим, до чого зобов’язує визнання цього ювілею.
Адже може бути лише одне з двох: або Шевченко це культурне непорозуміння, філологічний курйоз і раритет, і тоді немає ніякого сенсу влаштовувати йому ювілеї; або Шевченко є закономірним і характерним явищем що розвивається в життя, ознакою чогось прийдешнього, і тоді кожному з нас необхідно. сказавши А, вимовити і Б, тобто, визнавши цей ювілей визначити своє ставлення до того величезного явища, про неминучість якого пророкує нам цей ювілей. А про це, здається, мало хто думає.
Може бути, пояснюється це тим, що внутрішньо ще багато, багато хто з нас і справді потихеньку вважають Шевченка за філологічний курйоз.
Нема де правди діти, багато хто так міркують. Їм це здається примхою, капризом: знала людина прекрасно по-московськи, міг писати ті ж самі вірші на “общепанятному” язику, а ось затявся і писав по-хохлацьки.
Інші йдуть ще дальше питаючи: та хіба є якась серйозна різниця між обома мовами? Одна лише впертість, одне дріб’язкове чіпляння за окремі літери.
Що за чудасія -- писати
неодмінно так:
- Коли можна було з таким же
успіхом написати ось як:
Один пан недавно взяв при мені в руки томик віршів Олеся і став доводити наочно, що вірші ці можна читати відразу по-російськи і вийде майже все в повному порядку: і розмір не зміниться і майже всі рими збережуться.
Може бути що він і мав рацію: я його не дослухав до кінця і поки він декламував на московський лад: “Ой, на що ж малу дитину доручала ти степам?” -- Я задумався про інше. Я згадав, що Шевченко писав щось таки й по-російськи.
Літератори з газети “Киевлянин” признають йому це як велику заслугу і соромлять теперішніх мазепинців: ніби бачите, він не так як ви, він “не цурався загальноруської мови”! Навіть якби так, але якимсь дивом “загальноруська” мова цуралася українського поета, і не склеїлося у нього нічого путнього на цій мові.
І Шевченко -- не одиноке таке явище. В [18]40-х роках жив у Римі великий поет Беллі: про нього здається є десь згадка у Гоголя. Він писав головним чином на римському діалекті. Римський діалект, в порівняні із іншими місцевими говорами Італії, майже зовсім збігається з італійською мовою: якби це не нудило читача, я би міг вичерпати всі розходження рівно в п’ятнадцяти рядках.
Але Беллі писав на діалекті чудові речі, а на італійській мові – речі абсолютно бездарні. Його сонети на romanesko дивовижні, його італійські елегії водянисті, риторичні і -- забуті.
Теж, очевидно, він міцно затявся: так затявся що і сам Бог його покидав, як тільки він у своєму творчому пориві переступав через якусь ледь помітну межу -- і Беллі, по сю сторону межі великий поет милістю Божою, а по ту сторону раптово перетворювався на жалюгідного писаку …
Рідна мова! Потрібна вся наша московська наївність, недосвідченість, соціальна неосвіченість, вся наша пегасовщина, весь грубої емпіричної площини практицизм, сповідуваний нами по відношенню до багатьох священних питань духу, щоби так робити великі очі і дивуватися навіщо це нормальній людині, при повнім розумі і здоровій пам’яті, неодмінно впиратися й наполягати на тому. що говориться “світ”, а не “свєт”.
Дурість, примха! Мадяри скільки років ведуть боротьбу за мадярську команду в угорській армії, а всього лише мова команди складається рівно з 70 слів.Через 70 слів падають міністерства, відкладаються найважливіші реформи, тріщить по шву річки Лейті політична карта Європи.
В угорському парламенті, серед чотирисот з лишком мадярів, сидять сорок депутатів з Хорватії і свято зберігають своє право говорити з трибуни по-хорватськи, тобто мовою, яку ніхто, крім них, не розуміє і вживання якої в парламенті тому, здавалося б, не тільки марно, але навіть шкідливо для самої хорватської справи.
Ці ж хорвати підняли бунт, коли угорське начальство спробувало завести в деяких урядових установах Загреба, поруч з хорватськими вивісками, також і мадярські: були вуличні демонстрації, сутички з військами, лилася кров …
Дурість, примха! -- Говоримо ми, ми, закуткові жителіі глухої країни, ми, з висоти нашого політичного розуму і досвіду. А чи не набагато правильніше було б поглянути на справу з іншого боку і зрозуміти, що з фактами нема як сперечатися?
Адже тут перед нами цілий ряд яскравих фактів, чи то масових, чи то ще більш характерних, індивідуальних. Ось біснуються мало не цілі народи через сімдесят слів або десяти вивісок чужою мовою: ось великі поети, миттєво втрачають дар Божий, як тільки спробують зробити в собі маленьке, крихітне, безневинне підроблення: сказати “свет” замість “свiт” , чи “buona sera” замість “bоna sera”.
Це все факти, непорушні явища життя, які не зміняться від того, чи ми будемо їх засуджувати чи схвалювати. Не засуджувати і не схвалювати їх треба, і не ставити двійки чи п’ятірки світовому порядку та його проявам, -- а треба скромненько вчитися з них уму-розуму: приймати життя таким, яким вона є в основі своїй, і на цій основі будувати наш світогляд.
Попри то що Шевченківський ювілей ми святкуємо з шанобливим поклоном, нам навіть не спадає на думку то, що це факт виняткової симптоматичної важливості, на підставі якого, якщо б ми були розумні, досвідчені і передбачливі слід було б перемінити деякі суттєві елементи нашого світогляду.
Що таке Шевченко? Одне з двох.
Або треба дивитися на нього як на курйозну гру природи, щось на кшталт безрукого художника або акробата з однією ногою, щось на кшталт рідкісного допотопного експоната в археологічному музеї. Або треба дивитися на нього як на яскраву ознаку національно-культурної життєздатності українства, і тоді треба відкрити ширше очі і добре вдивитися на висновки, які звідси випливають.
Ми самі тут на Півдні (на Україні) так старанно і так наївно насаджували в містах московське зерно, наша преса стільки клопоталася тут про московський театр і поширення московської книги, що ми на кінець зовсім не зауважили справжню, відчутну, арифметичну дійсність, як вона “виглядає” за межами нашого курячого світогляду.
За цими містами колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Загляньте колись не тільки в центр його, в який-небудь Миргородський або Васильківський повіт: а загляньте в його околиці, в Харківську або Воронезьку губернію, у самій межі, за якою починається “великоруська” мова, -- і ви здивуєтеся, до якої міри недоторканим і незабрудненим залишилося це суцільне українське море.
Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть “хохли”, по той бік -- “кацапи”. Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожна сторона говорить по своєму, одягається по-своєму, зберігає особливий свій звичай: одружуються тільки зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння.
З’їздив би туди
П.Б. Струве, автор теорії про “національне відштовхування”,
перш ніж говорити про єдину трансцендентну “загальноросійську”
сутність. Такого виразного “відштовхування” немає, кажуть, навіть на
польсько-литовськім або польсько-білоруськім етнографічному
кордоні. Знав свій народ український поет, коли поучав
нерозумних дівчат:
Я не поділяю теорії П. В. Струве і не думаю, щоб таке “відштовхування” належало до необхідного і нормального виявлення національності, -- в усякому разі вважаю, що озаконення (в науковому сенсі) ці “відштовхування” дозволено було б тільки з великими і суворими застереженнями.
Я не вважаю ні нормальним, ні вічним явищем той антагонізм між москалем і українцем, який наявний в простонародних кличках “хохол” і особливо “кацап”; я впевнений, навпаки, що при поліпшенні зовнішніх умов не тільки українство, а й взагалі всі народності Росії (імперії) гарненько заживуть з москалями на підставі рівності і взаємного визнання; я навіть вірю, що велику і доброчинну роль в цьому зіграє саме московська демократична інтелігенція -- і нещодавно, в одній київській лекції, підкреслив цю віру настільки різко, що навіть зустрів спротив з боку деяких українських слухачів.
Але не можна заперечувати, що “відштовхування” від чужинця є одна з ознак присутності національного інстинкту, особливо там, де національна індивідуальність, через зовнішний гніт, ні в чому іншому, ні в чому позитивному висловитися не може. У таких випадках “відштовхування”, що спостерігається на етнографічних межах, залишається мимоволі кращим доказом того, що пригноблена народність стихійно противиться перетворенню свого єства, що справжні шляхи її нормального розвитку тягнуться в інший напрямок.
Таким стихійним є настрій всякої великої і однорідної маси; таким є стихійний настрій тридцятимільйонного українського простолюду, скільки б не перечили це різні експерти з національних перевертнів. Експерти цього роду мають стільки ж компетентні в оцінці національних почуттів того народу, від якого вони відстали, наскільки компетентний може бути дезертир в оцінці патріотизму та бойового духу тієї армії, з якої він втік.
Український народ зберіг недоторканним те, що є головною, непереможною опорою національної душі: село. Народу, коріння якого міцно і густо вп’ялися на величезному просторі в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою родову душу, що б там не діялося в містах над бідними паростками його культури, над його мовою і його поетами.
Мужик все витримає, все переживе, всіх переспорить і повільно, крок за кроком, але неухильно і непереможно з усіх сторін втіснется в міста, і те, що тепер вважається мужицькою говіркою, буде в них через два покоління мовою газет, театрів, вивісок -- і ще більше.
Ось що значить ювілей Шевченка для кожного, хто вміє послідовно мислити і дивитися в майбутнє. Ми, на жаль, цими талантами не багаті.Український рух, що росте у нас під самим носом, вважається нами чимось на зразок спорту: ми його ігноруємо, ігнорували до цього ювілею і будемо ймовірно, ігнорувати і після ювілею.
Це або сліпота самовдоволення, або відсталість людської думки що керує нашими діями, і в результаті ми допускаємо грубу, непростиму політичну помилку: замість того, щоби рух, величезний в своїх можливих наслідках, розвивався з підтримкою впливових кіл еліти суспільства і звикав бачити в них свою опору, своїх природних союзників, -- ми змушуємо його пробиватися своїми власними силами, гальмуємо його успіхи замовчуванням і неувагою, дратуємо і штовхаємо в опозицію (імперії) -- до ліберального і радикального суспільства.
Ріст руху це не зупинить, але понівечить це зростання, і спрямує його по найменш бажаному руслі -- ось чого неважко, і ось чого варто було б (москалям) остерігатися.
Найважчі наслідки для майбутніх відносин на цьому величезному півдні Росії (імперії) можуть якраз тут народитися, якщо ми вчасно не схаменемось, не зрозуміємо і не врахуємо поширення того масового феномена, про який нагадує нам ювілей Шевченка, і не погодимо з ним усі наші позиції, всі наші тактики у справах як і місцевих так і державних.
Висловлю одне міркування, яке
давно у мене склалося і підкріплено вивченням західно-європейського
досвіду, але у відповідь на яке читач, мабуть, здвигне плечима.
Наш південь (Україна) став улюбленою ареною чорносотенства, і діє у нас воно, особливо в містах і містечках із солідним успіхом. І до цих пір ми собі не здали справи, чи таки можна боротися проти цього явища, і якщо можна, то як, якою зброєю.
А тим часом це питання має право на нашу увагу, тому що при нинішніх настроях не корисне нашому краю ані міське самоврядування, ані навіть право посилати депутатів до Державної Думи. Депутати півдня -- це головна опора реакції, і так було ще до зміни виборчого закону, до третьої Думи.
Чим же можна боротися проти цього настрою міщанських мас півдня? Чистий, абстрактний лібералізм будь якої марки їм не підходить: міщанство не йде за лібералами, якщо ті не здогадаються дати йому на додачу ще щось.
На соціалістичну пропаганду міщанство органічно не здатне відгукнутися: економічні ідеали цього середовища завжди неминуче реакційні і обертаються у кращому випадку навколо середньовічних ідеалів цехового ладу, в гіршому -- це ми бачимо у Відні, у Варшаві, на останньому ремісничому з’їзді -- навколо господарського та правового витіснення чужинців.
Єдине ідеальне гасло, яке, в даних умовах, здатне підняти міські міщанські маси, очистити і облагородити їх світогляд, -- це національне гасло.
Якщо вони йдуть тепер за
правими, то ж не тому, що праві обіцяють якісь багацтва, а тільки тому,
що праві зуміли зачепити в них націоналістичну струну. Але не
струну творчого, позитивного націоналізму, а струну “відштовхувань” від
чужинця.
І ніякі на світі яскраві прапори не відвернуть наше південне міщанство від гасел ненависті, крім одного прапора: власного національного протесту. Я не компетентний судити про те, наскільки готова якась Слобідка-Романівка до сприйняття української національної свідомості: стверджую тільки одне: здобути звідти союзників вдасться або українському рухові, або нікому.
Повторюю: все це так далеко від сьогоднішнього стану речей, що читач, я знаю, здвигне плечима і скаже: ворожіння, фантазії. Я ж думаю, що ворожать і фантазують ті, які бачать тільки те, що стирчить їм на передньому плані, і не заглядають ані в статистику, ані в історію, ані на досвід мудрого Заходу. Поживемо -- побачимо. А може бути, якщо не зміниться вчасно наша тактика, то й відчуємо … Коли доводиться, зі службового обов’язку, вшановувати ювілей Шевченка, ми сором’язливо розповідаємо один одному, що небіжчик, бачте, був “народний” поет, співав про прикрощі простого бідного люду, і в цьому, бачте, вся його цінність.
Ні, не
в цьому.
“Народництво” Шевченка є справа десята, і якщо б він все це написав
по-російськи, то не мав би ні в чиїх очах того величезного значення,
яке з усіх боків надають йому тепер.
Шевченко є національний поет, і в цьому його сила. Він національний поет і всуб’єктивному сенсі, тобто поет-націоналіст, навіть з усіма недоліками націоналіста, з вибухами дикої ворожнечі до поляка, до жида, до інших сусідів…
Але ще важливіше те, що він -- національний поет за своїм об’єктивним значенням. Він дав і своєму народові, і всьому світу яскравий, непорушний доказ, що українська душа здатна до найвищих польотів самобутньої культурної творчості. За те його так люблять одні, і за те його так бояться інші, і ця любов і цей страх були б ані трохи не менші, якби Шевченко був у свій час не народником, а аристократом у стилі Гете чи Пушкіна.
Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і робила) -- і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. Це значення добре зрозуміли реакціонери, коли здійняли напередодні ювілею такий вереск про сепаратизм, державній зраді і близькості до юрби.
До юрби та інших жахів далеко, але що правда, то правда: вшановувати Шевченка просто як талановитого російського літератора якогось рівня таки неможна, а вшановувати його значить визнати все те, що пов’язане з цим ім’ям.
Вшановувати Шевченка -- значить зрозуміти і визнати, що немає і не може бути єдиної культури в країні, де живе сто і більше народів: зрозуміти, визнати, потиснутися і дати законне місце могутньому побратимові, другому по силі в цій імперії.
[1911]
УВ дякує за московськомовний текст Історичній Правді
9 березня 1814 року народився Тарас Шевченко. "Історична Правда" друкує текст ідеолога і практика сіонізму, одесита Володимира Жаботинського, написаний напередодні 100-річчя з дня народження поета, в 1911 році. [2012.03.09]
Удивительно, до чего люди непоследовательны. Когда мы произносим А, то по большей части и не думаем о том, что надо же в таком случае произнести и Б. Подходим к общественному факту так. как будто он изолирован, вырван из жизни и за собою никаких последствий не влечет.
Вот теперь мы чествуем память Шевченко или, по крайней мере. откликаемся на чествование. Но при этом -- никаких выводов. Не только у слушающих и у читающих, но иногда у самих пишущих незаметно, чтобы они хорошо вдумались, к чему обязывает признание этого юбилея.
Ведь одно из двух: или Шевченко есть культурное недоразумение, филологический курьез и раритет, и тогда нет никакого смысла устраивать ему юбилеи; или Шевченко есть закономерное и характерное явление развивающейся жизни, симптом чего-то грядущего, и тогда каждому из нас необходимо. сказав А, произнести и Б, т. е., признав этот юбилей. определить свое отношение к тому огромному явлению, о неизбежности которого пророчествует нам этот юбилей. А об этом, кажется, мало кто думает.
Может быть, объясняется это тем, что внутренне еще многие, многие из нас и впрямь потихоньку считают Шевченко за филологический курьез.
Что греха таить, многие так рассуждают. Им это кажется причудой, капризом: знал человек прекрасно по-русски, мог писать те же самые стихи на "общем" языке, а вот заупрямился и писал по-хохлацки.
Другие идут еще дальше и спрашивают: да разве есть какая-нибудь серьезная разница между обоими языками? Одно упрямство, одно мелочное цепляние за отдельные буквы.
Что за причуда -- писать непременно так: "Думы мои, думы мои, лыхо мини з вамы! Чому сталы на папери сумнымы рядамы?" -- Когда можно было с таким же успехом написать вот как:
Ах вы думы мои, думы,
Ах, беда мне с вами!
Что стоите на бумаге
Грустными рядами?
Один господин недавно взял при мне в руки томик стихов Олеся и стал доказывать наглядно, что стихи эти можно читать сразу по-русски и выйдет почти все в полном порядке: и размер не изменится. и почти все рифмы сохранятся.
Может быть. он и был прав: я его не дослушал до конца и. пока он декламировал на московский лад: "Ой, на що ж малу дитину доручала ти степам?" -- я задумался о другом. Я вспомнил, что Шевченко писал что-то такое и по-русски.
Литераторы из газеты "Киевлянин" ставят ему это в великую заслугу и стыдят теперешних мазепинцев: видите, он не то. что вы, он "не чуждался общерусского языка"! Допустим: но за то странным образом "общерусский" язык чуждался украинского поэта, и не склеилось у него ничего путного на этом языке.
И Шевченко -- не единичное явление. В [18]40-х годах жил в Риме большой поэт Белли: о нем. кажется. есть где-то упоминание у Гоголя. Он писал главным образом на римском диалекте.
Римский диалект, не в пример другим местным наречиям Италии, почти совершенно совпадает с итальянским языком: если бы не скучно было для читателя, я бы взялся исчерпать все различие ровно в пятнадцати строчках.
Но Белли писал на диалекте великолепные вещи, а на итальянском языке -- вещи совершенно бездарные. Его сонеты на romanesko изумительны, его итальянские элегии водянисты, риторичны и позабыты.
Тоже, очевидно, крепко заупрямился человек: так заупрямился. что и сам Бог его покидал, как только он в своем творческом порыве переступал через какую-то едва заметную межу -- и Белли, по сю сторону межи большой поэт милостию Божией, по ту сторону внезапно превращался в жалкого писаку...
Родной язык! Нужна вся наша российская наивность, неопытность, социальная необразованность, вся наша пегасовщина, весь грубо эмпирический площадной практицизм, исповедуемый нами по отношению ко многим священным вопросам духа, чтобы так делать большие глаза и недоумевать. зачем это нормальному человеку, при пол ном уме и здравой памяти, непременно упираться и настаивать на том. что говорится "свiт", а не "свет".
Дурь, причуда! Мадьяры сколько лет ведут борьбу за мадьярскую команду в венгерской армии, а всего-то язык команды состоит ровным счетом из 70 слов. Из-за 70 слов падают министерства, откладываются важнейшие реформы, трещит по шву реки Лейты политическая карта Европы.
В венгерском парламенте, среди четырехсот с лишком мадьяр, сидят сорок депутатов из Кроации и свято хранят свое право говорить с трибуны по-хорватски, т.е. на языке, которого никто, кроме них, не понимает и употребление которого в парламенте поэтому, казалось бы, не только бесполезно, но даже вредно для самого хорватского дела.
Эти же хорваты подняли бунт, когда венгерское начальство попыталось завести в некоторых правительственных учреждениях Загреба, рядом с хорватскими вывесками, также и мадьярские: были уличные демонстрации, столкновения с войсками, лилась кровь...
Дурь, причуда! -- говорим мы, мы, захолустные обыватели захолустной страны, мы, с высоты нашего политического ума и опыта. А не гораздо ли правильнее было бы взглянуть на дело с другой стороны и понять, что с фактами не спорят?
Ведь тут пред нами целый ряд ярких фактов, то массовых, то еще более характерных, индивидуальных. Вот беснуются чуть ли не целые на роды из-за семидесяти слов или десяти вывесок на чужом языке: вот большие поэты, мгновенно теряющие дар Божий, как только попытаются сделать внутри себя маленький, крохотный, невинный подлог: сказать "свет" вместо "свiт", "buona sera" вместо "bоna sera".
Это все факты, непреложные явления жизни, которые не изменятся оттого, что мы будем их порицать или одобрять. Не порицать и не одобрять их надо, не ставить двойки или пятерки мировому порядку и его проявлениям, а скромненько учиться из них уму-разуму: брать жизнь такою, какой она есть в основе своей, и на этой основе строить наше мировоззрение.
Мимо факта шевченковского юбилея мы проходим с почтительным поклоном, и нам даже не приходит в голову, что это - факт исключительной симптоматической важности, пред лицом которого, если бы мы были разумны, опытны и предусмотрительны. следовало бы пересмотреть некоторые существенные элементы нашего мировоззрения.
Что такое Шевченко? Одно из двух.
Или надо смотреть на него как на курьезную игру природы, нечто вроде безрукого художника или акробата с одной ногою, нечто вроде редкостного допотопного экспоната в археологическом музее. Или надо смотреть на него как на яркий симптом национально-культурной жизнеспособности украинства, и тогда надо открыть пошире глаза и хорошо всмотреться в выводы, которые отсюда проистекают.
Мы сами здесь на юге так усердно и так наивно насаждали в городах обрусительные начала, наша печать столько хлопотала здесь о русском театре и распространении русской книги, что мы под конец совершенно потеряли из виду настоящую, осязательную, арифметическую действительность, как она "выглядит" за пределами нашего куриного кругозора.
За этими городами колышется сплошное, почти тридцатимиллионное украинское море. Загляните когда-нибудь не только в центр его, в какой-нибудь Миргородский или Васильковский уезд: загляните в его окраины, в Харьковскую или Воронежскую губернию, у самой межи, за которой начинается великорусская речь, -- и вы поразитесь, до чего нетронутым и беспримесным осталось это сплошное украинское море.
Есть на этой меже села, где по сю сторону речки живут "хохлы", по ту сторону -- "кацапы". Живут испокон веков рядом и не смешиваются. Каждая сторона говорит по своему, одевается по-своему, хранит особый свой обычай: женятся только на своих; чуждаются друг друга, не понимают и не ищут взаимного понимания.
Съездил бы туда П.Б. Струве, автор теории о "национальных отталкиваниях", прежде чем говорить о единой трансцендентной "общерусской" сущности. Такого выразительного "отталкивания" нет, говорят, даже на польско-литовской или польско-белорусской этнографической границе. Знал свой народ украинский поэт, когда читал мораль неразумным дивчатам:
Кохайтеся, любитеся,
Та не з москалями,
Бо москалi -- чужи люде...
Я не разделяю теории П. В. Струве и не думаю, чтобы "отталкивания" принадлежали к необходимым и нормальным жизнепроявлениям национальности; во всяком случае полагаю, что легализировать (в научном смысле) эти "отталкивания" следовало бы только с большими и суровыми оговорками.
Я не считаю ни нормальным, ни вечным явлением тот антагонизм между великороссом и малороссом, который окристаллизован в простонародных кличках "хохол" и особенно "кацап"; уверен, напротив, что при улучшении внешних условий не только украинство, но и вообще все народности России прекрасно уживутся с великороссами на почве равенства и взаимного признания; даже верю, что большую и благотворную роль в этом сыграет именно великорусская демократическая интеллигенция -- и недавно, в одной киевской лекции, подчеркнул эту веру настолько резко, что встретил даже несочувствие со стороны некоторых украинских слушателей.
Но нельзя отрицать, что "отталкивание" от инородца есть один из признаков присутствия национального инстинкта, особенно там, где национальная индивидуальность, из-за внешнего гнета, ни в чем ином, ни в чем положительном выразиться не может.
В таких случаях "отталкивание", наблюдаемое на этнографических границах, остается поневоле лучшим доказательством того, что угнетенная народность стихийно противится перелицовке своего естества, что истинные пути ее нормального развития тянутся в другом направлении.
Таково стихийное настроение всякой большой и однородной массы; таково и стихийное настроение тридцатимиллионного украинского простонародия, сколько бы ни лжесвидетельствовали о противном разные эксперты из национальных оборотней. Эксперты этого рода столько же компетентны в оценке национальных чувств того народа, от которого они отстали, сколько компетентен дезертир в оценке патриотизма и боевого духа той армии, из которой он сбежал.
Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души: деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в сплошную родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами.
Мужик все вынесет, все переживет, всех переспорит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок -- и еще больше.
Вот что значит юбилей Шевченко для всякого, кто умеет последовательно мыслить и заглядывать в завтрашний день. Мы, к сожалению, этими талантами не богаты. Украинское движение, растущее у нас под носом, считается у нас чем-то вроде спорта: мы его игнорируем, игнорировали до этого юбилея и будем. вероятно, игнорировать и после юбилея.
Не то слепота самодовольства, не то косность человеческой мысли руководит нашими действиями, и в результате мы допускаем грубую, непростительную политическую ошибку: вместо того, чтобы движение, громадное по своим последствиям, развивалось при поддержке влиятельнейших кругов передового общества и привыкало видеть в них свою опору, своих естественных союзников, -- мы заставляем его пробиваться своими одиночными силами, тормозим его успехи замалчиванием и невниманием, раздражаем и толкаем в оппозицию к либеральному и радикальному обществу.
Роста движения это не остановит, но исковеркать этот рост, направить его по самому нежелательному руслу -- вот что нетрудно, и вот чего следовало бы остерегаться.
Самые тяжелые последствия для будущих отношений на огромном этом юге России могут отсюда родиться, если мы вовремя не спохватимся, не поймем и не учтем всей громадности того массового феномена, о котором напоминает нам юбилей Шевченко, и не сообразуем с ним всей нашей позиции, все нашей тактики в делах местных и государственных.
Выскажу одно соображение, которое давно у меня сложилось и подкреплено изучением западно-европейского опыта, но в ответ на которое читатель, должно быть, пожмет плечами.
Наш юг стал излюбленной ареной черносотенства, и подвизается у нас оно, особенно в городах и местечках, с солидным успехом. И до сих пор мы себе не дали отчета, можно ли бороться против этого явления, и если можно, то как, каким оружием.
А между тем вопрос этот имел бы право на всяческое наше внимание, потому что при нынешних настроениях не впрок нашему краю ни городское самоуправление, ни даже право посылать депутатов в Государственную Думу. Депутаты юга -- главная опора реакции, и так было еще до изменения избирательного закона, до третьей Думы.
Чем же можно бороться против этого настроения мещанских масс юга? Чистый, отвлеченный либерализм какой угодно марки им недоступен: мещанство не идет за либералами, если те не догадаются дать ему в придачу еще нечто.
На социалистическую пропаганду мещанство органически не способно откликнуться: экономические идеалы этой среды всегда неизбежно реакционны и вращаются в лучшем случае вокруг средневековых идеалов цехового строя, в худшем - это мы видим в Вене, в Варшаве, на последнем ремесленном съезде -- вокруг хозяйственного и правового вытеснения инородцев.
Единственный идеальный лозунг, который, в данных условиях, способен поднять городские мещанские массы, очистить и облагородить их мировоззрение, -- это лозунг национальный.
Если они идут теперь за правыми, то ведь не потому, что правые проповедуют бараний рог и ежевые рукавицы, а только потому, что правые сумели задеть в них националистическую струнку. Но не струнку творческого, положительного национализма, а струнку "отталкиваний" от инородца.
И никакие на свете яркие знамена не отвлекут наше южное мещанство от лозунгов ненависти, кроме одного знамени: собственного национального протеста. Я не компетентен судить о том, насколько готова какая-нибудь Слободка-Романовка к восприятию украинского национального сознания: утверждаю только одно: выжить оттуда союзников удастся или украинскому движению, или никому.
Повторяю: все это так далеко от сегодняшнего положения вещей, что читатель, я знаю, пожмет плечами и скажет: гадания, фантазии. Я же думаю, что гадают и фантазируют те, которые видят только то, что торчит на переднем плане, и не заглядывают ни в статистику, ни в историю, ни в опыт мудрого Запада. Поживем -- увидим. А может быть, если не изменится вовремя наша тактика, то и почувствуем...
Когда приходится, по долгу службы, чествовать юбилей Шевченко, мы стыдливо рассказываем друг другу, что покойник, видите ли, был "народный" поэт, пел о горестях простого бедного люда, и в этом, видите ли, вся его ценность. Нет-с, не в этом.
"Народничество" Шевченко есть дело десятое, и если бы он все это написал по-русски, то не имел бы ни в чьих глазах того огромного значения, какое со всех сторон придают ему теперь.
Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила. Он национальный поэт и в субъективном смысле, т.е. поэт-националист, даже со всеми недостатками националиста, со взрывами дикой вражды к поляку, к еврею, к другим соседям...
Но еще важнее то, что он -- национальный поэт по своему объективному значению. Он дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. За то его так любят одни, и за то его так боятся другие, и эта любовь и этот страх были бы ни чуть не меньше, если бы Шевченко был в свое время не народником, а аристократом в стиле Гете или Пушкина.
Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала) -- и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса. Это значение хорошо уразумели реакционеры, когда подняли накануне юбилея такой визг о сепаратизме, государственной измене и близости столпотворения.
До столпотворения и прочих ужасов далеко, но что правда, то правда: чествовать Шевченко просто как талантливого российского литератора № такой-то нельзя, чествовать его значит признать все то, что связано с этим именем.
Чествовать Шевченко -- значит понять и признать, что нет и не может быть единой культуры в стране, где живет сто и больше народов: понять, признать, потесниться и дать законное место могучему собрату, второму по силе в этой империи.
[1911]