ВІД РЕДАКЦІЇ: Для читачів, які не знайомі ще із предметом дискусії, коротко пояснимо, що українська громадськість Канади, через свій представницький орган КУК (Конгрес Українців Канади), уже багато років втягнута у конфлікт навколо планів уряду по побудові Канадського Музею Людських Прав (Сanadian Museum for Human Rights, CMHR) у Вінніпезі.
В основі протистояння лежить факт, що згідно сучасного проекту, Канадський Музей Людських Прав (КМЛП) по своїй суті є музеєм пам’яті Голокосту та в основному висвітлюватиме історію репресій щодо єврейського народу. Проте, згдіно із задумом засновників, музей матиме статус національного, а бюджет його побудови та утримання (кілька сотень мільйонів доларів!), буде в основному формуватись коштом усіх платників податків багатокультурної Канади.
Така очевидна упередженість та незбалансованість музею, як і його роздутий до неможливого бюджет, спричинили широку суспільну дискусію. Керівникам музейного проекту довелось запевнити українську громаду, що їй також буде надана можливість представити свою експозицію щодо трагічних сторінок української історії, як от Голодомор 1932-1933 рр. чи інтернування українських канадців, громадян Австро-Угорщини, у мережі концентраційних таборів на території Канади під час Першої світової війни.
Проте, де-факто, для «не-голокостних» експозицій постійної площі на даний момент у музеї не передбачено.
Детальніше про історію виникнення конфлікту, позицію керівників та ідеологів музею, канадського уряду та українських організацій читайте у статті запропонованій нижче.
У підготовці матеріалу використані фото з видання The Epoch Times.
Мірко Петрів (Ванкувер)
Це було 18-го липня, 2000-го року. Мільярдер Ізраїль Аспер, власник мережі канадських часописів та інших ЗМІ, а заодно і рушій могутньої єврейської громади, розмовляв із Мо Леві, директором однойменної благодійної Фундації Аспера.
В розмові створилася ідея побудови у рідному місті Вінніпеґу, музею “Голокосту, людських прав та толерантності”. Надто великими уже були кошти та й сама логістика їхньої програми посилання учнів середніх шкіл аж до Нью Йорку до Національного Музею Голокосту.
Наступними тижнями зустрічались вони із політиками та представниками великого бізнесу і промисловості. Бачилися із мером міста, Ґлен Мюррей (Glenn Murray), який сьогодні є міністром в провінційному уряді Онтаріо.
Ґлен тоді якраз шукав якийсь масштабний проект на якому він міг би завершити свою кар’єру в місті Вінніпеґ. Витягнув він п’ять доларів (найменшу паперову грошову одиницю Канади), підписав цю банкноту і подарував її на цю благодійну справу.
Так розпочалася історія дерибану сотень мільйонів доларів із урядового бюджету, хоч весь процес ані на копійку не поширив людські права та толерантність між етнічними групами багатокультурної Канади.
Наступна зустріч панів Аспера та Леві була із прем’єром провінції Манітоби, Ґарі Дуером (Gary Doer, на сьогодні він є послом Канади у США). Ґарі запевняв що підтримує цю ідею, але радив уважно підходити до співпраці з федеральним урядом щоби не порушити плин дотацій держави на провінційні потреби.
У січні 2001-го року Ізраїль Аспер запросив прем’єр-міністра Канади Жана Кретьєна (Jean Chretien) до свого зимового будинку в Палм Біч у Флориді. Аспер нагадав підчас розмов, як пан Кретьєн, будучи міністром в уряді П’єра Трудо (Pierre Trudeau), грав ключову роль в репатріації конституції Канади як і у створенні Хартії Прав та Свобод.
Шкодував вголос пан Аспер що ці документи не були виставлені для публіки через брак відповідного приміщення. От таким інститутом міг би бути якраз цей уявлений $100 мільйонний музей толерантності у Вінніпезі!
Цікаво, що підчас розмови Кретьєн застерігав Аспера проти надання такому музею звання національного. Краще, він радив, аби музей був приватний, із якоюсь може допомогою зі сторони місцевих та провінційних урядів, але переважно із підтримкою приватних джерел.
Кретьєн уже мав досвід того, як державне втручання в подібні проекти цілковито змінювало їх характер. У 1996-му Канадський Музей Цивілізації мав задум додати ґалерею Голокосту до нового Музею Війни, але через спротив ветеранів цей план було відкинуто.
Це не був слушний час на лобіювання чергового національного музею. Держава ще не так давно виділила уже $340 мільйонів на Музей Цивілізації який відкрився у 1989-ім році. А якраз в той сам час лобі Єврейських Канадців під проводом Art Eggleton пропонували будову національного музею Голокосту в столиці Канади, Оттаві.
Ізраїль (Іззі) Аспер мріяв розпочати будову уже у жовтні 2002-го, але потрібних фондів ще не було. І якраз в той час Алекс Гімельфарб (Alex Himelfarb), близький дорадник Кретьєна, зателефонував до Мо Леві та пообіцяв йому $30 мільйонів від федерального уряду на будову музею. Весною 2003-го Кретьєн заявив що восени буде подавати у відставку.
В той же час, 31-го березня, Павло Ґрод та Андрій Гладишевський, від імені КУК надіслали були лист на адресу Мо Леві, виконавчого директора Фундації Аспера, висловлюючи занепокоєння щодо вузького направлення пропонованих експонатів музею.
Після телефонної розмови 7-го квітня, Мо Леві надіслав листа, датованого 11-им квітням, 2003-го року в котрім він обіцяв що:
Пропонований музей визнає Український Голод-Ґеноцид 1932-1933-их років під час якого згинуло понад 7 мільйонів людей. Ми згідні на чітку ясну і постійну експозицію при КМЛП щодо цього ґеноциду і співпрацюватимемо з вашою організацією. Можете запропонувати нам відповідних істориків та ресурси, щоб започаткувати цей процес.
Ми вибачаємось що забули включити згадку про інтернування українців-канадців підчас Першої Світової Війни…. Це буде включено в Ґалереї Канадських Історій…
Ми визнаємо що українці були жертвами нацистів і віддзеркалюватимемо цей історичний факт. Немає наміру наголошувати на лише одній (національній) групі, а лише показати людські жертви порушення людських прав….
Щодо управи… управа матиме представників уряду Канади, провінції Манітоби, міста Вінніпеґ та Друзів Музею в пропорції віддзеркалюючи процент вкладу в початкові фінансові потреби…
Показовим є факт, що цей лист вимагав письмової відповіді щодо підтримки музею КУКом, в той же день, а саме 11-го квітня!
3-го жовтня 2003-го під час фандрейзера ліберальної партії Іззі знов шукав підтвердження давньої обіцянки на $100 мільйонів від Кретьєна. Після приватної розмови Іззі повідомив що таки одержав був обіцянку на додаткових $40 мільйонів а подальше на ще $30 мільйонів. Чотири дні пізніше Іззі помер у своєму домі. Справи перебрала його донька Ґейл Аспер.
Проте, під час відвідин Вінніпеґу, Пауль Мартін (Paul Martin), майбутній прем’єр-міністр, попри усі намагання Ґейл Аспер, та попри повні склянки скотчу Ґленморанґі, не погодився на ніякі фонди крім тих перших давнообіцяних $30 мільйонів.
Коли в грудні 2003-го Пауль Мартін став прем’єр міністром, він шукав усі можливості заощадити витрати державного бюджету. Про якусь обіцянку $100 мільйонів ніхто в його середовищі і не знав, бо на це не було формальної документації.
Зміст пропонованого музею як і монопольний контроль родини Асперів над медійним простором Канади, де журналісти, які не поділяли про-ізраїлські погляди власників, втрачали свої посади, спричинило високий рівень уваги суспільства і загального застереження щодо самого проекту музею.
У січні 2006-го, підчас виборчої кампанії, консерватори обіцяли виділити на музей тих самих $100 мільйонів, що ще давніше ніби пообіцяв був Кретьєн. Але великого ентузіазму з цього приводу не виникало. Уже склалась загальна думка, що це й буде черговий музей Голокосту.
Після виборів, в котрих консерватори і Стівен Гарпер (Steve Harper) прийшли до влади, державні службовці не могли погодитися з логікою підтримки приватного музею державним бюджетом. Музей мусів би стати національним. У квітні 2007-го було створене державне “коронне” підприємство для будови та управління цього музею.
Сьогодні джерела вказують на потребу ще додаткових $45 мільйонів для завершення самої будівлі музею. Загальний кошт проекту перевищуватиме $351 мільйонів, враховуючи тих $45 мільйонів, які просять у держави як “позичку”. І це попри обіцянки Сенатові Канади, які були дані при створенні державного підприємства, що бюджет не перевищить $265 мільйони. У грудні 2011-го голова управи музею, Арні Торстайнсон подав у відставку.
Тож тепер бачимо як в Канаді примхи мільярдерів оплачуються за рахунок податків простих громадян, яким часом не вистарчає заробітку на купівлю необхідних медикаментів, бо мають досить лише на харчі.
Конґрес Українців Канади як представник української громади та надбудова над усіма українськими організаціями Канади, висловив занепокоєння пропонованим змістом цього, тепер уже державного, музею.
“Офіційна заявка під назвою: Request for Proposal Media & Technology Solicitation No:CMHR2011 02 SolicitationDate: January 10, 2011 BidClosing: February 18, 2011, 15:00hrs, свідчить про те, що музей заключає домовленості про виставки та експонати на основі заключного звіту Дорадчого комітету, і в музеї не буде постійних галерей чи приміщень для висвітлення українського Голодомору або перших національних операцій по інтернуванню.”
“На додаток до закріплення наповнення музею згідно з недосконалим звітом, музей братиме вагомі фінансові зобов’язання, базовані на несправедливому і безвідповідальному підході,” - заявив президент Конґресу Українців Канади Павло Ґрод.
“Ситуація на даний час виглядає так, що важливим для канадських платників податків питанням відведене другорядне місце або вони не є представлені взагалі. Зважаючи на громадський протест стосовно наповнення музею ситуація виглядає як безвідповідальність з боку довірених осіб та керівництва музею, коли кошти платників податків використовуються для музею, що є незбалансованим.” (офіційний переклад з анґлійської)
Офіційні документи-заявки зазначають, що в музеї буде одне єдине фото Голодомору в електроннім експонаті. Пояснення демонструє, що для Голодомору чи перших національних операцій по інтернуванню, в абсолютному порівнянні з іншими постійними галереями, ніякої площі в музеї не відведено.
Не важко порівняти вищезгаданий матеріал з обіцянками в листі пана Мо Леві від 11-го квітня 2003 р. Якщо висить у кого на вухах локшина, то принаймні можемо тішитися тим, що вона все ж таки кошерна.
•••
Автор, який особисто зустрічався із міністром Джеймсом Муром (James Moore) для обговорення цих проблем ще рік тому, пропонував цілком інший підхід щодо Голокосту та Голодомору при Канадському Музею Людських Прав:
У зверненні до міністра Джеймса Мура, я вважаю, що ми повинні зробити пропозицію альтернативну до тієї, що пропонується музейним Комітетом.
Думаю, що замість головної ґалереї Голокосту, ми (він) повинні запропонувати центрально-європейську галерею під назвою “Криваві Землі”, де відобразити масові вбивства, що відбулися на теренах Польщі, Білорусі, України й Балтики підчас 1930-1950 років.
Я думаю, що основа сюжету книги “Криваві Землі” професора Тімоті Снайдера (Timothy Snyder) буде набагато більш повчальною у представленні історії Європейських масових вбивств та ґеноцидів.
Сама назва “Криваві Землі” це влучна паралель на так звані “Поля Вбивств“ у Камбоджі. Назва “Криваві Землі” включатиме траґедії кількох націй. Вона відображатиме той факт, що один сусід міг згинути від кулі Айнзацкомандо, а другий міг бути вбитий «трійкою» НКВД. Поняття що «харчі це зброя» було винайдене Сталіним в Україні, але також було застосоване Гітлером в таборах військовополонених.
Така експозиція краще відображатиме складне явище геноциду та масових вбивств і оминатиме спрощення історичної науки до примітивного “ґої ненавидять євреїв”. Саме такий підхід міг би перетворити КМЛП на цінну інституцію замість чергового прояву упередженої етнополітики.
PS. Від редакції додамо, що в час коли цей матеріал готувався до публікації, у National Post якраз вийшла стаття із промовистою назвою Jonathan Kay: Three reasons why Winnipeg’s Human Rights Museum is doomed to failure. Рекомендуємо її читачам за вищенаведеним посиланням.